Чи змінює молитва що-небудь у житті?

РОЗДІЛ 4.  Молитва на практиці

 

Церква отримала молитву Отче Наш у відповідь на прохання апостолів до Ісуса навчити їх молитви. На класичному прикладі Отче Наш ми побачили пріоритети молитви. Ми можемо й помітити структуру  молитви, плавний рух, що починається з прославлення і, нарешті, переходить до прохання.

Акростих “ACTS (ПВПП)” використовується як взірець для молитви. Кожна літера акростиху відображає життєво важливий елемент дієвої молитви:

 П (A) –ПРОСЛАВЛЕННЯ (ADORATION)

 В (C) – ВИЗНАННЯ ПРОВИНИ (CONFESSION)

 П (T) – ПОДЯКА (THANKGIVING)

 П (S) – ПРОХАННЯ  (SUPPLICATION)

Увесь акростих “ACTS” (англ. “діяння”—прим. перекладача) вказує на динамічний стан молитви. Молитва – це дія,  хоча її можна проказувати і в незворушній тиші. Молячись, ми не залишаємося пасивними спостерігачами чи байдужими, сторонніми особами. Під час молитви ми витрачаємо  енергію.

Біблія каже нам, що завзята, дієва молитва праведної людини дуже корисна. Ревність була притаманна стражданням Ісуса в Гефсиманському саду, коли Його піт капав на землю, неначе краплі крові. Ревною була нічна боротьба Якова з ангелом в Пенуїлі. Молитва – це відображення пристрасності, а не байдужості.

Ісус розповідав притчу про вдову, яка щоразу зверталася зі своєю справою до несправедливого судді. Суддя, безпринципний службовець, котрий не поважав ні людей, ні Бога, вислухав її благання. Він не відчував спалаху жалю, його, радше, втомили нескінченні благання. Коротше кажучи, ця жінка була для судді мов той бич,  що підганяв його до дій.

Суть притчі не в тому, що Бог байдужий до наших потреб, і ми повинні набридати Йому проханнями, аби Він почув нас. Це не порівняння несправедливого судді та Бога ¾ досконало справедливого Судді. Тут ми бачимо протиставлення. Ісус часто вживає фразу “скільки ж більше” у Своїх притчах. Тут Він стверджує: “А чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч?” (Луки 18:7). Суть цього порівняння/протиставлення в тому: якщо земний, несправедливий суддя почув благання жінки, то чи ж не почує наш небесний справедливий Суддя наші прохання?

Наполеглива жінка уподібнюється святим, що голосили день і ніч. Як і цар Давид, чия подушка наскрізь промокла від його сліз, так і святі приходили до Бога з щирими почуттями, навіть зі слізьми.

Ревність – належна форма дієвої молитви, на противагу шаленству. Між цими поняттями існує певний зв’язок. Обидва свідчать про пристрасть; обидва переповнені почуттями. Ревність переходить у шаленство на двох рівнях: розумовому та емоційному. Завзятість стає шаленством, коли розум не діє, а емоції виходять з-під контролю. Шалена молитва перетворюється на незв’язне бурмотіння фанатичного дервіша, і Бог не отримує слави.

Шаленство, протилежне завзятості, є хитрою спробою імітувати побожну палкість. Цим ми застерігаємо тих, хто свідомо маніпулює почуттями людей. Існує дещо святе, суверенне у щирій духовній ревності, що не може бути штучним. Переплутати ревність та шаленство легко, але смертельно небезпечно.

 

Прославлення

Згідно зі взірцем молитви Отче Наш, найкраще розпочати молитву з прославлення. На жаль, найчастіше ми звертаємося до молитви, коли нам потрібно дещо попросити. Ми йдемо до Бога, коли чогось від Нього потребуємо. Ми настільки квапимося висловити наші прохання й потреби (про які Бог уже знає), що опускаємо прославлення або ж побіжно й швидко промовляємо його.

Опустити прославлення означає позбавити молитву серця. Одна справа бути завзятим, благаючи; інша справа – бути завзятим, прославляючи. Молитви великих святих, звитяжців молитви в історії церкви, позначені палким прославленням Бога.

