Обрані Богом

РОЗДІЛ СЬОМИЙ. ЧИ БУВАЄ ПРИЗНАЧЕННЯ БОЖЕ ПОДВІЙНИМ?

 

Подвійне призначення Боже. Самі ці слова звучать зловісно. Можна довго розмірковувати про Божий милосердний план спасіння обраних. Але що робити з тими, що не обрані? Невже й вони призначені Богом? Чи насправді Бог хоче їх так жахливо покарати? Невже Бог прирік цих бідолах горіти в пекельному вогні?

Подібні питання завжди постають там, де йдеться про подвійне призначення Боже, і змушують деяких осіб називати цю ідею безумством. Водночас ті, хто поділяє віру в існування Божого призначення, наголошують, що вірять в єдине призначення. Тобто вони стверджують, що віра  у Боже призначення деяких людей до спасіння зовсім не вимагає призначення всіх інших до прокляття. Коротко кажучи, обстоюється ідея, згідно з якою лише обрані визначаються для спасіння, а всі інші одержують можливість спасіння. Бог робить так, що хтось рятується завдяки додатковій допомозі тоді, як всі інші зберігають шанси на порятунок.

Попри всі сильні спокуси говорити лише про одиничне призначення Боже, уникаючи розмов про подвійне, мусимо спробувати відповісти на поставлені тут питання. Гадаючи, що не кожен представник роду людського призначений для спасіння, мусимо проаналізувати і зворотний бік обрання. Якщо призначення Боже існує і при цьому стосується не всіх, нам не достатньо лише визнати факт існування двох його сторін. Мало говорити  про Якова, мусимо також рахуватися й з Ісавом.

 

ОДНАКОВИЙ ВПЛИВ

 

Існують різні погляди на подвійне Боже призначення. Один з них справляє таке гнітюче враження, що багато з нас просто готові відкинути цей термін, щоб їхні погляди, бува, з ним не сплутали. Цю позицію називають теорією однакового впливу.

Ідея однакового впливу будується на ідеї симетрії – за її допомогою намагаються врівноважити баланс між обранням і зневаженням. Ключова ідея цієї теорії така: так само, як Бог втручається в життя своїх обраних, породжуючи в їхніх серцях віру, Він втручається в життя зневажених, щоб зберегти в їхніх серцях невіру – це спирається на відомі уривки з Біблії, де йдеться про ожорсточування Богом людських сердець.

Однаковий вплив не є реформістською чи кальвіністською позицією. Дехто називає її “гіперкальвінізмом”. Я надаю перевагу іншій назві – “субкальвінізм” або, ще краще, “антикальвінізм”. Хоча кальвінізм говорить про наявність подвійного призначення Божого, це не стосується теорії однакового впливу.

Щоб зрозуміти реформістську доктрину, слід звернути увагу на чітку відмінність позитивних рішень Бога від негативних. Перші пов’язані з активним втручанням Бога в серця обраних. Другі – з нехтуванням зневажених.

Реформісти стверджують, що Бог позитивно (тобто активно) втручається в життя обраних, аби гарантувати їх порятунок. Інших Бог залишає напризволяще. Він не формує якоїсь невіри в їхніх серцях, бо невіра вже давно там існує. Бог не спонукає людей до гріха –  вони грішать виключно за власним бажанням. У розумінні кальвіністів рішення Бога з приводу обрання – позитивне, а рішення про зневаження – негативне.

Гіперкальвінізм можна назвати позитивно-позитивним призначенням Божим, а ортодоксальний кальвінізм – позитивно-негативним.  Погляньмо на таблицю:

 

КАЛЬВІНІЗМ                         ГІПЕРКАЛЬВІНІЗМ

Позитивно-негативно             позитивно-позитивно

Асиметричний підхід              симетричний підхід

Неоднаковий вплив                 однаковий вплив

Бог обходить зневажених      Бог породжує в серцях

увагою                                         зневажених невіру

 

 Найбільша помилка гіперкальвінізму полягає в тому, що, згідно з ним, Бог стає співучасником гріха, а це радикально впливає на цілісність сприйняття Його характеру.

