Обрані Богом

                   
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. БОЖЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА СУВЕРЕННІСТЬ БОГА

 

 Опановуючи доктрину призначення, мусимо мати чітке розуміння значення цього слова. Тут ми одразу ж наштовхуємось на проблему. Наше визначення часто несе відбиток нашого розуміння. Є сподівання, що, звернувшись до нейтрального джерела – такого як словник Вебстера, -- ми уникнемо подібної упередженості. Але це не так вже й просто. (Або, я сказав би, жодного провидіння). Погляньмо на тлумачення, приведені у Новому академічному словнику Вебстера:

 

Predestinate: destined, fated, or determined beforehand; to foreordain to an earthly or eternal lot or destiny by divine decree. (Призначений долею – призначений, визначений наперед; вибраний для земного чи вічного життя Божественним декретом).

Predestination: the doctrine that God in consequence of his foreknowledge of all events infallibly guides those who are destined for salvation. (Боже призначення – доктрина про те, що Бог, завдяки Своєму передбаченню всіх подій, безпомилково веде до порятунку тих, хто визначений долею).

Predestine: to destine, decree, determine, appoint, or settle beforehand. (Призначати наперед – визначати, повелівати, встановлювати або вирішувати заздалегідь).

 

Не знаю, чи багато можна зрозуміти з наведених визначень, окрім того факту, що сам укладач – Ной Вебстер – очевидно, є лютеранином. Однак зрозуміло й те, що Боже призначення якимось чином пов’язане з кінцем нашого земного існування, який уже давно кимось визначений. Префікс pre- у слові “predestination” (Боже призначення) стосується часу. Ной Вебстер говорить про вирішення “заздалегідь”. Призначення стосується місця, куди ми прямуємо – у такому розумінні його зазвичай вживають.

Коли я телефоную до туристичного агентства, замовляючи квиток на літак, мене одразу запитують: “Яке місце вашого призначення?” Іноді питання звучить простіше: “Куди ви збираєтесь?” Пункт нашого призначення – це місце, куди ми збираємося. У теології це поняття означає одне з двох місць – на небеса або в пекло. У будь-якому разі ми не можемо відмінити цю подорож. Бог дає нам лише два варіанти. Один з них – кінцевий пункт нашого призначення. Навіть римо-католики, які за гранню фізичної смерті передбачають ще одне місце, чистилище, розглядають його як проміжну зупинку. Вони добираються приміським транспортом, тоді як протестанти надають перевагу швидкісному експресу.

У своїй найпростішій формі Боже призначення означає, що кінцевий пункт нашої подорожі, небеса чи пекло, визначається Богом не лише до моменту нашого прибуття туди, а навіть до нашого народження. Ця доктрина вчить, що наше кінцеве призначення – в руках Божих. Інакше кажучи, у вічності, ще до нашого народження, Бог вирішив врятувати деяких представників людської раси, дозволивши загинути всім іншим. Бог зробив вибір – Він обрав деяких осіб для спасіння і вічного блаженства на небесах, а інших обійшов увагою, прирікши їх на вічні страждання в пеклі за скоєні ними гріхи.

Це суворі слова, з якої позиції ми б їх не розглядали. Ми дивуємося: “Хіба наше особисте життя ніяк не впливає на Боже рішення? Хоча Бог робить Свій вибір ще до нашого народження, Він усе знає про наше життя до того, як ми його проживемо. Чи користується Він цим попереднім знанням нашого життя, здійснюючи вибір?” Наша відповідь на це питання визначатиме наш погляд на Боже призначення – реформістський чи антиреформістський. Більшість конфесій погоджується з тим, що Бог приймає рішення до нашого народження. Відтак проблема спирається на питання: “На якій основі Бог приймає це рішення?”

До того, як відповісти на це питання, мусимо з’ясувати ще одну деталь. Люди часто уявляють Боже призначення у зв’язку з повсякденними новинами про автомобільні аварії і тому подібне. Вони запитують: “Чи Бог розпорядився, щоб команда “Yankees” перемогла на чемпіонаті світу? Чи це згідно з Божою волею на мою машину впало дерево?” Навіть страхові компанії часто відносять подібні події на рахунок “справ Божих”.

Подібні питання переважно розглядаються в теології в рамках ширшої категорії Провидіння. Наше дослідження зосереджує увагу на Божому призначенні у вужчому сенсі, обмежуючи його питанням визначених Богом спасіння чи загибелі – те, що ми називаємо обранням  і  відкиданням. Інші питання також є цікавими й важливими, однак вони виходять за рамки цієї книги.

 

СУВЕРЕННІСТЬ БОГА

 

У більшості дискусій на тему Божого призначення важливе місце посідає проблема захисту людської гідності та свободи. Проте мусимо не забувати і про важливу тему суверенності Бога. Хоча Бог не створіння, Він є особою з надзвичайною гідністю і найвищою свободою. Ми знаємо наскільки делікатним є питання зв’язку суверенності Бога та  людської свободи. Свобода вищої істоти завжди більша від свободи його підлеглих.

Говорячи про Божественну суверенність, ми маємо на увазі Божу могутність та Божу владу. Як суверенна особа, Бог є найвищим правителем на небі й на землі. Будь-яка інша влада, що існує у Всесвіті, поступається Божій. Вона вторинна і залежить від Божої влади. Всі інші форми влади існують за вказівкою або з дозволу Бога.