           Бог протидіє нашим спробам хоч якось передбачити вчення Христа, але мушу визнати, що мене дещо здивувала Ісусова відповідь апостолам. На їхнє прохання: “Навчи нас молитися” я передбачав іншу відповідь, а не молитву Отче Наш. Я очікував чогось на кшталт: “Хочете дізнатися, як молитися? Почитайте Псалми!”.

Дивно, що Ісус не порадив апостолам почитати Псалми. Там ми бачимо не лише душу Давида, а й натхненну Богом скарбницю прославлення ¾ зразки для наслідування.

Наше вагання та слабкість в прославленні пояснюється двома причинами. Перша ¾ недостатній обсяг словникового запасу. Коли йдеться про прославлення, ми починаємо затинатися. Едгар Алан По якось сказав, що проза – більш придатний спосіб для інструктування, ніж поезія. Мета поезії – підняти душу до небесних висот. Ніхто не дивується, чому Псалми були написані у формі поезії. Тут небесні висоти словесного вираження досягаються шляхом душевного прославлення Бога.

Багато учасників харизматичного руху проголосило: одна з головних причин їхнього прагнення дару мов ¾ сильне бажання  подолати обмеженість словникового запасу, вдаючись до особливої молитовної мови. Люди часто відчувають, що їхня власна мова нездатна висловити прославлення. Саме вживання цих заяложених, знецінених слів призводить до відчуття невдоволеності. Цю ж думку висловив Чарльз Веслі в своєму гімні “О, тисяча мов”. Автор гімну скаржиться на те, що обмеженість однією мовою – прикра перешкода прославленню, яке має здійснюватися  додаванням інших 999 мов.

Псалми були написані простою, але сильною мовою, якою кілька письменників виразили глибоку шану Богу, не оминаючи й розуму. Своїми устами співці псалмів славили Бога. Звичайно, славослів’я приходило з натхненням Святим Духом, але лише до тих людей, чиї думки зосереджувалися на справах Божих.

Необізнаність так само заважає нам прославляти Бога. Ми  потерпаємо не стільки від обмеженості словникового запасу, скільки від нерозуміння Того, Кого ми прославляємо. Наше поклоніння є неповноцінним, бо нам бракує знань про Бога.

Уявіть собі закоханого підлітка, який під час заняття пише записки своїй дівчині. Юнак може бути сором’язливим чи мовчазним, але дайте йому ручку й об’єкт закоханості, і він  несподівано стане другим Шекспіром. О, любовні записки можуть бути сентиментальними і з погляду літераторів примітивними, але слів вистачатиме. Якщо юнак закохався, його серце рухатиме ручкою.

Як можна написати любовного листа незнаному Богові? Яким чином уста формують слова для прославлення таємничої, безіменної Верховної Істоти? Бог – це особа з нескінченною особистою історією. Він відкрив Себе для нас не лише в чудовому театрі природи, але й на сторінках священного Писання. Якщо ми наповнимо свої думки Його Словом, наше невиразне бурмотіння перетвориться на досконалий зразок славослів’я. Поринаючи у зміст Псалмів, ми не лише отримаємо розуміння того, як слід молитися, а й краще зрозуміємо Того, Кого прославляємо.

Чому ми мусимо прославляти Його? Бо це наш обов’язок як людських істот. Ми були покликані наповнити землю славою Божою. Ми створені за Його образом, і повинні відображати Його славу; наша основна функція – прославляти Господа. Більш того, ми повинні возвеличувати Його, а не лестити Йому, “готуючи” до наших прохань. Ми помічаємо, що ангелів на небесах змальовують як істот, що оточують престол Бога зі славослів’ям на устах.

Чому ж прославлення настільки важливе для нас у практичному сенсі? Тому що усе життя християнина, яке має бути життям покірності та служіння, мотивується та збагачується тоді, коли святість і гідність Бога залишає слід у нашитій свідомості. Перш ніж дати згоду на надання комусь важливої послуги, я мушу хоча б поважати цю людину. Коли хтось просить мене вийти в світ, де я зазнаю утисків з боку  зловорожих людей, я повинен глибоко поважати цю особу. Лише тоді це завдання полегшується.

