Обрані Богом

Істинна впевненість

1. Породжує смиренність.

2. Призводить до

    наполегливості в святості.

3. Призводить до

    справедливої самоперевірки.

Хибна впевненість

1. Породжує духовну гординю.

2. Призводить до лінощів та

    самопотурання.

3. Перешкоджає правильній

    оцінці.

4. Пробуджує бажання

    тіснішого зв’язку з Богом.                                                  

4. Породжує холодну

    байдужість у відносинах з

    Богом.

          Упевненість у спасінні може зміцнюватись або послаблюватись. Ми можемо зміцнити свою впевненість, але можемо й зруйнувати її. Ми можемо навіть втратити її на деякий час. Існує безліч причин втрати впевненості. Серед них – недбале ставлення до неї. Ми покликані наполегливо здійснювати наше обрання. І якщо раптом ми проймаємося самовдоволеністю, і ми починаємо приймати все за належне, ми ризикуємо втратити нашу впевненість.

          Найбільша небезпека для почуття впевненості – це здійснення тяжкого гріха. Божа любов приховує багато гріхів. Ми знаємо, що не потрібно бути бездоганними, щоб володіти впевненістю в спасінні. Але коли ми здійснюємо певні гріхи, наша впевненість серйозно страждає. Давидів гріх (перелюб) змусив його тремтіти від страху перед Богом. Прочитавши його покаянну молитву (Пс. 50), ми почуємо плач людини, що прагне повернути втрачену впевненість. Замисліться, в якому стані була впевненість Петра після того, як він поклявся і зрікся Христа, а потім зустрівся з Христом поглядом?

Всі ми переживаємо періоди духовної холодності, коли відчуваємо, нібито Бог забрав від нас світло Своєї присутності. Святі називали такий стан “сутінками душі”. Іноді нам здається, нібито Бог полишив нас. Тоді ми гадаємо, що Він уже не чує наших молитов. Ми не відчуваємо тепла Його присутності. У такі часи, коли наша впевненість виснажується, ми повинні прихилитися до Бога всім своїм єством. Він обіцяв нам, що, коли ми звернемося до Нього, Він, у свою чергу, прийде до нас.

І, нарешті, наша впевненість може похитнутися, якщо ми зазнаємо великих страждань. Серйозна хвороба, нещасний випадок, втрата близької людини можуть послабити нашу впевненість. Ми знаємо, що Йов гукав: “Ось, Він убиває мене; але я буду сподіватися”. Це був крик страждання. Він свідчив про певність Йова в тому, що його Спаситель живий. Однак гадаю, що Йов переживав моменти, коли його точили сумніви.

Знову-таки, саме Слово Боже втішає нас у час випробувань. Наші страждання врешті-решт не руйнують нашу надію, а зміцнюють її. Петро писав:

“Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись” (1 Пет.  4:12,13).

Коли ми уважні до Бога, наші страждання сприяють утвердженню, а не применшенню впевненості. Нам не обов’язково переживати кризу віри. Наша віра може зміцнюватися завдяки стражданням. Бог обіцяє, що наше страждання врешті-решт стане не просто джерелом радощів, а радощів надзвичайних.

ЧИ МОЖНА ВТРАТИТИ СПАСІННЯ?

Ми вже визначили, що можна втратити впевненість у спасінні. Однак це не означає, що ми позбуваємося й самого спасіння. Тому зараз ми переходимо до питання про вічне спасіння. Чи може виправдана людина втратити своє виправдання?

Нам відомо, як на це питання відповідає римо-католицька церква. Її представники стверджують, що благодать виправдання можна втратити. Саме тому й було прийнято таїнство єпитимії, що вимагало сповіді. Рим називає це таїнство “другим рівнем виправдання для тих, хто потерпів духовну катастрофу”.

Згідно з поглядами римо-католицької церкви, рятівна благодать руйнується в душі, коли людина скоює “смертний” гріх. Смертний гріх тому так і називається, що він може знищити благодать. Благодать може загинути. Якщо її зруйнує смертний гріх, вона мусить відновитися завдяки таїнству єпитимії. Інакше грішникові не уникнути загибелі.