Перший уривок з Біблії, який може підштовхнути читача до прийняття кальвінізму – історія фараона. У розповіді про Великий вихід євреїв з Єгипту йдеться про те, що Бог вселив жорстокість у серце фараона. Бог заздалегідь повідомив про це Мойсею:

“Ти будеш говорити все, що Я накажу тобі, а брат твій Аарон буде говорити фараонові, нехай він відпустить Ізраїлевих синів з свого краю. А я вчиню запеклим фараонове серце, і помножу ознаки мої та чуда мої в єгипетському краї. І не послухає вас фараон, а Я покладу Свою руку на Єгипет, і виведу війська Свої, народ Мій, синів Ізраїлевих, з єгипетського краю великими присудами. І пізнають єгиптяни, що Я Господь, коли простягну Свою руку на Єгипет – і виведу від них Ізраїлевих синів” (Вихід 7:2-5).  

У Біблії ясно говориться про те, що Бог насправді зробив серце фараона запеклим. Сьогодні нам зрозуміло, що Бог вдався до цього заради Своєї слави та як знамення не лише для Ізраїлю, але й для Єгипту. Але нас досі турбує одна проблема. Бог зробив запеклим серце фараона, а потім покарав його за скоєння гріха. Як міг Бог зробити фараона (як і будь-кого іншого) відповідальним за гріх, продиктований серцем, яке сам Бог зробив жорстоким?

Відповідь на це питання залежатиме від нашого розуміння того, що значить „зробити запеклим”. Яким чином Бог зробив запеклим фараонове серце, вселив у нього жорстокість? Біблія не дає прямої відповіді на це питання. Поміркувавши, можна припустити, що це можна було зробити двома шляхами: активно або пасивно.

Активне ожорсточування – це пряме втручання Бога у внутрішні глибини серця фараона. Бог мав би створити „нове” зло у його серці. Це вочевидь довело б фараона до бажаної Богові мети. Це означало б також, що Бог є автором гріха.

Пасивне ожорсточування – зовсім інша справа. Воно означає Божий осуд уже скоєного гріха. Все, що треба було зробити Богові, щоб вселити жорстокість у серце фараона, що було й без того злим, -- віддати фараона його власному гріху. Ми не раз знаходимо в Писанні таку концепцію Божественного осуду.

Як це відбувається? Для правильного розуміння мусимо, по-перше, торкнутися ще одного поняття – всезагальної благодаті Божої. Це благодать Божа, доступна всім людям. Дощ, який зрошує землю і дає вологу рослинам, дарується як праведним, так і грішникам. Неправедні, звичайно, не заслуговують на таке ставлення, але користуються всіма благами дощу, як і праведники. Те саме можна сказати про сонячне проміння й райдугу. Наш світ – це демонстрація всезагальної благодаті.

Один із найважливіших елементів всезагальної благодаті – це стримання зла у світі. Воно залежить від багатьох сил. Зло стримується поліцією, законами, громадською думкою, принципом розподілу влади тощо. Хоча світ, у якому ми живемо, сповнений зла, але він далеко не такий злий, яким міг би бути. Бог використовує згадані вище засоби, щоб утримувати зло під контролем. Саме завдяки всезагальній благодаті Він контролює і придушує кількість зла на нашій планеті. Якби зло було залишене на самоплив, життя на нашій планеті було б неможливе.

Все, що потрібно Богові для ожорсточування серця людини – це усунути всі стримувальні чинники. Він просто трохи „попускає поводок”. Замість того, щоб обмежувати свободу людини, Він збільшує її. Бог дає змогу людині йти власним шляхом. Якщо можна так сказати, Він дає людині досить мотузка, щоби повіситися. Бог зовсім не докладає Своїх рук, аби створити нове зло в серці грішників; Він просто знімає з них Свою священну руку стримування і залишає їх напризволяще.