Розпочинаючи молитви прославленням, ми налаштовуємося на прихід до Бога з визнанням провин, подякою та проханнями. Послання до євреїв 4:16 каже нам, що ми мусимо наблизитися до престолу благодаті з відвагою, бо із Розп’яттям було піднято завісу. Меч, яким володів ангел на брамі до раю, теж зник. Христос відкрив нам шлях до Отця. Однак, як свідчить історія церкви, люди завше утримувалися на шанобливій відстані, вважаючи, що Господь тримається осторонь від них. Молитва стала такою формальною, що церква та її члени рухалися в протилежних напрямках.

Сьогодні ми маємо “розмовну молитву”. Наша розмова з Богом відбувається приблизно таким чином: “О, привіт, Боже. Як ся маєш? Сьогодні не зовсім все гаразд, але, знаєш, ти і я, ми якось впораємося, чи не так?” Це легковажний підхід до Бога. На це існує причина. А саме ¾ реакція на формалізм, виражена у вигляді  фамільярності, що призводить до презирства. Прагнучи позбутися  неприродності, люди, однак, приходять до інших, ще гірших крайнощів. Ще не було творіння, настільки зухвалого, яке могло би таким чином розмовляти з Богом у Його присутності.

Бог запросив нас вільно входити до Його присутності, але маємо розуміти, що ми стаємо перед Самим Богом. Чи зможете ви розмовляти зі Всемогутнім Господом, як із колегою з бейсбольної команди? Можна приходити до Нього відважно, але в жодному разі не самовпевнено чи легковажно, як до  рівного собі.

Розпочинаючи молитву поклонінням та славослів’ям, ми визнаємо Того, до Кого звертаємося. Досконалість граматики, пафос і красномовство зовсім не обов’язкові; але слова мусять відбивати належну повагу та хвалу Богові. У певному розумінні поклоніння  відкриває для нас належний спосіб визнавання провини, подяки та благання.

Автори деяких популярних книжок переконують нас: усе, що  потрібно – дотримуватися певних етапів, і Бог дасть нам те, що ми попросимо. Нам кажуть: “Дотримуйтеся цієї процедури, вживайте отаких-от слів, і будьте певні, що Бог відповість на ваші прохання”. Це не молитва; це магія. Це не віра, а забобони. Нібито ці хитрощі можуть вплинути на суверенного Бога! Але ж особа, яка молиться, забуває Того, до Кого молиться. Суверенним Богом не можна керувати, бо Він знає душі всіх, хто звертається до Нього. Істинна молитва означає позицію  смиренності та поклоніння Всемогутньому Богові.

 

Визнання провин

Після того, як ми висловили поклоніння, мусимо всім серцем покаятися. Пам’ятайте: в нас не було б права постати перед Богом, якби не робота, яку звершив Христос. Нам не можна висловлювати якісь прохання. Ми не маємо внутрішнього права на Його присутність. Святе Писання вчить, що Бог надто святий, аби навіть поглянути на гріх. Бог радіє молитвам праведних, але ми не досить праведні у нашому щоденному житті. Попри це, Бог, Якому ми служимо, запрошує нас до Своєї присутності, не зважаючи на наш гріх.

Вивчаючи молитву Отче Наш, ми вже визначили декілька важливих складових каяття. Як бачимо із взірця молитви, визнання провини має бути невід’ємною частиною розмови з Богом. Каяття – не легковажна справа, що чиниться лише в певний час і день року. Воно мусить бути щоденною справою християнина, чиє вічне паломництво просякнуте духом покаяння. Визнання провини має відбуватися щоденно ¾ адже ми щодня грішимо проти Божого закону. Ми робимо те, чого робити не слід, і не робимо того, що Бог наказує нам. Наша вина перед Богом зростає з кожним днем. Тому й наші щоденні молитви повинні містити щире визнання провини.

Не випадково римо-католицька церква піднесла обряд покаяння до рівня таїнства. Оскільки це таїнство потрапило в епіцентр хвилі  Реформації, протестанти відкинули його. Ось класичний випадок перегину, коли дитину вихлюпують з купелі разом із водою. Протестанти прагнули не скасування покаяння й визнання своєї провини, а реформування  церковної практики цих обрядів.

