[58] Із давніх мов лише давньоєврейська містить вирази такого відтінку. Це, насамперед, слово «םלאבה» Воно вживається для позначення функцій священнослужителя (Вих. 35, 21, Неєм. II, 22, І. Параліп., 9, 13; 23, 4; 26, 30), занять посадової особи на царській службі (особливо І Сам. 8, 16; І. Параліп., 4, 23; 29, 6), службові обов’язки царського чиновника (Есф. З, 9; 9, 3;), наглядача (II Цар., 12, 12), раба (Бут. 39, 11), виконання польових робіт (І. Параліп., 27, 26), функції ремісників (Вих. 31,5; 35, 21; І Цар., 7, 14), торгівців (Пс., 107, 23), а в тексті, про який йтиметься нижче (Сір., 11, 20), — будь-якої «професійної діяльності». Корінь цього слова «לאך» означає посилати, відправляти; отже первісне його значення — «завдання». З вищенаведених цитат видно, що воно запозичене з господарського та літургійно-бюрократичного кола понять давньоєгипетської рабовласницької держави царя Соломона. Як пояснив мені Ф. Меркс, корінь цього слова був повністю забутий уже в давнину і воно почало означати будь-яку роботу, перетворившись на таке ж стерте слово, як і німецьке «Beruf». Спільним для них обох було те, що спочатку вони вживалися для визначення обов’язків служителя культу. Вираз «הק», що значить «призначене», «вказане», «pensum», ми знаходимо також у Книзі Ісуса сина Сірахового (11, 20), в Септуагинті воно перекладено як «δαθήκη», тобто запозичено з кола бюрократичних понять, пов’язаних з натуральними повинностями, так само «ךבד־׳זם» (Вих., 5, 13, пор. також Вих., 5, 14); слову «pensutn» у Септуагинті і тут відповідає «δαθήκη». Септуагинта перекладає Сір. 43, 10, як «κριμα». В Сір. 11. 20 це слово, очевидно, означає виконання Божих заповітів, отже воно близьке до німецького «Beruf». У зв’язку з цим місцем із Книжки Ісуса сина Страхового мн відсилаємо читача до відомої книги Н. Сменда (див. Smend R. Die Weisheit des Jesus Sirach. Brl. 1906), де досліджено ці місця, а також до його праці «Index zur Weisheit des Jesus Strath», де дано тлумачення слів «δαθηκη, εγου, πόυος». (Як відомо, втрачений давньоєврейський текст Книги Ісуса сина Сірахового було знайдено Шехтером, котрий частково доповнив його цитатами з Талмуду. Лютер не знав цього тексту і на його слововживання ці обидва поняття ніяк не вплинули. Див. нижче про притчі Соломонові, 22, 29. У грецькій мові взагалі немає визначення, яке б за своїм відмінком відповідало німецькому слову «Beruf». І тому місце із Книги Ісуса сина Сірахового (11, 20, 21), яке Лютер уже цілком в дусі сучасного слововживання (див. нижче) перекладає: «bliben in dejnem Beruf», у Септуагинті написано в одному місці «εργου». а а другому, очевидно, зовсім спотвореному тексті [у давньоєврейському оригіналі йдеться про засяяння Божої допомога!) — «πόυος». Найчастіше в давнину «τα προσήκουτα» означало обов’язки взагалі. У термінології стоїків слово «καματος» у деяких випадках — на що звернув мою увагу Ф. Дітеріх — має близький до німецького слова ідейний відтінок, що, правда, не має належного лінгвістичного обґрунтування. Всі інші вирази (тину «τάξις» та ін.) позбавлені етичного відтінку. У латинській мові німецькому «Beruf», тобто довготривалій професійній діяльності, яка (звичайно) одночасово виступає джерелом прибутку для людини, створюючи цим самим надійну економічну основу її існування, відповідають, поряд із безбарвним «opus», кілька близьких за своїм етичним змістом слів: officium (походить від opificium, спочатку індиферентне, пізніше, особливо у Сенеки — De benef., IV, 18 — близьке за значенням до німецького «Beruf»), munus (що означало повинності старих міських громад), або, нарешті, professio. Останнє слово також, ймовірно, пов’язане з публічно-правовими обов’язками, насамперед з давніми деклараціями про прибутки бюргерів, пізніше воно стало вживатися для позначення «вільних професій» в сучасному значенні слова (наприклад, professio benedicendi — ораторська професія) і в цьому вузькому значенні воно набуло смислу, близького в усіх відношеннях, до німецького «Beruf» (навіть у більш глибокому його значенні; так, наприклад, у Ціцерона: «non intelligit quid profiteatur», тобто «він не розуміє, у чому його справжнє покликання») — з тою лише різницею, що тут воно позбавлене усякого релігійного відтінку і вживається у цілком посейбічному значенні. Ще більшою мірою це, звичайно, стосується поняття «ars», яке в епоху імперії означало «ремесло». У Вульгаті відповідні місця Книги Ісуса сина Сірахового перекладено в одному випадку як «opus», в іншому (ст. 21) — як «locus», що слід, мабуть, розуміти як «соціальне становище». Окремі аскети (як, наприклад, Ієронім) додавали «mandaturam tuorum» (відповідно до того, що тобі приписано) — на це цілком справедливо вказав Брентано, який, проте, як завжди, не звернув увагу на те, що якраз це і свідчить про аскетичне походження згаданого поняття (до Реформації аскеза мала позамирський, а пізніше — мирський характер). Загалом точно не відомо, з якого саме тексту зроблено переклад Ієроніма. Не можна виключати і впливу давнього літургійного значення слова «סלאכח». Серед романських мов лише в іспанській слово «vocacion» у розумінні внутрішнього покликання до чогось, яке спочатку відносилось до духовного сану, може вважатись частково близьким за своїм етичним значенням до німецького «Beruf», однак воно ніколи не вживається для позначення «покликання» у зовнішньому його аспекті. В перекладах Біблії на романські мови іспанське vocacion, італійське vocazione і chiamamento вживаються у значенні, близькому до лютерівського і кальвіністського слововживання лише для перекладу новозавітнього «κλησις», — тобто коли йдеться про обраність до вічного спасіння через Євангеліє, коли у Вульгаті стоїть «vocacio». (Брентано у згаданій вже праці дивним чином стверджує, нібито згадана обставина, використана мною на підтвердження моєї точки зору, насправді свідчить про те, що поняття «покликання» у післяреформаційному його значенні існувало й раніше. Проте мова йде зовсім не про це: «κλησις» належало перекладати як «vocacio» — і в той же час хто і коли вживав його у середні віки в нашому сьогоднішньому розумінні? Сам факт такого перекладу і те, що, незважаючи на існування такого тлумачення, воно відсутнє у мирському слововживанні, якраз і доводять нашу правоту). «Chiamamento» у згаданому значенні зустрічається, наприклад, у італійському перекладі Біблії XV ст., що його надруковано в «Collezione di opere inedite e rare» (Bologna, 17), тоді як у сучасних італійських перекладах Біблії вживається слово «vocazione». В романських мовах слова, що їх можна вважати відповідниками німецького «Beruf» у зовнішньому мирському значенні, тобто у значенні регулярної діяльності, спрямованої на отримання прибутку, повністю позбавлені — як це випливає з лексики, а також як це люб’язно підтвердив мій шановний приятель, професор Байст із Фрайбурга, — будь-якого релігійного відтінку, байдуже, чи походять вони від ministerium або officium (у цьому випадку вони спершу мали певне етичне значення), чи від ars, professio і implicare (impiego) — тоді вони були позбавлені цього значення з самого початку. Вищезгадані місця Книги Ісуса сина Сірахового, перекладаючи які Лютер користувався словом «Beruf», у французькому перекладі звучить як office (ст. 20), та labeur (ст. 21, кальвіністський переклад); у іспанському — як lugar (ст. 20): obra (ст. 21) (що аналогічно перекладові Вульгати), а у нових протестантських перекладах — posto. Протестанти романських країн внаслідок своєї малочисельності не змогли (та, власне, і не пробували) таким чином вплинути на розвиток мови, як це зробив Лютер, котрий зміг перетворити ще мало зачеплену академічною раціоналізацією мову німецьких канцелярій.