Віра реформіста в смертний гріх відрізняється від поглядів католика. Ми вважаємо, що всі гріхи смертні в тому розумінні, що заслуговують смерті, а не тому, що вони знищують благодать спасіння в обраній людині. (Пізніше ми торкнемося “непростимих гріхів”, про які говорив Ісус).

Реформістське вчення про вічне спасіння часто називається “стійкістю святих” (англ. “perseverance), що відповідає початковій букві P у слові TULIP. Ця ідея виражається так: “спасенний одного разу – спасенний назавжди”. Іншими словами, “якщо маєш благодать, ніколи її не втратиш, а якщо втратив – значить  ніколи її не мав”.

Наша впевненість у стійкості святих не коріниться у нашій вірі, в нашій спроможності утриматися від гріха. Тому я  черговий раз внесу деякі зміни в наш акростих. Буква залишиться тією самою, а слово буде іншим: збереження святих (англ.  preservation of the saints).

Причина, через яку справжній християнин не відлучається від благодаті, полягає в тому, що Бог Своєю милістю охороняє його від падіння. Стійкість означає зусилля з нашого боку. Збереження – з боку Бога. Ми здатні вистояти лише тому, що Бог береже нас.

Доктрина вічного спасіння або стійкості грунтується на обітницях Божих. Дозвольте мені навести кілька основних біблійних уривків:

“Я певний того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Ісуса Христа” (Фил. 1:6).

“Мого голосу слухають вівці Мої, і знаю Я їх, і за Мною слідком вони йдуть. І Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить з Моєї  руки. Мій Отець, що дав їх Мені, Він більший за всіх, -- і вихопити ніхто їх не може Отцеві з руки” (Ів. 10:27-29).

“Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що великою Своєю милістю  відродив нас до живої надії через воскресення з мертвих Ісуса Христа, на спадщину нетлінну й непорочну та нев’янучу, заховану в небі для вас, що ви бережені силою Божою через віру на спасіння, яке готове з’явитися останнього часу” (1 Пет. 1:3-5).

“Бо жертвоприношенням одним вдосконалив Він тих, хто освячується” (Євр. 10:14).

“Хто оскаржувати буде Божих вибранців? Бог той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує? Христос Ісус є Той, що вмер, надто й воскрес,-- Він праворуч Бога, і Він і заступається за нас. Хто нас розлучить від любови Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Як написано: “За Тебе нас цілий день умертвляють, нас уважають за овець, приречених на заколення”. Але в цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив. Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні янголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі  нашім!” (Рим. 8:33-39).

З цих уривків ми бачимо, що підгрунтям нашої віри в стійкість є сила Божа. Бог обіцяє закінчити те, що Він почав. Ми покладаємося не на волю людини. Саме різниця у поглядах на волю людини й силу Бога відрізняє кальвіністів від армініян. Армініяни гадають, що Бог обирає людей до вічного життя лише на основі їх добровільної співпраці з благодаттю й стійкості до самої смерті, що й передбачає Бог.

Наприклад, римо-католицька церква постановила таке: “Всякий, хто стверджує, що одного разу виправданий, ніколи не позбудеться благодаті, а падаючий і грішний, отже, ніколи по-справжньому не був виправданий, буде анафема” (Тридентський собор, 6/23).

Практично те саме стверджують і протестанти-армініяни: “Істинно відроджена людина, що нехтує благодаттю і засмучує Дух Святий гріхом, цілковито й повністю відпадає від благодаті у вічну погибіль” (див.: Conference of Remonstrants, 11/7).

Головний аргумент армініян полягає в тому, що “тиск” Бога на збережених осіб не узгоджується з їхньою свободою волі. При цьому армініяни вірять у те, що віруючий не може відпасти від благодаті в Царстві Небесному. У нашому прославленому стані Бог зробить нас нездатними грішити. Причому в цьому прославленому стані на небесах святі так само вважаються вільними. Якщо збереження і свобода волі добре поєднуються на небі, вони не зможуть не поєднуватися і на землі. Своїм розумінням свободи волі армініяни знову спробують довести те, чого немає насправді. Якщо Бог може зберегти нас на небесах, не порушуючи нашої свободи волі, Він може зебрегти нас, не порушуючи нашої волі і на землі.