Римо-католицьке таїнство покаяння містить кілька складових: усна сповідь, відпущення гріхів та “відшкодування” (або "покута"), необхідні для виконання вимог таїнства. Вчинки відшкодування можуть мати формальний характер, наприклад, багаторазове повторення Богородиці чи Отче Наш, або  бути більш суворими. Відшкодування має на меті нагромадження “належних заслуг” християнином, який провинився, аби Бог міг відновити Свою благодать виправдання.

Саме третя складова таїнства покаяння призвела до запеклої полеміки в XVI столітті. На думку реформаторів, вчинки відшкодування кидали тінь на достатність та дієвість відкупительної роботи Ісуса, виконаної  за нас на хресті. “Належна заслуга”, про яку твердив Рим, затьмарила біблійну доктрину виправдання самою вірою.

Під час дискусії на тему покаяння протестантські реформатори не відкидали важливість відпущення гріхів і не обов’язково заперечували можливість визнання своїх гріхів іншим людям. Вони, звичайно, не погоджувались із деякими складовими сповіді гріхів священику. Попри це, вони погоджувалися, що визнання гріхів перед іншими відповідає духові Біблії. Принцип  відпущення не був найголовнішим. Римо-католицька церква завше вчила, що слова священика Te absolvo (“Я відпускаю твої гріхи”) підтверджуються  словами Христа про церкву: “що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!” (Матвія 16:19), а це дає представникам церкви право прощати від імені Христа людей, які каються.

Римо-католицька церква розуміє, що священик, у кінцевому підсумку, не має права прощати. Він – лише представник Христа. На практиці римо-католицьке відпущення майже не відрізняється від протестантської “Упевненості в прощенні”. Це прощення проголошується з кафедри щонеділі по всій країні.

Святий Іван каже нам: “Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої” ( 1 Івана 1:9). Тут ми бачимо обіцянку Бога пробачити  визнані нами гріхи. Нехтувати цією обіцянкою означає йти ризикованим маршрутом. Бог наказує нам покаятися в своїх гріхах і обіцяє пробачити їх. Отож ми вочевидь мусимо щоденно сповідувати свої гріхи. Теорія і практика сповіді потребує певного аналізу.

Ми розмежовуємо два  види каяття: недосконалий жаль та щире покаяння. Простий жаль — це фальшиве каяття, яке ніколи не дає прощення. Воно схоже на розкаяння дитини, котра, спіймана під час порушення наказу своєї матері, вигукує: “Мамо, вибач мене. Будь ласка, не бий мене”. Жаль – це розкаяння, мотивоване лише страхом покарання. Грішник визнає свій гріх Богові, але не через докори сумління, а  через бажання забезпечити собі  квиток із пекла.

Щира сповідь означає каяття, докори сумління перед ображеним Богом. Тут грішник шкодує за свій гріх не через острах позбутися винагороди чи через загрозу покарання, а через те, що він образив честь Бога. Римо-католицька церква під час визнання гріха призначає грішникові проказати молитву  “Акт каяття”:

“О мій Боже, я щиро жалкую, що образив Тебе. Я ненавиджу всі мої гріхи, бо Твоє покарання справедливе, але насамперед тому, що я образив Тебе, о мій Боже, такого добросердого, гідного всієї моєї любові. Я твердо вирішив з поміччю Твоєї благодаті більше не грішити й уникати самої можливості гріха.”

Ця молитва виходить за межі простого жалю, звичайного остраху покарання, і висловлює каяття за образу Бога. Зауважте, що грішник визнає: Бог добросердий і заслуговує на нашу любов. Це визнання  заперечує  всі спроби самовиправдання.

Молитва передбачає непохитну рішучість не грішити, готовність боротися зі злом та уникати всякої можливості зла. Вона  містить у собі ще й покірне визнання залежності від Божої милості та допомоги.

Звичайно, молитву можна промовляти недбало, повторюючи її вголос формально, без щирих докорів сумління. Однак, наведена вище молитва містить складові істинного каяття.