[59] В Аугзбурзькому сповіданні віри це поняття не здобуло належного розвитку і наявне тут лише імпліцитно. Ст. XVI (див. вид. Кольде, с. 43) проголошує: «Бо Євангеліє... не спростовує мирський спосіб правління, поліцію і інститут шлюбу, воно лише хоче, щоб усе це розглядалось як Божий порядок, в рамках якого кожен доводив би, що він керується заповідями християнської любові і творить добрі справи відповідно до своєї професії» (у латинському тексті: «et in talibus ordinationibus exercere caritatem» — там же, с. 42). Звідси випливає, що властям слід коритись і що «Beruf» тут насамперед треба розуміти як об’єктивний порядок, у тому розумінні, як це сказано в І Кор., 7, 20. А в ст. XXVII (вид. Кольде, с. 83 внизу) про «Beruf» (латиною: in vocatione sua) йдеться лише у зв’язку із встановленими Богом станами: духовенства, правителів, князів, панів і т. д., причому і про це у німецькому тексті сказано лише у Книзі згоди, тоді як у німецькому тексті першого видання це місце взагалі відсутнє.

У значенні, яке, в усякому разі, включає в себе і наше сьогоднішнє розуміння, це слово вживається лише у ст. XXVI (вид. Кольде, с. 81): «...що умертвління плоті мусить служити не засобом спасіння, а способом тримати плоть так, аби вона не шкодила кожному виконувати обов’язки, що випливають з його покликання (латиною: juxta vocationem suam).

[60] До перекладу Біблії Лютером, як про це свідчать словники і як це люб’язно підтвердили мої шановні колеги Брауне і Хоопе, німецьке слово «Berub, голландське «beroep», англійське «calling», датське «kald», шведське «kallelse» у своєму нинішньому мирському значенні не було відоме в жодній із згаданих мов. Співзвучні слову «Beruf» середньоверхньонімецьке, середньонижньонімецьке і середньонідерландське слова означають «поклик» (Ruf) у теперішньому його значенні, а також зокрема (в добу пізнього середньовіччя) «покликання» (Berufung, vocation) кандидата на заняття духовного сану особою, котра наділена відповідною владою (це особливий випадок, який спеціально оговорено у скандінавських словниках). У такому специфічному значенні це слово іноді стрічають і у лютерівському перекладі. Проте навіть якщо припустити, що цей особливий відтінок пізніше вплинув на вживання цього слова, то сучасне поняття «Beruf» навіть лінгвістично створене перекладами Біблії, причому якраз протестантськими перекладами; лише у Таулера (пом. 1361 р.) знаходимо ми елементи такого тлумачення. Усі ті мови, на які вирішальним чином вплинули протестантські переклади Біблії, містять це слово; всім мовам, де цього впливу не було (наприклад, романським), це слово, в усякому разі у сьогоднішньому його значенні, невідоме.