Слово влада (або авторитет – прим. перекладача) містить у собі елемент авторства. Бог – автор усіх речей, над якими Він владний. Він створив Всесвіт, який належить Йому. Його право власності дає Йому певні повноваження. Він може робити зі Всесвітом усе, що задовольняє Його священну волю.

Так само вся влада у Всесвіті випливає з Божої влади. Вся влада Всесвіту підпорядковується Йому. Навіть сатана безсилий без суверенного Божого дозволу на його діяння.

Християнство – не дуалізм. Ми не віримо у дві кінцеві рівноправні сили, що борються за верховенство влади. Якби сатана був рівним Богові, ми не мали б певності і надії на перемогу добра над злом. Ми були б приречені на вічні митарства між двома рівними силами, що протидіють одна одній.

Сатана – тварна істота. Він – втілення зла, але навіть його зло, як і наше зло, підпорядковується суверенності Бога. Божа влада є остаточною, Його сила всемогутня. Він –  суверенна особа.

Один із моїх обов’язків у семінарії – викладати теологію Вестмінстерського Визнання Віри. “Вестмінстерське Визнання” стало провідним документом історичного пресвітеріанства. У ньому окреслені класичні доктрини пресвітеріанської церкви.

Якось, викладаючи цей курс, я повідомив своїм студентам вечірнього відділення, що наступного тижня ми вивчатимемо розділ “Вестмінстерського Визнання”, присвячений темі Божого призначення. Оскільки вечірні лекції були відкриті для вільних слухачів, мої студенти охоче запросили своїх друзів узяти участь у захоплюючій дискусії. Наступного тижня аудиторія була переповнена студентами й гостями.

Я почав заняття читанням вступу до глави ІІІ Вестмінстерського Визнання:

Бог ще до вікових часів згідно зі Своєю найвищою мудрою і святою волею вільно і непорушно встановив порядок того, що має відбутися.

На цьому я зупинився і поставив питання: “Чи є хтось із присутніх у цій аудиторії, хто не вірить у щойно прочитане мною?” Здійнялося багато рук. Тоді я запитав: “Чи є серед присутніх переконані атеїсти?” Ніхто не підняв руки. І я різко промовив: “Ті, хто підняв руку після першого питання, мусять підняти її відповідаючи і на друге питання”.

Моя фраза викликала хор незадоволення і протестів серед присутніх. Як я міг звинуватити в атеїзмі людей, які не вірили в те, що Бог передбачив усе, що має статися? Особи, незгідні з моїм твердженням, не заперечували існування Бога. Вони не виступали проти християнства. Вони заперечували кальвінізм.

Я спробував пояснити аудиторії, що ідея Божого визначення наперед усього, що має статися, притаманна не лише кальвінізмові. Вона навіть виходить за  рамки християнства. Вона просто є одним із принципів теїзму, його необхідною умовою.

Те, що Бог певним чином визначає наперед усе, що має статися – незаперечний факт Його суверенності. За своєю суттю цей висновок ніяк не відноситься до кальвінізму. Він просто проголошує, що Бог є цілковито суверенним над своїм творінням. Бог може визначати наперед події у різний спосіб. Проте все, що відбувається, мусить принаймні відбуватися з Його дозволу. Якщо Він дає дозвіл на щось, то Він вирішив дозволити це. Приймаючи рішення дозволити дещо, він у певному сенсі визначає це наперед. Хто з християн стверджуватиме, що Бог не може запобігти якійсь події у цьому світі? Якщо Бог забажає, Він зможе Своєю владою зупинити увесь світ.

Кажучи, що Бог визначає наперед усе, що має статися, ми лише маємо на увазі, що Бог має суверенну владу над усім, що створено Ним. Якби щось відбувалося поза Його суверенним дозволом, то ця подія  зруйнувала б Його суверенітет. Якби Бог не дав дозволу на якусь подію, а вона все одно сталася, то чинник цієї події мав би владу й повноваження більші, ніж у Бога. Якщо щось, створене Богом, відбувається поза Божою суверенністю, то Бог втрачає свою суверенність. Якщо Він не суверенний, то Він не є Богом.

Якщо в цьому світі хоч одна молекула рухається цілковито незалежно від Божого суверенітету, то ми не маємо гарантії здійснення Божих обіцянок. Можливо, ця бездоглядна молекула порушить усі величні й славні плани Бога? Якщо маленький камінчик у нирці Олівера Кромвеля змінив хід історії Англії, то наша бездоглядна молекула може вплинути на хід усієї історії викуплення. Ймовірно, ця одна молекула – саме та річ, яка стане на заваді пришестю Христа.

Ми знаємо приказку: не було цвяха – загубилася підкова; без підкови зашкутильгав кінь; через коня загинув вершник; через його загибель була програна битва, а відтак і війна. Пригадую, яким ударом була для мене новина про загибель Білла Вуковича, найвидатнішого автогонщика того часу, в автокатастрофі в Індіанополісі. Пізніше з’ясувалося, що причиною аварії стала несправність шплінта вартістю десять центів.

Білл Вукович володів неймовірним даром водіння гоночних автомобілів. Він був неперевершеним водієм. Проте він не володів даром суверенності. Запчастина вартістю десять центів коштувала йому життя. Богові не варто перейматися з приводу десятицентових деталей, що можуть порушити Його плани. Немає жодної молекули, не підпорядкованої Йому. Бог суверенний. Бог є Бог.

