"Я виллю від Духа Свого на всяке тіло..."

Дари Духа

В День П’ятидесятниці Дух вилився на людей, як і було обіцяно в Старому Заповіті: "пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки, а вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння" (Йоіл 3:1, Дії 2:17). Це вилиття Духа було також виконанням обітниці Христа: "Краще для вас, щоб пішов Я, бо як Я не піду, Утішитель не прийде до вас. А коли Я піду, то пошлю вам Його" (Ів. 16:7).

В першому столітті Святий Дух виявляв Свою присутність серед Божих дітей інколи вражаючим чином – через говоріння на мовах, зцілення і пророцтва. Можна сказати, що ці знаки діяли як "царські феєрверки", як радісне проголошення приходу Духа, обіцяного Утішителя і Порадника!

Хоча ці знаки й були найбільш видимими серед дарів (грец.: charismata) Святого Духа, вони, втім, не обов’язково були найважливішими, як вказує апостол Павло у 1Кор. 12, 13.

Віруючі отримують різні дари від Святого Духа, Який обдаровує коли хоче і кого хоче. Йому відомо, чого і коли найбільше потребує церква (Ів. 6:13). З цієї причини ми ніколи не повинні хвалитися дарами, адже вони – не наша власність, але дані Духом Тілу Христовому у Його цілісності і повноті (1Кор. 12:7). В цьому Тілі ми такі ж, як і інші. Різноманітні дари посилюють і доповнюють одні одних. Крім цього, основне призначення дарів Духа полягало в тому, щоб наблизити людей до Христа і прославити Його. Дух прийшов, щоб свідчити не про Себе, а про Христа як Спасителя (Ів. 16:13,14). "Феєрверк Духа" показав, що благословення Христа відтепер прийшли до всіх племен і народів (Дії 2:6 і далі).

Постійний феєрверк?

Та чи був задуманий феєрверк для того, щоб продовжуватись безкінечно? Якщо поглянути на історію церкви, то можна пересвідчитись, що це не так. В першому столітті християнська церква очікувала швидкого повернення Христа. Але з часом діти Божі все більше і більше усвідомлювали, що це не трапиться так швидко, і що церква перш за все мала велике завдання і покликання на землі – звіщати Євангелію аж до пришестя Ісуса (Мт. 24:14).

Взагалі 2 і 3 століття були важкими для церкви. Знову і знову спалахували переслідування і багато християн загинули мучениками. Сама церква переживала перехідний період: вона розвинулась від кількох молодих громад, розкинутих по всій Римській імперії, у більш організовану спільноту. Ці зміни торкнулись і розмежування функцій у церкві: завдання пресвітерів, дияконів і єпископів були визначені більш чітко. Крім того, впродовж другого століття було закріплено канон Писання, і хоча ще не було офіційних рішень стосовно границь канону, для церкви було очевидно, які книги складають основну частину Старого і Нового Заповітів.

Це в свою чергу зробило менш потрібними такі дари, як непідготовлене, "спонтанне" пророцтво і говоріння на мовах (2Тим. 3:16; 2Петр. 1:19-21). В той же час на передній план виходять інші дари Духа: мудрість, навчання, лідерство і пастирство (див. 1Кор. 12:7-11; Рим. 12:6-8; 1Тим. 5:17; Тит. 1:5-9). Саме у цих дарах відчувала найбільшу необхідність церква у ворожому світі.

Інколи припускається, що церква "втратила" дари Духа. Та це було б дуже дивно, адже присутність дарів залежать не від міцності віри людини, а від Духа! Сам Дух обдаровує тих, кого Він хоче, і коли хоче (1Кор. 12:4 і далі).

Монтанізм

В цей перехідний період у церкві виникла суперечка. Монтан († 175??) із Фрігії, що у Малій Азії, стверджував, що зникнення "вражаючих дарів" свідчить про занепад церкви. Монтан стверджував, що Паракліт, Святий Дух особливим чином промовляв саме через нього. У нього також було дві пророчиці, які говорили на мовах. Вони навіть переконували, що Монтан сам був Параклітом, який давав виняткові одкровення церкві! Крім цієї основної помилки, були й інші, через які монтанізм спричинив певний безлад і поширив небіблійне вчення. У цій статті ми обмежимось лише кількома ідеями, які переважали у монтанізмі і поширюються навіть сьогодні, зокрема у харизматичному русі.

Вражаючі дари

Монтанізм ставив особливий наголос на "вражаючих" дарах Святого Духа, як-от пророцтво, сни та говоріння на мовах. Зникнення цих дарів свідчило, на думку Монтана, про слабкість віруючих, байдужість до Господа, відсутність духовної дисципліни. Недивно, що Монтана інколи називають "першим п’ятидесятником".