Каяття майже втратило значення в нашому суспільстві. Неважко переконати людей у їхній грішній природі, бо навіть одна людина з тисячі не скаже, що є бездоганною. Найчастіше кажуть так: “Звичайно, я грішник. Та хіба не всі такі? Ніхто ж не бездоганний”. Мало хто заявлятиме про свою невинність, про своє життя, сповнене високої моралі та дотримання Золотого Правила в кожній ситуації. Справжньою проблемою є визнання всього тягаря нашого гріха, надзвичайної безбожності наших учинків. Оскільки всі ми грішники і знаємо, що розділяємо спільний гріх, наше визнання здебільшого є легковажним,  йому бракує  ревності та відчуття гострої моральної потреби.

В Псалмі 51 цар Давид промовляє молитву каяття грішника після   перелюбу з Вірсавією. Давид не підходить до Бога з вибаченнями. Він не просить Його врахувати обставини вчинення гріха чи одинокість, до якої він був приречений через своє становище. Давид не прагне зменшити важкість гріха в присутності Бога. Він не виправдовується і не наводить раціональних пояснень, як це часто роблять  ті, хто провинився.

Давид каже: “Бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі, одному Тобі я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив” (вірші 5-6). Іншими словами, Давид вірить, що Бог вчинить цілком справедливо,  призначивши Давидові абсолютне покарання. Давид виявляє те, до чого Бог, за Його словами, не поставиться з презирством: зламане й покаянне серце.

Давид благає про повернення прихильності Бога:

“Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови. Не відкинь мене від Свого лиця, й не бери Свого Духа Святого від мене. Верни мені радість спасіння Твого, і з лагідним духом підтримай мене”. (вірші 12-14)

Давид усвідомив найважливіший момент визнання: цілковиту залежність від милості Божої. Він не міг відшкодувати власні гріхи. Він не міг нічого зробити, аби повернути все назад. Давид ніяк не міг “виправдатися перед Богом”. Він зрозумів те, що пізніше сповістив нам Ісус  – ми є боржниками, не здатними сплатити свої борги.

Визнання – неначе проголошення власного банкрутства. Бог вимагає бездоганності. Найменший гріх заплямовує досконалість. Усі “добрі вчинки” світу не можуть стерти цю пляму і привести нас від недосконалості до бездоганності. Згрішивши одного разу, ми стали моральними банкрутами. Ми лише можемо сподіватися на прощення гріха та відшкодування його через відкуплення Того, Хто є цілковито бездоганним.

Якщо ми грішимо, нам залишається лише каятися. Без каяття не може бути й прощення. Мусимо постати перед Богом в каятті. Давид каже:

“Бо Ти жертви не прагнеш… Жертва Богові – зламаний дух; серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже!” (Псалом 51: 18-19)

Тут глибокі думки Давида свідчать про його розуміння того, що не завжди могли усвідомити люди Старого Заповіту: пожертва в храмі не приносить заслуги грішникові. Значення має лише досконала жертва. Досконале відкуплення було запропоновано досконалим Агнцем. Кров биків і козлів не позбавляє гріха. А от кров Ісуса позбавляє. Аби скористатися відкупленням Христа, сховатися за Його завісою, мусимо прийти до Бога із зламаним і розкаянним серцем. Істинною жертвою для Бога є зламаний дух та покаянне серце.

У випадку з Давидом прощення було певною мірою несподіваним. Він благав Бога змити його гріх та очистити його. У певному розумінні, прощення ніколи не повинно бути несподіванкою. Не слід дивуватися, що Бог стримує Своє слово. В 1 Івана 1:9, Бог каже нам, що коли ми визнаємо свої гріхи, Він завше нам їх пробачить. Бог виконує Свої обіцянки, а  людина ¾ ні. Бог – Творець Завіту; ми – його порушники.

Поглянувши на проблему з іншого боку, ми, однак, мусимо щоразу дивуватися милості Божій. Ніколи, навіть у нашому суспільстві, не слід вважати милість і прощення Бога природними та буденними речами. Мене відлякує та легкість, з якою ми сприймаємо Божу милість за щось належне. Якось я запитував студентів коледжів та семінарій, професорів семінарій та служителів: “Чи мусить Бог бути люблячим? Чи зобов’язаний Він виявляти прощення й милість?” Я завше отримував ту саму ствердну відповідь: “Так, звичайно, Бог люблячий за Своєю сутністю. Він ¾ Бог любові. Не виявляючи любові, Він не був би Богом. Якщо Бог – це Бог,  Він мусить бути милосердним!”