Мої студенти поступово почали розуміти, що Божественна суверенність не є поняттям, властивим виключно кальвінізму чи навіть християнству. Без суверенності Бог не може бути Богом. Відкидаючи Божественну суверенність, ми стаємо атеїстами. Всі ми так чи інакше стикаємося з цією проблемою. Ми мусимо стійко дотримуватися принципу Божої суверенності. Однак маємо робити це так, аби не порушити свободи людини.

Тут я хочу зробити для вас те, що колись зробив для своїх студентів – закінчити твердження з “Вестмінстерського Визнання”. Це твердження, наведене у всій повноті, звучить так:

Бог ще до вікових часів згідно зі Своєю найвищою мудрою і святою волею вільно і непорушно встановив порядок того, що має відбутися. Водночас Бог не є автором гріха, над волею Його творення нема насильства, свобода та ймовірність вторинних чинників не усуваються, а, навпаки, потверджуються.

Зауважте, що, проголошуючи Боже повновладдя над усім Всесвітом, “Вестмінстерське Визнання” також вчить, що Бог не чинить зла і не порушує свободу людини. Людська свобода і зло знаходяться під контролем Божої суверенності.

 

СУВЕРЕННІСТЬ БОГА І ПРОБЛЕМА ЗЛА

 

Найскладніше питання – те, як зло може співіснувати зі святим  і суверенним Богом. Боюся, що більшість християн не усвідомлює всієї серйозності цієї проблеми. Скептики назвали її “ахіллесовою п’ятою християнства”.

Яскраво пригадую, як я вперше відчув біль цієї пекучої проблеми. Тоді я був першокурсником коледжу, а з моменту мого навернення у християнство минуло лише кілька тижнів. Я грав у настільний теніс в гуртожитку, коли мене вразила одна думка: якщо Бог цілковито праведний, як міг Він створити Всесвіт, у якому існує зло? Якщо всі речі – від Бога, то хіба зло так само не від Нього?

Пізніше я зрозумів, що зло становило проблему для суверенності Бога. Чи прийшло зло у світ супроти суверенної волі Бога? Якщо так, то Він не є цілковито суверенним. А якщо ні, то виходить, що в певному сенсі навіть зло визначається наперед Богом.

Протягом багатьох років я намагався розв’язати цю дилему, читаючи праці богословів і філософів. Мені вдалося знайти кілька досить вдалих пояснень, проте їх глибина, на жаль, мене не влаштовувала.

Найбільш популярне рішення цієї проблеми – посилання на свободу волевиявлення людини. Нам кажуть: “Зло прийшло у світ завдяки свободі волі людини. Не Бог, а людина є автором гріха”.

Це твердження, поза сумнівом, узгоджується з біблійною версією гріхопадіння. Ми знаємо, що людина була наділена свободою волі і що саме вона вибрала шлях гріха. Таким чином гріх скоїв не Бог, а людина. І все ж проблема залишається проблемою. Звідки у людини з”явилась схильність, хай навіть мізерна, до гріха? Якщо вона була створена з бажанням грішити, то тінь відповідальності падає на Творця. Якщо людина була створена без бажання грішити, то звідки воно в неї з’явилося?

Таємниця гріха тісно пов’язана з нашим розумінням таких явищ, як свобода волі, стан людини після створення і суверенність Бога. Питання свободи волі настільки важливе для з’ясування питання Божого призначення, що ми присвятимо йому цілий розділ. А поки що ми розглянемо перший гріх людини.

Як відбулося падіння Адама і Єви? Вони ж були створені добрими. Можна припустити, що у всьому був винен підступний сатана, який просто обвів їх навколо пальця, вмовивши з’їсти заборонений плід. Можливо, цей змій був таким пройдисвітом, що цілковито затьмарив розум наших прародичів.

Подібне пояснення хибує з кількох причин. Якщо Адам і Єва не усвідомлювали, що вони чинять, якщо їх цілковито ошукали, то за гріх відповідає сатана. Але ж Біблія чітко говорить, що, попри всю свою підступність, змій явно суперечив заповіді Божій. Адам і Єва чули вимогу й застереження Бога. Вони чули й те, як сатана суперечив Богові. Рішення приймали саме вони. Тому посилання на хитрість сатани їх не виправдовує.

Навіть якби сатана не лише ошукав Адама і Єву, а ще й змусив їх згрішити, то ми все одно не вирішили б нашої дилеми. Навіть якби вони з повним правом заявили: „Диявол спонукав нас до цього”, то залишається питання: звідки в диявола здатність грішити? І взагалі, звідки він узявся? Як він зміг відпасти від благості й добра? Незалежно від того, говоримо ми про гріхопадіння людини чи сатани, ми все одно шукаємо вирішення проблеми трансформації доброго створіння у зле.

Знову-таки можна почути „просте” пояснення: зло з’явилося через свободу волі створіння. Добра воля – позитивне поняття. Те, що Бог наділив нас свободою волі, не робить Його винуватцем усіх проблем. У момент створення людина була наділена здатністю грішити і здатністю не чинити гріха. Вона скористалася першою здатністю. Але чому?

Ось у цьому і полягає проблема. До того, як скоїти гріх, людина повинна спочатку захотіти цього. Біблія вчить, що злі діяння постають з неправедних бажань. Але ж наявність неправедних бажань сама по собі є гріхом. Ми грішимо, тому що ми грішники. Ми народилися з гріховною природою. Ми – слабкі створіння. Однак Адам і Єва не були створені грішними. Їхня природа була праведною. Вони були добрими створіннями зі свободою волі. І все ж вони вибрали гріх. Чому? Не знаю. І не знаю нікого, хто міг би відповісти на це питання.

