Обрані Богом

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. ГРІХ АДАМІВ І МІЙ

 

 Ще одне незручне питання, що ускладнює розуміння доктрини Божого призначення: як наша грішна природа була успадкована від Адама? Якщо ми народилися з неправедною природою, у гріху, в стані моральної неспроможності, то як можемо відповідати перед Богом за свої гріхи?

Пригадаймо, що перворідний гріх стосується не найпершого гріха, а його результату. У Писанні не раз згадується про гріх і смерть, що увійшли до світу через „провину однієї людини”. Через Адамів гріх всі люди тепер – грішники. Падіння мало величезні масштаби. Воно радикально позначилося на всій людській расі.

Були численні спроби пояснити зв’язок Адамового гріхопадіння з долею всього людства. Деякі з висунутих теорій досить складні й заплутані. Однак три з них користуються найбільшою популярністю. Першу я назву міфічною теорією гріхопадіння.

 

МІФІЧНА ТЕОРІЯ ГРІХОПАДІННЯ

 

Як випливає з назви, ця теорія вчить про відсутність історичного факту гріхопадіння. Адам і Єва не вважаються історичними персонажами. Вони – міфологічні символи, використані для пояснення або ілюстрації проблеми розбещеності людини. Біблійна історія гріхопадіння –  це щось на кшталт притчі; вона дає людям урок моралі.

Згідно з цією теорією, перші глави Книги Буття – всього лише міф. Ніколи не існувало Адама, ніколи не було і Єви. Сама структура цієї оповіді наводить на думку про притчу чи міф, оскільки містить такі елементи, як змій, наділений даром мови, і такі символічні об’єкти, як дерево пізнання добра і зла.

    Моральна істина, про яку говорить цей міф, полягає в тому, що люди згрішили. Гріх – це універсальна проблема. Всі грішать, ніхто не досконалий. Міф свідчить про реальність вищого порядку: кожен у своєму роді є Адамом. Кожна особа має власне гріхопадіння. Гріх – це всезагальний стан людини, адже кожна особа поступається власній спокусі.

Важливо звернути увагу на привабливі моменти цієї теорії. Насамперед, така позиція цілковито знімає з Бога всіляку відповідальність за обвинувачення всіх поколінь людей, які страждають за злочин однієї пари. За цією теорією, ніхто не має права обвинувачувати своїх батьків чи свого Творця за власний гріх. За логікою цієї теорії, мій гріховний стан – прямий наслідок не чийогось, а мого власного гріхопадіння.

Друга перевага подібного погляду – відсутність потреби обстоювати історичний характер перших глав Біблії. Ця теорія ніяк не страждає від теорії еволюції та наукових диспутів з приводу створення. Немає потреби захищати  фактичні істини якогось там міфу.

Проте слабкі сторони цієї теорії більш серйозні. Найбільш вразливе її місце – те, що вона фактично ніяк не пояснює факт універсальності гріха. Якщо кожен із нас народжується безгрішним, як же пояснити таке засилля гріхів? Якби чотири мільярди чоловік народилися без схильності до гріха, без будь-якої розбещеності, нам слід було б очікувати, що, принаймні, дехто з них уник би падіння. Якби нашим природним станом був нейтралітет невинної істоти, нам слід було б очікувати, що половина людської раси залишиться досконалою. Я розумію, що падіння однієї невинної особи становить величезну інтелектуальну проблему. Але коли це стосується мільярдів людей, проблема стає в мільярди разів серйознішою. Можна припустити й таке: якщо одна людина, створена за образом Божим, могла впасти, то й мільярди інших подібних істот вчинять так само. Найбільш неймовірним у цьому випадку стає статистичний коефіцієнт. Одна справа, коли ми обговорюємо падіння однієї-єдиної людини. Але якщо грішать усі без винятку, постає природне питання – чому? Ось тут починаєш замислюватися, чи насправді стан людини є нейтральним.

Стандартна відповідь прихильників міфічної теорії зводиться до того, що не всі люди народжуються в такому ідилічному середовищі, як рай. Суспільство розбещене. Ми народжуємося в розбещеному оточенні. Ми, як “невинні варвари” Руссо, розбещені негативним впливом цивілізації.