Лютер перекладає словом «Beruf» два зовсім різні поняття. В одному випадку це «κλησις» апостола Павла в розумінні покликання Богом до вічного життя. Сюди відносяться: 1 Кор., І, 26; Еф., І, 18; 4, 1; 4, 4; II Фесс., І, 11; Євр., 3, 1, а також друге послання апостола Петра, 1, 10. В усіх цих випадках йдеться про чисто релігійні поняття — про покликання Господом через Євангеліє, яке возвіщає апостол. Тому тут поняття «κλησις» немає нічого спільного з мирським «покликанням» у сучасному значенні, У німецьких долютерівських перекладах Біблії у цих випадках пишеться «ruffunge» (наприклад, в усіх інкунабулах Гайдельберзької бібліотеки); там же замість «von Gott geruffet» часто стоїть «von Gott gefordert». Проте у другому випадку Лютер дає переклад, як про це вже мовилось вище, наведених у попередній примітці слів Ісуса сина Сірахового (у перекладі Септуагинти вони звучать: «ευ τω εογψ σου παλαιώθητι» і «και εμμευε τω πουψ σου» як «перебувати у професії своїй» і «лишайся у своїй професії» замість «лишайся у роботі своїй». Більш пізні авторизовані католицькі переклади Біблії (наприклад, Флейшюця, Фульда, 1781) просто слідують тут, як у відповідних місцях Нового Заповіту, лютерівському перекладу. Переклад Лютером згаданого тексту Книжки Ісуса сина Сірахового вперше, наскільки мені відомо, містить слово «Beruf» у його сучасному чисто мирському значенні. Попередня настанова — ст. 20: οτηυιευ διαθήκη σου він перекладає як «слідуй Слову Божому», хоча з Сір., 14, І, і 43, 10 можна дійти висновку, що διαθήκη, повідне, за цитатами з Талмуду, єврейському זם, справді мало означати щось близьке до німецького «Beruf», а саме «долю» або «покладену на когось роботу». У своєму більш пізньому і сьогоднішньому значеннях слово «Beruf», як вже згадувалось, ніде (наскільки мені відомо) в німецькій мові не стрічається, ані у ранніх перекладах Біблії, ані у проповідях. У долютерівських німецьких перекладах Біблії, у тому місці Книги Ісуса сина Сірахоаого, про який ведемо мову, стоїть слово «справа» — «Werk», Проповіді Бертольда Регенсбурзького там, де ми мусили б говорити «покликання», містять слово «праця» (Arbeit). Отже, слововживання тут таке ж саме, як і в античну добу. Вперше ж, наскільки я можу судити, правда, не «Beruf», а «Rif» (як переклад κλησις у розумінні чисто мирської роботи ми знаходимо у прекрасній проповіді Таулера з приводу Четвертого послання до ефесяя (Базельське видання Fol, ст. 117), де йдеться про селян, котрі «угноюють землю»: «Вони чинять краще, слідуючи своєму покликанню (Ruf), аніж ті духовні особи, котрі цим нехтують». Однак і в цьому значенні згадане слово не було сприйняте мирською мовою. Все ж, незважаючи на те, що Лютер спершу вагався у своєму слововживанні, вибираючи між «Ruf» і «Beruf» (див.: Werke, Erl. Ausg., Bd. 51, s. 51), немає ніяких підстав говорити тут про прямий вплив Таулера, хоча, звичайно, певні відголоски цієї таулерівської проповіді у Лютера,, безсумнівно, є (наприклад, у його «Свободі Християнина»). Адже у тому чисто мирському значенні, яке має цей вираз у Таулера, Лютер ніде його не вживає (всупереч думці Деніфле — Luther, s. 163), Очевидно, що порада Ісуса сина Сірахового у викладі Септуагинти, якщо абстрагуватися від загального характеру настанови довірятись Господу, не містить ніякої специфічно релігійної оцінки мирської «професійної» діяльності (слово «πόυος» — труднощі, яке стоїть у другому, пошкодженому тексті, могло б служити навіть на користь протилежного, якби текст не був пошкоджений). Те ж, що каже Ісус син Сірахів, цілком відповідає повчанню псалма (Пс. 37, 3): «лишайся в країні і шукай чесного прожитку» (німецький текст Біблії: «Bleibe im Lande und nähre dich redlich»; в українському перекладі Пс. 37, 3; «землю замешкуй та правди дотримуй». — Перекл.), що підтверджується також зіставленням з настановою (ст. 21) не засліплювати себе справами безбожників, оскільки Бог може легко зробити бідного багатим. Лише початкова настанова лишатися в межах «призначеного» (ст. 20) має певну спорідненість з євангельським κληστς однак якраз тут Лютер не перекладає грецьке δταθηκη словом «Beruf». Поєднуються ці два мовби зовсім різнорідні застосування Лютером слова «Beruf» у Першому посланні до коринтян і у його перекладі.

У Лютера (в поширених сучасних виданнях уривок, де міститься текст, який нас цікавить, звучить так (Кор., 7, 17): «Нехай тільки так ходить кожен, як кому Бог призначив (berufen hat)...»; (18): «Хто покликаний (berufen) був в обрізанні — нехай він того не цурається; чи покликаний хто в необрізанні, нехай не обрізується»; (19): «Обрізання ніщо і ніщо необрізання, а важливе — дотримування Божих заповідей»; (20): «Нехай кожен лишається в стані такому, в якому покликаний був» (έυ τη κληστει η εκλήθη, на думку А. Меркса, очевидний гебраїзм — у Вульгаті: in qua vocatione vocatus est); (21): «Чи покликаний був ти рабом? Не турбуйся про те, але коли можеш стати вільним, то використай краще це»; (22): «Бо покликаний в Господі раб — визволенець Господній — так само покликаний і визволенець — він раб Христа»; (23): «Ви дорого куплені — тож не ставайте рабами, люди!»; (24): «Браття, кожен з вас, в якому стані покликаний був, хай у тім перед Богом лишається!»; В ст. 29 нагадується про те, що «час позосталий короткий», а за ним слідують мотивовані есхатологічними сподіваннями (ст. 31) настанови, «щоб і ті, що мають дружин, були як ті, що не мають... і хто купує, якби не набули», і т. д. Ще в 1523 р. Лютер слідом за більш ранніми німецькими перекладачами переклав слово «κλησις» у ст. 20 цього розділу як «Ruf» (Erl. Ausg. Bd., 51, s. 51) у значенні «стан» (Stand).

