Для перегляду повної версії скачайте PDF

ГОСПОДНІЙ  ДЕНЬ 1

Резюме.

Моєю  єдиною  втіхою  в  житті  є  те, що  я  не  належу  сам  собі, а  цілком  моєму  вірному  Спасителю  Ісусу  Христу.

Пояснення.

Гейдельберзький катехізис  часто  називають  катехізисом  «втіхи». Він  отримав  таку  назву  не  просто  тому, що «втіха» є  ключовим  словом  найпершого  Господнього  Дня,  але  й  тому, що  весь  Катехізис  є  поясненням  цього  слова. Знову  і  знову, подорожуючи  цим  стародавнім  віровизнанням, там  можна  зустріти, якщо  не  саме  слово, то, по  крайній  мірі, його  базове  значення. Гейдельберзький  катехізис  дійсно  являється «підручником  втіхи».

Крім  того, виникає  запитання, «Що тут потрібно розуміти під словом «втіха?». Очевидно, що  є  певні  речі, які  повинні  бути  поставлені  на  перше  місце. Катехізис «втіхи» не  повинен  прямо асоціюватись  з  хорошою  їжею, теплим  одягом, зручними  землями, або  престижним  автомобілем. Ця «втіха»  не  є  предметом  матеріальним. Ця « втіха»  також  не є  справою  почуттів  чи  атмосфери  навколо  нас. Швидше  за  все, це  слово  має  особливу  якість. «Втіха»  тут  означає  силу, силу  виживання. Вона  полегшує  вбогість, страждання  та  горе.

Щоб  бути  більш  точним, потрібно  сказати, що  « втіха» належить  до  певної  якості, яка , в  свою  чергу, є  залежною  від  певних  стосунків. Катехізис  наголошує, що «втіха» належить  якості, яка  в свою  чергу  є  залежною  від  певних  стосунків. Катехізис  наголошує, що «втіха»  має  спільність  з  нашим  Спасителем  Ісусом  Христом. Фактично, Божі  люди  не  просто  знають  Його, але  й  навіть  люблять  Його,  а  також  «належать» Йому. Вони  є  Його  власністю. Вони  носять  тавро  Його  власності. Він  їх  купив.  Зверніть  увагу, що  про  це  сказано  в І Кор.6:19б-20, «...і  ви  не  свої...» ; Рим. 14: 7-9, «...ми  Господні...»;  1 Кор. 3:23, «...ви  ж  Христові...»; Тит. 2:14, «...Собі людей  вибраних...».Отже, потрібно  сказати, що «втіха», біблійна  втіха, знаходить своє  значення  і  багатство  в  тому  факті, що  Християни   повністю  і  завжди  належать  Ісусу  Христу.

Виникає  запитання, «Як  ця «належність» сталася?» Катехізис  наголошує, що  це  є  результатом  особливої  угоди, а  саме, «Христос  викупив  нас  Своєю  дорогоцінною  кров’ю. Проливши  Свою  кров  на  Голгофі, Він  заплатив  ціну  моєї  свободи.». Катехізис  звертає нашу  увагу  на  той  факт, що «...Він  заплатив  за  всі  мої  гріхи (1 Ів.1:7); Він  звільнив  нас  від  влади  диявола ( Євр.2:14) ; Він  захищає  мне (Ів.10-28) ; Він  гарантує  мені  вічне  життя  в  Ньому (Еф.1:13,14)». Цей  список  можна  продовжувати  і  продовжувати, тому  що  немає  кінця  тим  вигодам, які  отримуємо  від  приналежності  до  Христа. Він  дійсно  є  джерелом  християнської  втіхи. Всупереч  тому  вченню,  що  сьогодні  багато  людей  можуть  привести  нас  до  Господа  та  його  благословінь, Катехізис  вторить  винятковості  Писання, яке  стверджує, «...І нема ні в кім іншім  спасіння. Бо  під  небом  нема  іншого  Ймення, даного  людям, що  ним  би  спастися  ми  мали.»(Дії 4:12). Ми  не  знайдемо  справжньої  втіхи  як у  Будди  і в трансцендентальній  медитації, так  і  через  штучні  засоби, тобто  алкоголь, наркотики.  Ми  знайдемо  її  тільки  в  Христі  та  особисті  стосунки  з  Ним.

Насправді, потрібно сказати, що такі стосунки з Ним дають чудові плоди. На цей раз я дійсно настроєний до Ісуса Христа, як до мого вірного Спасителя, щоб побачити, що я вже не винний  в різного роду поступках, як через мою гріховну природу, так і не буду наказний Господом , а саме вічною смертю. В той же самий час я вже не являюсь рабом Сатани і не полонений його лихими дорогами, так як Христос переміг його і всіх його приспішників. Чому, у навіть найбільших переворотах цього життя, я знаю тепер , що можу захищено? Тому що Господь зі мною і захищає мене. Яке зло може  мені причинити це життя з його катастрофами? По відношенню до цього, Катехізис підкреслює, що Христос захищає тих, хто є Його, як  негативно «жоден волос не впаде з моєї голови», так і позитивно « все повинно працювати на моє спасіння». Він підсилить мене в слабості, втішить мене в смутку, виведе мене із збентеження.

Багато потрібно сказати про приналежність до Христа і про втіху, як результат цієї приналежності. Вона не тільки піклується про гріховне минуле та небезпечне сьогодення, але й обіцяє славне майбутнє. Катехізис говорить, що Христос « гарантує мені вічне життя». Він усунув всі перешкоди між віруючими і їх майбутнім : гріх, сатану, провину, покарання і смерть. Дорога відкрита до нескінченного життя, але не до життя, яке є простим продовженням цього життя. Це життя є повне розчарувань, хвороб, горя і втрат, а вжитті прийдешньому всі ці негативні речі будуть усунуті: більше не буде сліз, смерті, ридань та плачу, не буде більше болю (Об.21:4 ).

Як я можу бути впевненим в цьому? Катехізис заявляє, що Христос посилає Святого Духа, який переконує мене, що це велике майбутнє є правдою і воно є для мене. Дух усуне всі сумніви і застереження. Він вселить впевненість і почуття захищеності  в моє серце, коли йдеться про обіцянки Бога. В той же час Дух, якого посилає Христос, підготує мене до цього майбутнього сьогодні. Навіть зараз Він зайнятий підготовкою Божих людей до вступу в землю обітовану. Але тоді, як Запитання та ВідповідьN1 визначають нашу «єдину втіху», наступне Запитання та Відповідь навчають всіх нас тому ставленню, якого ми повинні дотримуватись приєднуючись до цієї втіхи. Це повинно бути трьохгранне ставлення. А саме , усвідомлювати масштаби наших гріхів та страждань, яким чином ми  звільнились від них та як нам треба жити в подяці за це звільнення. Звичайно, про це можна сказати коротше, тобто, ми повинні знати про Гріх та Страждання, Звільнення та Вдячність. Є інший спосіб це виразити, отже ми повинні знати про Гріх, Спасіння та Служіння. Можна ще інакше сказати, ми повинні знати про Провину, Благодать Вдячність.

Незважаючи на те як ми це все обставимо, та частина Катехізису, що залишилась, будується навколо цих трьох пунктів. В Господніх днях NN2-4 ми будемо говорити про наші Гріх та Страждання, в Госп. Днях NN 5-31—про наше Звільнення (Спасіння, Благодать), а в Госп. Днях NN 32-52—про нашу Подяку (Службу, Вдячність). Теж потрібно відмітити, що друга частина є роз’ясненням Апостольського Символу віри, тоді як в третій частині ми знаходимо роз’яснення як Десяти Заповідей, так і  Молитви Господньої (Отче наш...). І останнє, потрібно собі уяснити, що такий трьохгранний розподіл Катехізису не є звичайним людським винаходом, скоріше це є пророчий знак. Ви можете це знайти в посланні Павла до Римлян де в розділах 1:28—3:20 йдеться про Гріх, в розділах 3:21—11:36 йдеться про Спасіння, а розділах 12:1---16:27 йдеться про Служіння. Отже, можна скати, що Господній День N 1 одночасно являється як резюме, так і програмою. Він об’єднує всі основні аспекти Християнської віри в одне Запитання та Відповідь і в той же самий час він підказує нам, що буде в наступних Господніх Днях. Це чудовий початок. Нехай ця ваша подорож теж буде чудовою.  

Господній День 2.

Резюме.

Наші нещастя відбуваються через те, що ми не здатні любити Бога і свого ближнього.

Пояснення.