Такий погляд викликає запитання: як сталося, що суспільство й цивілізація розбестилися? Якщо кожен народжується невинним, не маючи особистого гріха, то ми мали б жити в суспільстві, розбещеному не більше, ніж наполовину. Птахи об’єднуються у зграї, і, отже, мусили б існувати суспільства, де збиралися б разом усі розбещені люди, а також ті, де не було б ніякого зла. Суспільство не може мати розбещувального впливу, допоки воно саме не розбеститься. Щоб пояснити гріхопадіння всього суспільства або цивілізації, мусимо повернутися до проблем, про які ми вже говорили.

В іншій відомій роботі Джонатана Едвардза, де він розглядає проблему перворідного гріха, робиться важливе спостереження: якби навіть у Біблії нічого не говорилося про перворідне падіння людської раси, то на основі універсальності людського гріха цілком логічно вимагати саме такого пояснення. Ніщо не каже так переконливо про народження людини у стані розбещеності, як факт наших гріхів.

Ще одне складне питання стосується проблеми гріха й смерті. Біблія ясно каже, що смерть не “притаманна” людині. Тобто не раз стверджується, що смерть увійшла в світ внаслідок гріха. Якщо так, то як пояснити факт смерті немовлят? Якщо всі люди народжуються невинними, без краплі розбещеності, то Бог був би несправедливим, допускаючи смерть невинних немовлят.

Фактом залишається і те, що міфологічний погляд на гріхопадіння радикально спотворює вчення Писання. Прихильники цього погляду не просто тлумачать перші глави Біблії як антиісторичні. Вони відкидають новозавітне розуміння гріхопадіння. Необхідні великі інтелектуальні потуги, щоб довести, що апостол Павло не проповідує історичності гріхопадіння. Проведені ним паралелі між першим Адамом і другим Адамом, розвіюють усякі сумніви, якщо, звичайно, не стверджувати, що, на думку Павла, Ісус теж був міфологічною особою.

Ми визнаємо, що трактування гріхопадіння у Книзі Буття містить деякі незвичайні літературні елементи. Опис дерева, що відрізняється від будь-якого звичайного, наводиться за певними канонами поезії. Поезію слід трактувати як поезію, а не історичний епос. З іншого боку, у третій главі Книги Буття подано переконливі елементи історичної літератури. Так, Едем був розташований між чотирма річками: Фісон, Гіхон, Хідекель (Тигр) і Євфрат.

Ми знаємо, що й притчі можуть містити опис реальних історичних подій. Наприклад, притча про доброго самарянина викладається в географічному контексті дороги до Ієрихону. Отож проста наявність річок, що реально існували в історії, не вимагає безумовного визнання цього розділу Буття за історичний епос.

І все ж цей текст містить ще більш переконливі доводи. Розповідь про Адама і Єву містить доволі-таки детальну генеалогію. Римляни, відомі своєю схильністю до міфології, легко могли простежити своє родове коріння аж до часів Ромула і Рема, а от євреї були значно більш скрупульозні у цих справах. З огляду на величезну різницю між єврейським і римським розумінням історії, важко навіть припустити, що євреї могли включити міфологічних персонажів у свої власні генеалогії. У писаннях євреїв наявність генеалогії свідчить про історичний характер творів. Зауважте, що, наприклад, до генеалогії Ісуса новозаповітний історик Лука включає і Адама.

Значно простіше визнати справжнє дерево центральним елементом морального тесту, через що воно одержало назву “дерева пізнання добра і зла”, тим самим пояснити наявність генеалогії в притчі або міфі. Природно, це можна було б зробити, якби цього вимагали інші фактори. Однак таких факторів не існує. Немає вагомих причин того, чому ми не можемо тлумачити третю главу Книги Буття як історичний документ. Разом з тим, існує багато причин, що не дозволяють розглядати цю главу як притчу або міф. Розглядати її як історичний епос означає дивитися на нього очима євреїв, включаючи Павла й Ісуса. Всі інші підходи спричинені різними сучасними впливами, що не мають нічого спільного з єврейською історією.