Попри всю складність цієї проблеми, ми й надалі стверджуємо, що Бог не був автором гріха. Біблія відповідає не на всі наші запитання. Однак вона розкриває природу й характер Бога. І цілком немислимо, щоб Бог був автором чи виконавцем гріха.

Зрештою, цей розділ присвячений питанню Божої суверенності. Нам залишилося відповісти на запитання, яким чином факт людського гріха узгоджується з Його суверенністю? Якщо Бог визначає наперед усе, що має статися, то таким чином Він визначив наперед і появу в цьому світі гріха. Ми не хочемо сказати, що Він доклав до цього руку чи нав’язав зло Своєму творінню. Найімовірніше, Бог вирішив дозволити цьому статися. Якби Він не дозволяв цього, то нічого б не сталося, а якщо це сталося без Його дозволу, то Він не є суверенним.

Ми знаємо, що Бог є суверенним, оскільки знаємо, що Бог є Богом. Отже, мусимо дійти висновку, що Бог визначив існування гріха наперед. А який ще висновок можна зробити? Можна гадати, що рішення Бога допустити появу в цьому світі гріха було добрим рішенням. Це не означає, що ми вважаємо гріх чимось добрим. Гріх залишається злом попри те, що Божий дозвіл є добрим. Божа участь у тому, що сталося, цілком праведна. Наша участь – неправедна. Той факт, що Бог вирішив допустити нас до гріха, не звільняє нас від відповідальності.

Часто можна почути протести на кшталт: якщо Бог знав наперед, що ми згрішимо, то навіщо Він створив нас? Один філософ міркував таким чином: „Якщо Бог знав, що ми згрішимо і не запобіг цьому, то Він і не всемогутній, і не суверенний. Якщо ж Він міг зупинити нас, але не зробив цього, то Його не можна назвати ні люблячим, ні благим”. Якщо зважати на такий підхід, то Бог постає недобрим уже незалежно від нашої думки.

Мусимо визнати, що Бог заздалегідь знав про гріхопадіння людини. Припустимо, що Він міг втрутитися і всьому цьому запобігти. Він міг і не створювати нас узагалі. Візьмемо усі ці гіпотетичні припущення до відома. З іншого боку, нам відомо, що Він знав, що ми згрішимо, однак усе ж таки створив нас. Чому ж Його не можна назвати люблячим? Він також знав заздалегідь, що здійснить план викуплення Свого грішного створіння, в якому буде проголошена Його досконала праведність та Його любов і ласка. Саме любов Божа визначила наперед спасіння цілого народу, названого в Біблії “обраним”.

Проблему становлять необрані. Якщо хтось не обраний для спасіння, то Бога за таке ставлення важко назвати люблячим. Ймовірно, Бог виявив би більше любові, якби взагалі не дав таким людям з'явитися на світ.

Можливо, це дійсно був би вихід. Однак давайте поставимо собі справді складне питання: чи існує якась причина, через яку праведний Бог зобов’язаний любити творіння, що ненавидить Його і повсякчас постає супроти Його божественної влади й святості? Протест, проголошений філософом, означав, що Бог зобов’язаний любити своє грішне створіння. Тобто згідно з невисловленою передумовою, Бог мусить милувати всіх грішників. Цей філософ не врахував того факту, що вимушена милість перестає бути милістю. Суть ласки в тому, що вона незаслужена. Бог завжди залишає за собою право милувати всіх, кого хоче помилувати. Бог зобов’язаний бути справедливим, але не милосердним.

Важливо ще раз відзначити, що подібні питання постають у всіх християн, які вірять у суверенного Бога. Вони не притаманні виключно якимось специфічним поглядам на Боже призначення.

Люди стверджують, що в Бога достатньо любові, щоб забезпечити шлях до спасіння всім грішникам. Оскільки кальвінізм обмежує можливість спасіння лише числом обраних, то з його позицій Бог видається не таким люблячим. До того ж, принаймні поверхово, видається, що некальвіністські погляди припускають можливість спасіння для значно більшої кількості людей.

Знову-таки це питання стосується сфери, про яку ми будемо детальніше говорити в подальших розділах. А зараз дозвольте зауважити: якщо покласти прийняття остаточного рішення про порятунок падших грішників на самих грішників, то в жодного з людей не залишиться надії на порятунок.

Розглядаючи проблему взаємовідносин суверенного Бога з грішним світом, ми, по суті, стикаємося з чотирма варіантами її вирішення:

1.    Бог міг не дати змоги врятуватися жодній людині.

2.    Бог міг дати змогу врятуватися всім людям.

3.    Бог міг Сам втрутитися і забезпечити спасіння всім людям.

4.    Бог міг Сам втрутитися і забезпечити спасіння лише декотрим людям.

Всі християни негайно викреслюють перший варіант. Більшість християн викреслює третій. Ми стикаємося з четвертою проблемою, коли Бог когось рятує, а когось – ні. Саме так відповідають на питання про спасіння кальвіністи. Кальвіністський погляд на Боже призначення вчить, що Бог активно втручається в життя вибраних, аби гарантувати їм спасіння. Природно, інші люди також запрошуються до Христа, і їм дається “можливість” спасіння, якщо тільки вони цього захочуть. Але ж кальвінізм вчить, що без втручання Христа жодна людина не схоче прийти до Нього. Ніхто не схоче вибрати Христа сам.