В Господньому Дні 2 Катехізис виражає своє ставлення до теми « Наш гріх та нещастя». Цієї теми ми торкнемось досить коротко, тому що тільки три Госп. Дні присвячені цій темі. Проте, ми не повинні прирівнювати стислість до маловажності, так як Катехізис має справу тільки з речами великої значимості. Якщо ми не будемо серйозно сприймати гріх та нещастя, то ніколи не зможемо зрозуміти важливість величезної роботи Христа. Ми будемо тільки тоді розуміти велич нашого Спасителя, коли ясно зрозуміємо від чого Він нас спас. Важливо, щоб ми не недооцінили доречність цієї чстини Катехізису.

Було б доцільно детальніше зупинитись на цих двох словах: « гріх» та « нещастя».Не зважаючи на те, що слово «гріх» не потребує пояснення, ми повинні розуміти, що це загальне слово, яке використовується в різних випадках. І це відображено в Біблії. Там це слово використовується у всіх його значеннях. Найважливішим словом в Старому Заповіті є слово «гріх» в значенні «схибити» (Суд.20:16; Прип.19:2). Воно використовується десь 580 разів і стосується людини, яка схибила, відійшла від тих стандартів, які встановив Бог спеціально для того, щоб дотримуватись закону. Інші слова, які використовуються стосовно гріха, теж описують дії людини і як вони пов’язані з законом. Порушення закону означає бунт проти закону; тоді як « беззаконня» являється відхиленням від закону або перекручуванням закону. Яскравим прикладом використання цих слів можна знайти в Пс. 51. Як в Старому Заповіті, так і в Новому є багато слів, використаних в значенні «гріх». Такі слова, як « провина», «помилка», «несправедливість», «злий вчинок» -- всі вони, так чи інакше, описують природу гріха. Всі вони достатньо ясно показують непокору Богу. Гріх – це викривлене власне бажання, а не виконання Божої волі, як це ясно показано в Його законі.

На додачу до слова «гріх» є ще слово «нещастя». Ці два слова є дуже споріднені. І дійсно, можна сказати, що перше слово, це причина, а друге – результат. Гріхи завжди мають наслідки і найбільшим наслідком гріха є нещастя. Що таке «нещастя»? Німецьке слово в оригінальному тексті Катехізису є слово «elend», яке використовувалось для того, щоб описувати того, кого вислали із рідної землі. Така людина почуває себе дуже погано. В такої людини є проблеми з мовою, звичаями, які вона не може збагнути, а також не знайомі обличчя. І в той же час , в цій людині живе велике бажання бути в своїй сім¢ї, серед друзів, тобто бути в звичай ній обстановці. Результатом цього є те, що життя цієї людини наповнене нещастям, порожнечею, крахом. В деякій мірі все це подібне до того, як ап. Павло скаржився в Рим. 7. Там  теж ми маємо опис людини в нещасті, тільки в цьому випадку ми маємо людину, яка не страждає через вигнання з рідної домівки, а тому, що вона страждає через вигнання від Бога та від виконання Його волі. Те, що він хоче робити, він не може робити. А те, що він робить, він не хоче робити. Його життя, це постійна невдача, це падіння, це безкінечний крах через його гріхи.

[ Що робить гріх? Можливо більше, ніж будь що, він приводить до вигнання, в значенні відчуження. Найкращий приклад цього можна знайти в Бут. 3, де описані обставини гріхопадіння. Там людина змальована, як відчужена від Бога, від самої себе, своєї дружини, від оточення. Серед всіх, найважливішим є відчуження від Бога. З випливають всі інші види відчуження.

Як результат, гріх є завжди більше, ніж особиста провина або щось швидкоплинне. Його щупальці проникають у всі сфери життя, у всі часточки нашого буття. Чому існують прокляття і блюзнірство? Тому, що людина  відчужена від Бога. Чому існують конфлікт і війна? Тому, що людина відчужена від людини. Чому існує розлучення? Тому, що чоловік погано почуває себе із своєю дружиною. Чому відбуваються землетруси? Тому, що людина знаходиться в стані суперечки з творінням. Цей список можна продовжувати і продовжувати. Людське життя, це бойня.]

Як вона (людина) пізнає це? Чому вчить її гріх та нещастя більш, ніж будь що? Катехізис в Зап. та Відп.3 каже, що це є « закон Божий». Що під цим мається на увазі? Біблія використовує « закон» в трьох значеннях. Це може стосуватися Біблії (Ів.10:34). Тому що в деякій мірі Біблія є дійсно законом, так як Бог говорить і управляє через неї. Це може стосуватися і перших п’яти книг Біблії (Мт.5:17). Старий Заповіт був розділений Євреями на три частини: Закон, Пророки і Писання. І нарешті це може стосуватися і 10 Заповідей (Вих.20; Повт.5). Інший спосіб бачення закону полягає в тому, що він може бути розділений на три типи: обрядовий закон, який керує богослужінням в Ізраїлі; цивільне право, яке керує громадським та суспільним життям Ізраїлю; моральне право, яке підсумовано в 10 Заповідях. У зв’язку з цими визначеннями, проте, ми повинні чітко зрозуміти, що Христос виконав обрядовий закон, що цивільне право стало справою минулого з руйнуванням теократії Ізраїлю і тільки єдине , моральне право, залишається чинним.

 Все це означає, що вся Біблія являється законом Божим, це 10 Заповідей, які показані в найбільш гострій формі. Закон говорить нам про досконалу волю Божу в нашому житті. Закон говорить нам хто Він є і, що Він чекає від нас.

Потрібно зазначити, що в зв’язку з нашим гріхом і стражданням, Катехізис вказує нам не тільки на закон Божий, але і резюме цього закону ( Мт. 22: 37-40 ). Це резюме можна виразити одним словом – Любов. Серцем закону є Любов. Але її потрібно розуміти, як двогранну любов. На першому місці, закон наголошує, ми повинні любити Бога палко і цілковито – серцем, душею, розумом і силою. На другому місці, закон наголошує на тому, що ми повинні любити своїх Ближніх, як самих себе. Хто ж є нашим ближнім? Любий, з ким ми входимо в контакт, чи опиняється на нашому шляху (див. притчу про Доброго Самаритянина. Лук. 10:25-37).

Це резюме дуже ясно представлено нам в Новому Заповіті Самим Господом Ісусом Христом, проте, ми повинні розуміти, що це не йде від Нього. Все, що зробив Христос, так це те, що Він представив цей закон, нагадуючи Фарисеям про те, що Бог вже показував давним давно в Старому Заповіті. Вимогу  любити Бога можна знайти в Повт.6:5; тоді як вимогу любити ближнього можна знайти в Лев.19:18.

Що означає « любити»? На противагу багатьом визначенням, любов в Біблії є завжди щось більше, ніж просто почуття чи емоції. Це наші справи, покірливість та поведінка. Ми повинні показувати нашу любов до Бога через наше благочестя, нашу загальну покору і нашу віру в Нього. Ми повинні показувати нашу любов до ближніх через нашу турботу, співчуття та наші справи. Любов, яку ми демонструємо до самих себе, повинна співпадати з любов¢ю до наших ближніх.

Так повинно бути, але чи так воно є насправді? Чи любимо ми Бога та наших ближніх беззастережно? Катехізис запитує, « Чи можеш ти досконало виконувати все це? (Зап.5). Відповідь є «Ні!». І це не просто так собі « Ні!». Катехізис заявляє, -- « За природою своєю, я схильний ненавидіти Бога та свого ближнього». Іншими словами, наше життя спрямоване і схильне не до любові, а до ненависті. Через нашу природу, ми готові служити собі, а не Богу. Ми схильні ставити себе на перше місце, а ближнього свого – на останнє. Ми схильні критикувати ближнього, а не хвалити його. Все в нашому житті вказує на те, що любов для нас, це щось чуже, а ненависть—рідне. Що таке «ненависть»? Це означає і наказ, і недогляд одночасно. Це означає, що відбуваються діяння, які ранять Бога (ненависть) і одночасно – неприйняття всього цього, що є нашим стремлінням і обов’язком (любов).

Звичайно, що багато людей не допускають цього. Вони кажуть, -- «Я не ненавиджу Бога». «Я можу бути індиферентним до Нього, але не ненавидіти Його». Але чи правда це? Писання змальовує зовсім іншу історію. Там говориться, що ми більше не звертаємо уваги на Бога. Ми не думаємо про Нього. Ми не враховуємо Його в наших планах.. Дійсно, ми рішуче йдемо проти Його волі. Ми взагалі не піклуємось про Нього. Навіть гірше, ми різними способами демонструємо, що ми постійно бунтуємо проти Нього. Гординя переповнює наші серця і ми відмовляємось коритись Йому. Ми топчемо Його закон. Ми ігноруємо Його святість. Дійсно, грішний стан людини, це гірше, ніж байдужість. Це один із видів ненависті і антагонізму (Рим.1, 3). За своєю природою, ми далекі від Бога; ми знаходимось в опозиції до Бога; ми порушуємо (оскверняємо) Божу волю. Ми перебуваємо на землі страждань.