Він мусить бути милосердним? Якщо так, то Його милість вже не добровільна. Вона стала обов’язком;  вона – вже не милість, а  справедливість. Насправді ж Бог не зобов‘язаний бути милосердним. Тільки-но ми подумаємо, що Бог мусить бути милосердним, у нашому мозку має спалахнути червоне світло застереження: ми думаємо вже не про милість, а про справедливість. Нам недостатньо лише співати гімн “Дивовижна милість” – мусимо безперестанку дивуватися цій милості.

 

Подяка

Подяка мусить бути невід’ємною частиною молитви. Вона  нерозривно пов’язана з нашими проханнями; інакше вона позбавляється логіки. Святе Письмо велить нам прийти до Бога й висловити всі свої прохання, підкріпивши їх подякою. Подяка – це визнання Бога та Його блага. У Псалмі 103:2 Давид проголошує: “Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його!”

Невдячність – серйозна провина. У Святому Писанні цій темі приділена значна увага.  Невміння бути вдячним – це ознака як язичників, так і відступників.

В Посланні до римлян 1:21 Павло привертає увагу до двох основних гріхів язичників. Він каже: “бо пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували”. Слід розрізняти славу та подяку, проте не слід розривати ці поняття. Бог прославляється подякою і принижується її відсутністю. Усім, що ми маємо, і всім, ким ми є, ми зобов’язані виключно доброті нашого Творця. Не поважати Його достатньою й належною подякою означає возвеличувати себе й применшувати Бога.

Слід відрізняти язичника від відступника. Язичник ніколи не входив до домівки віри. Він – чужинець для  народу завіту. Йому притаманне ідолопоклонство та невдячність. Відступник – це той, хто приєднується до церкви, стає членом видимої спільноти, а тоді відрікається від неї заради потурання своїм світським бажанням. Відступник – “той, хто забуває”. У нього коротка пам’ять.

Ісусова зустріч з десятьма прокаженими свідчить про важливість подяки. На тему зцілення прокажених виголошувалися численні проповіді, що привертали увагу до теми вдячності. Головна ідея проповідей така: Ісус зцілив десять прокажених, проте лише один з них подякував йому.  Єдина ввічлива реакція на це проповідування ¾ назвати його тим, чим воно є – нісенітницею. Неймовірно, аби прокажений прадавніх часів, зазнаючи тяжких страждань і отримавши миттєве зцілення від смертельної хвороби, не склав би подяки.  Навіть Адольф Гітлер був би вдячним, якби його зцілили від прокази.

Суть розповіді стосується не вдячності, а подяки. Одна справа – відчувати вдячність; зовсім інша ¾ висловлювати її. Прокажені були відрізані від сім’ї та друзів. Миттєве очищення означало для них повернення з вигнання до рідних домівок. Можемо уявити, як вони, невимовно щасливі, біжать додому, аби обійняти своїх дружин та дітей, проголосити про своє зцілення. Хто ж не буде вдячний? Але лише один з них відклав своє повернення додому і залишив собі час для подяки. У Луки 17 йдеться: “Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога. І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був…” (вірші 15-16; курсив наш).

Усі наші молитви повинні містити подяку. Як і прокажений, мусимо зупинитися, повернутися і подякувати. Ми настільки заборгували перед Богом, що завжди мусимо дякувати Йому.

Забувати про  Божу доброту властиве плотському християнинові, який живе своїми почуттями. Його духовне життя схоже на американські гірки; він стрімко рухається від екстатичних висот до гнітючих низів. У найвищі моменти він відчуває бадьоре відчуття присутності Бога, але впадає у відчай через щонайменший брак цього почуття. Він живе від благословення до благословення, потерпаючи від короткої пам’яті. Він завше живе сьогоднішнім днем,  насолоджуючись “зараз”, але забуваючи, що зробив Бог у минулому. Міра його покірності та служіння залежать лише від його спогадів про останній подарунок Бога.