Саме в цьому і полягає проблема. Християни-нереформісти гадають, що кожен грішник здатен вибрати Христа. На відміну від кальвіністів, вони не вважають людину настільки грішною, що для її спасіння потрібне особисте втручання Бога. Нереформістські погляди залишають за людиною право останнього голосу у визначенні її остаточної долі. З їх позиції, найкращим варіантом є другий. Бог дає змогу врятуватися всім людям. Однак можливості не у всіх однакові, адже величезна кількість людей померла, так і не почувши Євангелія.

Прихильник нереформістських поглядів протестує проти четвертого варіанта, оскільки, згідно з ним, спасіння обмежується певною групою людей, обраною Богом. Прихильники реформістської точки зору не згідні з другим варіантом, оскільки сама лише можливість спасіння, на їх думку, недостатня для спасіння навіть однієї людини. Кальвініст впевнений, що Бог значно більше робить для грішного людства в четвертому варіанті, ніж у другому. Некальвініст стверджує прямо протилежне. На його думку, надаючи всім людям можливість спасіння (хоча це не гарантує спасіння жодного), Бог виявляє значно більше милосердя, ніж забезпечуючи спасіння деяких осіб.

Пекучу проблему для кальвініста становить поєднання третього й четвертого варіантів. Якщо Бог може і таки гарантує спасіння деяких людей, чому Він не може забезпечити порятунок усім?

Поки ми відповімо на це питання, дозвольте спершу підкреслити, що воно стосується не лише кальвінізму. Кожен християнин має відчувати всю його серйозність. Насамперед ми зіштовхуємося з таким питанням: “Чи має Бог владу, щоб гарантувати спасіння кожній людині?” Звичайно, у Божій владі змінити серце нерозкаяного грішника і привести його до Себе. Якщо Він не має такої влади, значить Він не суверенний. Якщо ж має, то чому Він не використовує її для всіх? 

Нереформіст, звичайно, відповідає, що Бог, нав’язуючи Свою волю людині, яка не бажає цього, порушив би її свободу. Порушення свободи волі людини – гріх. А оскільки Бог не може грішити, Він не може одноосібно нав’язувати Свою рятівну благодать людині, яка від неї відмовляється. Примусити до згоди грішника, який насправді не схильний до прийняття благодаті, означає порушувати його свободу. Інакше кажучи, пропонуючи благодать Євангелія, Бог робить усе, що від Нього залежить, аби допомогти грішникові врятуватися. У Бога вистачить сил примусити будь-яку людину, проте використання цієї сили не властиве Божій праведності.

Такий аргумент мало чим допоможе грішникові в пеклі. Він може запитати: “Боже, якщо ти справді любив мене, то чому не змусив мене повірити? Краще б Ти знехтував моєю волею, ніж прирік мене на вічні муки". Проте такі скарги приреченого також нічого не змінили б у праведності Божій, адже Бог не може нав’язати свою волю людині. Кальвініст ставить інше питання: “Чому Бог не може створити віру в серці грішника?”

Від Бога не вимагається питати в грішника дозволу на те, що робити з ним. Адже грішник не просив про народження у певній країні, у певних батьків, і навіть не просив, щоб його народжували взагалі. Так само він не просив дати йому грішну природу. Все це було визначено наперед Божим суверенним рішенням. Але чому Бог, впливаючи на остаточну долю грішника, не може зробити ще одного кроку і забезпечити йому спасіння? Що хотів сказати Єремія, коли волав: “Намовляв мене, Господи, і був я намовлений”? Вочевидь Єремія не просив Господа “намовляти” його.

Питання залишається в силі. Чому Бог рятує лише декотрих? Якщо погодитися з тим, що Бог здатен врятувати людину, порушуючи свободу її волі, чому б Йому не порушити свободу волі кожного і не порятувати всіх? (Тут я використовую слово порушувати не тому, що підтверджую факт злісного порушення, а тому, що саме на цьому слові наполягають некальвіністи).

Єдине, що я можу відповісти на це – не знаю. Не маю уявлення, чому Бог рятує не всіх, а лише декотрих. Ні миті не сумніваюся в тому, що Бог має владу порятувати всіх, але знаю, що Він вирішує рятувати не всіх. А чому – не знаю.

Але одне я знаю напевне. Якщо Богові хочеться врятувати лише деяких осіб, в цьому немає нічого неправедного. Бог не зобов’язаний нікого рятувати. Якщо Він вирішує порятувати декотрих, це жодною мірою не зобов’язує Його врятувати решту. Знову-таки Біблія наполягає на виключному праві Бога помилувати тих, кого Він хоче.

У цьому місці на кальвіністів починають кричати: “Це нечесно!” Але що тут означає чесність? Якщо мається на увазі рівноправ’я, то цей протест приймається. Бог не ставився до всіх людей однаково. У Біблії про це говориться недвозначно. Бог з’являвся Мойсею не так, як Навуходоносору. Він дав благословення Ізраїлю, якого не одержала Персія. Христос постав перед Павлом на дорозі до Дамаску не так, як перед Пилатом. Бог просто не поводився з кожною особою в історії людства однаково. Це очевидний факт.

Можливо, говорячи про чесність, ці люди мають на увазі справедливість. Мовляв, несправедливо з боку Бога обрати одних осіб і виявляти їм милість, обходячи увагою інших. Щоб вирішити цю проблему, варто добряче поміркувати. Уявімо, що всі люди винні в гріхах перед Господом. З-поміж усіх цих винних осіб Бог суверенно вирішує помилувати лише декого. Що отримає решта? Справедливість. Спасенні отримають благодать, а неспасенні – справедливість. Ні з ким не обійдуться несправедливо.

