Історична довідка

Слово «реформа» вбирає в собі біблійну ідею про «навернення», й вживається у тих випадках, коли йдеться про повернення до шляхів Божих, відкритих Ним в одкровенні. Однією з таких реформ була «реформація» царя Єзекії, яку він провадив у Ізраїлі з метою відвернути народ від поклоніння ідолам та знов настановити його у благоговійному вшануванні Бога, Який у завіті благодаті, на горі Синай, назвав цей народ Своїм навіки (див. 2 Хр., 29-32).

Впродовж усієї історії церкви слово «реформа» вживалося виключно по відношенню до «Реформації» XVI-го століття. Під час цієї «Реформації» тисячі віруючих Європи, на чолі яких стали реформатори Мартин Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвінглі та інші, відійшли від вчення та практик Римо-католицької церкви й повернулися до чітких настанов Святого Писання. Послідовники реформатора Жана Кальвіна стали відомими як «реформати» – на відміну від послідовників Лютера (лютеран), або ж Менно Симонса (меннонітів), і т. п. Церкви, засновані на континенті, та й дотримувались кальвінського мислення, для власної ідентифікації схилялись до використання терміну «реформатські», натомість кальвіністські церкви, засновані у Британії називали себе «пресвітеріанськими». За способом же богословського мислення обидві церкви є реформатськими.

«...бути реформатом – це означає понад усе шанувати Бога, не бути високої думки про людину, й з глибини серця сповнюватись подякою за безмежне Боже милосердя до грішників, виявлене до них через Ісуса Христа...»

Особливості реформатського мислення

Отже, що є характерною ознакою саме «реформатського» мислення? Найголовнішою й найтиповішою рисою такого мислення є шлях, яким людина сприймає Бога – тобто, це сприйняття Божественності Бога, якщо можна так висловитись. Таким є центральний принцип реформатського мислення, й з нього випливають декілька наслідків, про які мова піде далі.

1.     Бог

Провідники реформатської думки, разом із віруючими реформатських церков, сприймають Бога як реальну Істоту. Бог не є продуктом людської думки, або ж людських сподівань – Він є Живий й реально Існуючий. На відміну від нашого з вами світу, який має свій початок, Бог є Вічний й не має початку. Він є Бог Єдиний, у трьох Особах; Він – Самодостатній, Він ні в чому не має потреби, в тому числі й потреби в людстві. Той факт, що Отець, Син і Святий Дух є Єдиним Істинним Богом, для реформатських віруючих є неосяжною таємницею, але жодним чином не каменем спотикання – оскільки людина, Боже творіння, ніколи не «звеличиться» настільки, аби збагнути Божественну сутність Творця. Реформатський віруючий тим задовольняється – тому що Той Бог, Якого можна збагнути, не може бути Богом, достойним поклоніння, не кажучи вже про те, щоб на такого Бога покластися.

Шість днів Всемогутній Бог, силою Свого Слова, творив всесвіт, і з того часу й до сьогодні Він утримує створений Ним світ. Слово «утримує» слід розуміти у тому значенні, що цей світ одразу б обернувся на «ніщо» – чим він й був до своєї появи – якби  Божа всемогутня правиця припинила тримати його. А тому всяке створіння у своєму існуванні перебуває у повній залежності від Бога. Більше того, Бог, утримуючи цей світ, чинить навіть більше, аніж тільки забезпечувати його існування – Він володарює у ньому, і весь історичний перебіг світу йде згідно із Його наміром, складеним заздалегідь. Землетруси, чи то випадіння волосся – ніщо з цього не відбувається через неминучість змін або наукову обґрунтованість, але все – під дією Його Отцівської руки (в той час як зсуви тектонічних платформ або ж генетичний склад тої чи іншої людини виступають як засоби, що Бог їх використовує з метою викликати землетрус чи облисіння).

Дехто прагне збагнути причини, з яких Бог допускає землетруси (а деяким людям – втратити волосся), проте віруючі-реформати на тому не наполягають, аби Він звітував перед людиною – Божа премудрість є надвисокою й незбагненною для людського розуміння. (Якби то було по-іншому, Бог став би не достойним поклоніння й довіри.)

2. Людина

Наступне, друге з головних положень реформатської віри – це людина й її незначність. Людина, на відміну від Бога, є Його творінням – а тому її існування й мислення обмежені категоріями часу й простору. Навіть ще до свого гріхопадіння тварна людина – саме через свою тварність – не здатна власною думкою осягнути Бога, адже відстань між творінням й Творцем є нездоланною. Звісно, що гріхопадіння людини ще сильніше унеможливило її здатність збагнути Творця, й одночасно перетворило її на істоту зарозумілу, здатну, як вона вважає, розгадати Бога, вимагати від Нього звіту, або й навіть заперечувати Його існування.

3. Завіт

Третє головне положення реформатської віри – це є безмежна й вічна Божа велич, у якій Він не відкинув Свого творіння, але встановив зв'язок любові із людством. Цей Вічний й Святий Бог, у присутності Якого ангели ховають свої обличчя, створив людину, аби вона увійшла з Ним у спільність – Цей Бог слави всиновлює створену Ним людину, робить її Своїм дитям! Чи здатні ми осягнути дивовижне й незбагненне прагнення Бога – Вічного й Самодостатнього Отця, Сина й Святого Духа: для чого Він укладав завіт із тим, хто є створений з пороху земного?! Але питання набуває ще більшої гостроти – й стає від того ще більш незбагненним: для чого Бог – Вічний й Самодостатній Отець, Син й Святий Дух – одразу, як людина своїм гріхопадінням порушила цей зв'язок любові – перевстановлює завіт з грішним людством?! Який же дивний і прекрасний є Бог!