Ми можемо вистояти лише тому, що Бог діє у нас, нашій свободі волі. І завдяки цій Божій роботі в нас ми впевнені у своїй стійкості. Рішення Бога про обрання незмінні. Вони не зазнають змін, тому що не змінюється Бог. І всі, кого Він виправдав, будуть Ним і прославлені. Ніхто з обраних не загине.

Чому ж тоді нам здається, що багато людей все ж таки відпадають від благодаті? Ми знаємо людей, які ревно починають сповідувати Христа, щоб незабаром після цього зректися Його. Ми чуємо й про відомих лідерів християнства, які скоюють страшні гріхи і цим порочать своє сповідання віри.

Реформістська доктрина визнає, що люди іноді сповідують віру, а потім зрікаються її. Ми знаємо, що християни іноді “сповзають назад”. Ми знаємо, що вони здатні на страшні гріхи і навіть скоюють їх.

Ми віримо, що істинні християни можуть серйозно провинитися. Але не віримо, що вони відпадають остаточно й безповоротно. Згадується випадок з царем Давидом, який був винен не тільки в перелюбі, але й у задумі вбивства Урії, чоловіка Вірсавії. Давид скористався своєю владою й могутністю, щоб улаштувати загибель Урії на війні. Сьогодні ми сказали б, що Давид винний у зумисному вбистві першого ступеня.

Совість Давида була настільки висушена, а серце настільки затверділе, що для нього потрібна була пряма конфронтація з пророком Божим, який і привів його до тями. Подальше покаяння  Давида було таким же грунтовним, як і скоєний ним гріх. Давид страшно згрішив, але не остаточно й безповоротно. Ми знаємо, що Давид був відновлений.

Згадайте історію двох видатних людей, описану в Новому Заповіті. Вони були призвані Ісусом в учні. Обидва ходили з Христом під час Його земного служіння. Обидва зрадили Ісуса. Їх звали Петро та Іуда.

Після того, як Іуда зрадив Христа, він закінчив життя самогубством. Після того, як Христа зрадив Петро, він покаявся і був відновлений, ставши одним зі стовпів Церкви. Чим же відрізнялися ці двоє? Ісус передбачив, що обидва зрадять Його. Коли Він закінчив розмову з Іудою, то сказав йому: “Що ти робиш – роби швидше” (Ів. 13:27).

З Петром Ісус говорив інакше. Йому Він мовив: “Симоне, Симоне, ось сатана жадав вас, щоб вас пересіяти, мов ту пшеницю. Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; ти ж колись, як навернешся, зміцни браттю свою!” (Луки 22:31,32).

Зверніть увагу на слова Ісуса. Він виразив не умову, якщо, а час, коли. Ісус був певен, що Петро покається. Його падіння буде страшним, але не остаточним й безповоротним.

Очевидно, що впевненість Ісуса в поверненні Петра спиралася не на віру в силу Петра. Ісус знав, що сатана сіятиме Петра як пшеницю. Інакше кажучи, Петро був для сатани “шматком торта”, легкою здобиччю. Впевненість Ісуса будувалася на силі Його заступництва. Христос обіцяв нам, що буде нашим великим Первосвящеником, нашим Заступником, щоб ми вірили в те, що вистоїмо. Наша віра покладається на нашого Спасителя і Первосвященика, який молиться за нас.

У Біблії записана молитва, якою Ісус молиться за кожного з нас. Нам слід якомога частіше читати цю величну первосвященицьку молитву. Розглянемо її фрагмент:

“…заховай в Ім’я Своє їх, яких дав Ти Мені, щоб як Ми, єдине були! Коли з ними на світі Я був, Я беріг їх у Ймення Твоє, тих, що дав Ти Мені, і зберіг, і ніхто з них не згинув, крім призначеного на загибіль, щоб збулося Писання” (Ів. 17:11,12).

І знову читаємо:

“Бажаю Я, Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зо Мною були, де знаходжуся Я, щоб бачили славу Мою, яку дав Ти Мені,--бо Ти полюбив Мене перше закладин світу” (Ів. 17:24).