Милість – це не справедливість. Але милість відрізняється і від несправедливості. Погляньмо на цю ілюстрацію:

 

	Справедливість		Не справедливість

 

 

                                   

милість несправед- ливість

   

                                                                                   

 

  

 

Є справедливість і не справедливість. Остання включає все, що виходить за межі категорії справедливості. До не справедливості відносяться дві субкатегорії: милість і несправедливість. Милість – це позитивна, а несправедливість – негативна  форма не справедливості. У процесі спасіння Бог не робить нічого поганого. Він ніколи не чинить несправедливості. Дехто отримує справедливість, тобто те, що заслужив, а інший – милість. Повторимо, факт помилування одних не означає, що інші можуть вимагати того самого. Бог зберігає своє право на виключне милосердя.

Як людина я можу бажати, щоб Бог дарував милосердя усім без винятку, але я не можу вимагати цього. Якщо Бог не бажає виявити милість усьому людству, я мушу підпорядкуватися Його святому і справедливому рішенню. Бог ніколи, ніколи не зобов’язаний бути милостивим до грішників. Саме на цьому мусимо наголосити, якщо хочемо повною мірою зрозуміти благодать Божу.

Насправді питання треба поставити так: чому Бог узагалі схильний когось милувати? Цього ніхто не вимагає, а Він цілком добровільно виявляє милість цим обраним. Він виявив її Якову зовсім іншою мірою, ніж Ісаву, а Петрові –  не так, як Іуді. Мусимо навчитися славити Бога як за Його милість, так і за Його справедливість. Творячи справедливість, Бог не скоює ніякого зла. Він творить справедливість, бо Він – праведний.

 

СУВЕРЕННІСТЬ БОГА І СВОБОДА ЛЮДИНИ

 

Кожний християнин охоче підтвердить, що Бог є суверенним. Божа суверенність – втіха для нас. Вона гарантує нам, що Бог зможе виконати все, що Він обіцяє. Проте сам факт суверенності Божої тягне за собою ще одне питання. Яким чином Його суверенність пов’язується зі свободою людини?

Коли ми стикаємося з проблемою Божої суверенності та свободою людини, перед нами постає дилема “змагайся або рятуйся”. Можна докласти всіх зусиль і спробувати знайти логічне пояснення, а можна повернутися і втекти якнайдалі від неї.

Більшість із нас обирає другий шлях. Ця втеча набуває різних форм. Найчастіше ми просто кажемо: Божественна суверенність і людська свобода – це суперечність, з якою треба змиритися. Ми намагаємося відшукати аналогії, які б допомогли заспокоїти наш стривожений розум.

Ще в коледжі я почув два порівняння, які, подібно до знеболювальної пігулки, тимчасово заспокоїли мене:

Аналогія № 1: “Божа суверенність і людська свобода подібні до паралельних прямих, що зійдуться у вічності".

Аналогія № 2: “Божа суверенність і людська свобода подібні до мотузок, опущених у колодязь. На поверхні вони видаються відокремленими, проте в темряві глибини перетворюються на єдине ціле”.

Почувши ці порівняння вперше, я відчув полегшення. Попри їхню простоту, вони звучали доволі переконливо. Ідея двох паралельних прямих, що перетинаються у вічності, мене цілком задовольняла. Принаймні, я мав що сказати у розмові із закостенілим скептиком на тему Божої суверенності й людської свободи.

Моє полегшення виявилося тимчасовим. Незабаром я знову відчув потребу в знеболювальному. Дошкульне питання не давало мені спокою. Я розмірковував: “Як паралельні прямі можуть перетинатися у вічності чи де-небудь іще?” Прямі, що перетинаються, вже не паралельні. Адже, якщо вони справді паралельні, то ніколи не перетнуться. Чим більше я міркував над цим порівнянням, тим більше розумів, що воно не вирішує проблеми. Сказати, що паралельні прямі перетинаються у вічності – означає сказати дурницю, адже це чистісінька суперечність.

Я не полюбляю суперечностей. Вони не дають мені спокою. Я не перестаю дивуватися тому, як легко християни з ними вживаються. Я часто чую заяви на кшталт: “Бог вищий від будь-якої логіки!” або “Віра вища від розуму!”. Ці заяви обстоюють суперечності в теології.

Безумовно, я згоден з тим, що Бог вищий від будь-якої логіки і що віра вища від розуму. Усім своїм серцем і розумом я погоджуюся з цим. Мені не хочеться мати справу з Богом, який менший від логіки, і з вірою, яку перевершує розум. Бог, який укладається в рамки логіки, може і повинен бути знищений самою логікою. Віра, що не перевершує розум, є ірраціональною й абсурдною.

Гадаю, що саме проблема поєднання Божої суверенності й людської свободи спонукала багатьох християн сприйняти протиріччя за нормальні елементи віри. Це пояснюється так: логіка не може примирити Божу суверенність й людську свободу. Ці два питання ніколи не досягнуть логічної гармонії. А оскільки в Біблії йдеться про обидва полюси протиріччя, ми мусимо прийняти обидва, не зважаючи на їх взаємне протиріччя.

Боже збав! Якщо християнин приймає очевидне протиріччя – він здійснює інтелектуальне самовбивство і зводить наклеп на Святого Духа. Святий Дух не буває автором протиріч. У Бога лише один язик.

Якщо людська свобода і Божественна суверенність насправді суперечать одна одній, то одну з них мусимо відкинути. Якщо суверенність виключає свободу або навпаки, тоді або Бог не суверенний, або людина не вільна.