Господній День 3

Резюме.

Спочатку Бог створив людину доброю у всіх відношеннях, але людина повстала проти Бога і таким чином, зіпсувала себе і все творіння.

Пояснення.

Госп. День 2 розпочав ту частину Катехізису, яка називається « Наш Гріх та Страждання», страшною звісткою про те, що за природою своєю, ми здатні не любити Бога і свого ближнього, а ненавидіти. Як це сталося? Кого потрібно звинувачувати в  людських нещастях? Дехто стверджує, що звинувачувати потрібно Бога. Вони стверджують, що Бог створив людину не достатньо доброю, раз вона переступила лінію закону Божого, як машина з дефектами з автозаводу. Йому треба  було б зразу же все виправити. Та замість цього, Бог дозволив їй ( людині ) продовжувати свій шлях аж до певного випадку. В результаті таких доказів, ці люди роблять висновок, що людина не може відступити від тих дій і того шляху, на якому вона перебуває. Справжня причина – це Божа вина. Але чи дійсно це є правдою? Чи, зрештою, винен Бог у стражданнях людини? Катехізис це категорично заперечує. Там говориться, що « Бог створив людину хорошою за образом Своїм » ( Від. 6 ). Згідно з Писанням, Катехізис говорить, що людина не мала ніяких недостатків, тому що Бог створив її « хорошою» у всіх відношеннях. Не було ніяких скритих недостатків, які б виявились раніше чи пізніше. Майстерність Бога була досконалою.

Пізніше, це було доказано тим, що Бог створив людину « за образом Своїм». Що це означає? Катехізис пояснює це заявляючи, що Бог створив людину « в справжній праведності та святості» ( Від. 6 ). Іншими словами, людина була наділена двома якостями, якими володів і Бог. Так як Бог є святий, він створив і людину святою. Так як Бог є праведний, Він створив і людину праведною. Так як немає порівняння Бога і людини, не можна сказати, що вони володіли цими двома якостями в однаковій мірі, але вони володіли ними взагалі. Ці якості, в свою чергу, дали людині змогу служити Богу повністю і в покорі.

[ Для старших студентів було б корисно, якби більше уваги було приділено людині, як образу Бога. Потрібно наголосити, що цей образ стосується як людської особи, так і людської функції. З поваги до її особистості, Бог наділив людину тими якостями, в яких вона відчувала потребу. Катехізис згадує « істинні праведність і святість», але ці дві якості не є вичерпними через те, що мудрість, знання, інтелект, волю, уяву, погляд, слух, мову і т.д. потрібно до цього добавити. Поважаючи функцію людини, потрібно розуміти, що Бог створив людину слугою по відношенню до Себе, попечителем по відношенню до свого ближнього і управляючим по відношенню до творіння. Або можна сказати, що Бог створив людину пророком ( знати Бога ), священиком ( любити Бога ) і царем ( жити з Ним ). Все це є достатнім доказом того, що Бог, ні в якому разі, не може бути звинуваченим в людських нещастях.]  Якщо Бог не може бути звинуваченим, то хто ж тоді? Катехізис поміщає вину там, де вона і повинна бути, а саме на плечі людини. Наші прабатьки, Адам і Єва, мали все: люблячого Бога і Отця, незвичайний дім, багате предназначення, дорогоцінні стосунки, але все це вони розрушили. Вони не виконали наказу Бога не вкушати плода з дерева знання добра і зла. Вони звернули увагу на голос диявола. Вони з¢їли і згрішили. Чому? Виходячи з того, як диявол спокушав їх, сталось так, що вони не захотіли залишатись слугами Божими, вони захотіли бути рівними Богу.( Бут.3:5 ).Творіння повстало повстали проти Творця.                

[ На противагу точці зору багатьох, сьогодні немає виправдання такому розумінню перших розділів Буття, ніби це є міф, легенда чи сага, чи щось таке, чого насправді не було. Біблія представляє нам Адама і Єву, як реальних людей, а не як символи чи навчальні моделі. У зв’язку з цим, потрібно мати на увазі, що в Новому Заповіті генеалогія Ісуса Христа простежується аж до Адама ( Лук.3:38 ) і що ап. Павло відмічає істотну різницю між роботою першого Адама і другого Адама ( Рим.5 ) ]

Людина пала, а які ж обставини цього падіння? У всякому разі, вони є спустошуючими. Вони впливають на самого чоловіка, його стосунки з Богом, його дружину, дітей, його світ. Щодо Бога і людини, то ці стосунки є зруйновані. Незважаючи на те, що колись між ними було велике братство, зараз існує велика прірва. Вони вже більше не розмовляють в прохолоді Саду. Вони більше не бачать один одного. Людина повертається спиною до Бога і наближається до Нього із страхом і небезпекою ( Бут.3:8 ). Завдяки чоловіку і його дружині, провина і нечесність виступають на перший план. Завдяки жінці і дітям, буде багато болю (Бут.3:16 ). Завдяки чоловіку і його нащадкам, буде розбещеність в зачатті і народженні ( Пс.51:5 ).Завдяки чоловіку і природі, будуть піт і сльози, важка праця і крах надій ( Бут.3:17-19 ).Завдяки чоловіку і його майбутньому, будуть боротьба і смерть ( Бут.3:15,19 ).Список цих відгуків подій все продовжується і продовжується. Ніколи в історії людства ще не було такого лиха, як це.

[ Потрібно звернути увагу на той факт, що існує тісний зв’язок між падінням Адама і Єви та тим, що називається « повною гріховністю». Для того, щоб правильно пояснити, що це означає, для старших студентів було б краще звернутися як до Бельгійської Конфесії, статті 14 і 15, так і до Дортського Канону, глави 3 і 4 доктрини, статті 1-4. Там ми взнаємо, що стан людини, це успадкований стан, всеохоплюючий стан, який впливає на її розум, волю, почуття. Іншими словами, на все її єство. Нас навчають, що цей універсальний стан впливає на все людство. Необхідно згадати Пелагіуса ( Pelagius ), який навчає, що людська гріховність не є справою природи, а виховання. Він говорив, що гріх приходить до людини із зовні, через поганий приклад інших, а не з середини. Писання навчає, що і те, і друге потрібно тримати в полі зору. Ми заплановані і народжені з гріхом, але ми також і взнаємо про гріх в цьому житті. І тільки через ось такий збалансований, біблійний погляд на гріх, ми насправді можемо бачити справжній характер людини, як і перевірити всі ті грандіозні філософії, які характеризують людину, як досконалу або здатну до досконалості.]

Людина, описана в Госп.Дні 3, виглядає дуже сумно, але не безнадійно. Катехізис  говорить, що існує лікарство від людського гріха та нещастя, проте воно не залежить від самої людини. Не існує такого способу, при допомозі якого, людина могла б висмикнути себе за халяви з багнюки і таким чином вирішити свої проблеми. За своєю природою, людина схильна до падіння. Ці нахили людські, направлені до диявола і смерті. Єдиною надією для людини є спокій у Бозі. Якщо тільки не відродимось згори , від Духу Божого ( Відп.8 ).

Що означає « відродитись згори»? Це означає, народитись знову, або народитись згори. Найкращу ілюстрацію цього можна знайти в Ів.3, де Господь Ісус має розмову з Никодимом. В цій розмові наш Господь відмічає дуже графічно, що відродження є необхідність, чудо і таїнство. Без цього ніхто не ввійде в царство. І в той же самий час, ніхто не знає, як Дух виконує цю роботу ( Канони, ІІІ / ІU, 12 ). Це знаходиться поза людським розумінням і поза передбаченням. Частково це пояснює те, чому з цього приводу існує так багато непорозумінь. Є християни, котрі заявляють, що вони не потребують народжуватись знову, або відроджуватись згори, тому, що це вже сталося з ними, коли вони хрестились. Інші стверджують, що це повинно статись у дуже драматичній і шокуючій формі. Біблія, проте, вчить нас, що хрещення не відроджує нас, а дає нам обітницю відродження. Це також не дає нам можливості підглянути у Бога і точно сказати, коли це станеться чи вже сталося. Відродження є таїнством, з якого б боку не дивитися на це. Воно може виникнути раптово, драматично ( тюремщик із Філіп ), або повільно і непомітно ( Тимофій, Давид і т.д.). Ми повинні турбуватись про те, щоб не з другого разу здогадуватись про роботу Святого Духа.

В любому випадку, не зважаючи на те, як працює Святий Дух, одне повинно бути ясним, це те, що Він повинен працювати в нас, якщо ми хочемо знайти відповідь на наш гріх. Без Нього ми мертві, мертві для гріха, мертві для майбутнього. З Ним і через Нього, ми створені живими для Бога і для Його служіння.

Господній День 4.

Резюме.

