Обрані Богом

РОЗДІЛ П‘ЯТИЙ. ДУХОВНА СМЕРТЬ І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ: ВІДРОДЖЕННЯ І ВІРА

 

Реформістська теологія відома своїм акростихом, який чітко і ясно виражає так звані “п’ять тез кальвінізму”. Перші букви кожної тези утворюють слово TULIP (англ. “тюльпан”—прим. перекладача):

            

            T –Total Depravity (тотальна розбещеність)

            U—Unconditional Election (безумовне обрання)

            L—Limited Atonement (обмежене викуплення)

            I – Irresistible Grace (нездоланна благодать)

            P—Perseverance of the Saints (стійкість святих).

 

Цей акростих допоміг багатьом людям запам’ятати характерні риси реформістської теології. На жаль, він ще й спричинив багато непорозумінь і суперечностей. Проблема акростихів полягає в тому, що терміни, які найкраще відображають суть ідеї, не завжди починаються з букв, які утворюють гармонійні слова. Акростих служить всього лише допоміжним засобом.

Найперша проблема, яку я вбачаю в акростиху TULIP, пов’язана з першою буквою слова. Тотальна розбещеність –  дуже слизьке поняття. Ідея тотальної розбещеності чи, іншими словами, гріховності, дуже часто плутають з ідеєю про абсолютну розбещеність. У реформістській теології тотальна розбещеність стосується ідеї гріховності всієї нашої людської сутності. Це значить, що в людині немає такого місця, яке б не зазнало впливу гріха. Гріх позначається на моїй волі і серці, на моєму розумі й тілі. Якби Адам не згрішив, йому і в глибокій старості не потрібні були б окуляри. Та й саме поняття глибока старість була би позбавлена всякого сенсу. Якби він не згрішив у раю, йому не довелося би вмирати. А якщо хтось живе вічно, то як довідатися про прихід глибокої старості?

Тотальна розбещеність, крім того, пікреслює факт проникнення гріха до самої серцевини нашої сутності. Гріх не прищепився на периферії людського єства якимось наростом, що трохи зіпсував цілком досконалу особу. Гріх радикальний у тому сенсі, що зачепив корінь (лат. radix ) нашого життя.

Тотальна розбещеність відрізняється від абсолютної розбещеності. Остання означає, що всі ми настільки грішні, наскільки це взагалі можливо. Ми знаємо, що справа не в цьому. Скільки б кожен із нас не грішив, у своїх думках ми здатні на ще більш гріховний вчинок, який ми могли б вчинити. Навіть Адольф Гітлер утримався від убивства власної матері.

Оскільки тотальну розбещеність часто плутають з абсолютною, я полюбляю говорити про “радикальну розбещеність” людини. Це порушує цілісність нашого акростиха. Бо що тоді означатиме “RULIP”? Поняття радикального характеру гріха є, ймовірно, найважливішим для розуміння біблійної доктрини Божого призначення. Як я вже зазначав під час обговорення проблеми моральної неспроможності людини, це є ключовим моментом всієї дискусії.

Пригадую, як я колись читав у коледжі лекцію з питань теології. Група складалася з представників різних конфесій – усього близько 25 чоловік. Розпочавши тему Божого призначення, я запитав: „Хто з присутніх вважає себе кальвіністом з даного питання?” Лише один студент підняв руку.

Ми почали обговорення гріховної природи людини. Присвятивши темі людської розбещеності кілька днів лекційних занять, я провів ще одне опитування. Я запитав: “Хто з вас переконаний, що ви справді засвоїли біблійне вчення про людську гріховність?” На цей раз руки підняли всі присутні. Я запитав: “Ви впевнені?” Студенти підтвердили, що так. Тоді я попередив: “Будьте уважні. Невідомо, чим ця впевненість стане для вас у подальшому”. Ніякої реакції. Вони не сумнівалися у своєму виборі.

Тоді я підійшов до дошки і в її верхньому кутку написав дату. Нижче зобразив цифру 25. Обвівши цю цифру колом, я попрохав чергових не витирати цю частину дошки.

Кілька тижнів потому ми почали вивчати проблему Божого призначення. Коли я підійшов до проблеми моральної неспроможності людини, в аудиторії почулися вигуки протесту. Тоді я показав на те місце дошки, де було написано цифру 25. Після цього мені знадобилося ще два тижні, щоб переконати студентів, що справжнє прийняття біблійного погляду на розбещеність людини означає: будь-які протиріччя щодо Божого призначення припиняються.

Спробую стисло повторити це саме тут. Почну з того самого застереження.