 

РЕАЛІСТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ГРІХОПАДІННЯ

 

У 1950-і роки в Америці демонструвався дуже популярний телесеріал під назвою “Ви тут?” (“You Are There?”). У ньому, завдяки магії телебачення, глядачі переносилися у центр найвідоміших історичних подій. Але ніхто, навіть Герберт Уелз, ще не винайшов такого приладу, який міг би насправді перенести нас у минуле. Ми живемо в теперішньому часі. Ми одержуємо доступ до минулого лише через книжки, артефакти археології та спогади інших осіб.

Пам’ятаю, якось, викладаючи біблійний курс, у якому побіжно йшлося про порядки в римській армії, я згадав римське знамено, на якому значилися ініціали SPQR. Один добродій років сімдедесяти з гаком вигукнув: “Senatus Populus Que Romanus”, тобто “Сенат і народ Риму”. Посміхнувшись, я сказав: “Ви єдина особа в цій аудиторії, хто за віком може пам’ятати про такі події!”

Нікому з нас вік не дає змоги пам’ятати про гріхопадіння Адама. Чи не так? Прихильники реалістичних поглядів на гріхопадіння стверджують, що всі ми достатньо старі, аби пам’ятати про гріхопадіння. Мусимо пам’ятати, адже ми були його реальними учасниками.

Реалізм не має нічого спільного з тезою Байді – Мерфі (Bridey – Murphy) про реінкарнацію. Скоріше, реалізм – це серйозна спроба вирішити проблему гріхопадіння. Його ключова ідея полягає в тому, що ніхто не має морального права обвинувачувати нас за гріх, скоєний кимось іншим. Щоб нести відповідальність, ми маємо активно брати участь у скоєнні гріхів. Ми якимось чином мусили  реально бути присутніми під час гріхопадіння. Звідси й назва “реалізм”.

Реалістичний погляд на гріхопадіння потребує якогось поняття передіснування людської душі. Іншими словами, наші душі мали існувати ще до нашого народження. Вони були з Адамом під час гріхопадіння. Вони грішили разом із ним. Адам не просто скоїв гріх за нас; він грішив разом з нами. Ми були присутні при цьому.

Ця теорія може видатися спекулятивною і навіть неймовірною. І все ж її прихильники наводять у якості доказу два ключові біблійні тексти. Перший узято з Книги Пророка Єзекіля (18: 2 – 4):“Що це вам, що ви складаєте приповістку на Ізраїлеву землю, говорячи: “Батьки їли неспіле, а оскома в синів на зубах! Як живий Я,--говорить Господь Бог, -- не будете вже складати тієї приповістки в Ізраїлі! Тож усі душі Мої: як душа батькова, так і душа синова -- Мої вони! Душа, що грішить, -- вона помре”.

Далі у цій же главі Єзекіль пише:“А скажете ви: “Чому син не поніс провину за батька?” Але як син той чинив право та справедливість, дотримував усі устави Мої й виконував їх, -- то він конче буде жити! Та душа, що грішить, вона помре. Син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову, -- справедливість справедливого буде на ньому, а несправедливість несправедливого на тому буде”.

Саме в цих уривках прибічники реалізму знаходять аргументи на доказ своєї теорії. Бог явно проголошує, що син не несе провини за гріхи свого батька. Така заява завдає досить-таки серйозного удару по ідеї загального згрішення “в Адамі”.

Другий ключовий текст прихильників реалізму узято з Нового Заповіту, в Посланні до Євреїв:”І щоб сказати отак, через Авраама і Левій, що бере десятини, дав сам десятини. Бо ще в батькових стегнах він був, коли стрів його Мелхиседек” (Євреїв, 7:9, 10).

Ці слова – частина досить великого уривка, де про Христа говориться як про Великого Первосвященика. У Новому Заповіті проголошується, що Ісус не лише наш Цар, але й наш Священик. Там зазначається, що Ісус належить до покоління Юдиного, якому й було обіцяне царське правління. Ісус був сином Давида, який також належав до покоління Юдиного.