Наше збереження є справою всієї Трійці. Бог Отець оберігає і захищає нас. Бог Син заступається за нас. Бог Дух Святий перебуває у нас і допомагає нам. Нам дані “печать” і “застава” Святого Духа (2 Тим. 2:19; Еф. 1:14; Рим. 8:23). Це – образи Божественної гарантії. Печать Духа – це незмивна ознака, подібна до сургучевого відбитка печатки монарха. Вона демонструє, що ми –  Його володіння. Застава Духа дещо відрізняється від першого внеску, який ми здійснюємо сьогодні при купівлі власності. Адже цей перший внесок може бути втрачений. Мовою Біблії застава Духа означає внесення заставної суми із зобов’язанням сплатити залишок. Бог не втратить свого початкового внеску. Він неодмінно оплатить усе сповна. Перші плоди Святого Духа гарантують, що незабаром з’являться й останні.

Аналогія  Божої роботи зі збереження святих простежується в образі батька, який веде за руку свою дитину. З погляду армініян, безпека дитини залежить від тієї сили, з якою вона тримається за руку. Відпустивши руку, дитина впаде. З погляду кальвінізму, безпека дитини залежить від того, з якою силою батько тримає руку дитини. Навіть якщо дитина відпустить руку, рука батька й надалі триматиме її. Рука Господня не слабне.

Але ми запитуємо себе, чому нам здається, що деякі люди  дійсно відпадають остаточно й безповоротно? Тут нам допоможуть слова апостола Івана: ”Із нас вони вийшли, та до нас не належали. Коли б були належали до нас, то залишилися б з нами; але вийшли щоб відкрилось, що не всі вони наші” (1 Ів. 2:19).

Повторю афоризм: “Якщо маємо, то не втратимо; якщо втратили – ніколи не мали”. Ми розуміємо, що Церква Ісуса Христа – це неоднорідне тіло. Поруч з пшеницею на її полі ростуть і плевели, а козли пасуться поряд з вівцями. Притча про сіяча показує, що люди можуть переживати хибне навернення. Ознаки їхньої віри можуть здаватися істинними, а сама віра може бути хибною.

Ми знаємо людей, котрі не раз переживали “навернення”. Кожного разу під час заклику до покаяння вони виходять до вівтаря і “рятуються”. Один проповідник розповідав про члена своєї громади, який таким чином “навертався” сімнадцять разів. На черговому зібранні, коли священик закликав усіх бажаючих вийти наперед і сповнитися Духом, ця людина, навернена стільки разів, вийшла знову. На це одна з присутніх жінок вигукнула: “Боже, не наповнюй цю посудину. Вона протікає!”

Усі ми так чи інакше “протікаємо”, адже жоден християнин не може цілковито й  остаточно сповнитися Святим Духом. Ті, хто втрачає “навернення”, не були навернені з самого початку. Іуда з самого початку був сином загибелі. Його навернення було фальшивим. Ісус не молився за його відродження. А Іуда не втрачав Духа Святого, оскільки ніколи Його не мав.

Природно, в тому, що людина не раз відгукується на заклик до спасіння, немає нічого, вартого осуду. Ми можемо часто виходити до вівтаря, реагувати на заклики, але при цьому не знати, який із наших відгуків був справжнім. У неодноразовій реакції на євангелістські заклики до покаяння є два плюси: вони зміцнюють нашу впевненість у спасінні і поглиблюють наше почуття відданості Христу.

БІБЛІЙНІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ЩОДО ВІДПАДАННЯ

Ймовірно, найбільш потужним аргументом армініян супроти доктрини про збереження святих є одне з численних застережень Писання про можливість відпадання. Наприклад, Павло пише: “Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним” (1 Кор. 9:27).

Про людей, що зреклися, апостол говорить і в інших місцях Писання: “А їхнє слово, як рак, буде ширитися. Від таких Гіменей і Філіт, що вони погрішилися в правді, казавши, що воскресіння було вже, і віру деяких руйнують” (2 Тим. 2:17,18).