Божа справедливість, яка вимагає кару за гріх, не протирічить Його милості.

Пояснення.

Господній День 3 дуже ясно показав нам, що вину за злі вчинки людини не потрібно перекладати на Бога, а швидше за все, на впертий людський непослух. Саме людина несе відповідальність за свій жалюгідний стан і більше ніхто.

Більше того, це повідомлення нам не так просто засвоїти. За своєю природою, ми повністю повстаємо проти такого висновку і відмовляємось прийняти провину на себе. Ми схильні до пред’явлення різного роду контраргументів і наводити приклади різних пом’якшуючих обставин. Саме як Адам, ми не спішимо визнавати свою відповідальність, а все вишукуємо можливості перекласти вину на інших.

Це саме відбувається в Госп. Дні 4. Там людина стає ненадійною. З самого початку , нам там стараються довести, що всі сподівання Бога стосовно людини були надто перебільшені. " Але тоді чи не поступає Бог несправедливо до людини, вимагаючи від неї в Своєму законі виконання неможливого?" (Зап.9). Це питання зачіпає ,божу справедливість, чесність, а підтекст тут втому, що Він став нерозважливим. Він повинен би розуміти, що людина не зможе пройти випробовування.

Чи правда це і чи дійсно Бог мав надмірні сподівання. Біблія стверджує, що правда є понад усе. Як ми вже знаємо, Бог створив людину доброю і за образом Своїм. Це означає, що Бог створив людину таким чином, щоб вона могла виконувати вимоги закону. Бог не міг бути надмірним. Він діяв абсолютно чесно. Якби Він діяв, як якийсь роботодавець, який наймає людей без інструментів і необхідних навиків і сподівається від них виконання теслярської роботи, то це було б не чесно. Але ж Бог так не поступав, Він дав людині необхідні інструменти та навики для того, щоб жити згідно Його закону.

Крім того, Катехізис відмічає, що падіння людини в гріх не було просто нещасним випадком, це сталося через неуцтво. Ні, це був випадок " навмисної непокори". (Людина згрішила, повністю усвідомлюючи, що вона робить). Людина згрішила абсолютно свідомо. Правда, диявол приложив до цього свою руку, але ж людина мала можливість відмовити йому. Вона могла розпізнати його обман. Це не той випадок, коли людина не бачить якихось перешкод, які є на її шляху. Ні, це той випадок, коли людина бачить їх, але закриває на них очі.

Отже, людина повинна звинувачувати тільки себе, коли йдеться про втрату дарів вічного життя та спілкування з Богом. Вона повинна звинувачувати тільки себе за те, що вона і її потомки, мусять жити в духовній бідності.

Проте, людина не завершена в своїй відповідальності, так як на другому місті вона отримує натяк про те, що навіть якщо вона і винна, то Бог, насправді, не буде її карати. Дуже просто, Бог лякає, коли говорить про покарання, суд і прокляття за людське падіння.

Знову ж таки, Катехізис, повторюючи слова з Писання, заперечує це. Ми ж не можемо применшити невдоволення Бога стосовно наших гріхів. Вони дійсно сердять Його. Він страшно засмучений як нашим первородним гріхом (гріхом, успадкованим від Адама), так і нашими поточними гріхами (гріхами, які ми робимо кожен день). Він дійсно буде наказувати " справедливим судом", мається на увазі, що всі, хто заслуговує покарання, дійсно будуть покарані. Вони отримають те, що заслуговують (Мт.11:20-24). У бога немає винятків, авторитетів і ніяких торгів.

А що стосується природи цих покарань, то вони можуть мати найрізноманітніші форми. Вони можуть бути як довгострокові, так і тимчасові. Це означає, що Бог може використати хворобу, банкротство, безробіття, війну і безліч інших речей. Покарання можуть бути вічними, тобто, смерть, суд. Кінцева, вічна кара від диявола (Мт.25:30; ІІФес.1:9; Откр.20:10, 15).

На основі чого людина буде покарана? Катехізис вказує нам на Гал.3:10 і посередньо на Повт.27:26. В обох місцях повідомлення таке ж, а саме, що людина карається на основі стосунків з Богом. Ті, хто ігнорує і порушує Божі закони, як це сказано в Писанні, ставлять себе у величезну небезпеку. Без каяття вони будуть наказані і осуджені.

Проте, заперечення людиною всіх праведних справ Бога, ще не завершились. Існує ще одне в Зап.11 "Хіба ж Бог не милосердний?". Зазнавши невдачі у відхиленні Божої кари, людина вишукує інші шляхи і цей шлях є апелювання до Божого милосердя. А Бог дійсно є милосердний. Треба лише подумати про Його діяння відносно Його людей Ізраїлю. Як часто вони повставали проти Нього і як часто Він прощав їх? Це виглядає як якась постійна стриманість і ми просто зачаровані величезною терпимістю Бога. Навіть більше, нам залишається тільки констатувати той незбагненний поступок, коли Господь послав Свого Сина на землю, щоб померти через гріхи Своїх людей ( Рим.5:8 ). Де є ще більше підтвердження Його милосердя? Незважаючи на це, Катехізис і застерігає. Він застерігає не гратися Божим милосердям проти Його справедливості. Його милосердя не скасовує Його справедливості, а тільки доповнює. Його слово міцне. Він дотримується Свого слова. Бог не обманює. Він не каже одне, а робить зовсім інше. Його не потрібно порівнювати з якимсь поблажливим дідусем. Ні, Бог демонструє Свій закон і волю. Він дотримується їх і вимагає цього і від людини.

Уявіть собі на хвилинку, що це була випадковість і що Бог просто розважався із своїми улюбленцями, і що Він управляє Своєю справедливістю волею випадку. Що ж це тоді за Бог? Він був би тоді надзвичайно непередбачуваним. Людина назавжди була б в стані замішання, як спілкуватися з Ним, як примиритися з Ним.

Але те, що ми можемо прочитати в Писанні, якраз і не підтверджує цього. Наш Бог правдивий. Ви можете залежати від Його Слова. Ви не повинні сумніватися в Ньому. Він завжди такий же самий. Це стосується і Його справедливості. Те, що Він сказав Адаму, а через нього і всьому людству - непорушне. Гріх, це напад на Його величність і за це він суворо покарає. Це заслуговує на вічну кару.

(Стосовно покарання, то цілком правильним є те, що старших студентів навчають тому, що Писання говорить про смерть трьох видів. Існує фізична смерть, яка стосується розділення тіла і душі. Є духовна смерть, яка є життям тих, хто дихає і живе, але через невіру, насправді, не знають значення життя. А є вічна смерть, яка стосується того, хто помер фізично, як невіруючий. Вони будуть жити під загрозою Божого гніву.

Але приводить нас до страшної реальності пекла. Є багато людей, які заперечують існування такого місця, вони стверджують, що це тільки розумний стан. Проте, Писання показує, що це є як місце, так і стан. Це те місце, де немає Бога, або краще було б сказати, це те місце, де Він є, але тільки в гніві (Мт.5:22; 18:9; 25:41; Мк.9:43,48

Також треба сказати, що замішання починаються відносно конкретних слів, які використовуються в Біблії для визначення слова "пекло". Найпоширенішим словом є " гієна", але є сумніви, що воно стосується саме пекла ( Мт.5:22,29; 23:15,33; Як.3:6 ). Є інше слово, проте воно не таке прямолінійне і це слово "шеол" (преісподня). Коли ми зустрічаємось з цим словом (пекло), то повинні знати, що воно має багато значень. Воно може також служити і натяком на стан смерті, або безтілесне існування (1Сам.2:6). Нарешті "шеол" може стосуватись і пекла, або місця покарання (Повт.32:22; Пс.9:17; 55:15; Прип.15:11,24 і т.д.) В більшості випадків по змісту можна визначити, як розуміти слово "шеол".)                         

Господній День 5.

Резюме.

Плата за наші гріхи мусить бути здійснена, проте, немає такого способу, при допомозі якого, ми чи інші творіння, могли б заплатити за них. Потрібний спеціальний посередник і спаситель.

Пояснення.

Коли оглянутись назад, то можна побачити, що ми пройшли довгий шлях, стараючись дослідити причини та наслідки наших гріхів. Ми задавали запитання про те, що невже це Бог створив людину такою нечестивою та зіпсованою ( Зап. та Відп.6 ). Ми натякали на те, що можливо Бог несправедливий і надто вимогливий ( Зап. та Відп.9 ). Ми натякали на те, що Богу краще було б підставити другу щоку за принципом, «хто давнє пом’яне, той лиха  не обмине» ( Зап. та Відп.10 ). Ми апелювали до Його милосердя, щоб появилось батьківське піклування ( Зап. та Відп.11).