Священство у Старому Заповіті було справою потомків не Юди, а Левія. Левити були священицьким родом. Тому ми звичайно кажемо про священство за чином Левія або за чином Аарона. Аарон був левитом. Але як міг стати священиком Ісус, який не належав до племені Левієвого?

Ця проблема турбувала деяких стародавніх євреїв. Автор Послання до Євреїв стверджує, що у Старому Заповіті існувало ще одне священство, а саме священство загадкової особи на ймення Мелхиседек. Отже, Ісус є Священиком за чином Мелхиседека.

Однак цей докладний уривок з послання не лише доводить існування у Старому Заповіті ще одного священицького чину. Основний акцент у ньому ставиться на тому факті, що священство Мелхиседека перевищує священство Левія.

  Автор Послання до Євреїв намагається нагадати своїм читачам деякі події старозаповітної історії. Він привертає увагу до того факту, що Авраам сплачував десятину Мелхиседеку, а не навпаки. Крім того, Мелхиседек благословляв Авраама, а не навпаки. Отже, у стосунках між Авраамом і Мелхиседеком роль священика виконував Мелхиседек, а не Авраам.

Ключова думка Послання до Євреїв процитована у вірші 7: “І без усякої суперечки більший меншого благословляє”.

Автор Послання до Євреїв продовжує розвивати свою аргументацію. За його словами батько, отже, перевищує сина. Це означає, що Авраам вище Ісаака, що і зазначається у порядку розташування патріархів. У свою чергу, Ісаак згадується раніше від Якова, а Яків – раніше своїх дітей, включаючи й Левія. Зробивши ще один логічний крок, переконаємося, що Авраам важить більше за свого праправнука Левія.

Тепер, якщо Авраам, перевищуючи Левія, підпорядкувався Мелхиседеку, значить, священик Мелхиседек має більшу вагу, ніж Левій і священство за чином Левія. Звідси висновок: священство за чином Мелхиседека перевищує священство за чином Левія. Це й дає первосвященству Ісуса цінність, що перевищує цінність всіх інших священицьких чинів.

Автор Послання до Євреїв не ставив собі за головну мету пояснити цим усім таємницю падіння Адама. І все ж він зачепив аргумент, за допомогою якого прихильники реалістичної теорії намагаються довести свою правоту. У Посланні до Євреїв говориться: “Сам Левій через Авраама дав десятину”, і зробив це Левій, коли “він був ще у стегнах батька свого”.

Реалісти розглядають факт діяльності Левія ще до його народження „як біблійний доказ факту передіснування людської душі”. Якщо Левій міг сплатити десятини, перебуваючи “у стегнах батька свого”, то це означає, що він існував у якомусь розумінні.

Таке трактування цього уривка Послання викликає сумнів. У тексті прямо не говориться, що Левій справді існував або передіснував у стегнах свого батька. У самому тексті вживається фраза “щоб сказати отак” (7: 9). Отже, текст не вимагає від читача висновку про “реальне” передіснування Левія. Реалісти підходять до цього місця, заздалегідь озброївшись теорією, котрої немає в самому тексті, і вже потім вставляють до нього теорію.

Посилання реалістів на Книгу Пророка Єзекіля також недоречні. Єзекіль нічого не говорить про історичний факт гріхопадіння Адама. Мова не про це. Єзекіль, швидше за все, каже про поширене в той час пояснення людьми своїх гріхів. Власні злочини люди намагалися перекладати на інших. Подібне ставлення було властиве людям з часів гріхопадіння – однак Єзекіль цим і обмежується. У гріхопадінні Єва звинуватила змія, а Адам переклав вину за свій гріх на Бога і Єву. Він сказав: “Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева – і я їв” (Буття 3:12).

З того часу люди продовжують перекладати свою вину на ближніх своїх. Але, на переконання реалістів, у цій главі Єзекіль чітко виражає принцип: люди не відповідають за гріхи інших людей.

