1. Гріх та його наслідки для жінки та чоловіка.

Гріх, через який людина незабаром після свого створення виявилася винною, значною мірою вплинув і на сім’ю. У третьому розділі книги Буття говориться, що жінка була спокушена першою. На підставі цієї події, разом із фактом створення Єви після Адама, Павло доходить висновку, що жінка не може виконувати служіння вчителя у церкві, а також не може керувати чоловіком (1 Тим.2:12-14; пор. 1 Кор.14:34). Як слід очікувати, апостол не має на увазі те, що Адам не згрішив і не був винним. Оскільки у Рим.5:12 він стверджує, що один чоловік, Адам, був відповідальним за весь гріх та смерть у світі; у ньому та через нього увесь рід людський впав у гріх; усі люди є вмерлими в Адамі, тому що він згрішив першим (1 Кор.15:22).

Однак Павло мав намір сказати, що саме жінка на самому початку була першою спокушена змієм, вона першою впала у гріх особисто, по відношенню до самої себе; вона першою стала винною за недовіру Богові та своєму чоловікові, за легковірність щодо спокусника. Також і її чоловік був ослаблений у своїй вірі та довірі через те, що жінка спокусила його та поставилася до нього як наставник. Адам згрішив не в той же самий спосіб, що й Єва. Єва впала через користолюбство; вона згрішила через те, що повірила, що з’ївши плід,  стане подібною до Бога. Адам же згрішив тому, що його любов до своєї жінки перевершила його любов до Бога.

Отже, перший гріх одразу ж спричинив докорінну зміну в сімейному порядку. Замість того, щоб йти за чоловіком, жінка захоплює лідерство. Замість того, щоб бути слухняною, вона бере відповідальність на себе. Замість того, щоб бути для нього підтримкою та опорою, приймає на себе роль господині та управителя. Адам та Єва згрішили не лише як особистості, але вони згрішили й як чоловік та жінка, як батько та матір; вони кинули виклик своїй власній долі, долі своєї родини, а також долі усього людського роду.

Одразу ж стали явними жахливі наслідки їхнього гріха. Перший прояв провини знайшов своє вираження у вигляді почуття сорому. В той же час їхні очі відкрилися, й вони пізнали, що є нагими. Сором – то є відчуття незручності, почуття збентеження, яке найбільш виявляється у страху втрати; будь-що, що оволодіває нами, коли ми щось зробили, або вважаємо, що зробили, щось неналежне. Це «неналежне» може стосуватися різноманітних речей. Людина соромиться будь-чого, що мало б залишатися за лаштунками благопристойності та чистоти, будь-чого, що ні за яких умов не може бути виставленим напоказ іншим. Людина соромиться будь-якого порушення моральних норм, звичаїв, або ж правил пристойності. Молода людина часто соромиться перед своїми друзями виявити добрі наміри свого сумління. «Мудрість» та «розуміння» є посоромленими безглуздям Хреста. Набожність засоромлена перед Богом та іншими через звершені гріхи.

Однак, у третьому розділі книги Буття розповідається, як Адам та Єва соромились того, що були нагими. Однак нагота не могла бути  головною причиною їхнього сорому, через те що вони були нагими ще до того, як згрішили, та не соромилися того. Почуття провини дійсно було викликане їхньою наготою і спричиняло до занепокоєності та неприємного відчуття, але причиною цього не була нагота. Тому це почуття має більш глибоке джерело. Вони порушили Божу заповідь й не були більше невинними  ні по відношенню до Бога, ні по відношенню одне до одного. Їхні очі відкрилися; вони більше не наважувалися дивитися одне одному у вічі; вони читали провину на обличчях одне одного та чули її відлуння навколо себе в усій природі. Жахлива зміна сталася у їхніх душах, і тому вони на все стали дивилися іншими очима, по-своєму: на самих себе, одне на одного, на світ навколо себе, і особливо на Бога. Вони не наважувалися бачитися з Ним, вони уникали дивитися Йому в обличчя та переховувалися від Нього серед дерев у саду. Їхні очі дійсно стали відкритими, але в іншому сенсі, ніж їм про те обіцяв спокусник.

В той же час сором є благословенням. Звірі не знають, що таке сором, а диявол й поготів. Сором  притаманний тільки людині – людині, яка згрішила та ослухалася Божої Заповіді, це те, що вона також відчуває та визнає. Сором є знаком пробудженого сумління, це властивість людини визнавати себе винною та засуджувати себе. Завдяки совісті в людині зберігається дещо, що засуджує гріх, що виступає суддею людини, дещо, що забирає мир, спокій та відчуття задоволення із-за порушення нею заповіді. Людина є двічі ураженою, якщо вона примушує мовчати свою совість, якщо озлоблює та придушує її, що одразу ж призводить до життя без совісті та без сорому! Тим не менш, наша совість завдає нам болю та засуджує нас, совість прив’язує нас до світу невидимого  та стримує нас від содомії. І те ж саме, що сумління робить для нашої душі зсередини, сором виконує для тіла ззовні. Сором небезпідставно називають сумлінням тіла. Як совість, так і  сором демонструють спотворення та розбещеність людської сутності, дисгармонію людського життя, відстань між тим, чим людина мала бути та чим вона є в реальності. Обидва вказують на руйнівну подію, яка сталася на початку історії, коли людство впало з висоти, на якій воно знаходилось при творінні, та втратило призначення, до якого було покликане.