Якби нас попросили назвати найбільш жорстоку, жахливу постать в історії людства, майже кожен назвав би одних і тих самих осіб. Ми назвали б імена Нерона, Гітлера, Сталіна та інших тиранів, винних у знищенні тисяч людей. Що їх об’єднує? Всі вони були диктаторами, і кожен із них володів практично необмеженою владою і багатством.

Чому ми настільки впевнені, що влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно? (Ми знаємо, що це стосується не Бога, а лише влади й могутності людей). Влада розбещує тому, що вона ставить людину вище від звичайних засобів контролю, що існують для кожного з нас. Наприклад, мене стримує конфлікт інтересів з тими людьми, які сильніші за мене. З дитинства ми усвідомлюємо, що з тими, хто більший і сильніший за нас, краще не загострювати стосунки. Ми, як правило, конфліктуємо вибірково. Розважливість перемагає будь-яку доблесть, якщо суперник сильніший від нас.

Фараон теж був наймогутнішою людиною світу, коли Мойсей прийшов до його палацу. Напевне, єдиним чинником стримування неправедного характеру фараона була свята рука Божа. Все, що потрібно було Богові, щоб ожорсточити фараона – забрати Свою руку. Все інше виконали гріховні схильності фараона.

У разі пасивного ожорсточування Бог приймає рішення зняти всі перепони. Таким чином неправедна частина цього процесу була реалізована самим фараоном. Бог нічого не нав’язував волі фараона. Як ми вже сказали, Він просто дав фараонові ще більше свободи.

Те саме можна побачити і у випадку з Іудою, а також з грішниками, котрих Бог і сатана використовували для перевірки праведності Йова. Іуда не був безневинною жертвою Божественних маніпуляцій. Він не був також праведником, котрого Бог змусив продати Христа, а потім покарав за зраду. Іуда зрадив Христа тому, що хотів одержати тридцять срібняків. Як каже Писання, Іуда з самого початку був сином загибелі.

Природно, Бог використовує злі схильності й наміри грішника, щоб здійснити Свій задум щодо викуплення. Без Іуди не було би Голгофи, без розп’яття не було б викуплення. Але це слугує прикладом Божої перемоги над злом, а не скоєння зла Богом. Злі пожадання людського серця не можуть завадити Божій суверенності – вони завжди підпорядковані їй.

Розглядаючи приклади Божого покарання розбещених людей, ми бачимо, як постає справедливість, виражена поетичними засобами. У сцені останнього суду, описаної в Книзі Об’явлення, читаємо:

“Неправедний -- хай чинить неправедність ще, і поганий – хай ще опоганюється. А праведний – хай ще чинить праведність, а святий – нехай ще освячується!” (Об. 22:11).

Бог, як Верховний Суддя, віддає грішників на поталу їх власним гріхам. Використовуючи ефект гріха в дії, Він зобов’язує їх жити за їхніми бажаннями. Так було і з фараоном. Цим виявом суду Бог не заплямував Своєї праведності. Він не вселяв зла у серце фараона. Бог підтвердив Свою праведність, покаравши зло, яке й до того там існувало.

Саме так маємо розуміти подвійне призначення Боже. Бог милує обраних, створюючи в їхніх серцях віру. Він виявляє справедливість до всіх інших, не стримуючи їхніх гріхів. Тут немає ніякої невідповідності. Одна група отримує милість, а інша – справедливість. Ніхто не стає жертвою несправедливості. Ніхто не може поскаржитися на неправедність Бога.