Справді, цей великий прицип потверджується Єзекілем. Це величний принцип Божої справедливості. І все ж ми не можемо доводити його до асбсолюту, адже в такому випадку текст Єзекіля буде доводити надто вже багато. Наприклад, викуплення Христа стане неможливим. Якщо одній людині не можна прийняти кару за гріхи іншої, то ми залишимося без Спасителя. Ісус постраждав за наші гріхи; саме в цьому полягає сутність Євангелія. Але Ісус не просто зазнав кари за наші гріхи, але й поклав свою праведність в основу нашого виправдання. Ми виправдовуємося сторонньою праведністю – аж ніяк не власною. Тому, якщо довести до абсолюту твердження Єзекіля “правда праведного при ньому й залишається, і беззаконня беззаконного при ньому й залишається”, то ми виявимося грішниками, яким доведеться виправдовуватися самостійно. Це заведе нас у безвихідь.

Загалом Біблія вчить про “кару” Божу за провини людини до третього і четвертого покоління. Це стосується “результату” або наслідків гріха. Дитина може страждати від наслідків гріхів свого батька, але Бог не покладає на неї відповідальності за батьківський гріх.

Принцип Єзекіля припускає два винятки: Хрест і Едем. Чомусь проти першого винятку ми не заперечуємо. Нас не влаштовує лише едемське гріхопадіння. Ми не заперечуємо проти того, що наші гріхи візьме на себе Ісус, а Його праведність перейде на нас. Ми обурюємося лише тоді, коли справа стосується успадкування вини Адама. Тут ми починаємо стверджувати, що, мовляв, якби не Адамова провина, то не було б і необхідності в Ісусі.

 

ФЕДЕРАЛЬНИЙ АБО ПРЕДСТАВНИЦЬКИЙ ПОГЛЯД  НА ГРІХОПАДІННЯ

 

 Федеральний погляд на гріхопадіння здебільшого був найбільш популярним серед прихильників реформістського вчення про Боже призначення. Згідно з ним Адам діяв як представник усього людства, а тому випробування, дане Адамові та Єві, показало суть усіх людей. Ім’я “Адам” означає “людина” або “людство”. Адам був першою створеною людиною. Він стоїть біля витоків людства. Його розмістили в райському саду не лише від його власного імені, а від імені всіх майбутніх поколінь. Подібно до того, як головою федерального уряду є прем’єр-міністр, Адам був федеральним головою людства.

Головна ідея федералізму полягає в тому, що Адам згрішив, згрішив за кожного з нас. Його гріхопадіння було нашим. Коли Бог покарав Адама, позбавивши його первинної праведності, Він покарав кожного з нас. Прокляття гріхопадіння позначилося на всіх нас. Не лише Адам, а й усі ми були приречені здобувати свій хліб у поті лиця свого. Тому не тільки Єва, а й кожна жінка змушена народжувати в муках. Та й змій-спокусник був не єдиним представником свого роду, змушеним  повзати “на череві своєму”.

Після створення світу Адамові і Єві було дано панування над усім творінням. Внаслідок їхнього гріха постраждало і все творіння. Як про це каже Павло:“Бо створіння покорилося марноті не добровільно, але через того, хто скорив його, в надії, що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих. Бо знаємо, що все створіння разом зітхає й разом мучиться аж досі” (Рим. 8:20-22).

Все створіння стогне, очікуючи повного викуплення людини. Коли людина згрішила, відлуння її гріха почулося у всіх царинах людського впливу. Через Адамів гріх страждаємо не лише ми, а й леви, слони, метелики й цуценята. Їх вразило гріхопадіння їхнього повелителя.

Про те, що ми страждаємо внаслідок гріха Адама, прямо говориться в Новому Заповіті. Наприклад, у Посланні до Римлян апостол Павло наводить такі спостереження:

“Тому то через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть” (5:12).

“За переступ одного померло багато” (5:15).

“Через переступ одного на всіх людей прийшов осуд” (5:18).

“Через непослух одного чоловіка багато хто стали грішниками” (5:19).