 

БІБЛІЙНИЙ ПОГЛЯД НА РОЗБЕЩЕНІСТЬ ЛЮДИНИ

 

Почнемо наше дослідження ступеня гріхопадіння людини, відкривши третю главу Послання Павла до Римлян. Ось що він пише:

“Нема праведного ані одного;

Нема, хто розумів би;

Немає, хто Бога шукав би,--

Усі повідступали, разом стали непотрібні,

Нема доброчинця, нема ні одного!” (Рим. 3:10-12).

Тут ми бачимо стислий виклад всезагального характеру людської розбещеності. Гріх настільки поширився, що захоплює кожного у свої тенета. Павло вживає категоричні слова, щоб підкреслити відсутність винятків у прихильності до гріха. Немає жодного праведного, немає доброчинця.

Фраза “Нема доброчинця, нема ні одного” суперечить усталеним традиціям нашого суспільства. Нас виховували в такому дусі: ніхто не досконалий, а людині властиво помилятися. Ми легко визнаємо, що всі ми грішники. З цим погодитися неважко. А от з тим, що ніхто не робить добра – це, напевне, занадто. Жодна людина з тисячі опитаних не погодиться з тим, що ситуація настільки серйозна.

Невже ніхто не чинить добра? Хіба так може бути? Кожного дня ми стаємо свідками того, як язичники творять добрі справи. Ми бачимо, як вони йдуть на самопожертви, самовіддано й чесно працюють, вершать правосуддя тощо. Бачимо, як невіруючі скрупульозно дотримуються правил дорожнього руху, тоді як повз них пролітають автомобілі з написами: “Якщо любиш Христа -- посигналь”.

Напевне, Павло тут перебільшив. Він вдався до гіперболи задля сильнішого впливу на читача. Вочевидь існують люди, які роблять добро. Ні! Об’єктивний суд Божий свідчить, що таки ніхто не робить добра.

Все це збентежує нас, оскільки наше уявлення про добро відносне. Будь-якому вчинкові завжди дають оцінку відносно певних норм. Ми вживаємо цей термін для порівняння людей. Коли ми називаємо людину доброю, то маємо на увазі, що вона добра порівняно з іншими. Однак остаточний стандарт добра, за яким будуть судити кожного – це закон Божий. Цей закон не є самим Богом, однак виходить від Бога і відображає досконалий характер самого Бога. Якщо судити за цим стандартом, то добрим не назвеш нікого.

У біблійних категоріях добрий вчинок вимірюється двома шляхами. Перший спосіб – зовнішня відповідність законові Божому. Це означає: якщо Бог заборонив красти, то доброю є відмова від злодійства. Добре казати правду. Добре вчасно сплачувати наші рахунки. Добре допомагати нужденним. На перший погляд ми робимо всі ці добрі вчинки щодня. Коли ми стаємо їх свідками, то негайно робимо висновок, що люди насправді роблять добрі справи.

Саме другий спосіб оцінювання спричинює проблеми. До того, як Бог називає якусь справу “доброю”, він дивиться не лише на зовнішню відповідність вчинку до Його закону, але й на мотиви, що лежать в основі вчинку. Ми бачимо лише зовнішній бік справи; Бог читає те, що в наших серцях. Щоб якийсь вчинок дійсно був добрим, він мусить не лише зовнішньо відповідати законові Божому, але й диктуватися щирою любов’ю до Бога.

Ми пам’ятаємо велику заповідь любити нашого Господа Бога усім серцем, всіма силами і всім розумінням нашим і любити наших ближніх, як ми любимо себе. Кожний вчинок, який ми робимо, має породжуватися серцем, яке беззастережно любить Бога.

З такої позиції легко помітити, що ніхто не робить добра. Наші найкращі вчинки заплямовані мотивами, далекими від досконалих. Ніхто з нас ніколи не любив Бога усім своїм серцем або всіма помислами. Всі наші вчинки замішані на плоті, що не дає змоги назвати досконалим жоден вчинок.

Джонатан Едвардз наводив приклад поняття просвітленої зацікавленості. Така зацікавленість стосується мотивації, яка, на нашу думку, реалізує зовнішню праведність і придушує наші неправедні імпульси. Іноді злочин невигідно скоювати. Там, де ризик покарання перевищує можливий виграш від злого вчинку, ми можемо утриматися від нього. З іншого боку, ми можемо заслужити оплески, зробивши добрий вчинок. За добру справу наш наставник погладить нас по голові, а колеги висловлять свою повагу.

Увесь світ аплодує співакам, які спільними зусиллями випускають альбом на підтримку голодних громадян Ефіопії. Оплески рідко перешкоджають кар’єрі естрадних виконавців, попри цинічні заяви про несумісність етики й бізнесу. Усе навпаки: більшість із нас засвоїла, що етика сприяє добрій репутації бізнесмена.