Сумління та сором разом змушують людину до того, щоб вона закрилася й заховалася. Нагота стала перешкодою, тому що люди втратили свою невинність. Втрата одягу праведності зробила одяг необхідним для покриття наготи. Совість, сором та одяг є тісно пов’язаними в житті людини. Разом вони нагадують про те, що ми створені Богом, та про наше глибоке падіння; вони вказують на нашу провину та зберігають нашу людяність; вони одночасно пригнічують та звільняють нас. Усі троє відрізняють людину від ангелів та від тварин, і забезпечують людині унікальне місце серед творіння. Вони проголошують людську потребу  і здатність до спасіння. Вони створюють для людини простір між пеклом та небесами; вони утримують людину за межами раю для примирення через Хрест.

2. Покарання за гріх для кожної людини й благословення, пов’язане з ним.

Покарання, проголошене щодо людини після її відступництва, вказує на те ж саме. Це стосується не лише  покарання, належного змію, який поклав  розділення між сім’ям  змія та сім’ям жінки, що зруйнувало завіт між людством та сатаною, і встановило на його місце завіт Бога з людством. Це стосується також і  особливих покарань, призначених жінці та чоловікові, покарань,  які мають відношення до природи та покликання кожного; покарань, що мають дуже серйозні наслідки для історії сім’ї.

Єву було покарано не лише як людську істоту, але особливо як матір та дружину,  за ті речі, в яких вона зрадила божественним настановам. Бог покарав перших людей відповідно до їхніх  гріхів. Жінка зневажила своє покликання бути помічницею  свого чоловіка, спокусивши його та ввівши у гріх. Тому її покарано у межах її власного покликання. Її покарано якматір, після чого  те, що було для жінки найбільшою розрадою, стало її найбільшим болем. Відтоді вона не може виконати свого призначення життя без відчуття безперестанного фізичного та душевного болю. І тим не менш, вона не має можливості ні залишити свого покликання, ні звільнитися від нього, оскільки залишається жінкою; незважаючи на сповнене скорботою життя, що є її долею у шлюбі, всі бажання її душі спрямовані на виконання свого покликання; вона залишається пов’язаною зі своїм чоловіком та прагне бути поєднаною з ним.

Чоловіка було покарано вже у покаранні жінки. Уже навіть у тому, що вона мешкає з ним, він втратив свою свободу, свою незалежність, своє власне керівництво по відношенню до неї. Будучи рабом своїх прагнень, він стає рабом жінки, для того щоб пізніше помститися за своє приниження та образу. Будучи приведеною до чоловіка добровільно, жінка своїми хитрощами прагне зачарувати його, або ж вона впокорюється під його владу, подібно до рабині. Рабство та тиранія є тими гріхами, на які приречені спільні взаємини чоловіка та жінки, та які виставлені напоказ із часів порушення Божої настанови.

До того ж чоловік отримав своє власне покарання, яке вплинуло на його особисте покликання, а саме – працювати у поті чола свого.           Через людину земля є проклятою, і сама земля може породити лише терни й будяки, все створіння покорилося марноті, не добровільно, але через того, хто скорив його; і все в природі змінене силою, яка протистоїть людству із ворожістю, що пригнічує людське існування та людське життя. Відколи людство розірвало свій зв’язок із Богом, його гармонію із  світом було розірвано. Отже, чоловік мусить просуватися вперед та підкоряти землю, йдучи шляхом постійної боротьби; він повинен боротися із силами природи, що лякають його – з розбурханими стихіями, дикими звірами, суворою місцевістю, змагатися проти вітру та негоди, холоду та спеки, каміння та бруду. Він мусить працювати головою та руками, сповнений болю та турбот, кожен день, усе своє життя. Він має завойовувати світ, та сантиметр за сантиметром, крок за кроком робити землю придатною до обробляння. . Тільки у такий спосіб, у поті чола свого, чоловік зможе вижити сам, вижити разом із своєю родиною, та й з усім родом людським. Відтепер голод та любов ведуть його невпинно вперед.

Однак це покарання є також і благословенням як особисто для чоловіка, так і для його родини, й для всього суспільства.  Воно полягає в тому, що, по-перше,  людина продовжує життя, що вона не одразу ж стала жертвою смерті, як вона на те заслуговувала; що вона буде плідною, буде розмножуватися, та буде наповнювати землю власним потомством. Маючи такі очікування, перший чоловік змінив ім’я своєї дружини. Раніше він називав їїЧоловіковою, тому що вона була взята від чоловіка та дана йому як підтримка й опора. Тепер вона носитиме ймення Єва, матір усіх, хто живе, тому що жінка поступається місцем матері, і її допомога чоловікові тепер явлена в тому, що вона виношує та виховує дітей.

Окрім цього, людству залишається завдання, яке йому було йому доручене  під час творіння. Людство продовжує бути покликаним до того, щоб наповнювати землю, підкоряти її та володарювати нею. Навіть якщо людство здатне лише частково та у страшній боротьбі  відповідати цьому покликанню, ця багатостраждальна праця є благословенною, тому що підтримує людство у його більш високому стані над природою, та охороняє його перед обличчям моральної та духовної поразки.

Врешті решт, в цих покараннях також міститься обітниця, що Бог буде супроводжувати людство впродовж його тяжкої подорожі, та буде надавати силу та підтримку людству у звершенні свого покликання. Оскільки Єва є матір’ю життя, вона носить життя в своїй утробі, життя людства, життя насіння жінки. Жінка буде спасенною через народження дітей; у її жіночому та материнському покликанні вона явить свої найпрекрасніші та найвитонченіші чесноти; не одна лише Марія, що благословенна поміж жінками, відкупить переступ Єви. У Сині, народженому від неї, жінка та чоловік ще раз досягають виконання свого покликання; оскільки у Христі, рабі Божому, не лише звершується праця душі по відновленню правди та досягненню примирення, але також у Ньому світ є переможений.

Для Адама, Єви та їхніх нащадків свята родина Йосипа, Марії та Дитини стали божественним взірцем.