Насправді у цьому — і лише у цьому — тексті слово «κλησις» більш-менш відповідає за своїм значенням латинському «status» і німецькому «Stand» (Ehestand, Stand eines Knechten і т. д.). (Одначе зовсім не в значенні сучасного «Beruf», як помилково вважає Брентано (Op. cit., s. 137). Навряд чи Брентано взагалі уважно вчитався як у самий текст, так і у моє тлумачення його). У грецькій літературі це слово у значенні, яке нагадує сучасне (його корінь той же самий, що й у слова «εκκλησια», тобто «скликані збори»), стрічається лише один раз у Діонісія Галікарнаського — наскільки можна судити з доступних нам матеріалів. Тут воно відповідає латинському «classis» — запозиченому із грецької — термінові, який означає «скликані» громадяни, підрозділ, що набраний з громадян. Феофілакт (XI — XII ст.) тлумачить І Кор., 7, 20, таким чином: οιψ βιψ και έυ οϊψ τάγματι και πολιτεύματί ωυ επιστευσευ (на це звернув мою увагу шановний колега Дайсман). І κλησις тут не відповідає слову «Beruf» у сьогоднішньому його значенні. Однак Лютер, який в есхатологічно мотивованому повчанні — «кожен лишайся у стані своєму» — переклав «κλησις» як «Beruf»; пізніше, перекладаючи апокрифічні Євангелія, також переклав слово «πόυος» y традиціоналіетському і антихрематистському повчанні Ісуса сина Сірахового (хай кожен лишається при справі своїй), як «Beruf» — керуючись, мабуть, подібністю обох повчань за їх фактичним змістом. Якраз це і має вирішальне значення. В І. Кор., 7, 17, взагалі, як вже зазначалось, «κλησις» не значить «Beruf», тобто певної визначеної сфери діяльності. У 1530 р. (або, можливо, одночасово з лютерівським перекладом) в Аугзбурзькому сповіданні віри було утверджено протестантський догмат, де заперечувалась презирлива оцінка католиками мирської моральності; при цьому було використано вираз «кожен у рамках своєї діяльності» (див. прим. 54). Тут у лютерівському перекладі відбилася і та обставина, що на початку 30-х років XVI ст. у Лютера дедалі більше поглиблюється переконання у святості існуючих порядків, де кожному відведено своє місце, що, в свою чергу, було наслідком всезростаючої його віри в те, що Божі веління відчутні і в найменших життєвих дрібницях, а також його дедалі зростаючої схильності сприймати непорушність мирських порядків як того, чого воліє Господь. «Vocatio» в середньовічній латині означало Боже покликання до святого життя, насамперед в монастирі або в якості священнослужителя, і цей відтінок притаманний також, не без впливу згаданого догмату, і лютерівському поняттю мирської «професійної» діяльності («Berufs» — Arbeit). Бо тепер він перекладає πόυος і εργου у тексті Книжки Ісуса сина Сірахового як «Beruf» (до цього аналогічний термін вживався лише у латинському перекладі, зробленому чернецями), тоді як кількома роками раніше він перекладав давньоєврейське слово «סלאכה» (Притчі Солом., 22, 29), відповідне до «εργου» грецького тексту, так само, як німецьке «Beruf» або скандінавське «kald», «kallelse» (воно означає покликання духовної особи) тут, як і в інших текстах (Вих., 39, 11), словом «справа» (Geschaft). (Септуагинта дає: εργου; Вульгата — opus; в англійських перекладах — business; відповідно також і в усіх скандінавських та інших відомих мені перекладах). Спочатку створене Лютером слово «Beruf» у сучасному його смислі не виходило за межі лютеранства. Кальвіністи вважали апокрифи неканонічними. Вони сприйняли лютерівське поняття професійного покликання лише у ході розвитку, коли на передньому плані постала ідея «випробування обраності», і надали йому особливого значення. У перших же (романських) перекладах кальвіністи ще не мали у своєму розпорядженні відповідного цьому поняттю слова, і не в силі були його створити і запровадити для вживання у вже існуючих мовах.

У XVI ст. поняття «професійного покликання» у його сучасному значенні вже міцно вкорінилось і в позацерковній літературі. Долютерівські перекладачі Біблії користалися для передачі «κλησις» словом «Berufung» (так, наприклад, у Гайдельберзьких інкунабулах 1462 — 1466, 1485 pp.). В Інгольштадтському перекладі Екка стоїть: «in dem Ruf, worin er berufen ist». Пізніші католицькі переклади, як правило, просто наслідують Лютера. В Англії у перекладі Вікліфа (1382) вперше з’являється «cleping» (староанглійське слово, яке пізніше змінилось запозиченим словом «calling»), тобто вираз, характерний для етики лоллардів, явища більш пізньої доби Реформації. Навпаки, у Тіндалевому перекладі 1534 р. ця ідея набуває станового значення: «in the same state where in he was called», так само як і а женевській Біблії 1557 р. У офіційному перекладі Кранмера (1539) «state» заміщено словом «calling», на той час як (католицька) рейнська Біблія 1582 p., так само як придворні англіканські біблії єлнзаветинської епохи характерним чином знову повертаються, спираючись на Вульгату, до слова «vocation». Для Англії вже кранмерівський переклад Біблії, як цілком слушно зауважив Меррей (див. вище), виступає як джерело пуританського ноняття «calling» в значенні trade — професії-покликання. В середині XVI ст. «calling» вживають саме в цьому значенні: в 1588 р. говориться про «unlawful callings» (незаконні професії), 1603 р. — про «greater callings» (вищі професії) і т. д. (див. Murrey, op cit), (Брентано — op. cit., s. 139 — висловлює досить дивну ідею, нібито в середні віки «vocatio» не перекладали словом «професія» і взагалі не знали такого поняття, бо вибирати професію могли лише вільні люди, а вільні якраз тоді серед цивільних професій і були відсутні. Оскільки вся структура середньовічного ремесла, на відміну від античного, ґрунтувалася на вільній праці, а купці насамперед були, як правило, вільними людьми, я взагалі не розумію цього твердження Брентано).