Я не настільки цинік, аби гадати, що благородний жест співаків у бік Ефіопії продиктований виключно бажанням оплесків або самореклами. Поза сумнівом, тут зіграли свою роль співчуття і бажання допомогти людям, які гинуть від голоду. З іншого боку, я не настільки наївний, аби гадати, що мотиви співаків були цілковито позбавлені особистого інтересу. Співчуття може значно перевищувати, але попри все, зберігається й крихітка особистої зацікавленості. Вона завжди присутня, існує в кожному з нас. Якщо ми це заперечуємо, то, гадаю, навіть наше заперечення частково диктується особистою зацікавленістю.

Ми не хочемо визнавати цього. Іноді ми відчуваємо нездоланне бажання робити щось лише через почуття обов’язку. Нам подобається вважати себе справжніми альтруїстами. Але ніхто не лестить нам більше, ніж це робимо ми самі. Шалька терезів нашої мотивації іноді може досить сильно схилятися в бік альтруїзму, але в повній мірі цього не буває.

Бог оцінює нас по-іншому. Він вимагає досконалості. Жоден з нас не відповідає Його рівню. Ми не робимо того, що велить нам Бог. Ніколи. А отже Павло не перебільшує. Його оцінка точна. “Нема доброчинця, нема ні одного”. Сам Ісус підтвердив цей факт у розмові з багатим юнаком: “Ніхто не є добрий – тільки Сам Бог” (Луки 18:19).

Яким би проблемним не здавалося це твердження, інший уривок з Послання до Римлян ще більше вразить нас, особливо євангельських християн, які говорять і думають по-іншому. Павло каже: “Ніхто не шукає Бога”.

Вочевидь вам доводилося чути від інших християн, а може, й самому казати: “Он той ще не християнин, але шукає Бога”. Така фраза дуже популярна серед християн. Її суть у тому, що у світі начебто багато шукачів Бога. Проблема в тому, що вони не можуть Його знайти. Так, ніби Бог грається з ними в піжмурки. Він невловимий.

А хто ховався в Едемському саду, коли гріх прийшов у світ? Ісус прийшов у світ шукати й порятувати загублених. Ісус ніколи не ховався. Бог – це не якийсь там утікач. Це ми мчимо стрімголов. Як вчить Писання, неправедний тікає, коли за ним ніхто не женеться. Як зауважив Лютер, “язичник тремтить, як листок на вітрі”. Писання однозначно вчить, що грішники не шукають Бога, а тікають від Нього. Немає жодного, хто шукав би Його.

Чому тоді, попри слова Писання, християни стверджують, що знають людей, які шукають Бога, але ще не знайшли Його? Св. Тома Аквинський казав, що ми плутаємо дві схожі, проте водночас різні людські дії. Ми бачимо людей, які відчайдушно шукають душевного спокою, звільнення від почуття провини, сенсу й мети життя та  люблячого ставлення довколишніх. Ми знаємо, що все це можна знайти лише в Бога. Тому робимо висновок: всі ці люди вочевидь шукають Бога.

Але вони не шукають Бога. Вони шукають благ, які може дати лише Бог. Гріх неправедної людини в тому, що вона шукає благ Божих, водночас тікаючи від Бога. Ми ж бо за своєю природою втікачі.

Біблія не раз рекомендує нам шукати Бога. Автори Старого Заповіту волають: “Шукайте Господа, доки можна знайти Його, кличте Його, як Він близько!” (Ісаї, 55:6). Ісус каже: ”Просіть – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам” (Матвія, 7:7).

 На основі цих тверджень ми робимо висновок: оскільки нас закликають до пошуків Бога, то ми, навіть у неправедному стані, все ж зберігаємо моральну здатність шукати Його. Але до кого Бог звертається з цими словами? У прикладі зі Старого Заповіту шукати Бога закликають народ Ізраїлю. У Новому Заповіті із закликом звертаються до віруючих.

На євангельських зібраннях можна почути цитату з Книги Об’явлення св. Івана Богослова: “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зі Мною” (Об. 3: 20). Проповідники зазвичай адресують цей заклик невіруючим, кажучи: “Ісус зараз стукає у двері твого серця. Відкрий їх, і Він увійде до твого життя”. Однак у першоджерелах Ісус звертався до церкви, тобто до віруючих. Це не було євангельським закликом.

І що далі? Суть у тому, що пошук – це процес, до якого невіруючі самостійно не здатні. Невіруючий ніколи не буде шукати. Невіруючий не буде стукати, щоб  йому відчинили. Пошук – це справа віруючих. Як казав Едвардз, “Пошук Царства Божого – головна справа життя християнина”. Отже, пошук – це результат віри, а не її причина.