В резюме, ці минулі Господні Дні змальовують нам людину, як обвинувачувача, крутія та такого, що применшує свою провину. Ніде немає там справжнього визнання провини або прийняття її. Так триває аж до Госп. Дня 5. Тут, нарешті наступає прояснення. В Зап.12 читаємо « Згідно з праведним Божим судом, ми заслуговуємо покарання як в цьому світі, так і навіки. Як тоді ми можемо уникнути цієї кари та навернутись до Божої ласки? Тут людина вперше визнає, що вона є кривдником, винною стороною і що вона заслуговує на Божий гнів. Те, що людина готова визнати свою провину, являється першим кроком до спасіння. Саме через це Госп. День 12 має заголовок «Наше Спасіння».

В той час, коли ми можемо бути вдячними за це спасіння, то повинні усвідомити, що ці веселощі є передчасні. Це визнання не повне. Друга частина Зап.12 показує, що визнання людиною провини не відповідає ї бажанню взяти на себе відповідальність за наслідки цієї провини. Людина хоче знати, як вона може « уникнути » Божої кари. В зв’язку з цим, Катехізис відповідає, що легкого виходу із цього не існує. Неможливо обминути чи проігнорувати Божу справедливість. Вона повинна бути задоволена ( Іс.1:27; Вих.23:7; 34:7 ). В цьому відношенні нам кажуть, що « вимоги Божої справедливості мають бути дотримані сповна »( Від.12 ).Бог повинен отримати те, що Йому належить, мовою любові та покори, віри та святості. Невдача в оплаті боргів Йому не може бути пропущена без компенсації.

Стосовно оплати, то потрібно зазначити, що плата повинна бути здійснена або самими нами, або кимсь, хто замінить нас і стане на наше місце. Тоді виникає запитання, - «Чи можемо ми заплатити?». Катехізис рішуче відкидає таку можливість. «Звичайно, що ні», говориться там. Тому, що наша заборгованість зростає з кожним днем. Ми винні Богу любов, віру, надію, покірливість. Ми ж подаємо Йому на стіл постійну дієту непокори, забудькуватості, неприйняття, зневіри та бунтарства. Щоденно капітал наших боргів зростає і щоденно акумулюється інтерес до минулих боргів ( Як.2:10; 3:2 ). В зв’язку з цим, всім пригадується випадок з Мартіном Лютером. Його навчали, що для нього можливо оплатити його борги Богу і приступив до примінення цього на практиці. Часом він молився по шість годин безперервно. Він жив в неотоплюваній кімнаті в монастирі, щоб не давати тілу розслаблення. Він постив і ходив днями без їжі. Він ходив на пощу до Риму і піднімався  на  скалу Санту, на 28 сходинок і на кожній із них він молився і цілував її. Всі ці речі Лютер робив і навіть більше для того, щоб бути праведним перед Богом і позбавитись боргів. Проте, він не досяг перемоги та своєї цілі. Сумніви та муки продовжувались. І тільки тоді очі Лютера відкрились на реальність, що спасіння можливе тільки через віру і не може бути якогось особистого визволення. Людина не може заробити чи заслужити Божу милість. Людина не може купити собі зворотну дорогу до Божої милості.

Але якщо людина не може заплатити, то як щодо того, що щось інше чи хтось інший із тих, кого створив Бог? Чи може тварина заплатити за людину? Чи не може це зробити ангел? І знову ж відповідь буде « Ні!». Чому? Через дві причини, а саме тому, що Бог не буде наказувати якесь інше творіння за людський гріх ( Ез.18:4 ), і тому, що ніяке творіння не може терпіти Боже покарання  за гріх , а  отже і звільнити людину ( Євр.10:4 ). Це справа Божої справедливості. Бог не буде звинувачувати, коли немає вини. Саме людина повстала проти Нього і саме людина повинна страждати від наслідків гріха. Наказувати творіння за людський гріх, це було б перекручуванням справедливості. І на додаток, ніяке творіння не зможе винести Божого гніву, вижити, прожити через це та допомогти іншим. Це їх розпорошить.

Коли ж ми цього позбудемось? Невже людство не має надії? Смисл цього є в Зап.15, яке є криком розпачу і безнадійності. « Тоді  якого ж посередника і спасителя нам слід шукати?» Іншими словами, « що ж нам робити? Якщо ніяке творіння не може допомогти нам, де ж ми знайдемо спасителя?». І чи це можливо? Людина наблизилась до мертвої точки. Але Бог ні. У Відп.15 Слово Боже стосується людської тривоги і неспроможності. Катехізис бере віруючого за руку і показує йому вихід, крок за кроком. Він показує, що єдина наша надія на когось, хто є унікальним, на вірну і справедливу Людину, на правдивого Бога. Тільки такий Посередник має можливість задовольнити Божу справедливість і усунути всі недоліки творіння.

[ Завдання посередника є трьохгранним: звільнення, примирення і відновлення. На першому, місці посередник повинен звільнити людину від влади гріха. На другому місці, він повинен примирити праведного Бога з грішною людиною, примирити грішну людину з праведністю Бога. Він повинен звести разом ці дві конфліктуючі сторони. Він це робить через притишення гніву Бога і через зміну серця людини. На третьому місці, провести відновлення для того, щоб людина відчула Божу милість на основі щоденної праці Йому на службу.]             

Господній День 6.

Резюме.

Наш Господь Ісус Христос є єдиним божественним Посередником і Спасителем.

Пояснення.

З Господнього Дня 5 ми взнали, що наші гріхи та борги перед Богом зростають щоденно. Ми також побачили, що не можемо позбутися наших боргів, роблячи добрі справи і таке інше. На додаток, відзначили, що ніяке Боже творіння не може оплатити наші борги за нас і таким чином задовольнити Божу справедливість. Ми очевидно знаходимось у безнадійному, скрутному становищі. Але, коли ми знаходимось на грані розпачу, приходить Бог і показує нам вихід із цього жахливого становища. Це є абсолютно унікальний і нечуваний спосіб. Це може статися через посередництво того, хто є праведною людиною і правдивим Богом.

Так, і ця чудова новина заслуговує на подальше дослідження. Ось що появляється в Госп. Дні 6. Він підбирає те, що залишив Госп. День 5. Він глибше вникає в тему Посередника і відкриває не тільки спеціальну природу, але і спеціальну Особу.

Спочатку в Госп. Дні 6 йдеться про природу цього Посередника. Він звертається до його людської природи. В Зап. та Відп.15 сказано, що він повинен бути «...справді людиною і справді праведником». В Зап. і Відп.16 запитується, «Чому?». У відповіді даються дві причини і в них йдеться про Божу справедливість і людську неправедність. Тому, що наш Бог є справедливий Бог, Він і наполягає на тому, що якщо якась істота согрішила, то на це потрібно звернути увагу. Адже людина повстала і саме людина повинна платити за це. Адже саме людська істота здійснила правопорушення, значить і людська істота повинна страждати. Бог не буде направляти свій гнів на « тварину» чи на « ангела» і вимагати від них плати за гріх ( Ез.18 ). Коротше кажучи, людина згрішила, людина повинна і розплачуватись.

На додачу до цього, Посередник повинен бути праведною людиною, тому що неправедна людина не може реально розплатитися за гріх. Неправедність дискваліфікує таку людину. Їй достатньо роботи із своїми власними гріхами, а не розбиратися з гріхами інших( Євр.7:26-28 ). Тільки, коли була б знайдена праведна людина, яка не була б заплямована і могла б повністю присвятити себе визволенню інших, тоді був би досягнутий прогрес.

Все, що було сказано, включає в себе тільки людський аспект обіцяного Посередника, але ж є ще один аспект, це – божественний. Про це говорилось в Зап. і Відп.15, а саме, що він мусить бути «справжнім Богом». Чому це так необхідно? І знову ж існують дві причини і вони пов’язані з могутністю і прощенням ( Зап.17 ). Посередник повинен бути справжнім Богом тому, що тільки Бог має силу і міць винести божественний гнів. Кожна людина, любе творіння були б просто роздавлені такою вагою. Тільки божественна сила зможе винести такий тягар, витерпіти таку лють і пережити таке покарання. Тільки божественна особа може зробити більше,  ніж просто вижити. Вона може забезпечити прощення всіх наших гріхів, а значить і повернутись до праведності, до життя. Як ви розумієте, не достатньо просто задовольнити Божий гнів. Людина повинна мати більше, ніж бездоганну репутацію. Вона також повинна мати надію на майбутнє. Вона повинна бути впевненою, що не впаде в осуд знову і, що не буде продовжувати жити життям смерті. Тільки божественний Посередник може принести праведність і вічне життя. Тільки такий Посередник може розставити все на свої місця, як це і було на початку. Він має силу винести гнів і створити основу для забезпечення прощення.