 

ДЕВ’ЯТА ГЛАВА ПОСЛАННЯ ДО РИМЛЯН

 

Найбільш значущий уривок з Нового Заповіту, де йдеться про ідею подвійного призначення Божого, міститься у дев’ятій главі Послання до Римлян:

„А слово обітниці таке: „На той час прийду, і буде син у Сари”. І не тільки це, але й Ревекка зачала дітей від одного ложа отця нашого Ісака, бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили, -- щоб позосталась постанова Божа у вибранні не від учинків, але від Того, Хто кличе,-- сказано їй: „Більший служитиме меншому”, як і написано: „Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів”. Що ж скажемо? Може, в Бога неправда? Зовсім ні! Бо Він каже Мойсеєві: „Помилую, кого хочу помилувати, і змилосерджуся, над ким хочу змилосердитись”. Отож, не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить, але від Бога, що милує. Бо Писання говорить фараонові: „Власне на те Я поставив тебе, щоб на тобі показати Свою силу, і щоб звістилось по цілій землі Моє Ймення”. Отож кого хоче – Він милує, і кого хоче – ожорсточує” (Рим. 9:9 – 18).  

У цьому уривку ми бачимо яскраве вираження біблійної ідеї подвійного призначення Божого. У ньому немає ні недомовок, ні двозначності. „Отже, кого хоче, милує, а кого хоче, ожорсточує”. Хтось отримує милосердя, а інші – справедливість. І рішення з цього приводу одноосібно приймає Бог. 

Павло ілюструє подвійний характер призначення Божого, згадуючи випадок з Яковом та Ісавом. Вони були близнюками, їх виносила одна й та сама утроба протягом того самого часу. Але один отримав благословення Боже, а інший – ні. Один отримав особливу частку Божої любові, а інший – ні. Бог “зненавидів” Ісава.

Священна ненависть згадується у цьому уривку не як вираження ворожого ставлення однієї істоти до іншої. Це те, що Давид раніше називав “Святою ненавистю” (Пс. 138:22). Божественна ненависть позбавлена злоби. Вона означає позбавлення прихильності. Бог голосує “за” тих, кого Він любить, і відвертає Своє обличчя від грішників, позбавлених Його викуплення й прихильності. Ті, кого Він полюбив, отримують ласку, а ті, кого Він “зненавидів” – справедливість. Знову-таки: ні з ким не поводиться несправедливо.

Чому Бог обрав Якова, а не Ісава? Чи помітив Він у Якові якийсь праведний вчинок, що виправдає Його особливу ласку? А може, Бог прозирнув крізь тунелі часу і побачив, що Яків робить правильний вибір, а Ісав – хибний?

Якщо саме цього хотів нас навчити апостол, то йому, напевне, нічого не заважало висловитись ясніше. Тут у Павла була чудова нагода розвинути теорію призначення Божого за знанням наперед, якщо, природно, він її поділяв. Тим більше дивно, що Павло такою нагодою не скористався. Однак він не став мовчати, а розвивав протилежну точку зору. Він підкреслив той факт, що Боже рішення було прийняте ще до народження обох братів, без бачення їхніх майбутніх вчинків.

Вислів Павла, наведений у вірші 11, має вирішальне значення. “Бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили, -- щоб позосталась постанова Божа у вибранні”. Чому апостол каже це? Тут наголос однозначно робиться на волі Божій. Чітко заперечується, що обрання – це результат діянь людей передбачених або інших осіб. Павло стверджує, що обрання залежить виключно від намірів Бога.

Якби Павло хотів сказати, що обрання залежить від передзнання рішень людини, то чому він не сказав цього? Натомість він проголошує, що рішення було прийняте Богом до того, як діти з’явилися на світ і вчинили щось добре чи погане. Ми гадаємо, що теорія призначення Божого за знанням наперед припускає прийняття Божественного рішення до народження людини. Але ця теорія наголошує на тому, що рішення Бога спирається на Його знання майбутніх вчинків. Чому ж Павло це замовчує? Він просто стверджує, що рішення було прийняте Богом ще до народження Якова та Ісава, а отже, раніше, ніж вони могли здійснити будь-які вчинки.