Коли ми звертаємося до Христа, то порівнюємо наше навернення з відкриттям. Ми кажемо, що знайшли Христа. На деяких машинах навіть є напис “Я знайшов Його”. Ці твердження правдиві. Але суть у тому, що знайдення Христа означає не кінець наших пошуків, а лише початок їх. Зазвичай, коли ми знаходимо що-небудь, це свідчить про кінець наших пошуків. А от коли ми “знаходимо” Христа, це лише початок. Християнське життя починається в момент навернення; воно не припиняється на самому початку. Воно зростає, розвивається від віри до віри, від благодаті до благодаті, від життя до життя. Цей рух розвитку стимулюється безперервним пошуком Бога.

У третій главі Послання до Римлян є ще один момент, на якому ми коротко зупинимося. Апостол не лише проголошує, що ніхто не шукає Бога, але й додає: “Усі повідступали, разом стали непотрібні”. Мусимо пам’ятати, що Павло каже тут про неправедні створіння, природних, ненавернених осіб. Це характеристика людей, які живуть лише у плоті.

Але що Павло має на увазі, кажучи: “непотрібні?” В одній із Своїх промов Ісус казав про негідних рабів. “Потрібність” стосується позитивних цінностей. Ненавернена людина, яка живе за плоттю, не набуває нічого постійного, вічного. За плоттю вона може здобути цілий світ, але втратить найцінніше – свою душу, яку можна здобути лише у Христі. Христос – це найцінніша перлина. Володіти Ним – значить мати насправді “гідний” набуток.

Особа, яка духовно мертва, не може за своєю плоттю одержати вигоду від  Христа. Про таких людей кажуть, що вони “не мають страху Божого перед очима їхніми” (Рим. 3:18). Неправедні – ті, хто не робить добра, ніколи не шукає Бога, всі разом не варті нічого, не мають “страху Божого перед очима” своїми – ніколи не прихилять своїх сердець до Христа. 

 

ОЖИВОТВОРЕННЯ ВІД ДУХОВНОЇ СМЕРТІ

 

Ліками від духовної смерті є створення духовного життя в наших душах Святим Духом. Цей процес стисло описано в Посланні до Ефесян:

“І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи, в яких ви колись проживали за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних, між якими й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок, і з природи були дітьми гніву, як і інші.

Але Бог, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом, -- спасені ви благодаттю,--і разом із Ним воскресив, і разом із Ним посадив на небесних місцях у Христі Ісусі, щоб у наступних віках показати безмірне багатство благодаті Своєї в добрості до нас у Христі Ісусі.

Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився. Бо ми – Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували” (Еф. 2:1 – 10).

Тут ми бачимо уривок про Боже визначення par excellence. Зауважте, що протягом усього уривка Павло постійно акцентує увагу на багатстві Божої благодаті. Ми не повинні недооцінювати цю благодать. Тут відзначається новизна життя, яку створив в нас Дух Святий.

Ця робота Духа Святого називається оживотворенням. Це слово, що рідко звучить у повсякденній розмові.

Те, що ми називаємо оживотворенням або оживленням, в інших уривках називається відродженням або регенерацією. Термін відродження, як випливає з нього, означає “повторне народження”. Народитися означає спричинити або почати що-небудь. Згадаймо першу книгу Біблії, Книгу початку всього сущого, яка має назву Книги Буття. Префікс від- означає “повторно”. Отже слово відродження означає здійснення чогось спочатку. В нашому випадку ми говоримо про початок нового, духовного життя.

Зауважте, що цей образ життя протиставляється образові смерті. Тут неправедна людина представлена як “мертва у гріху”. Для того, щоб людина, нечутлива до справ Божих, прийшла до Бога живою, щось мусить бути зроблене замість неї і для неї. Мертві люди не можуть себе оживити. Вони не можуть започаткувати в собі духовне життя. Павло чітко й однозначно каже, що саме Бог оживляє мертвих і саме Бог відроджує нас від духовної смерті.

Неправедна людина мертва у гріху. Тут вона описується як “за природою своєю дитя гніву”. Її доля – жити за звичаєм світу цього. Вона належить не Богові, а “князеві, що панує в повітрі”. Як стверджував Павло, такий стан притаманний зовсім не найбільш грішному представникові людства, а всім без винятку, включаючи й самого Павла та його братів у їхньому колишньому стані (“між якими й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок”).