[ Для  ясності, стосовно Христа, як людського божественного Посередника, повчально було б звернутися до першої глави Євангелії від Івана. Там наводиться цілий ряд віршів, які вказують на Христа, як на людського Посередника: в.10, « Він був в світі»; в.11, « Він прибув до свого дому»; в.14, «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами»; в.30, «За мною йде Муж, що й предо мною Він був». Тут дається більше, ніж достатньо доказів, що Христос є божественний Посередник: в.1, «і Бог було Слово»; в.2, «Воно в Бога було споконвіку»; в.3, «Усе через Нього повстало»; в.10, «і світ через Нього повстав»; в.14, «Ми бачили славу Його..., як однородженого від Отця»; в.15, «Він був перше, ніж я»; в.18, «однороджений Син»; в.30, «бо Він був перше, ніж я».]

В Господ. Дні 6 робиться висновок з приводу запитання про Посередника Ісуса Христа і як ми дійсно можемо знати, що Він є саме Той. Іншими словами, на основі чого ми можемо визнати, що Христос є єдиним і унікальним Посередником, як людським, так і божественним? Катехізис направляє нас за відповіддю до «святої Євангелії». Саме Біблія, Слово Боже, своєю цілісністю дає підстави говорити, що Христос є саме Тим. Все писання вказує на Христа, говорить  про Христа і кульмінаційною точкою є  Христос. Відп.19 зазначає, що ця «свята Євангелія», або «свята добра звістка», починається  в Раю, продовжується  через святих патріархів і пророків, змальовується в жертвоприношеннях і інших обрядах, і нарешті здійснюється в Самому Христі. Вся Біблія говорить про Христа і це робить її «звісткою». В стародавні часи було прислів’я, в якому говорилось, що всі дороги ведуть до Риму. В Писанні, всі дороги ведуть до Христа, до цього великого і славного Посередника і Спасителя.

[ Основною ціллю Писання є відкривати добрі Божі новини для нас в Ісусі Христі. Ми вивчаємо Слово не просто для того, щоб засвоїти релігійні знання, не просто, щоб мати дороговказ в етичних справах і не як джерело для роздумів. Ні, Слово є Словом Христа. Воно повинно привести нас до Нього і до вічно зростаючої відданості Його служіння. Цілком правильно, що Біблія є такою Книгою. Ми повинні ставитись до неї з великою повагою. Вона є тим подихом Бога, який приходить до нас через роботу Святого Духа. Те, що говориться там про Христа, варте довіри. Дійсно, все, що там сказано, треба розглядати, як основу «інструкції, фундаменту визнання нашої віри» (Бельгійська Конфесія, Ст.5 ). Для більш повного трактування Писання, потрібно було б звернутись Бельгійська Конфесії, ст.27. В цьому відношенні, потрібно наголосити, що існує постійний взаємовплив між Старим і Новим Заповітами, коли йдеться про обіцянку і виконання в Христі. Приклади цього є в Бут. 3:15 і в Євр.2:14; Бут.12:3 і Гал.3:14; Лев.16:27 і Євр.13:11,12; Іс.53:11 і Мк.10:45.Цитувати можна і набагато більше.]

Підсумовуючи все вищесказане, можна сказати, що основною причиною чому ми повинні читати і вивчати Біблію є та, що Вона показує нам нашого Господа Ісуса Христа, великого Посередника і Спасителя. Саме Він перетворює її в «звістку».               

Господній День 7.

Резюме.

Істинна віра поєднує в собі тверді знання Слова Божого і тверду впевненість в Боже спасіння через Ісуса Христа. Основні частини цієї віри підсумовані в Апостольському Символі віри.

Пояснення.

Після усвідомлення того, що Ісус Христос є єдиним Посередником, Катехізис продовжує обговорювати питання про те, хто ж матиме вигоду від цього Посередника і яким чином. Госп. День 7 починається із Зап. і Відп.20, в якому йдеться про те, чи всі люди будуть спасенні Ним. Крім того, там цитуються імена Христа і Адама. Там говориться про поєднання падіння в гріх і спасіння від гріха. Він об’єднує спустошуючу роботу першого Адама ( Бут.1-3 ) з відновлюючою роботою другого Адама ( Рим.5 )

Хто ж буде спасенним великим Посередником? Відп.20 стверджує, що це не будуть всі люди. Спасіння є не універсальне і не нерозбірливе. Воно є індивідуальне і чітке. «Спасенні лише ті, хто справжньою вірою прилучився до Христа та приймає всі Його благословення». Спасіння для тих, хто створений, як єдине з Христом через віру. Спасіння для тих, хто приймає Його благословення. Потрібно особливо відмітити використання тут слова «прилучився». Це слово походить із області сільського господарства і відображає те,  що наш Господь говорить в Ів.15 про виноград і лозу, і про те, що апостол говорить в Рим.11:17-24 про оливкове дерево. Так як гілочки прилучаються ( приживляються ) до дерев і стають із ним одним цілим, так і віра робить людей одним цілим  з Христом. Нове життя, яке дає Христос, починає пульсувати в їх мертвих жилах.

[ В цьому Зап. і Відп., Катехізис торкається стародавньої суперечки про розмір ( міру ) спокутування. Є такі, що наполягають на тому, що Христос помер для всіх людей і що в кінці, ніхто не буде осудженим ( Барт ). Інші навчають, що Христос помер тільки для Себе, для обранця ( Дорт ) і т.д. Ми переконані, що правдива біблійна картина підкріплюється пізнішими подіями. Іншими словами. В той час, як смерть Христа була достатньою, щоб спасти все людство, Бог вирішив зробити це ефективним тільки для тих, хто є Його. Це не для того, щоб заперечити, що Писання має універсальний вплив і говорить в різних випадках про «світ» і «всіх людей»; проте, такі вирази потрібно розглядати в їх контексті про те, що Євангеліє призиває всіх до віри, білих, чорних, жовтих, багатих і бідних, освічених і  неписьменних. Вираз «Христос помер для всіх людей» приводить до розбіжності із тими місцями в Писанні, де наголошується, що Христос прийшов для «Його людей» ( Мт.1:21 ), «Його овець» ( Ів.10:15 ), «Його друзів» ( Ів.15:13 ), «Його церкви» ( Дії.20:21). Для більш повного обговорення даного питання, добре було б прочитати Дортські Канони, гл.ІІ, а також книги перераховані в Бібліографії.]

Що ж спасає людину? Її спасає правдива віра в Ісуса Христа. Що таке правдива, істинна віра? Катехізис направляє нас з цього приводу до Зап. і Відп.21. Аналізуючи цю відповідь, необхідно розуміти, що в ній говориться про природу, предмет, результати і походження віри. Щодо її природи, то Катехізис говорить, що істинна віра складається з двох компонентів: знання і довіри. Стосовно знань, то вони беруть свій початок у Божому Слові. Це не наукові, психологічні чи історичні знання. Ні, це є божественні знання. Вони походять від Бога через Його Святого Духа. Через це, вони є «надійні» ( безпомилкові ) знання. Це не є предметом для суперечок чи сумнівів, тому що те, що Бог відкриває, завжди є правильним і достовірним. Стосовно впевненості, то вона походить із Христових добрих справ. Віруючий ніколи не може бути впевненим в самому собі чи в свої власні можливості. Він не може заробити собі дорогу назад, до спілкування з Богом, в боротьбі  за покірливість чи проявляючи надмірну побожність. Людина живе в гріху і хоча приходить спасіння, вона не є вільною від гріха. Тільки робота Христа може дати їй «тверду» впевненість. Це була чудова робота, завершена робота. І сьогодні ця робота застосовується Христом по відношенню до життя Його людей.

Істинна віра – це впевнені знання і тверді переконання. В цьому відношенні важливо те, що підкреслюється той факт, істинна віра – це і перше, і друге разом взяті. Ніхто не повинен вбивати клин між знаннями і переконаннями. Зробивши це, отримаєш різноманітні перекошення. Віра, яка ставить на перше місце знання, буде безплідною і церебральною. Вона буде справою розуму, тобто абстрактною. Віра, що наголошує на переконанні, поведе по дорозі емоцій і суб’єктивізму. Істинна віра є справою цілої людини. Вона стосується і голови, і серця. Це справа знань і діянь, слухання і застосування.

 Далі йде також і предмет віри. Уважне вивчення Зап.і Відп.21 показує, що віра пов’язана з роботою Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого. Саме Отець показує Слово віри. Саме Син закладає фундамент віри. А Дух , розкриває людині зміст віри. Отже, правильно буде сказати, що предметом істинної віри є Триєдиний Бог. Ми повинні вірити в Бога. Це означає, що тільки тоді можна сказати, що та, чи інша особа має істинну віру, якщо вона має життя і особисті стосунки з Ним.