[61] Пор. досить повчальний розгляд цього питання у К. Егера (Die Anschauung Luthers von Beruf. Gieben. 1900). Мабуть, єдиною спільною для всіх теологічних праць вадою цього дослідження є не досить чіткий аналіз поняття «lex naturae» (природного порядку) (див. з цього питання рецензію Е. Трьольча на книгу Зеберга (Seeberg R. Dogmengeschichte) в Gott. gel. Anz. (1902) і перш за все відповідні розділи у його «Soziallehren der christlichen Kirchen», 1912).

[62] Бо коли Тома Аквинський розглядає поділ людей на стани і професії як справу Божого провидіння, то він має на увазі об’єктивний соціальний космос. Той факт, що окрема людина вибирає певну конкретну «професію» (за нашою термінологією, Тома Аквинський каже «ministerium» або «officium»), пояснюється «causae паturales» (природними причинами). Quaest. quodlibetal. VII art. 17 с; «Haes autem diversificatio hominurn in diversis officils contingit primo ex divina providentia, quae ita hominum status ristribuit.. secundo etiam ex causic naturalibus, ex quibus contingit, quod in diversis hominibus stint diversae inclinationes ad diverse officia...» («Поділ людей за різними професіями зумовлений, по-перше, Божим промислом, який розподілив людей за їх станами... По-друге, природними причинами, які визначили те, що різні люди схильні до різних професій...»). Цілком в такому дусі визначається професійне покликання, наприклад, Паскалем, котрий вважає, що вибір професії є випадковим. (Про Паскаля див.: Köster A. Die Ethik Pascals, 1907.) Інакше розуміють цю проблему лише в «органічних» релігійних етиках — зокрема у найбільш замкненій з них — індійській етиці. Протилежність томістського поняття професії протестантському (а також лютеранському більш пізньої доби, багато у чому близькому до нього у розумінні ролі провидіння) настільки очевидна, що на даний момент ми обмежуємось лише вищенаведеною цитатою, тим більше, що до оцінки католицької точки зору ми звернемось пізніше. (Про Тому Аквинського див.: Maurenbrecher. Thomas von Aquinos Stellung zum Wirtschaftsieben seiner Zeit. Leipzig. 1898). В усіх тих випадках, де погляди Лютера з окремих питань мовби співпадають з поглядами Томи Аквинського, мова може йти швидше про вплив на Лютера не так самого Томи, скільки схоластики як такої. Бо Лютер, як це показав Даніфле, мабуть, взагалі не досить добре був знайомий з працями Томи Аквинського (див. Denifle. Luther und Luthertum, 1903, s. 501; а також Köhler. Ein Wort zu Denifles Luther 1904, s. 25 f.).

[63] У «Свободі християнина» Лютер твердить, насамперед, що: — 1. Мирські обов’язки людини в рамках lex naturae (тут: природного порядку речей) пояснюються її «подвійною природою», тим, ще людина (Erl Ausg., 27) фактично прив’язана до власної плоті і соціальної спільноти. — 2. У цій ситуації людина (s. 196) — це пов’язане з попереднім друге обґрунтування цієї ж думки — коли вона є віруючим християнином, прийме рішення віддячити Господу за даровану ним з-за чистої любові благодать любов’ю до свого ближнього. — 3. Поруч з цим вельми нетривким поєднанням «віри» і «любови» існує — як третій пункт лютерівської концепції — і давнє аскетичне обґрунтування праці як засобу, завдяки якому «внутрішня людина» опановує свою плоть. Далі йде четверте обґрунтування, де знову з’являється ідея lex naturae, але вже в іншому аспекті, у значенні «природної моральності». — 4. Прагнення до праці було властиве вже Адаму (до гріхопадіння); це був вкладений у нього Господом інстинкт, якому він слідував у своєму «єдиному прагненні догодити Богові». І нарешті п’яте (s. 161, 199) обґрунтування, де Лютер, посилаючись на Євангеліє (Матв. 7, 18 і далі) висловлює думку, що: — 5. Наполеглива праця у рамках своєї професії виступає необхідним наслідком утвердженого завдяки вірі нового життя, однак з цього не робиться радикальний висновок в дусі кальвінізму щодо «випробування власної обраності». Використання автором досить різнорідних понять можна пояснити пристрасністю, якою пройнятий цей твір.

[64] «Не на прихильність м’ясника, булочника чи хлібороба розраховуємо ми, бажаючи пообідати, а на їх зацікавленість у власній вигоді; ми звертаємося не до їхнього почуття любові до ближнього, а до їхнього егоїзму, і говоримо їм не про наші потреби, а завжди лише про їхню вигоду» (див. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. 1, 2. М., 1962, с. 28).

[65] «Бо усе вершиться згідно з волею Твоєю (Божою). І корову доять, будь-яку нікчемну справу роблять, і всі діла, як великі, так 1 нікчемні, однакові перед лицем Твоїм». До Лютера така думка зустрічається у Таулера, котрий вважає, що духовні і мирські професії у принципі однакові. Протилежність томізмові у цьому питанні спільна для Лютера і містиків. В окремих формулюваннях це знаходить вираз у тому, що Тома Аквинський, прагнучи зберегти моральне значення споглядання і виходячи також з поглядів жебруючих ченців, мусив тлумачити слова апостола Павла «хто не працює, той не їсть» таким чином, що неминуча lege naturae праця покладена Господом не на ту чи іншу окрему людину, а на весь рід людський. Градація в оцінці праці, починаючи від «opera servilia» (низьких обов’язків) селян і вище, котра пов’язана із специфічним характером жебрущого чернецтва, місцем проживання і матеріальною базою якого було місто, — така градація була однаково чужою як німецьким містикам, так і селянському синові Лютеру; і містики, і Лютер вважали усі професії за рівноцінні, підкреслюючи, що соціальне розшарування відповідає Божій волі. Найхарактерніші з цього погляду місця у працях Томи Аквинського див. Maurenbrecher. Op. cit., s. 65 f.