Відповідь християнської церкви на цей рух спочатку була нерішучою: кожна жива церква визнає перед Богом, що інколи їй бракує духовної життєвості, вірності і мужності перед стражданнями. Християн так часто притягує ригоризм і законництво! Але з часом церква цілковито відкинула претензії Монтана і його послідовників як духовну гординю.

Скажімо, можна прислухатись до голосу Іполита, провідника церкви в Римі, який був замучений до смерті у 235 році. Він захитав самі основи монтаністського руху, коли наголосив, що додаткові одкровення, на отримання яких претендували монтаністи, були просто неможливими. Керівництво Святого Духа слід шукати не у нових одкровеннях, а у вірності Писанню і спільності з церквою. Ніхто не може претендувати на особливе керівництво чи благословення Святого Духа, якщо це не підтверджується Писанням!

Іполит означив паралель між зростаючим прийняттям канону Писання в 2 і 3 століттях та спостереженням, що Святий Дух поступово відмовляється від таких особливих "charismata", як пророцтво, говоріння на мовах і зцілення. Писання – це книга Святого Духа! Якщо канон був в основному зрозумілим і чітким для кожного, навіщо тоді покладатися на прямі одкровення? Монтаністи заперечували історичний процес, через який Святий Дух веде церкву. Вони намагались стверджувати, що володіють Святим Духом у надзвичайний спосіб, і заперечували винятковий авторитет книг Нового Заповіту. Тут є й інша проблема. Присутність або відсутність "вражаючих дарів" у церкві ще не дозволяє робити далекосяжні висновки. Твердження, що відсутність вражаючих "charismata" свідчить про духовний занепад і слабкість, не має обґрунтування в Новому Заповіті. Зворотне твердження було б таким же хибним: віруючі в Коринті мали більше дарів, ніж будь-яка інша громада, але апостол Павло зазначив, що їхнє моральне обличчя інколи навіть гірше, ніж у поган (1Кор. 5:1).

Крім цього, це було просто несправедливим стосовно тих християн, які не володіли особливими дарами, але були готові померти за Христа під час гонінь. Хто як не Святий Дух давав їм мужність у стражданнях за Христа?

Харизматичні лідери

Монтаністи також стверджували, що єпископами в церкві можуть бути лише ті, в кого є особливі дари. Вони плекали думку про "харизматичного лідера", який би став особливим провідником Духа, міг говорити з великим авторитетом і давав нові і прямі одкровення від Бога. Вони також гостро критикували так званих "мовчазних єпископів" християнської церкви, у яких не було дарів пророцтва і говоріння на мовах. Те, що у них були інші дари Духа – мудрість, знання, пастирська любов, здатність до лідерства – до уваги не приймалось. Натомість проводилось безпідставне розмежування між "вищими" і "звичайними" дарами Духа.

Отець церкви Ігнатій, який помер мучеником у 115 році, сам мав дар пророцтва. Але він підтримував так званих "мовчазних єпископів" – тих, хто не говорив на мовах і не пророкував. Він стверджував, що служителі церкви повинні мати дари Святого Духа для гідного виконання свого служіння і повинні офіційно обиратися громадою. Такі дари, як мудрість, пастирство, лідерство були такими ж дарами Святого Духа, як і інші. Ніхто не має права претендувати на "вищі" дари. Авторитет служителів не залежить від особливих духовних дарів, а від того, наскільки їх вчення узгоджується з апостольським!

Висновок

Голоси, що лунають з церковної історії, часто звучать захоплююче. Проблеми, які повставали у 2 та 3 століттях, інколи дуже нагадують сьогодення – питання щодо говоріння на мовах і лідерства в церкві. І хоч ми не можемо просто скопіювати відповіді з минулого, нам слід навчитися у отців церкви відповідати на небіблійні вчення в церкві. В цьому відношенні можна виокремити кілька важливих уроків:

– майбутнє церкви залежить не від наснаги, ентузіазму її членів, а від праці Христа. Ось чому церкві слід зосередитись саме на Христі, а не на "вражаючих дарах";

– служителі церкви повинні мати дари Святого Духа для того, щоб служити Тілу Христовому;

– дари служителів церкви повинні допомагати громаді зрозуміти і застосувати Слово Духа Христового до їхнього життя, а не додавати нові пророцтва і одкровення до цього Слова;

– ми не маємо права розмежовувати дари на "вищі" і "нижчі": якщо найбільший дар й існує, то це любов! (1Кор. 13)

Я молюсь, щоб дари, які Дух дає нам сьогодні, допомагали розбудовувати церкву Христа на Україні і по всьому світу, і тоді прославиться Господь!