Істинна віра ніколи не повинна мати своїм предметом систему доктрин, церковну федерацію, певну історичну традицію. Ні, істинна віра знаходиться в єднанні, спільності з Богом.

Наступне, істинна віра має також і різноманітні результати. З цього приводу Катехізис говорить про прощення гріхів, про безконечну праведність і про спасіння. Потрібно розуміти, що це тільки деякі із результатів. Під прощенням можна говорити про провину і забруднення гріхом, плату за гріх, прощення за гріх, чисте сумління, навернення до віри і каяття. Говорячи про праведність, мається на увазі віра, виправдання, освячення. Говорячи про спасіння , мається на увазі все те, що пов’язано з планом визволення – вічне життя, воскресіння тіла і т.д. Все це є ознакою того, що істинна віра є ключем до багатої скарбниці всіх Божих благословіть. Через них ми стаємо багатшими, ніж у найзаповітніших мріях.

На кінець, істинна віра також має своє конкретне походження. Катехізис говорить, що «ця віра народжена в мені Духом Святим через Євангелію» ( Відп.21 ). Це значить, що віра походить від Бога і є дарунком Божим ( Єф.2:8,9 ). Вона не є відкриттям людини. Ні, Бог посилає Свого Святого Духа в серця людей, а Він працює там через Євангелію. Дух являється  автором віри; серце є мішенню для віри; Євангелія являється  засобом  віри. Часто може скластися таке враження, що віра є просто реакцією на Євангелію, проте, нас попереджують, що це не зовсім так. Адже саме Дух робить наші серця готовими слухати євангелію, довіряти євангелії, сприймати євангелію. Катехізис описує, що серце – це те місце, де працює Дух. Використовуючи слово «серце», мається на увазі, що це є центр людської сутності. Ми повинні розуміти, що коли Дух працює в наших серцях, то Він використовує Євангелію або Слово.

Є такі, що наполягають на тому, що віру можна створити в серці напряму, а не через Слово, що Дух може нашептати її прямо нам у вухо. Але це не те, чому вчить нас Писання ( ІІТим.3:16 ). Дух застосовує різні засоби, але першочерговим засобом є Євангелія.

Рухаючись вперед, до наступної частини Госп. Дня 7, ми замічаємо, що Зап.і Відп.22 також стосується істинної віри, але вже змісту істинної віри. Якщо якась особа має істинну віру, а звідси і є християнином, то в що він, чи вона повинні вірити? У відповідь нам сказано, що Християни повинні вірити в те, що обіцяно в Євангелії. Можна сказати, що те, в що ми повинні вірити, є євангелічними обіцянками. Щоб ще краще прояснити, то можна сказати, що ми повинні вірити в Євангелію в цілому тому, що Євангелія є не що інше, як одна величезна обіцянка, обіцянка визволення. Коротше, ми повинні вірити Євангелії, Слову, Писанню. Християнин, це той, хто живе під авторитетом Євангелії і в радості від обіцянок цієї Євангелії. Євангелія або Біблія є нормою істинної віри.

Проте, Євангелія, не така вже і мала річ. Що являється її основними моментами, основними принципами? Ви можете їх знайти «підсумованими» в «догматах  християнського віросповідання, в Апостольському Символі віри, який не піддається сумніву». Дуже просто, ці догмати, або «Апостольський Символ віри», яких ще називають, являють собою короткий виклад. Вони не є вичерпними, але торкаються піків та вершин Християнської віри.

Що ж це за Символ віри? Відповідь на це запитання ми знаходимо в Відп.23, де дається 12 статей Апостольського Символу віри. Більш прискіпливе вивчення його, виявляє що ці догмати є тринітарними (триєдиними ). Перша частина стосується Бога Отця ( 1 ), друга частина пов’язана з Богом Сином ( 2 – 7 ), а третя, з Богом Духом Святим ( 8 – 12 ). Під цими трьома заголовками дається основний зміст Євангелії.

[ Хоча цей короткий виклад має назву «Апостольський Символ віри», немає доказу того, що апостоли були його авторами, чи хоча б його частини. Символ віри стисло викладає основні моменти апостольського вчення. З історичної точки зору, символ віри, починаючи з 350 року нашої ери , охвачує довгий період часу, але ще не прийшов до свого завершення. Протягом цього часу  він часто використовувався в хрещенні і в навчанні нових віруючих. Разом з Нікейським і Афанасьєвським Символами, він належить до найкращих із відомих стародавніх символів віри Церкви. Він завжди був і залишається й сьогодні найпопулярнішим, ним користуються як Протестантська так і Римо-католицька церкви. Разом із трьома спеціальними або Реформованими віровизнаннями ( Бельгійською Конфесією, Гейдельберзьким Катехізисом і Дортськими Канонами), вони складають основу Канадської Реформованої Церкви.

Суперечки завжди супроводжували ці символи віри і їх місце в церквах. Потрібно розуміти, що їх завжди вважали, як щось другорядне по відношенню до Писання, так як Слово має божественне значення, Символи віри мають церковне значення. Це означає, що в той час, як Бог ставить Свій авторитет над Своїм Словом, то церкви надають особливе значення Символам віри. Неправильне розуміння справжніх стосунків між ними, може привести до конфесіоналізму (коли конфесії, віровизнання, ставляться над Писанням, або до антиконфесіоналізму – відкидання всіх символів, як прості людські документи, що зовсім не важливі для церков ). В обох цих крайностях є спільний елемент, а саме, символи віри важливі постільки, оскільки правильно підсумовують те, про що вчить Писання. Конфесіоналіст спотворює правильний порядок  і прославляє короткий виклад, а не Слово. Антиконфесіоналіст відкидає віровизнання ( конфесії ) і таким чином,  не бачить наскільки істотними вони є в історії церкви, коли йдеться про протидію єресі, про навчання правильним доктринам, про об¢єднання віруючих. Правильне розуміння віровизнань ( конфесій ) приводить нас до того, що ми вважаємо їх дорогами Біблії; як твердження, які постійно потрібно перевіряти і підтверджувати Словом Божим для того, щоб досягти великої точності; як вирази, котрі дав Бог Своїм церквам, щоб вони могли досягти кращого розуміння Слова.]                  

Господній День 8.

Резюме.

Отець, Син і Дух Святий є Богом, це не три боги, а один Бог.

Пояснення.

Господній День 8 стосується важливого і таємничого питання про те, хто ж є Бог. Катехізис вчить, що наш Бог є триєдиний Бог. Це є очевидним із Апостольського Символу віри, в якому говориться про Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого. Аналізуючи роботу кожної із цих трьох осіб, Катехізис відмічає, що Бог Отець є головною діючою особою, коли йдеться про творіння, що Бог Син є головною діючою особою, коли йдеться про спасіння і, що Святий Дух є головною діючою особою, коли йдеться про очищення. Необхідно також відмітити, кожна Особа і Його робота стосується людини. Катехізис говорить про «наше» створення, «наше» спасіння і «наше» очищення.

  Проте, в Катехізисі не просто йдеться про доктрину Триєдиного Бога, з огляду на  Апостольський Символ. Там звертається увага на Писання, першоджерело наших знань про Бога, а звідти і висновок про те, що Отець, Син і Дух Святий – «три окремі особи є єдиним, істинним і вічним Богом».

З однієї сторони, в Писанні є багато місць, особливо в Старому Заповіті, які вчать нас, що Бог є один. Найвиразніші тлумачення можна знайти в Повт,6:4, «Господь Бог наш – Господь один». В Іцар.8:60, «Господь – Він Бог і нема вже іншого». В Іс.44:6, «І Бога нема, окрім Мене». А також в ІКор.8:6, «...та для нас один Бог...».

Але тоді, як Старий і Новий Заповіти наголошують, що Бог є один, може появитись маленький сумнів в тому, що це підкреслюється, в основному, тільки в Старому Заповіті. Частково це можна побачити на фоні релігійного політеїзму, яким був оточений Ізраїль з усіх боків. Немає значення, де ця течія виникла, але вона завжди знаходила цілі нації, які вірили в язичеських богів. Ці боги, в основному, були зображеннями якихось тварин, або інших придуманих речей. Через те, що Бог один, і тому, що Він не хотів, щоб Ізраїль вдався до політеїзму та ідолопоклонства, головним повідомленням Старого Заповіту є те, що Бог є один, одна духовна Особа.

Проте, підкреслення того, що Бог Один, не є єдиним ,про що нас навчає Писання тому, що детально вивчаючи його, ми не можемо не зробити висновку про те, що Божество складається більше, ніж з однієї особи. Вже в Старому Заповіті ми зустрічаємось з цим. Подумайте, що там говориться про Духа Божого стосовно створення ( Бут.1:2; Пс.33:6; Іс. 40:13 ), стосовно людини ( Іов.27:3; 32:8; 33:4 ). Подумайте, що говориться там про Ангела Господнього ( Бут.16:6, 18; 28:13; Вих. 3:2; 13:21; 14:19; 23:20-23 ). Подумайте, що там говориться про прихід Месії ( Повт.18:18; Пс. 110:4; ІІСам.7:12-16; Іс.7:14; 11:1; 16:5; 53:2; Єр.23:6; Мал.3:1 ). Все це приводить нас до думки, про єдність Божества і одночасно, про окремі Особи.