Більшість прихильників нереформістських поглядів на Боже призначення не надає особливої ваги тому фактові, що грішна особа духовно мертва. Представники інших євангельських течій визнають, що людина грішна, і що її гріховність – справа досить серйозна. Вони навіть погоджуються, що гріх – радикальна проблема. Досить швидко вони визнають, що людина не просто хвора, а смертельно хвора. Однак вона ще не зовсім загинула. В її тілі зберігається ледь відчутний подих духовного життя. В її серці ще зберігся малесенький острівець праведності, крихітна й слабка моральна спроможність, що перебуває в оточенні гріховності.

Я знаю, що євангельські прихильники зазначеної теорії, схиляючи своїх слухачів до покаяння й навернення до Христа, вдаються до двох прикладів. Перший – це порівняння з хворим на невиліковну хворобу. Цей грішник серйозно хворий, він однією ногою в могилі. Він не здатен самотужки зцілитися від своєї хвороби. Він лежить на смертному ложі, майже паралізований. Він не може одужати, допоки Бог не дасть йому цілющих ліків. Хворий настільки безсилий, що не може навіть простягнути руку за порцією ліків. Він майже в коматозному стані. Бог мусить не лише запропонувати йому ліки, а й налити їх у ложку і піднести її до уст хворого. Якщо Бог цього не зробить, то людина напевне загине. Проте, хоча від Бога залежить 99 відсотків, 1 відсоток усе ж залишається за хворим. Він мусить відкрити рот, щоб прийняти ліки. Це є необхідною справою свободи волі, яка розмежовує вибір між раєм і пеклом. Людина, яка відкриє уста для прийняття благодатного дару ліків, буде спасенна. А той, хто міцно зціпить зуби, загине.

Ця аналогія майже правдиво передає суть Писання і вчення Павла про благодать відродження. Майже, однак не зовсім. У Біблії нічого не говориться про смертельно хворих грішників. Згідно з Павлом, вони мертві. У них не залишилося ні грама духовного життя. І, якщо їх доведеться воскресити, Бог мусить не лише дати їм чудодійні ліки. Мертві не розімкнуть уст, аби прийняти їх. Їхні щелепи зімкнуті смертю. Їх треба оживотворювати. Вони повинні стати новими створіннями, створеними Христом і відродженими Його Духом.

Другий приклад користується не меншою популярністю у євангелістів. У ньому грішник подається як особа, яка, не вміючи плавати, тоне. Він уже двічі зникав у безодні і тепер востаннє з’явився на поверхні. За якусь мить він загине. Його єдина надія –  на Бога, який кине йому рятівне коло. Бог кидає коло прямо в простягнуті руки нещасного. Все, що треба тому зробити – це міцно стиснути коло. Якщо він ухопиться за нього, Бог витягне його на берег. Відмовившись від кола, він вочевидь загине.

Знову-таки в цьому прикладі підкреслюється цілковита безпорадність грішника, допомогти якому може тільки Бог. Потопаючий перебуває в критичному становищі. Він не може врятуватися самостійно. Однак він досі живий; він здатен простягнути руку. Його пальці – це ланка, що з’єднує з порятунком. Його доля залежить від того, що він робитиме з цієї ланкою.

Павло стверджує, що людина мертва. Вона не просто тоне, а давно вже лежить на дні морському. Надаремне кидати у воду рятівні кола, якщо людина вже потонула. Якщо я правильно розумію Павла, то, на його переконання, Бог пірнає у воду і витягає утопленика на берег, аби потім зробити йому штучне дихання. Бог вдихає в загиблу людину нове життя.

Важливо пам’ятати, що відродження знаменує нове життя. Його називають новим народженням або народженням згори. З цього приводу виникає багато непорозумінь. Нове народження в Біблії тісно пов’язане з новим життям у Христі. Як у біології не може бути життя без народження, так в наших надприродних термінах нове життя без народження згори неможливе.

Народження і життя тісно пов’язані, проте це не одне й те саме. Народження – це початок нового життя. Це вирішальний момент. Ми розуміємо це з погляду звичайних законів біології. Ми святкуємо дні народження щороку. Ми відрізняємося від королеви з казки “Аліса в Країні Чудес”, яка щороку святкувала свій “не день народження”. Народження – це одноразовий акт. Його можна відзначити, але не повторити. Це вирішальний момент переходу з одного стану до іншого. Особа може народитися або ще не народитися.

Так само і з духовним відродженням. Відродження дає нове життя. Це початок нового життя, однак не у всій його повноті. Це поворотний пункт переходу від духовної смерті до духовного життя. Людина ніколи не відроджується частково. Вона або відроджується, або ні.

Біблійне вчення про відродження каже, що це справа Бога і тільки Бога. Ми не можемо відродитися своїми силами. Плоть не може пробудити духа. Відродження – це акт створення. А створення – це справа Бога.