4. Божа милість

Завіт, як зв'язок любові між Богом та людиною, був й повністю залишається чином Божим. Ані до гріхопадіння, ані після нього, в людини не було нічого з того, аби змусити Бога являти їй Свою любов. І чи має право на існування взагалі та думка, щоб Вічний Бог повинен був віднаходити у створеній Ним людині щось варте Його любові?! Адже все, чим володіє людина, й уся її сутність – все йде від Бога, й у Ньому бере свій початок.

Саме Бог є Той, Хто у милосерді Своєму започаткував завітний зв'язок із людиною у райському саду; Той, Хто у ще більшому милосерді Своєму знов прийшов до людини вже після того, як вона із зневагою відкинула Божий завіт любові, укладений в раю. Для відновлення цього союзу любові Господь мав звершити відкуплення грішників від диявольського полону; мав принести покарання – плату за гріх. Адже людина, жалюгідне творіння, не мала жодних засобів до визволення себе від влади диявола й принесення викупу за гріх. Але ж, попри людську немічність та нікчемність, Господь не залишив людину в її безпорадності (а якби Він так учинив, то було б правосудним). Натомість, Він, за власної волі, призначив стати людиною, в особі Сина, Ісуса Христа, Правдивого Бога й Правдивої Людини, й Хто, отже, здатний був звершити відкуплення від гріха, принести грішникам звільнення від сатанинської влади, та примирити їх з Богом.

А тому відкуплення аж ніяк не є людською заслугою. Спасіння – це вияв Божого милосердя й заслуга суверенного Бога. Він спас людину яка на спасіння не заслуговує. Звісно ж, що цей вияв Божого милосердя ще сильніше свідчить про те, Який чудовий і славний є наш Бог!

Отже, зважаючи на те, що відкуплення повністю є заслугою Бога й виявленням Його милосердя; й на те, що людина не має жодних підстав претендувати на відкуплення (ані від того, що вона є Божим творінням, ані від того, що вона відкинула Божий завіт любові в раю), ніяка людина не вправі засуджувати Божий чин призначення, згідно з яким обрані удостоюються Його милосердя в Ісусі Христі. Кількість спасенних осіб, й кожна з них поімен­но – усі вони повністю й остаточно є у волі суверенного Бога. Такий вигляд має доктрина призначення, або передвизначення (рос. предопределение), яка вчить про виключний Божий чин та волевиявлення щодо тих, хто має від Нього спасіння.

Насправді ж, доктрина призначення є одним з проявів реальної дії Божого провидіння, згідно з яким у Божому творінні нічого не відбувається волею випадку, але все направляється Його Отцівською рукою – починаючи від зсувів тектонічних плит землі й закінчуючи випадінням мого волосся. А отже, саме з Отцівської руки я почую Добру звістку спасіння й увірую в доктрину відкуплення.

5. Наша відповідальність

І, нарешті, остання важлива річ, яка характеризує віруючих-реформатів – це людська відповідальність. І хоча людина є тільки творінням із пороху (а тепер, внаслідок гріхопадіння, – творінням грішним), Бог дав їй здатність до прийняття відповідальних рішень. Ця здатність подарована людині Богом ще від початку, а тому й від самого початку людина є відповідальною за те, щоб діяти згідно з цією здатністю, – Сам Бог покладає на неї відповідальність діяти згідно цього зразку. Варто відзначити, що після гріхопадіння людина втратила здатність до відповідальних дій перед Божим лицем – усі її вчинки (слова й думки) заплямовані гріхом. Тим не менш, ця нездатність не стала результатом невдачі Бога у тому, як Він створив людину, але навпаки – результатом свідомого непослуху й ігнорування людиною заповідей Творця. Тому Бог й не знімає з людини відповідальності за всі її вчинки – Боже покарання навічно стає долею тих, хто діє безвідповідально. Це вірно, що під владою суверенного Бога перебуває усе (починаючи від того, що я їм на сніданок, і завершуючи тим, хто отримає спасіння), але відповідальність за власний спосіб життя лежить на мені (починаючи з того, чи правильно я харчуюся, й завершуючи тим, чи вірую  в Євангелію Ісуса Христа).

Природна людська цікавість прагне збагнути, яким чином Бог може залишатися стовідсотково суверенним, а людина водночас – стовідсотково відповідальною. Але цей парадокс не підвладний людській думці – саме від того, що людина обмежена, а Бог суверенний. Віруючий-реформат в смиренні приймає цю реальність, він серйозно ставиться до власної відповідальності, він славить свого Бога за зважені рішення, які Господь дав йому здатність приймати.

Підсумок

Отже, що ж означає бути реформатом? Загалом, бути реформатом означає: понад усе шанувати Бога, не бути високої думки про людину, й з глибини серця сповнюватись подякою за безмежне Боже милосердя до грішників, виявлене до них через Ісуса Христа. І цим милосердям я особисто, прямо й безперешкодно стаю Його дитям – заради Ісуса! Ця досконала втіха в дуже вдало висловлена у Першому Дні Господньому Гейдельберзького Катехізису :

...

я не належу собі,

а належу – тілом і душею,

як в житті, так і в смерті –

моєму вірному Спасителю Ісусу Христу.

Він сповна заплатив за всі мої гріхи

Своєю дорогоцінною кров’ю

та звільнив мене від сили диявола.

Він так береже мене,

що навіть волосина не впаде з моєї голови

без волі на те Отця мого Небесного:

по суті все повинно сприяти моєму спасінню.

Оскільки я належу Христу,

Він Духом Своїм Святим

запевняє мене

у вічному житті

та дає мені щире бажання і готовність

жити для Нього відтепер і надалі.

Бути реформатом – це велика честь!