У цьому уривку Павло не каже прямо, що Боже рішення не було наслідком майбутніх провин цих осіб. Він і не мав у цьому потреби. Це випливає з уже сказаного ним. Адже Павло наголошує на найважливішому – волі Бога, а не справі людини. А тому тим, хто хотів би бачити в цьому уривку свідчення передбачення Богом людських рішень, доведеться складно. Ні тут, ні в інших текстах Біблія не надає нам подібних свідчень.

Справа ось у чому: якби Павло вірив, що призначення Боже спирається на передбачені рішення людини, то він скористався б цим контекстом для розтлумачення цієї думки.

Підемо ще далі. Попри те, що Павло тут нічого не каже з приводу майбутніх рішень людини, він не полишає цієї теми. У вірші 16 він з’ясовує свою позицію: “Отож не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить, але від Бога, що милує”. Це можна назвати останнім і вирішальним ударом по армініянах та представниках усіх нереформістських поглядів на Боже призначення. Саме Слово Боже вимагає від усіх християн відмовитися від тих поглядів на Боже призначення, які остаточне рішення щодо спасіння покладають на волю людини. Апостол проголошує: “Не залежить це від того, хто хоче”. Прихильники нереформістських поглядів скажуть: це залежить саме від них. Це брутально суперечить тому, що вчить Писання. Один цей вірш завдає фатального удару по позиціях армініян.

Віддати честь Богу – наш обов’язок. Мусимо визнати з апостолом те, що наше обрання спирається не на наші бажання, а на ціль Божої волі.

Павло порушує в цьому уривку два риторичні питання, які мусимо розглянути. Перше: “Що скажемо? Що неправда у Бога?” Чому Павло передбачив це питання? Ніхто не поставить таке питання армініянові. Якщо наше обрання врешті-решт залежить від рішення людини, то таке питання взагалі не повинне виникати?

Але таке питання цілком може постати стосовно біблійної доктрини Божого призначення. Лише ідея призначення Божого, побудованого на суверенній Божій волі, на Його рішенні безвідносно бажань Якова чи Ісава, змушує нас вигукнути: “Бог несправедливий!” Але це обурення виникає у поверховому розумінні теми розмови. Це протест неправедної людини, що скаржиться на брак милосердя Божого.

Як же Павло відповідає на це питання? Його не влаштовує проста відмовка на кшталт: “Ні, у Бога немає ніякої неправди”. Його відповідь насичена емоціями. Він стверджує: “Зовсім ні!”

Друге заперечення, якого Павло чекає, таке: “А ти скажеш мені: “Чого ж іще Він докоряє, бо хто може противитись волі Його?” І знову поміркуймо, чому апостол передчуває це заперечення? Адже й це питання проти армініянства абсурдне. Нереформістські теорії Божого призначення взагалі не мають турбувати подібні питання. Звичайно, Бог звинуватить людей, котрі, як Йому було відомо, не оберуть Христа. Якщо остаточна основа для спасіння спирається на силу людського рішення, то винного легко визначити, а тому Павлові не довелося би боротися із якимись запереченнями проти своїх поглядів. Однак Павло бореться, оскільки цього потребує біблійна доктрина Божого призначення.

Як же апостол відповідає на це питання? Уважно прочитаймо такі рядки:

“Отже, хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом? Чи скаже твориво творцеві: Пощо ти зробив мене так? Чи гончар не має влади над глиною, щоб із того самого місива зробити одну посудину на честь, а одну на нечесть? Тож Бог, бажаючи показати гнів і виявити могутність Свою, щадив із великим терпінням посудини гніву, що готові були на погибіль, і щоб виявити багатство слави Своєї на посудинах милосердя, що їх приготував на славу, на нас, що їх і покликав не тільки від юдеїв, але й від поган” (Рим. 9:20 – 24).