У теології користуються терміном, який зараз доречно згадати – монергізм. Він походить від двох слів. “Моно” означає “один”. “Монополія” – це єдина фірма на ринку збуту. “Моноплан” – це літак з одним крилом. Корінь “-ерг-”, якщо ви пам’ятаєте шкільні заняття з фізики, стосується роботи. Похідним від нього є слово “енергія”.

Об’єднавши ці дві складові, ми одержимо значення “той, що працює один”. Називаючи наш процес відродження монергічним, ми маємо на увазі, що він  виконується лише однією стороною. Ця сторона – Бог Дух Святий. Він відроджує нас; ми не можемо зробити це самостійно і навіть допомогти Йому виконати це завдання.

Може видатися, що ми вважаємо людей за дерев’яних ляльок. Ляльки ні на що не реагують. Вони інертні, позбавлені життя. Вони рухаються лише завдяки шнурочкам, за які смикають. Але йдеться не про маріонеток. Ми говоримо про людей, які є духовними трупами. Це люди, серця яких зроблені не з тирси, а з каменю. Шнурочками їх не розгойдаєш. У біологічному сенсі вони живі, чимось займаються, приймають якісь рішення. Але вони ніколи не звертаються до Бога.

Відроджуючи людську душу, Бог робить нас духовно живими, здатними приймати рішення. Ми віруємо. У нас з’являється віра. Ми прагнемо до Христа. І не Бог вірить замість нас. Віру не можна назвати монергічним феноменом.

Вище ми вже говорили про катастрофічний стан грішника та про статус людської волі. Ми переконалися в тому, що, попри свою гріховність, людина наділена свободою волі, тобто вона здатна робити вибір. Проблема людини, яку ми визначили як моральну неспроможність, полягає у відсутності будь-якого прагнення Христа. Людина відвернулася від Христа і не бажає звертатися до Нього. До того часу, поки в людини не з’явиться тяга до Христа, вона Його не обере. А не обравши Христа, людина ніколи не прийме Його.

У процесі відродження Бог змінює наші серця. Він дає нам новий характер і нові схильності. Бог вселяє в наші серця жадання Христа. Ми ніколи не зможемо довірити Христу своє спасіння, якщо спершу не пожадаємо Його. Ось чому раніше ми стверджували, що відродження передує вірі. Без відродження у нас не з’явиться бажання Христа. Без бажання Христа ми ніколи не оберемо Його. Отже, до того, як людина зможе увірувати, Бог мусить змінити схильності її серця.

Відроджуючи нас, Бог здійснює акт благодаті. Погляньмо ще раз на другу главу Послання до Ефесян: “Але Бог, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив…”

На моєму робочому столі лежить вишивка, зроблена для мене віруючими церкви, де я колись служив. Ця вишивка представляє коротке слово “Але”. Опис апостолом Павлом духовного стану неправедної людини може привести будь-кого до відчаю. Проте в кінці він ставить чарівне слово, яке дарує нам полегшення. Це слово – “але”. Без нього ми приречені на загибель. Це коротке “але” вміщує в себе суть доброї звістки.

Павло каже: “Але Бог, багатий на милосердя…” Зауважте, що апостол не стверджує: “Але людина, багата на добрі діяння”. Лише Бог дарує нам життя. Коли ж це відбулося? Відповідь Павла не залишає ніяких сумнівів: коли ми були “мертві через наші провини”. Це – дивовижна складова благодаті, даної нам тоді, коли ми були духовно мертвими.

Павло доходить висновку, що відродження залежить виключно від благодаті, а не якихось наших справ. Його однозначний висновок звучить: “Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий”. Ця фраза мусить назавжди поставити крапку в нашій проблемі. Віра, якою ми спасенні, є даром. Коли ж апостол згадує, що “це” не залежить від нас, то не має на увазі, що віра не має до нас відношення. Ця віра – наша, але не ми її джерело, нам її дали. Дар не заслуговують і не заробляють. Це дар благодаті Божої.

У період протестантської Реформації проголошували три гасла, що стали відомими. Латинською мовою ці фрази звучать так: sola fide, sola gratia і soli deo gloria. Ці три девізи нерозривно пов’язані між собою. Їх ніколи не слід відокремлювати один від одного. Вони перекладаються як “самою вірою, самою благодаттю, і лише Богові слава”. 

 

НЕЗДОЛАННА БЛАГОДАТЬ? 

 

Більшість християн погоджується з тим, що Божа справа відродження – це вияв благодаті. Наші думки розходяться тільки тоді, коли ставимо питання: “А чи нездоланною є благодать?” Інакше кажучи, чи можна чинити опір цій благодаті? Чи може людина прийняти благодать відродження і все ж не прийти до віри?