На щастя, є інший вихід. Ми можемо зберегти й суверенність, і свободу, показавши, що вони не протирічать одна одній.

На людському рівні ми прекрасно знаємо, що люди можуть бути цілком вільними у країні, керованій суверенним монархом. Свобода не скасовується суверенністю; з суверенністю не може співіснувати автономія.

Що таке автономія? Це слово складається з префікса auto  й кореня nomos. “Авто” означає “сам”. Наприклад, автомобіль, це те, що рухається самостійно. “Автоматичний” –  той, що діє сам по собі.

Корінь nomos у перекладі з грецької мови означає “закон”. Тому слово “автономія “ означає “самозаконня”. Бути автономним – означає бути законом самому собі. Автономне створіння нікому не підзвітне. У нього ніколи не буває ніякого, а тим більше суверенного керівника. Наявність суверенного Бога, який співіснує зі своїм автономним творінням, логічно неможлива. Ці дві ідеї цілковито несумісні. Їх співіснування схоже на сутичку нездоланного об’єкта та всепереможної сили. Чим вона закінчиться? Якщо об’єкт не вистоїть, то його вже не можна назвати нездоланним. Якщо ж вистоїть, то сила перестане бути всепереможною.

Те саме можна сказати про суверенність і автономію. Якщо Бог суверенний, то людина не може бути автономною. Якщо ж людина автономна, Бог не може й надалі бути суверенним. Ці поняття виключають одне одного.

Людині не обов’язково ставати автономною, щоби бути вільною. Автономія означає абсолютну свободу. Ми вільні, але наша свобода має свої межі. І цими межами є суверенність Божа.

Якось я прочитав твердження одного християнина: “Божа суверенність ніколи не обмежує людської свободи”. Можете собі уявити, щоб таке сказав християнин? Це чистісінький гуманізм. Чи не ставить Закон Божий меж людській свободі? Хіба Бог не має права обмежувати мій вибір? Бог може не лише накладати певні моральні обмеження  на мою свободу, але й має право вразити мене на смерть, якщо це потрібно, щоб утримати від злих діянь. Якби Бог не мав права на примус, у Нього не було би й права керувати своїм творінням.

Краще ми переставимо члени речення: “Людська свобода ніколи не обмежує суверенності Божої”. Ось що таке суверенність. Якщо Божа суверенність обмежуватиметься свободою людини, то суверенним стане не Бог, а людина.

Бог вільний. Я також вільний. Бог має більше волі, ніж я. Якщо моя свобода постане проти Божої волі, я програю. Його свобода обмежує мою, а не навпаки. Можна провести аналогію з сім’єю. Я маю свободу волі. Вона є у моїх дітей. Коли відбувається зіткнення наших волевиявлень, я маю право диктувати свою волю. Їхня воля підпорядкована моїй, а не навпаки. Природно, на людському рівні цієї аналогії ми не користуємося абсолютними категоріями.

Божественна суверенність та людська свобода часто викликають протиріччя, оскільки вони  на перший погляд видаються такими. Якщо ми хочемо уникнути безнадійної плутанини, візьмімо до уваги важливі  характеристики.

У нашому словничку є три слова, настільки тісно пов’язані між собою, що їх часто плутають:

1. Протиріччя.

2. Парадокс.

3. Таємниця.

 

1. Протиріччя. Логічний закон протиріччя вчить, що предмет не може бути тим, чим він є, і не бути, чим він є одночасно і в тих самих відносинах. Людина може бути водночас батьком і сином, однак не може бути і не бути індивідом одночасно. Вона може бути батьком і сином водночас, але не в тих самих відносинах. Жодна людина не може бути власним батьком. Навіть коли ми говоримо про Ісуса як Боголюдину, то висловлюємося дуже обережно: хоча Він і є Богом і людиною одночасно, але не є ними в одних і тих самих відносинах. Він має як Божественну, так і людську природу. Їх не слід плутати. Протиріччя не можуть співіснувати навіть в уяві Божій. Якщо обидва полюси явного протиріччя залишаться істинними в Божому розумі, то все сказане для нас Богом буде позбавлене будь-якого сенсу. Якщо добро і зло, справедливість і несправедливість, праведність і неправедність, Христос і антихрист для Бога означають одне й те ж, то існування будь-якої істини взагалі неможливе.

2. Парадокс. Це очевидне протиріччя, яке при ретельному розгляді може бути розв’язане. Деякі викладачі стверджують, нібито християнська ідея Трійці протиречива. Це не так. Вона не порушує жодного закону логіки. Вона успішно витримує тест на протиріччя. Бог є одним за суттю і триєдиним в особах. В цьому немає нічого протиречивого. Якби ми стверджували, що Бог є одним за суттю і трьома за суттю, то це було б типовим прикладом протиріччя, з яким ніхто не зміг би впоратися. Відтак християнство було би безнадійно ірраціональним та абсурдним. Трійця – парадокс, але не протиріччя.

Ще більше заплутує ситуацію інший термін, антиномія. Його первинне значення – синонім „протиріччя”, однак вторинне – синонім „парадоксу”. Придивившись, побачимо, що це слово має той самий корінь, що й слово автономія –  ном, тобто „закон”. Тут префікс є іншим – анти-, що означає „проти” або „замість”. Отже, буквальне значення цього слова „проти закону”. Як ви гадаєте, про який закон тут ідеться? Закон протиріччя. Первинне значення цього терміна „те, що порушує закон протиріччя”. Отже, з самого початку та у звичайній філософській дискусії слово антиномія є точним відповідником терміна протиріччя.