[66] Тим більший подив викликає точка зору окремих дослідників, які вважають, ніби такого роду новація могла ніяк не вплинути на людську діяльність. Зізнаюсь, що мені це не зрозуміло.

[67] «Марнославство так глибоко проникло в людські серця, що навіть конюх, кухонний служка і носій вантажів підносять свої заслуги і хочуть, аби ними захоплювались...» (вид. Faugeres I, 208, пор. Köster Op. cit., s. 17, 136 ff.). Стосовно принципової позиції Пор-Рояля і янсенізму щодо «професійного покликання» (ми ще повернемось до цього) див. прекрасну працю: Hönigshem P. Die Staats — und Soziallehren der franzosischen Jansenisten im 17 Jahrhundert. Heidelberg. 1914. S. 138 ff. Ця робота являє собою фрагмент капітального дослідження «Протоісторія французького Просвітництва» («Vorgeschichte der französischen Aufklärung»).

[68] Про Фуггерів він каже таке: «Коли людина за своє життя надбала таку величезну силу добра, то вона не могла зробити це праведним шляхом, не порушивши Божої волі». Це типова селянська відраза до капіталу. Такою ж сумнівною справою видається йому відкуп ренти (див. Erl. Ausg., Bd. 29, s. 109), бо це «діло нове, щойно придумане» — тобто з економічного погляду йому незрозуміле, так само як кредитні торгові угоди мало зрозумілі сучасному священнослужителю.

[69] Ця суперечність детально досліджена у праці Г. Леві (див. Levy H. Die Grundlagen des ökonomischen Liberalismus in der Gescbichte der eriglischen Volkswirtschaft. Jena, 1912). Пор. також петицію левеллерів, що входили до армії Кромвеля, проти монополій і компаній 1653 р. у кн.: Gardiner. History of Commonwealth, 1894 — 1901, II, p. 179. Лодівський режим, напроти, прагнув утвердити «християнсько-соціальну» організацію господарства із королем і церквою на чолі, завдяки чому король сподівався на певні політичні і фіскально-монополістичні переваги. Якраз проти цього і боролись пуритани.

[70] Що ми тут маємо на увазі, легко зрозуміти на прикладі маніфесту, з яким Кромвель звернувся у січні 1650 р. до ірландців, розпочавши проти них війну на знищення. Цей маніфест був відповіддю на маніфести ірландського (католицького) духовенства, що були прийняті у Клонмакнойзі 4 і 13 грудня 1649 р. Основні тези кромвелівського маніфесту проголошують: «Англійці володіли (в Ірландії) гарними родовими маєтками, багато з яких придбані за гроші... У них були в довгостроковій оренді землі ірландців, будинки та поля, створені за їх кошти і па їх засоби. Ви порвали угоду... у той момент, коли в Ірландії панував спокій і коли, наслідуючи англійців, завдяки торгівлі та обмінові ірландський народ досяг більших благ, аніж йому могла дати влада над усією Ірландією... Чи з вами Бог зараз, чи буде він з вами? Певен, що ні». Цей маніфест, зміст якого нагадує передовіші англійських газет доби англо-бурської війни, характерний не тим, що тут за правову підставу війни видаються капіталістичні «інтереси» англійців, — аналогічні аргументи можна було б використати і при переговорах між Венецією і Генуєю про розмежування сфер їх впливу на Сході (Брентано — op. cit., s. 142 — дивним чином висуває цей довід, хоча я сам вже наводив його). Специфіка цього документа криється насамперед у тому, що Кромвель з глибокою внутрішньою переконаністю (це ясно кожному, хто знайомий з його характером), закликаючи у свідки Бога, морально обґрунтовує гноблення ірландців тою обставиною, що англійський капітал виховав у них любов до праці. (Цей маніфест, окрім праці Карлейля: Carlyle Th. Oliver Cromwell’s letters and speeches. L., 1845, надруковано також (фрагменти) у Гардінера: History of the English Commonwealth and Protectorate, L., 1894 — 1901, v. I, p. 163, де дано також його аналіз; у німецькому перекладі див.: Hönig F. Oliver Cromwell. Berlin. 1837 — 1889.)

[71] Тут не місце розглядати це більш детально. Див. літературу з цього питання у прим, 68.

[72] Див. примітки у прекрасній книзі Юлікера: Julicher A. Die Gteichnisreden Jesu. Freiburg. 1886 — 1899. Bd. 2, s. 108. 636.

[73] У цьому зв’язку див. також насамперед згадувану вже працю К. Егера, Вкажемо також на прекрасну працю Шнеккенбургера, що зберегла своє значення і сьогодні (див. Schneckenburger M. Vergleichende Darstellung des lutherischen und reformierten Lehrbegliffs. Stuttgart, 1855). У першому виданні праці Лутгардта (див.: Luthardt Ch. E. Die Ethik Luthers in ihren Grundzugen. Leipzig, 1866), яке було в моєму розпорядженні, не здобула належного висвітлення еволюція поглядів Лютера. Див. також: Seeberg R. Op. cit., Bd. 2, Erlangen, 1899, s. 262. He має наукової цінності стаття «Beruf» у «Realenzyklopadie für protestantishe Theologie und Kirche», поскіяьки замість наукового аналізу поняття і його розвитку містить лише поверхові зауваження про що завгодно, зокрема про жіноче питання і т. ін. Із політико-економічної літератури про Лютера назвемо насамперед: Schmoller О. Zur Geschichte der national-ökonomischen Ansichten in Deutschland warend der Reformationsperiode — «Zeitschnft für die gesamte Staats wissenschaft», 1860, Bd. 16, s. 461 — 716; Wiskemann H. Darstellung der in Deutschland zur Zeit der Reformation herrschenden nations lökonomischen Ansichten, Leipzig, 1861; Ward F. G. Darstellung und Wurdigung von Luthers Ansichten vom Staat und seinen wtrts chaftlichen Aufgaben. Conrads. Abh. XXL, Jena, 1898. Надзвичайно цінна в ряді аспектів література про Лютера, що з’явилася у зв’язку із ювілеєм Реформації, з цього спеціального питання не дала, наскільки я можу судити, нічого принципово нового. Про Лютера і лютеранську соціальну етику див. насамперед, звичайно, відповідні розділи праці Трьольча «Соціальні вчення християнської церкви і сект».