Кальвіністи рішуче заперечують: “Ні!” Але не тому, що вірять, нібито рятівна благодать Божа буквально є нездоланною. Ми знову стикаємося з проблемою старого акростиха TULIP. Ми вже й так змінили “tulip” на “rulip”, і тепер маємо намір змінити його ще трохи. Тепер наш акростих набуде вигляду “rulep”.

Термін нездоланна благодать вводить в оману. Всі кальвіністи вірять, що людина може опиратися і таки опирається благодаті Божій. Постає питання: “Чи можливо, щоби благодать відродження не змогла досягти своєї мети?” Пригадаймо, духовно мертві люди досі живі біологічно. Вони робитимуть все, що у їхній владі, щоб опиратися благодаті. Історія Ізраїлю – це історія закостенілих і зачерствілих людей, які не раз відкидали благодать Божу.

Божа благодать здоланна в тому розумінні, що ми можемо опиратися їй і таки опираємося. Вона нездоланна в тому сенсі, що досягає своєї мети. Вона дає бажаний Богові результат. Тому я надаю перевагу назві дієва благодать (англ. effectual grace – прим. перекладача).

Отже, ми говоримо про благодать відродження. Ми пам’ятаємо, що при відродженні Бог створює у нас бажання й тягу до Себе Самого. Але коли це бажання у нас з’являється, ми й далі поводимося так, ніби нічого й не відбулося, здійснюючи свій вибір на основі найсильнішого потягу на даний момент часу. Якщо Бог прищеплює нам бажання Христа, ми діятимемо згідно з цим бажанням. І напевне нашим вибором стане об’єкт нашого бажання – ми оберемо Христа. Коли Бог нас оживотворює, ми духовно оживаємо. При цьому Бог не просто створює можливість нашого духовного відродження. Він формує в нас духовне життя. Коли Бог щось викликає до життя, це щось тут-таки з’являється.

Ми говоримо про внутрішній заклик Бога. Внутрішній заклик Бога такий же потужний і дієвий, як і Його заклик створення. Бог не запрошував світ до створення. Він наказав Своєю Божественною владою: “Нехай буде світло” – і так стало. Інакше й не могло бути. Світло просто мусило засвітитися.

А чи міг Лазар залишитися в гробниці після того, як Ісус повелів йому вийти звідти? Ісус закликав: “Лазар, вийди!” І той піднявся з гробниці. Коли Бог творить, Він демонструє силу, притаманну лише Йому одному. Тільки Він може створити з нічого щось, а зі смерті – життя.

Люди багато сперечаються з цього приводу. Я пам’ятаю моє перше відвідання лекцій Джона Герстнера. Ця лекція була присвячена Божому призначенню. На самому початку заняття один зі студентів підняв руку. Герстнер дозволив йому задати питання і почув таке: “Докторе Герстнер, ви справді кальвініст?” “Так”, -- відповів Герстнер і продовжував заняття. Але за якусь мить він раптом зупинився і звернувся до того студента: “А яке ваше визначення кальвініста?”

Студент відказав: “Кальвініст – це той, хто вірить, що Бог спонукає деяких людей і перешкоджає іншим обирати Христа". Герстнер вжахнувся. Він мовив: “Якщо таким має бути кальвініст, то можете бути певні, що я не належу до них”.

Хибне розуміння ідеї нездоланної благодаті досить поширене. Якось я чув, як президент пресвітеріанської семінарії оголосив: “Я не кальвініст, бо не вірю, що Бог одних веде проти їхньої волі в Своє Царство, підганяючи й покрикуючи, а тих, хто справді прагне Його Царства, обходить увагою”.

Почувши це, я просто не знав, що сказати. Ніколи не думав, що президент пресвітеріанської семінарії міг настільки спотворено розуміти теологію власної церкви. Він був однією з тих карикатур, яка знаходиться так далеко від кальвінізму як тільки можливо.

Кальвінізм ніколи не вчив і не вчить тому, що Бог веде обраних у Царство Боже криками й примусом, нехтуючи тими, хто, дійсно, хотів би туди потрапити. Пам’ятайте, що головний аспект реформістського вчення про Боже призначення спирається на біблійне вчення про духовну смерть людини. За своєю грішною природою людина не бажає навіть слухати про Христа. Вона прагнутиме Христа лише тоді, коли Бог вселить таке бажання в її серце. Якщо таке бажання з’явилося, тих, хто йде до Христа, нема потреби підганяти проти їхньої волі. Вони йтимуть, бо хочуть цього. Вони пориватимуться до Спасителя. Вся суть нездоланної благодаті полягає в тому, що відродження оживотворює людину до духовного життя в такий спосіб, що Христос постає у своїй нездоланній красі. Христос нездоланний для тих, хто ожив для справ Божих. Кожна особа, серце якої сповнене життям Бога, прагне живого Христа. Всі, кому Отцем дано прийти до Христа, приходять до Нього (Івана 6:37).