Ці слова означають, що віруючого можуть “дискваліфікувати” або ж його віра може бути “зруйнована”. І все ж таки слід зауважити, як Павло закінчує своє попередження Тимофію: “Та однако стоїть міцна Божа основа та має печатку оцю: “Господь знає тих, хто Його”, та: “Нехай від неправди відступиться всякий, хто Господнє Ім’я називає!”

Петро також говорить про помитих свиней, які знову кидаються в болото, і про псів, що повертаються до своєї блювотини, маючи на увазі тих, хто, пізнавши шляхи праведності, збився на манівці. Це хибні “навернені”, природа яких так і не зазнала змін (2 Пет. 2:22).

ШОСТА ГЛАВА ПОСЛАННЯ ДО ЄВРЕЇВ

Шоста глава Послання до Євреїв містить найбільш суворе попередження про можливість відпадання, а також слова, що суперечать доктрині про збереження святих:

“Не можна бо тих, що раз просвітились були, і скуштували небесного дару, і стали учасниками Духа Святого, і скуштували доброго Божого Слова та сили майбутнього віку, та й відпали, знов відновляти покаянням, коли вдруге вони розпинають у собі Сина Божого та зневажають” ( Євр. 6:4-6).

Цей уривок переконливо свідчить про те, що віруючі можуть і таки відпадають остаточно й безповоротно. Як же нам розуміти це?

Повне значення цього уривка важко усвідомити з кількох причин. По-перше, ми не знаємо точно, про яке відсутпництво говориться, оскільки нам не відомо, чи насправді автор послання та його аудиторія були євреями. Таке попередження могло спричинюватися двома різними, але в рівній мірі насущними проблемами ранньої церкви.

Перша проблема була пов’язана з так званими lapsi. Так називали тих, хто зрікся своїх християнських переконань під час жорстоких переслідувань. Не кожний член церкви виходив, співаючи гімни, на арену, де розгулювали леви. Дехто не витримував і зрікався Христа. Дехто навіть зраджував своїх товаришів і погоджувався на співпрацю з римлянами. Коли переслідування припинилися, дехто з цих перебіжчиків покаявся і висловив бажання повернутися до церкви. Питання про те, як приймати цих людей, було доволі суперечливим.

Ще одна гаряча проблема була спровокована так званими іудайзерами. Деструктивний вплив цієї групи відзначався у різних текстах Нового Заповіту, але особливо чітко – у Посланні до Галатів. Іудайзери хотіли сповідувати Христа і водночас наполягали на дотримуванні старозаповітних ритуалів (наприклад, на церемонії обрізання). На мою думку, шоста глава Послання до Євреїв виражала стурбованість Павла єрессю іудайзерів.

Друга проблема полягає в такому: як визначити, кого попереджує автор про відпадання? Ким були ці люди: істинно віруючими чи плевелами у пшениці? Слід пам’ятати, що автор міг говорити про три категорії людей. Це 1) віруючі; 2) невіруючі, які відвідували церкву, і 3) невіруючі, що не відвідували церкви.

У Посланні до Євреїв проводиться декілька паралелей зі старозаповітним Ізраїлем, особливо з тими ізраїльтянами, які відступилися від віри. Кого мав на увазі автор Послання до Євреїв? Як описані ці люди? Розгляньмо їхні характерні риси:

1)    одного разу просвітлені;

2)    ті, що спробували небесного дару;

3)    причасники Святого Духа;

4)    ті, що спробували благ Божого Слова;

5)    ті, що позбулися можливості відновлення покаянням.

На перший погляд у цьому списку перелічені характеристики справжніх віруючих. Але водночас вони можуть стосуватися і тих членів церкви, які не являлися віруючими, тобто людей, що не вчинили істинного сповідання віри. Всі ці властивості можуть стосуватися й невіруючих. Ними могли бути й “плевели”, які щонеділі відвідували церкву, слухали Слово Боже і таким чином “просвітлені”. Вони разом з усіма прославляли благодать Божу. Вони брали участь у Святій Вечері. Вони були причасниками Святого Духа в тому сенсі, що раділи близькості Його особливої присутності та Його прояву. Вони навіть могли каятися, принаймні зовнішньо. 