 

Відповідь на питання досить важка. Мушу визнати, і мені з нею довелося нелегко. Зрештою, я змагався не з фактом про те, чи вчить  цей уривок про подвійне призначення Боже, чи ні. Цілком очевидно, що так. Я не погоджувався з думкою, нібито цей текст дає підстави і слугує тим, хто захищає вчення про однаковий Божий вплив на ці дві категорії людей. Видається, нібито Бог активно спонукає людей стати грішниками. Але текст цього не стверджує. Бог справді робить посудини гніву й посудини для пошани з однієї й тої самої глини. Проте, якщо придивитися до тексту уважніше, можна побачити, що глина, з котрою працює гончар – це глина “неправедна”. Одна партія цієї глини одержує милість, аби перетворитися в посудини для пошани. Сама згадка про милосердя свідчить про те, що глина є “неправедною”. Тому-то Бог і мусить “терпіти” посудини гніву, що годяться хіба що для зруйнування, бо вони є винними посудинами гніву.

Знову-таки наголос у цьому уривку ставиться на суверенній цілі Бога, а не на вільному й правильному виборі людини. Тут діють ті самі передумови, що й у випадку з першим питанням.

 

ВІДПОВІДЬ АРМІНІЯН

 

Деякі армініяни відреагують на тлумачення даного уривка  обуренням. Вони погодяться з тим, що цей текст підтверджує концепцію Божественної суверенності, однак їхні заперечення будуть спрямовані на інший аспект. Вони наголошуватимуть, що в дев’ятій главі Послання до Римлян Павло зовсім не каже про Боже призначення для окремо взятої людини. Ця глава присвячена не окремим особам, а тому, що Бог обирає народи. Павло каже про Ізраїль як про обраний народ Божий. Яків просто є певним символом цього народу: саме його ім’я було змінене на Ізраїль, а його сини стали батьками дванадцяти поколінь Ізраїлевих.

Те, що Бог надав перевагу Ізраїлеві, ми не заперечуємо. З Ізраїлю прийшов Ісус. З Ізраїлю ми отримали Десять Заповідей і обітницю завіту з Авраамом. Ми знаємо й те, що спасіння – від юдеїв.

Усе це, природно, стосується дев’ятої глави Послання. Однак мусимо взяти до уваги, що, обираючи народ, Бог обрав і окремих осіб. Народи складаються з індивідів. Яків та Ісав були окремими індивідами. Тут ми чітко бачимо, що Бог Своєю суверенною владою обрав як окремих осіб, так і весь народ. Нам лише треба додати, що Павло поширює своє бачення обраних за межі Ізраїлю у вірші 24, де він проголошує: „що їх і покликав не тільки від юдеїв, але й від поган”.

 

БЕЗУМОВНЕ ОБРАННЯ

 

Повернімося на мить до нашого популярного акростиха “TULIP”. Ми вже відкинули складові T й I, змінивши все слово на RULEP. Хоча я надаю перевагу термінові sovereign election („суверенне обрання” – прим. перекладача) замість unconditional election  („безумовне обрання” – прим. перекладача), я більше нічого не мінятиму. Інакше ми одержимо замість TULIP якесь неприродне RSLEP.

Безумовне обрання означає, що питання нашого обрання вирішується Богом згідно з Його намірами, за Його суверенною волею. Воно ніяким чином не залежить від якихось знаних наперед умов, яким одні відповідають, а інші – ні. Воно залежить не від нашого бажання чи наших зусиль, а цілковито від суверенних цілей Бога.

Термін безумовне обрання може вводити в оману через те, що його можна перекручувати. Якось я познайомився з людиною, яка ніколи не переступала поріг церкви і не виявляла ніяких свідчень своєї належності до християнства. Вона ніколи не сповідувала своєї віри і не займалася християнською діяльністю. Цей чоловік сказав мені, що вірить в безумовне обрання. Він був упевнений у своїй обраності. Йому не треба було ні вірувати в Христа, ні каятися, ні слухатися Бога. Він заявляв, що є обраним, і цього достатньо. Його не цікавили ніякі умови спасіння. За його переконанням, він належав до спасенних, освячених і вознесених ще за життя.