Термін “дієва благодать” допомагає уникнути плутанини. Дієва благодать це благодать, яка діє, як забажає Бог.

Чим цей погляд відрізняється від інших нереформістських поглядів на відродження? Найбільш відомий з альтернативних поглядів спирається на концепцію попередньої благодаті.

 

ПОПЕРЕДНЯ БЛАГОДАТЬ

 

Як випливає з самої назви, попередня благодать становить таку благодать, що “передує чому-небудь”. Вона переважно визначається як справа, яку Бог робить для кожного. Він дає всім людям досить благодаті, щоб відреагувати на заклик Христа. Інакше кажучи, кожній людині даровано досить благодаті, щоб вона змогла прийняти Христа. Ті, хто співпрацює з цією благодаттю і дає на неї згоду, називаються “обраними”. Ті, хто відмовляється співпрацювати з нею – втраченими.

Сила цього погляду така – в ньому визнається, що у падшої людини духовний стан настільки пошкоджений, що потребує Божої благодаті для спасіння. Слабке місце його можна визначити двояко. По-перше, якщо попередня благодать є певною зовнішньою силою стосовно людини, то з нею виникають ті самі проблеми, котрі ми обговорювали у прикладі з ліками і рятівним колом. Яка користь від такої благодаті, якщо її пропонують духовно мертвим створінням?

По-друге, якщо попередня благодать стосується того, що Бог творить у серці грішника, то мусимо спитати себе: чому результати її дії виявляються не завжди? Чому одні грішники сприяють цій благодаті, а інші – відкидають її? Чи не порівну всі одержують?

Поміркуємо на цю тему, спроектувавши її на себе. Якщо ви християнин, то, напевне, знаєте про існування нехристиян. Чому ви обрали Христа, а вони – ні? Чому ви дали згоду на попередню благодать, а вони відкинули її? А може, ви маєте більше праведності, ніж вони. Якщо так, то ви маєте чим похвалитися. Була ця перевага в праведності результатом ваших особистих досягнень чи даром Божим? Якщо це перша причина, то своїм спасінням ви зобов’язані лише собі й своїй праведності. А якщо ваша праведність була подарунком Божим, то чому Він не може подарувати її й іншим?

А можливо, справа не у вашій великій праведності. Може, ви перевищуєте інших за розумом. Але як ви стали розумнішими за інших? Може, ви більше навчалися (що означає, ви праведніші)? А може, ви розумніші від інших тому, що Бог наділив вас даром розуміння, якого не одержали інші?

Більшість прихильників теорії попередньої благодаті не в змозі відповісти на ці питання. Вони вважатимуть їх надто зарозумілими. Найімовірніше, вони скажуть: “Я обрав Христа, тому що усвідомив свою відчайдушну потребу в Ньому”.

Звичайно, така відповідь звучить більш смиренно. Але я копатиму й далі і запитаю: “А чому ви усвідомили свою потребу в Христові, а ваш сусід – ні? Невже лише тому, що ви більш праведні й розумні?”

Питання для прихильників попередньої благодаті (оцінене мною в $ 64): чому одні люди співпрацюють з благодаттю, а інші – ні? Залежно від того, яку відповідь ми дамо, стане зрозумілим як глибоко ми віримо і чи ми дійсно маємо спасіння.

Питання (оцінене в $ 64000): “Чи навчає Біблія такій доктрині попередньої благодаті? Якщо так, то де про це йдеться?”

Робимо висновок, що наше спасіння дароване нам Господом. Він Той, Хто відродив нас. Відроджені особи приходять до Христа. Без відродження ніхто ніколи до Христа не прийде. Відроджені ніколи не відкинуть Його. Рятівна благодать Божа діє згідно з Його задумом.

 

ПІДСУМКИ РОЗДІЛУ 5

 

1. Наше спасіння бере свій початок у Божій ініціативі. Саме Бог Дух Святий звільняє духовних рабів. Це Він вселяє в нас духовне життя і воскрешає нас зі стану духовної смерті.

2. Наш стан перед оживотворенням становить духовну смерть. Він набагато гірше звичайної смертельної хвороби. У людині немає ні краплі духовного життя до того часу, поки Бог не оживотворить її.

3. Без відродження ніхто не прийде до Христа. Всі відроджені прийдуть до Нього. Мертві залишаються нечутливими до Божого заклику, поки Бог не оживотворить їх. Тоді вони оживають. Спасіння виходить від Господа.