[74] Див. тлумачення сьомого розділу Першого послання до коринтян, яке відноситься до 1523 p. (Erl. Ausg., Bd, 51, s. 1 f.). Тут Лютер ще відштовхується від своєї ідеї свободи «усіх професія» перед Богом, пояснюючи це таким чином: — 1. Усі людські настанови (чернецька обітниця, заборона змішаних шлюбів і т. д.) слід відкинути. — 2. Виконання взятих на себе мирських обов’язків яв відношенню до своїх ближніх (що самі по собі індиферентні перед лицем Божим) слід розуміти так, що це випливає із заповіді любові до ближнього. По суті ж у цьому жарактерному для Лютера поясненні йдеться (див., наприклад, s. 55, 56) яро дуалізм lex naturae перед лицем Божої справедливості.

[75] Див. наступний текст із лютерівського «Von Kaufhandlung und Wucher» («Про торгівлю і лихварство», 1624 р.), який Зомбарт з повною підставою узяв за епіграф свого дослідження про «дух ремісництва» (традиціоналізм): «Мусиш дбати про те, аби не шукати у такій торгівлі нічого іншого, окрім прожитку, щоб, відповідно до витрат, клопотів, праці і ризику, ти сам міг встановлювати, підвищувати і понижувати ціни якраз настільки, наскільки це потрібно, щоб отримати винагороду за твою працю і клопоти». Цей принцип витриманий цілком у томістському дусі.

[76] Вже у листі до X. Штернберга 1530 p., де Лютер присвячує останньому свою екзегезу 117-го псалма, сказано, що хоча моральний рівень (дрібного) дворянства низький, все ж цей «стан» установлений Богом (Erl. Ausg., Bd. 40, s. 282). З цього листа видно, що вирішальний вплив на еволюцію поглядів Лютера справили селянські заворушення, на чолі яких стояв Томас Мюнцер (s. 282). Див. також: Eger K. Op. cit, s, 150.

[77] У поясненні 111-го псалма, ст. 5 і 6 (Erl. Ausg., Bd. 40, s. 215, 216), яке відноситься до 1530 p., Лютер полемізує з тими, хто захищає перевагу монастирів і т. д. у порівнянні з мирською владою. Одначе тепер lex naturae ототожнюється не з позитивним правом, котре фабрикується королем і юристами, а з «Божою справедливістю». Lex naturae — це Божа установа, яка лежить в основі станового поділу народу (див. s. 215); при цьому Лютер сильно наголошує на рівноцінності усіх станів перед Господом.

[78] Як він повчає насамперед у «Von Konzilien und Kirehen» («Про собори і церкви», 1539 р.) і в «Kurzes Bekenntnis vom Heiligen Sakrament» («Коротке сповідання про святі дари», 1545 p.).

[79] Наскільки дуже важлива з нашого погляду провідна кальвіністська ідея підтвердження обраності професійною діяльністю і поведінкою відходить у Лютера на другий план, свідчить таке місце із «Von Konzilien und Kirchen» (Erl, Ausg., Bd. 25, s. 376): «Окрім цих семи головних ознак істинної церкви є ще зовнішні ознаки, за якими можна розпізнати святу християнську церкву..., якщо ми не розпусники, не п’яниці, не чванливі, не пихаті і не прагнемо розкоші, а цнотливі, скромні і тверезі». Вищезгадані ознаки, як вважає Лютер, тому не є такими чіткими, як перші (чистота вчення, молитва та ін.), ще вони «відомі і декому з язичників, які інколи видаються нам більш святими, аніж християни». Погляди Кальвіна у цьому відношенні, як побачимо далі, не дуже різнились у цьому питанні від Лютерових; інакше ж розуміли це питання пуритани. Християнин, як повчає Лютер, служить Богові лише «in vocatione» («у своєму покликанні»), а не «per vocationem» («через своє покликання», див.: Eger K. Op., cit., s. 117 ff.). Напроти, у німецьких містиків знаходимо ряд положень, котрі співзвучні якраз ідеї утвердження у своїй обраності (правда, швидше у пієтистському, аніж у кальвіністському її розумінні). Див., наприклад: Seeberger R. Op. cit., s. 195, а також вищезгадані місця з Сузо і Таулера — хоча висловлювання містиків з цього приводу мають чисто психологічний відтінок.