Якщо Бог вже не подарує нам сяйва Своєї слави в цьому житті, якщо Він ніколи не дозволить нам звернутися до Нього знову, якщо Він ніколи не дасть нам дару багатства Його слави, ми все ж будемо зобов’язаними й надалі прославляти Його за те, що Він уже зробив. Ми вже були благословенні достатньо, аби дякувати щодня. Попри це, Бог і надалі благословляє нас.

 

Прохання

Якось мені сказали: “Якщо в світі гине з голоду так багато людей, то мені, мабуть, не слід молитися про новий килим для вітальні”. Бог, Який турбується про порожні шлунки світу – Той Самий Бог, Який турбується про порожні вітальні. Те, що важливе для нас, може мати вагу й для нашого Отця. Якщо ми не впевнені у доречності нашого прохання, то мусимо сказати про це Богові. Яків 1:5 каже: “А якщо кому з вас не вистачає мудрости, нехай просить від Бога, що всім дає просто, та не докоряє, -- і буде вона йому дана.” Грецьке словосполучення, що перекладається як ”докору не докоряє”, буквально означає “не жбурляючи комусь в обличчя”. Ми не повинні боятися докорів Бога, якщо щиро прагнемо вияву Його волі.

Ніщо не є настільки мізерним, аби не сказати про нього Богові в молитві, якщо тільки ми певні, що воно не суперечить волі Бога. Вочевидь, не можна прохати Бога зробити нас досвідченими злодіями. Ми не повинні переконувати Бога, як той чоловік, котрий у національній телепрограмі проголосив про укладення угоди з Богом. Він оголосив, що пообіцяв Богу все своє життя служити Йому, якщо Він благословить обидва його будинки розпусти. Якщо наші прохання не суперечать волі Бога, про яку ми знаємо з Його Слова, то вони, висловлені з належною подякою, матимуть чинність.

А якщо наші молитви залишилися без відповіді? Інколи ми відчуваємо, нібито їм бракує сили, аби пройти крізь стелю. Нам здається, що наші молитви не почуті Богом, і Він нічого не знає про наші пристрасні благання. Чому такі відчуття не дають нам спокою?

Ми розчаровуємося в дієвості наших молитов з кількох причин. Я наведу найважливіші з них:

1.    Ми молимося загальними фразами. Коли наші молитви нечітко чи неконкретно сформульовані, важко відчути радість з приводу  очевидних відповідей Божих на молитву. Прохаючи Бога “благословити всіх людей” чи “пробачити всіх сусідів”, дуже важко “помітити” конкретну реакцію на таку молитву. Охоплення молитвою широкого кола інтересів не є чимось поганим, але молитва загального змісту не дасть конкретної користі.

2.    Ми воюємо проти Бога. Якщо ми не в гармонії з Богом чи відверто бунтуємо проти Нього,  навряд чи слід очікувати від Нього доброзичливого ставлення. Його вухо слухає тих, хто любить Його і прагне Йому коритися. Він відвертає Своє вухо від грішників. Таким чином, відчуття глибокої поваги до Бога життєво необхідне для дієвості наших молитов.

3.    Ми буваємо нетерплячими. Коли я молюся про терплячість, я зазвичай прошу її “саме зараз!” Ми звикли роками, навіть десятиліттями, чекати здійснення  найщиріших прохань. Бог рідко поспішає. З іншого боку, наша відданість Богові часто залежить від Його “негайних та люб’язних” дій. Якщо Бог бариться, наша нетерплячість призводить до розчарування. Мусимо навчитися терплячості, благаючи Бога про мир.

4.    Ми маємо коротку пам’ять. Ми легко забуваємо блага та дари, отримані з рук Бога. Це ознака відступника – він забуває доброту Бога. Святий пам’ятає про дари Бога і не вимагає нових щогодини, аби зберегти свою віру.

 

           Хоча Бог повсякчас дарує нам милість, мусимо навчитися радіти дарам Божим, скільки б їх не було. Пам’ятайте про Господа, коли приходите до Нього. Він не дасть вам каменю, якщо ви попросите хліба.