Плутанина виникає тоді, коли ми вживаємо термін антиномія стосовно не протиріччя, а парадокса, або видимого протиріччя. Ми пам’ятаємо, що парадокс – це твердження, що видається протиріччям, проте насправді не є ним. Особливо у Великій Британії словом антиномія часто користуються як синонімом парадокса.

Я наводжу ці визначення з двох причин. Перша причина: якщо ми хочемо уникнути плутанини, то мусимо мати чітке уявлення про істотну різницю між справжньою і видимою суперечністю. Це різниця між раціональністю та ірраціональністю, між істиною та абсурдом.

Друга причина необхідності чітко сформулювати ці визначення полягає в тому, що один із найбільших сучасних прихильників доктрини Божого призначення користується терміном антиномія. Я маю на увазі видатного теолога доктора Дж. Паркера. Паркер допоміг тисячам людей прийти до глибокого розуміння Бога, особливо Божої суверенності.

Я ніколи не обговорював принцип вживання терміна антиномія з доктором Паркером. Гадаю, що він вживає його у британському розумінні парадокса. Навряд чи доктор Паркер припускає існування протиріч у Слові Божім. Справді, у своїй книжці „Євангелізм і суверенність Бога” (Evangelism and the Sovereignty of God) він наголошує на відсутності усяких протиріч в істині Божій. Доктор Паркер невтомно й успішно обстоює не лише християнську теологію, але й бездоганність Біблії. Якби Біблія містила антиномії у розумінні реальних протиріч, це поклало б кінець її бездоганності.

І все ж деякі люди знаходять певні протиріччя в Божественній істині. На їхню думку, таке поєднання цілком можливе. Тоді бездоганність означатиме, що Біблія безпомилково демонструє протиріччя Божої істини. Природно, замислившись на мить, ми зрозуміємо, що протиріччя у Божій істині означатимуть відсутність будь-якої істини. Справді, саме слово істина втратить сенс. Якби протиріччя могло бути істиною, ми не змогли б розмежувати істину й неправду. Ось чому я впевнений, що доктор Паркер вживає термін антиномія у розумінні парадокса, а не протиріччя.

3. Таємниця. Цим словом ми називаємо те, що істинне, але чого ми не можемо зрозуміти. Трійця, наприклад – це таємниця. Я не можу збагнути своїм слабким розумом таємницю Трійці чи втілення Христа. Такі істини для мене недосяжні. Я знаю, що Ісус був однією особою з двома природами, однак не збагну, як таке можливе. Те саме стосується і сфери природи. Хто розуміє природу тяжіння чи руху? Хто збагнув саму таємницю життя? Який філософ розкрив глибини змісту людської особистості? Все це таємниці. У них немає протиріч.

Легко сплутати таємницю з протиріччям. Ми не розуміємо жодного з цих понять. Ніхто не розуміє протиріч, оскільки вони виходять за межі нашої уяви. Навіть Бог не розуміє їх. Протиріччя не мають сенсу, і ніхто не здатен їм його надати.

Таємниці піддаються розумінню. Наприклад, Новий Заповіт розкриває для нас те, що було незрозумілим у старозавітні часи. Існують речі й явища, які колись були для людини таємницею, а тепер стали зрозумілими. Це не означає, що ми зрозуміємо самостійно всі сьогоднішні таємниці. Однак багато з них буде розгадано. Щось ми усвідомимо вже в цьому світі, а решта відкриється нам на небесах. Але навіть там ми не зможемо цілковито усвідомити суть безкінечності. Щоб зрозуміти безкінечність, треба самому бути безкінечним. Бог розуміє її не тому, що діє на основі якоїсь небесної системи логіки, а тому, що Сам безкінечний. Він дивиться на все з погляду безкінечності.

Сформулюю свою думку інакше: всі протиріччя таємничі, однак не всі таємниці протиречиві. Християнство дає сприятливий грунт для таємниць, але не містить протиріч. Таємниці можуть виявитися істинами. Протиріччя ніколи не стануть істинами ні в наших головах, ні в розумінні Божому.

Отже, наше питання залишається відкритим. Грандіозне протиріччя, що вирує в котлі протиріч, зосереджується на питанні: „Яким чином Боже призначення стосується нашої свободи волі?”

Цю тему ми розглянемо в наступному розділі.

 

  ПІДСУМКИ  РОЗДІЛУ 2.

 

1.    Що таке Боже призначення?

    Боже призначення означає, що кінець нашого земного існування, тобто рай чи пекло, визначений Богом ще до нашого народження.

2.    Суверенність Бога.

  Бог має найвищу владу на небесах і на землі.

3.    Бог наділений найвищою могутністю.

Будь-яка влада і будь-яка могутність підвладні Богові.

4.    Якщо Бог не суверенний, то він не Бог.

5.    Бог виявляє Свою суверенність, не чинячи ніякого зла і не пригнічуючи свободи людини.

6.    Гріхопадіння людини – таємниця. Те, що Бог допустив гріхи людей, не свідчить про наявність у Бога чогось злого.

7.    Всі християни стикаються зі складним питанням: чому Бог, який теоретично здатен порятувати всіх, рятує лише декотрих?

8.    Бог нікого не зобов’язаний рятувати.

9.    Боже милосердя – це добровільний вияв. Бог не зобов’язаний бути милосердним. Він залишає за собою право милувати тих, кого Він захоче помилувати.

10.  Божа суверенність і свобода людини не суперечать одна одній.