Необхідно бути обережними і чітко розмежовувати умови, необхідні для спасіння, та умови обрання. Ми часто говоримо про обрання й спасіння як про синоніми, проте це не одне й те саме. Обрання здійснюється для спасіння. Спасіння, в повному розумінні слова, є довершеною роботою викуплення, яку Бог виконує в нас.

Існують різного роду обов’язкові умови, які мусять бути виконані для того, хто набуває спасіння. Найголовніша – це віра в Христа. Виправдання відбувається тільки вірою. Віра є однією з необхідних вимог спасіння людини. Будьте впевнені, реформістська доктрина призначення Божого вчить, що всі обрані, поза сумнівом, приводяться до віри. Бог гарантує, що умови, необхідні для спасіння, виконає.

Кажучи, що обрання є безумовним, ми маємо на увазі, що початкове, декретне рішення Бога, яким Він обрав деяких людей для спасіння, не залежало від якихось майбутніх умов, виконаних ними, які Він міг наперед бачити. У нас немає нічого, що Бог міг би передбачити, і що могло би вплинути на Його рішення вибрати нас. Єдине, що Він міг передбачити в житті Свого падшого створіння – це міг бути гріх. Бог обирає нас з задоволенням, виключно за  Своєю доброю волею.

 

  ХІБА БОГ ДІЄ ДЕСПОТИЧНО?

 

Те, що Бог  обирає людей з задоволенням, за Своєю доброю волею, а не за нашими властивостями чи бажаннями, часто спричинює обвинувачення Бога у деспотизмі. Мовляв, Він обирає надто химерно й примхливо, на якийсь капризний манір. Видається, що наше обрання – результат сліпої й легковажної лотереї: якщо ми потрапили в число обраних, то лише завдяки нашому везінню. Нібито Бог витягує з спеціального капелюха папірці з нашими іменами.

Бути деспотом – це діяти, не керуючись якимись вагомими причинами. З усією очевидністю ясно, що для обрання Бог не знаходить у нас ніякої причини. Але ж це не означає, що ніякої причини немає в Самому Бозі. Бог нічого не робить без причини. Його не можна звинувачувати в примхливості й капризі. Бог такий же тверезий у Своїх рішеннях, як суверенний у Своїй владі.

Лотерея – це те, що свідомо покладається на волю випадку. А Бог не діє залежно від випадку. Він знає, кого має обирати. Він пізнав наперед і полюбив наперед Своїх обраних. Це рішення не є сліпим вибором Бога, тому що Бог зрячий, як ніхто інший. І все ж ми повинні стояти на тому, що на рішення Бога, обрати декого для спасіння, ніяким чином не вплинуло те, що Він у нас передбачив, пізнав і полюбив наперед.

Кальвіністи загалом не люблять говорити про везіння. Замість побажання „Нехай щастить!”, ми, зазвичай, з перспективи Божого Провидіння, кажемо: „Благослови Бог!” Але, якби нас попрохали розповісти про наш „щасливий день”, ми відзначили б той день у вічності, коли Бог вирішив обрати нас.

У зв’язку з цим, звернімо увагу на повчання апостола Павла у його Посланні до Ефесян:

        „ Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі поблагословив усяким благословенням духовним у небесах, так як вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові, призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за благоволінням волі Своєї, на хвалу слави благодаті Своєї, якою Він обдарував нас в Улюбленім”  (Еф. 1:3-6).

За благоволінням волі своєї. Ці слова апостола на перший погляд свідчать про якийсь Божественний деспотизм. Така видимість створюється головним чином через слово благовоління. Говорячи про благо, ми часто маємо на увазі фантастичний достаток. Благо – це те, що дає нам відчуття задоволення, в якому переважають чуттєві та емоційні відтінки. Всім нам відомі вади, які дають нам порочне задоволення.

Коли Біблія говорить про Боже благовоління, це слово вживається не випадково. Тут задоволення означає просто “те, що тішить нас”. Біблія говорить про Боже благовоління. Боже благовоління не можна плутати з неправедним благом. Бога тішить добро. А от нас добро тішить не завжди. Бог ніколи не одержує задоволення від злого. В Його благоволінні немає ніякого зла. Хоча причина обрання нас коріниться не в нас самих, а в сувереннім Божественнім благоволінні, ми можемо бути цілком певні, що це благовоління дає лише благо.