[80] Остаточне формулювання його поглядів знаходить, мабуть, свій вираз у ряді пояснень Книги Буття (Op. lat. exeget. Vol. 4, p. 109: «Neque haec fuit levis tentatio, intentum esse suae vocationi et e aliis non esse curiosum. Paucissimi sunt, qui sua sorte vivant contenti...», p. III: «Nostrum autem est, ut vocanti Deo pareamus»; p. 112: «Regula igitur haec servanda est ut unnsquisque maneat in sua vocatione et suo dono contentus vivat, de aliis autem non sit curiosus»). (T. 4., c. 109: «Тяжким випробуванням було слідувати своєму покликанню і не звертати уваги на все інше... Дуже мало тих, хто був би задоволений своєю участю...»; с. III: «Однак наша справа — коритися слову Божому...»; с. 112: «Отож треба слідувати правилу: нехай кожен лишається у своєму покликанні і живе, вдовольняючись тим, що йому дане, не цікавлячись іншим»). Зрештою, це цілком відповідає суті традиціоналізму у формулюванні Томи Аквинського (див.: Thomas V. Aquin. Summatth., V. 2 gen. 118 art. lc): «Unde necesse est, quod bonum hominis circa ea consistat in quadam mensura, dum scilicet homo... quaerit habere exteri res divitias prout sunt necessaria ad vitam ejus secundum suam conditionem. Et ideo n excessu hujus mensu rae consistit peccatum, dum scilicet aliquius supra debitum modum vult eas vel acquirere vel retinere, quod pertinet ad avaritiam» («З цього слідує, що благо для людини полягає у поміркованості, доки людина... прагне матеріальних благ, лише оскільки вони необхідні для способу життя відповідно її становища. А тому переходити межу є гріхом, бо тоді людина прагне придбати або утримати більш, аніж це їй потрібно, що веде до скупості»). Таким чином Тома Аквинський обґрунтовує гріховність прагнення до наживи, до придбання зверх того, що потрібно для задоволення особистих потреб, виходячи з lex naturae, поскільки метою (ratio) цього прагнення стають матеріальні блага; тоді як Лютер обґрунтовує таку гріховність Божою волею.

Про співвідношення віри і покликання у Лютера див. також vol. 7, p. 225: «quando es fidelis, tum placent Deo etiam physica, carnalia, animalia, officia, sive edas, sive bibas, sive vigilies, sive dormias, quae mere corporalia et animalia sunt. Tanta res est fides..." Verum est quidem, placere Deo etiam in impiis sedulitatem et industriam in officio (такого роду активність у професійній діяльності — чеснота lege naturae». Sed obstat incredulitas et vana gloria, na possint opera sua referre ad gloriam Dei (близько до кальвіністського  тлумачення)... Merentur igitur etiam impriorum bona opera in hac quidem vita praemia sua (суперечить Августиновому «vita specia virtutum palliata») sed non numerantur, non colliguntur in altero: («Якщо ти віриш, то Богу бажане і фізичне, і духовне, те, ще чиниш як службовий обов’язок; їси ти чи п’єш, не спиш ти чи спиш, все, пов’язане із плоттю і духом. Такою є віра... Богові догідно, правда, коли і нечестиві старанно і ревно виконують свої обов’язки; однак невірство і марнославство заважають їм творити діла на славу Божу. Добрі діла нечестивих також знаходять винагороду, але у земному житті, і не приносять їм спасіння на тому світі»).

[81] В одній настанові для проповіді (Kirchenpostille. Erl. ausg., Bd. 10, s. 233, 235 — 236) сказано: «Кожен, покликаний до якогось покликанню. Цьому покликанню (на с. 236 стоїть навіть «наказові» — Befehl) він мусить слідувати і в ньому служити Господу. Бог радий не вчинкові людини, а тому послухові, який при цьому виявлений».

[82] Це відповідає неодноразовим спостереженням сучасних підприємців, котрі відзначають, що в наші дні кустарі Вестфалії, наприклад, будучи послідовниками строгої лютеранської віри і церковності, мислять вкрай традиційно — що є цілковитою протилежністю сказаному вище про вплив пієтизму на продуктивність праці робітниць. Відмовляючись від запровадження нових методів — навіть тоді, коли це пов’язано з переходом до фабричної системи, — незважаючи на можливість збільшення заробітку, вони обґрунтовують це думками про той світ, де все це не має ніякого значення. З цього випливає, що церковність і релігійніть самі по собі суттєво не впливають на життєву поведінку в цілому. Існує багато інших конкретних релігійних мотивів, котрі грали важливу роль в леріод становлення капіталізму і продовжують її грати і в наші дні.

[83] Див.: Таулер (Easier Ausg. Fol.), c. 161 і далі.

[84] Пор. пройняту специфічним настроєм проповідь Таулера (op. cit., Fol. 17, 18, v. 20).

[85] Оскільки тут це виступає як єдина мета наших зауважень щодо Лютера, ми обмежуємося лише таким побіжним попереднім начерком, котрий, звичайно, ніяк не претендує на всебічну характеристику Лютера.

[86] Звичайно, тому, хто схильний поділяти історичну концепцію левеллерів, цим самим надається сприятлива можливість звести і це явище до расових відмінностей — адже левеллери вважали, що, будучи англосаксами, вони захищають своє «birthright» (право першородства) від нащадків Вільгельма Завойовника і норманнів. Досить дивно, що нікому до цього часу ще не спало на думку ототожнювати плебеїв — «roundheads» (круглоголовнї) — з круглоголовими в антропометричному розумінні!

[87] Це стосується насамперед національної гордості англійців — наслідку Великої хартії вольностей і переможних воєн. Досить типове для сучасних англійців висловлювання при зустрічі з красивою іноземкою: «She looks like an English girl» (вона схожа на англійку) — знаходимо уже у джерелах XV ст.

[88] Ці відмінності збереглись, звичайно, і в Англії. «Сквайрство», зокрема, лишилось ио сьогоднішній день носієм традицій «merry old England» (веселої старої Англії); всю пореформістську добу можна, власне, звести де боротьби між двома типами англійців. Щодо цього я вважаю справедливими зауваження М. Бонна (у «Frankfurter Zeitung) з приводу чудової праці Г. Шульце-Геверніца (див.: Schulze-Gavernrtz G. Britischer Imperialismus und englischer Freibandel zu Beginn des 20. Jahrhunderts, Leipzig, 1906). Пор. також працю Г. Леві: Levl H. Studien über das englische Volk. «Arcbiv für Sozialismus», 1918 — 1919. Bd. 46, s. 422 — 488, 636 — 690.