 Неможливо обійти увагою очевидні свідчення Писання про те, що Адамів гріх спричинив катастрофічні наслідки для всіх його нащадків. Саме через такий достаток біблійних тверджень майже кожна християнська церква має свою доктрину перворідного гріха, пов’язаного з гріхопадінням Адама.

Ми досі не відповіли на одне важливе питання: якщо Бог справді покарав усю людську расу за гріх Адама, наскільки це справедливо? Видається великою несправедливістю з боку Бога приректи на страждання не лише всі наступні покоління, але й усіх земних створінь.

Саме на питання справедливості Бога намагаються відповісти федералісти. Вони припускають, що ми були насправді представлені Адамом, і це представництво було як справедливим, так і досконалим. Ця теорія вчить, що Адам був досконалим представником кожного з людей.

У нашій правовій системі ми стикаємося з ситуаціями, які не абсолютно, а дещо умовно перегукуються з наведеною вище ідеєю представництва. Ми знаємо: якщо я найму кілера, а його схоплять після злочину, на мене чекатиме справедливе засудження за вбивство першого ступеня попри те, що сам я не торкався пістолета. Мене визнають винним за злочин, скоєний іншою людиною, яка діяла замість мене.

У цьому місці читач може запротестувати: “Але ж ми не наймали Адама грішити за нашим дорученням!” Це правда. Наш приклад служить простою ілюстрацією деяких випадків, коли покарання однієї людини за злочин, скоєний іншою, є справедливим.

І все ж федеральний погляд на гріхопадіння має легенький присмак тиранії. Ми вимагаємо: “Ні – засудженню без представництва!” Подібно до того, як люди вимагають обрання своїх представників у органи влади, щоб убезпечити себе від деспотичної тиранії, ми вимагаємо представництва перед Богом, яке було б чесним і справедливим. Федеральна теорія вчить, що ми покарані за гріх Адама, оскільки він був нашим дійсним і справедливим представником.

Постривайте! Можливо, Адам і був нашим представником, але ж ми його не обирали! Уявляєте, якби наші батьки-засновники американської держави зажадали від короля Георга вибрати свого представника, а той відповів би: “Звичайно, вибирайте! Вашим представником буде мій брат!” Гадаю, що така відповідь лише загострила б ситуацію в “Бостонській фортеці”.

Ми хочемо мати право на обрання власного представника. Ми хочемо голосувати самостійно, а не виявляти комусь вотум довіри. Слово вотум – латинського походження, воно означає “бажання” або “вибір”. Виявляючи вотум довіри, тобто віддаючи свій голос, ми здійснюємо вибір, виражаючи свою волю.

Уявімо, що ми мали б цілковиту свободу проголосувати за свого представника в Едемському саду. Чи це б нас задовольнило? І чому ми хочемо мати право голосувати за нашого представника? Чому ми протестуємо, коли монарх чи якийсь інший правитель хоче сам призначити нашого представника? Відповідь очевидна. Ми хочемо бути певні, що наш представник виконає нашу волю. Якщо нашого представника призначить монарх, то я сумніваюся, що моя воля буде виконана. Я побоююся, що представник, обраний кимось іншим, буде ревно захищати не мої інтереси, а інтереси монарха. Такого представника важко назвати  справедливим.

Але навіть якби ми мали шанс обрати власного представника, ніхто б не дав гарантій здійснення наших бажань. Кого не звабили політики, які під час виборчої кампанії обіцяли одне, а після обрання робили зовсім інше? Знову-таки, ми хочемо обрати свого представника тому, що це надає нам певності у нашому об’єктивному представленні.

Але ніколи в історії ми не мали такого досконалого представника, як Адам. Так, ми його не обирали. Наш представник був обраний іншим. Однак цією особою був не король Георг. Ним був сам всемогутній Бог.

Коли Бог обирає нашого представника, Він робить це досконало. Його вибір – непогрішний. Обираючи власного представника, я можу помилитися. Іноді я обираю не ту особу і, отже, моє представництво хибує на неточність. Адам представляв мене безпомилково не тому, що він не помилявся, а тому, що не помилявся Бог. З огляду на Божу непогрішність, я ніколи не стверджую, що вибір Адама як мого представника був невдалим.