Напевне тому багато кальвіністів відносять ці слова до невіруючих в церкві, які насправді ніколи не приймали Христа. Та я не зовсім задоволений таким поясненням. Я вважаю, що цей уривок може описувати також істинних християн. Я вважаю найважливішою фразу – “відновлення покаянням”. Я знаю, що існує хибне покаяння, яке автор послання в інших місцях називає “покаянням Ісава”. Але тут мова йде про відновлення. Відновлення означає, що нове покаяння схоже на попереднє. Відновлене покаяння, про яке йде мова, повинно бути істинним. Тому я вважаю, що й "старе” покаяння повинно бути щирим.

Гадаю, що у своїй аргументації автор використовує так званий стиль ad hominem. Цей стиль характеризується тим, що автор приймає позицію свого опонента, а потім логічно завершує її. Логічне завершення єресі іудайзерів полягало в знищенні будь-якої надії на спасіння.

Отож, суть полягає в такому. Припустимо, що людина, яка одного разу прийняла Христа, і отже, довірилася Його викупленню від гріха, потім повернулася б до Мойсеєвих заповідей. Її вчинок означав би зречення від всього, що здійснив Христос. Вона знову стала би боржником закону. А якщо так, то де їй шукати спасіння? Вона зреклася хреста і повернутися до Нього не може. У такої людини не залишається надії на спасіння, тому що в неї не залишається Спасителя. Її теологія  не вважається бездоганною роботою Христа.

Ключ до розуміння шостої глави Послання до Євреїв знаходиться у вірші 9: “Та ми сподіваємось, любі, кращого про вас, що спасіння тримаєтеся, хоч говоримо й так”.

Тут сам автор визнає незвичність свого стилю. Його висновок відрізняється від висновків тих, хто знаходить в цьому уривку докази можливості відпадання. Він завершує впевненістю про краще в любих, про те, що сприяє спасінню. Автор не каже, що віруючий насправді відпадає. Він стверджує протилежне – свою впевненість в тому, що його читачі не відпадуть.

Але якщо неможливо відпасти, навіщо про це говорити? Навіщо застерігати від того, що не існує? Тут ми повинні зрозуміти взаємозв’язок між стійкістю й збереженням. Стійкість означає водночас і благодать, і обов’язок. Ми повинні докладати всіх зусиль під час духовного ходіння. Тобто людською мовою відпасти можливо. Але при цьому ми повинні дивитися на Бога, який оберігає нас. Неможливо, щоб Він не зміг зберегти нас. Пригадайте порівняння з батьком і дитиною. Цілком ймовірно, що дитина може впасти. Але якщо батьком є Бог, падіння дитини є неможливим. Навіть якщо Отець обіцяв оберігати нас, дитина все ще повинна міцно триматися. Саме так автор Послання до Євреїв застерігає віруючих від падіння. Лютер називав це “євангельським використанням настанови”. Воно нагадує нам про наш обов’язок відповідального ходіння перед Богом. І, нарешті, кажучи про стійкість та збереження, ми повинні звернутися до обітниці Бога, яку Він дав в Старому Завіті. Через пророка Єремію Бог обіцяє створити зі своїм народом новий заповіт, який буде тривати вічно. Він каже:

“І складу з ними вічного заповіта, що не відвернуся від них, щоб їм не чинити Свого добра, і дам їм у серце Свій страх, щоб не відступали від Мене! (Єр. 32:40).

ПІДСУМКИ РОЗДІЛУ 8

1.     Ми дійшли висновку, що впевненість у спасінні життєво необхідна в нашому духовному житті. Без неї наше зростання сповільнюється, і ми починаємо відчувати згубні сумніви.

2.     Бог закликає нас до впевненості в обранні, до почуття втіхи та сили, яке Він дарує віруючим. У п”ятнадцятій главі Послання до Римлян Павло наголошує, що Бог для нас – це джерело стійкості, мужності (ст.5) та надії (ст.13). Почуття впевненості є водночас і обов’язком, і привілегією.

3.     Жоден істинний віруючий ніколи не втрачає свого спасіння. Безперечно, буває, що християни серйозно грішать, але вони ніколи не відпадають остаточно й безповоротно. Ми твердо стоїмо у благодаті за милістю Божою, яка оберігає нас, а не завдяки власним силам.