Ми також пам’ятаємо, чому навчав апостол християн у Филипах. Він казав їм: “…зо страхом й тремтінням виконуйте своє спасіння. Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю” (Фил. 2:12,13).

У цьому уривку Павло не вчить того, що обрання – це спільна справа Бога і людини. Обрання – це виключно Божа робота. Це, як ми вже побачили, монергізм. Тут Павло говорить про здійснення нашого спасіння, якому передує обрання. Він особливо наголошує на процесі нашого освячення. Освячення не монергістичне. Воно синергічне. Тобто воно потребує співпраці відродженої особи з Богом. Ми покликані зростати в благодаті. Ми мусимо наполегливо працювати, опиратися гріхові до крові,  не щадити свого тіла, якщо це потрібно для перемоги над гріхом.

Ми покликані до цієї клопіткої праці освячення Божественним зверненням. Цю роботу мусимо виконувати в дусі страху й тремтіння. Наше освячення – це не буденна справа. Ми не можемо підходити до неї недбало, кажучи: “Бог усе зробить”. Бог не буде все робити за нас.

Проте Бог і не полишить на нас всю справу спасіння. Ми тішимося Його обіцянкою допомагати нам, створюючи і бажання, і дію за Своїм благоволінням.

Нещодавно я був присутнім на проповіді відомого шотландського пастора Еріка Александра, в якій він наголосив, що Бог працює в нас задля Свого блага. Адже Павло не каже, що Бог діє в нас заради нашого блага. Ми не завжди задоволені тим, що Бог здійснює в нашому житті. Іноді ми відчуваємо конфлікт між Божою метою та нашими власними цілями. Я ніколи не схочу страждати за власним наміром. А мої страждання можуть відповідати суверенним намірам Божим. Він обіцяє нам, що завдяки Його суверенності все буде сприяти благу того, хто любить Його і покликаний Ним.

Мої цілі не завжди узгоджуються з благоволінням Божим. Я грішник. На щастя для нас, Бог не грішить. Він цілковито праведний. Його наміри спрямовані на добро, навіть якщо вони конфліктують з моїми намірами. Напевне, я мав би сказати не “навіть”, а особливо. Але те, що тішить Бога, завжди є благом для мене. Це один із найважчих уроків християнства.

Наше обрання є безумовним за винятком одного моменту. До того, як Бог обере нас, ми мусимо виконати одну умову. Для того, щоб бути обраним, людина мусить бути грішником.  

Бог не обирає праведників для спасіння. Йому й не треба цього робити. Адже праведники не потребують спасіння, як здорова людина не потребує лікаря. У Спасителі мають потребу лише грішники.

Христос прийшов знайти і врятувати людей, насправді втрачених. Бог послав Його у світ не лише для того, щоб зробити спасіння можливим, але й щоб гарантувати його. Христос помер не даремно. Його вівці спасенні завдяки Його безгрішному життю та викупній смерті. В цьому немає ніякого деспотизму.

 

ПІДСУМКИ РОЗДІЛУ 7

 

1.    Не всі люди призначені Богом для спасіння.

2.    В цьому питанні є два аспекти. Є люди обрані, а є не обрані.

3.    Боже призначення є “подвійним”.

4.    Слід бути обережним і уникати поняття однакового ставлення.

5.    Бог не створює гріха в серцях грішників.

6.    Обрані отримують милосердя. Не обрані – справедливість.

7.    Ніхто не одержує несправедливості з рук Божих.

8.    “Ожорсточування серця” Богом за своєю суттю є карою за гріх, що вже існує в серці.

9.    Боже обрання до спасіння лише частини людей є виявом суверенності, а не деспотизму.

10.  Всі рішення Бога приймаються згідно з Його святим характером.