Багато з нас, стикаючись із проблемою гріхопадіння, робить висновок, що на місці Адама ми зробили б інший вибір. Ми, мовляв, не прийняли б рішення, що перетворило світ на руїни. Але це всього лише ілюзія, яка розвіюється, щойно ми згадуємо про святість Бога. Адже Він не робить помилок. Представник, призначений Ним, був значно кращим від будь-якої з наших кандидатур.

Навіть погоджуючись із тим, що Адам був найкращим представником людства перед Богом, ми все ж задаємося питанням: а чи можна взагалі говорити про якогось представника за таких високих ставок? На це можна лише відповісти: цього захотів Господь. Ми знаємо, що світ занапастився через Адама. Ми знаємо, що не вибирали його нашим представником. Знаємо і те, що вибрання Богом Адама було праведним актом. Але наскільки справедливим був цей процес?

Можу відповісти на це питання, поставивши ще одне питання, яке колись поставив апостол Павло: “Невже неправда у Бога?” Відповідь Павла була однозначною і зрозумілою: “Зовсім ні!”

Якщо ми щось знаємо про характер Бога, то мусимо знати, що Він не був тираном, і що Він завжди чинить справедливість. Його умови випробування людства узгоджувалися з Божою справедливістю. Цього достатньо, щоб задовольнити наші вимоги.

І все ж ми досі незадоволені. Ми досі сперечаємося зі Всемогутнім. Ми все ще гадаємо, що Бог вчинив з нами недобре, а ми страждаємо як невинні жертви Божого присуду. Такі настрої лише потверджують радикальну ступінь нашого падіння. Коли ми думаємо таким чином, ми розмірковуємо як Адамові діти. Такі богохульні думки лише чітко підкреслюють наскільки точно ми були представлені Адамом.

Я певен, що федеральний погляд на гріхопадіння є вірним за своєю суттю. Він єдиний з усіх трьох, розглянутих нами, справедливо відображає біблійне вчення про падіння людини. В ньому мене задовольняє те, що Бог не подається як деспот і тиран. Я знаю, що я грішна істота. Тобто знаю, що я творіння, і творіння грішне. Знаю також, що це не Божа “провина”. Те, що Бог зробив для мене – викупив мене від мого гріха. Він не викупив мене від Свого гріха.

Хоча федерально-представницькі погляди на проблему гріхопадіння поділяє більшість кальвністів, мусимо пам’ятати, що питання нашого відношення до Адамового падіння не є проблемою, притаманною виключно кальвінізмові. Цю проблему повинні вирішувати всі християни.

До того ж, дуже важливо розглядати Боже призначення у світлі гріхопадіння. Всі християни погоджуються з тим, що Бог визначив усе наперед, ще до гріхопадіння. Дехто стверджує, що Бог спершу визначив деяких людей для спасіння, а інших – для загибелі, а потім допустив гріхопадіння, щоб покарати декотрих осіб. Іноді цю потворну ідею приписують кальвіністам. Подібні думки були неприйнятні для Кальвіна так само, як вони неприйнятні сьогодні для будь-якого кальвініста. Ця концепція іноді називається “гіперкальвінізмом”. Але від цього наклеп не стає менш образливим – ці погляди не мають з кальвінізмом нічого спільного. Це не гіперкальвінізм, це антикальвінізм.

Кальвінізм, поряд з іншими теоріями Божого призначення, вчить, що за волею Бога Його призначення з’явилося не лише до гріхопадіння, а й з урахуванням гріхопадіння. Чому ми вважаємо це важливим зауваженням? Тому, що кальвіністське розуміння Божого призначення завжди акцентує увагу на благодатному характері Божого викуплення. Коли Бог визначає наперед тих, хто спасенний, Він знає, що саме їм необхідне спасіння. Їх необхідно врятувати тому, що вони грішники в Адамі, а не тому, що Він змусив їх стати грішниками. Кальвіністи вважають, що Адам згрішив по власній волі, а не з Божого примусу.

Природно, ще до гріхопадіння Бог знав про його неминучість і вдався до спроби викупити декотрих осіб. Кажучи, що Бог визначив гріхопадіння наперед, ми хочемо сказати, що Бог лише вирішив допустити його, але ніяк не сприяв його найшвидшому здійсненню. Божа визначена благодать ще й тому милостива, що Він вирішив порятувати тих, хто – а це Йому було відомо напевне – буде духовно мертвий.

Доречно буде навести ще один приклад. Нас обурює думка про те, що Бог закликає нас до праведності тоді, як ми спотворені перворідним гріхом. Ми нарікаємо: “Господи, як ми можемо бути праведними? Адже ми грішники! Як ти можеш покладати на нас відповідальність, адже добре знаєш, що ми народилися з перворідним гріхом?”

І ще один приклад. Уявімо, що Бог каже людині: “Я хочу, щоб ти до третьої години підстриг ці кущі. Тільки будь уважний – на тому боці саду вирито велику яму. Якщо впадеш туди, сам не вилізеш звідти. Тому старайся триматися від неї подалі”.

Припустимо також, що незабаром після того, як Бог залишив сад, людина побігла “на той край” і вскочила в яму. До визначеного часу Бог повертається у сад і бачить, що кущі незаймані. Він починає кликати садівника і чує лише приглушене волання з боку ями. Він підходить до її краю і бачить: на дні безпорадно сидить садівник. Всевишній каже йому: “Чому ти не підстриг кущі, як Я тобі наказав?” А садівник розлючено відповідає: “Як я, по-Твоєму, міг їх підстригти, коли сиджу в цій ямі? Якби Ти не залишив її тут, я б не потрапив у таке становище”.

Адам вскочив у яму. Разом з ним вскочили в неї і всі ми. Бог нас туди не штовхав. Адам знав про небезпеку, адже Бог повелів йому триматися подалі від того місця. А тому й наслідки перебування Адама в ямі є безпосередньою карою за його стрибок.

Те саме стосується й перворідного гріха. Перворідний гріх – це і наслідки прогрішення Адама, і покарання за його гріх. Ми народжуємося грішниками, бо в Адамі всі ми згрішили. Навіть саме слово гріхопадіння в якомусь сенсі евфемізм; його засобом згладжуються всі гострі кути проблеми. Під словом гріхопадіння мається на увазі якась випадкова подія. Але Адам згрішив не випадково, і з Гампті-Дампті (Humpty-Dumpty) його не порівняєш. Адам не просто впав у гріх, послизнувшись, він вскочив туди з руками й ногами. З ним вскочили і всі ми. Бог нас не підштовхував. Він не дурив нас. Він чітко і недвозначно попередив нас заздалегідь. Тому вся провина лежить на нас і лише на нас.

Справа не в тому, що Адам їв киcлий виноград, а на наших зубах тепер оскома. Біблія вчить, що в Адамі кожен із людей спробував це кисле гроно, і саме тому всі ми відчуваємо на собі наслідки Адамового падіння.

 

ПІДСУМКИ РОЗДІЛУ 4

 

1.     Всезагальну, вселенську присутність людського гріха неможливо адекватно пояснити посиланням на міф.

2.     Гріховна природа людини не пояснюється і впливом суспільства.

3.     Суспільство не розбеститься, якщо спочатку не будуть розбещені індивіди, з яких воно складається.

4.     Реалістичний погляд на гріхопадіння також не задовольняє нас, оскільки в ньому використано сумнівний підхід до тлумачення Писання.

5.     Федерально-предcтавницька теорія гріхопадіння серйозно ставиться до ролі Адама як нашого представника.

6.     Адам є досконалим представником кожного з нас не завдяки власній досконалості, а завдяки досконалому вибору Бога.

7.     Всі християни мають осмислити своє ставлення до гріхопадіння.

8.     Бог спрямовує Свою рятівну благодать на людей, що знають про їхню гріховну природу.