Тепер, коли м повернемось до Нового Заповіту, ми бачимо, що те. Що було зовні скритим, раптом стає явним. І явним воно стає в різноманітних випадках. Досить розглянути тільки деякі події із життя Ісуса Христа, щоб побачити це. В його зачатті і народженні, хрещенні, воскресінні, вознесінні, в сходженні Його Духа Святого, ми вбачаємо постійну триєдину діяльність. Його зачаття і народження говорить нам про те, що то був Отець, хто послав Сина (Ів.3:16 ), що то був Дух Святий, хто зачав Його в Марії ( Мт. 1:20 ), що то був Сам Син, хто вознісся ( Ів.6:38 ).Стосовно хрещення, то саме Христос був охрещений і, що саме Дух вознісся, що саме Отець є той, хто говорить ( Мт.3:16,17 ).

Не тільки різноманітні події вказують на Бога, як на Трійцю. Це ж саме можна сказати і стосовно характеристики і ознак із Писання про Сина і Духа. Щодо Христа, то Писання докладно говорить про Його божественні якості. Сказано, що життя було в Ньому ( Ів.1:4; 5:26 ). Він є всюди сущий ( Мт.28:20 ). Він існував вже на початку ( Ів.1:3 ). Він все підтримує (Кол.1:17 ). Він є в формі Бога ( Філ. 2:6 ). Стосовно Духа, то Писання вчить, що Він все досліджує ( ІКор.2:10 ), що Він оживляє ( Ів.6:63 ), що Він всюди сущий ( Пс.139: 7), що Його шанують ( Мт.12:31 ). На основі цих і багато інших доказів, можна сказати, що писання вчить нас , що Бог є не тільки Отець, але і Син , і Дух Святий.

Навіть тоді, коли Писання вчить, що Бог є Триєдиним, ми по винні завжди усвідомлювати, що розмовляючи чи думаючи про Бога, ми вступаємо в царство таємничості та величі. Там багато, дуже багато такого, чого ми не можемо навіть збагнути. В першу чергу це стосується вчення про те, що Бог є Триєдиним. Логічно, математично, ми не можемо це зрозуміти. В нашому світі, один плюс один і плюс один, дорівнює три, а в світі Божественному, все одно це буде один. Часто робляться зусилля продемонструвати це при допомозі аналогій. Триєдність Бога порівнюють з деревом, в якого є коріння, стовбур і гілля; або з тортом, в якого є три слої; або з навколишнім середовищем, з його світлом, повітрям і жарою. Всі ці порівняння потрібно робити дуже обережно, так як ніщо не може пояснити Бога. Ми покликані не для того, щоб розуміти чи пояснити Бога, а для того, щоб вірити в Нього і визнавати Його. Глина не може зрозуміти гончара. Творіння повинно постійно поклонятись величності і старшинству Творця. Творіння повинно вірити в Бога так, як Біблія Його показує.

[Але це не той випадок, який можна просто так зрозуміти. Історія церкви є історією протиріч стосовно цього вчення. І дійсно, минули століття, поки Церква досягла якоїсь єдності щодо цієї доктрини. В третьому і четвертому століттях, можна зустріти точку зору Аріуса, який вірив, що тільки Отець є істинним і вічним Богом, а Ісус Христос і Дух – це творіння. Торкнувшись Сабелліалізму, руху названого по імені якогось Сабеліуса, ми взнаємо, що згідно його вчення, Отець, Син і Дух Святий – це три імені одного і того ж Бога. Аріанізм старався довести єдність Бога, відкидаючи Сина і Духа до рівня творінь. Сабелліанізм домагався того ж самого, позбавляючи три особи всілякої незалежності.

Отже, намагання зруйнувати цю доктрину, не є такими вже і стародавніми, вони також існують і сьогодні. Багато сект і культів реанімовують цю стародавню єресь. Свідки Єгови, Всесвітнє Царство Бога із своїм журналом «Проста Правда», Унітаріанці, Христодельфіанці та багато інші, відмовляються коритись вченню Писання про Триєдиного Бога. Деякі з них вдаються до змінювання Біблії, щоб зсилатись потім на неї стосовно Трійці ( Свідки Єгови).]

Свідчення Святого Письма є ясним і зрозумілим. Саме Бог Отець створив нас, саме Бог Син спас нас і саме Бог Дух Святий відродив нас. Разом Вони є єдиним Богом – Єдність в Трійці, а Трійця в Єдності. Давайте прославляти і поклонятись їм вічно!

Господній  день 9

Резюме

Всемогутній Творець неба і землі є мій Бог і мій Отець через Ісуса Христа.

Пояснення

В Господньому дні 8 нас навчали, що наш Бог є Триєдиним Богом. Крім цього, нам говорили, що кожна Особа Божества має Свою власну сферу діяльності. Отець особисто має справу з нашим творінням, Син—з нашим визволенням, а Святий Дух—з нашим очищенням( від гріхів). Зараз, коли ми підходимо до Госп. Днів 9 та 10, ми бачимо, що вони дають нам дальше прояснення про те, що значить те, що Бог Отець має справу з нашим творінням. 

Наблизитись до змісту Госп. Дня 9 можливо з різних напрямків. З одного боку, було б дуже розумно розібратись із кожним словом у реченні: «Вірю в єдиного Бога, Отця вседержителя, Творця неба і землі».

Що мається на увазі у виразі « Вірю...»? Що означає вірити « в» Бога? Що мається на увазі в слові «Бог»? Що про Бога виражають слова « вседержитель», «Творець», «небо і земля». З іншого боку, також можливо застосувати більш синтетичний підхід і розібратись із змістом цього Госп. Дня з такими підзаголовками як: «Бог як Творець», «Бог як Отець», «Бог як мій Бог і мій Отець». Щоб досягти наших  цілей, ми візьмемо останній підхід.

В першому параграфі Відп.26. наголошується на тому факті, що Бог є Творець. Там говориться про те, що створив Бог, а саме « небо і землю» (Бут.1,2; Вих.20:11; Іов.38,39). Там говориться і про те як Він їх створив, а саме « з нічого» (Євр.11:3). Там показано, що Він робить з цим творінням сьогодні, а саме те, що Він все ще « захищає і править» цим творінням (Пс. 104:27-30; Мф.6:30).

В зв’язку з цим потрібно відмітити, що Катехізис ніде не намагається засвідчувати існування Бога. Швидше за все беруться натяки про це з Біблії.

Не існує логічного аргументу того підтвердження, що Бог існує. Буття 1 починається з «На початку Бог...» і ніколи це не підтверджується якимись доказами. Хто ж буде перейматися доказуванням очевидного? В той же самий час Госп. День 9 теж не вдається до детального пояснення хто є Бог. Не так як в Гл. 1 Бельгійської Конфесії, там не має довгого переліку Його властивостей і якостей. Її мета, це обмежитись тільки описанням Бога як Творця і Отця.

Але навіть в темі про Бога як Творця не багато говориться про те як Бог створив все. Невже це означає, що це є не важливим? Звичайно, що ні! Швидше за все, ми повинні розуміти, що Госп. День9 дозволяє накреслити широкі лінії, але він очікує від нас бути в змозі заповнити деталі із Писання. А що ж говориться в Писанні про спосіб яким Бог створив все? Там наголошується на те, що Він зробив це 6 днів (Бут.1; Вих. 20:11 ). В перший день Бог створив світло. На другий день Бог створив небозвід. На третій день Він створив суходіл. На четвертий день Він створив світила. На п’ятий день Він створив риб та птахів. На шостий день Він створив тварин і людину.

[Цілком правильно, що саме тут і виникло більшість суперечок. Є люди, які заперечують те, що Бог створив все шість днів. Вони заявляють, що всесвіт це продукт такого процесу, який продовжувався мільйони років. Ці люди називаються еволюціоністами. Є й такі, які намагаються об’єднати еволюцію з творінням. Вони стверджують в тій чи іншій формі, що всесвіт є продуктом довгого еволюційного процесу, але в певний збіг обставин Бог втрутився, створив людину і встановив платформу для спокутування. Ці люди називаються віруючими еволюціоністами.

Потрібно заявити, як одні так і другі багато в чому співпадають. В нас немає багато місця, щоб розбиратися з усіма ними, але повинні вдатися до деяких загальних коментарів. Як би ми не поважали еволюціоністів, потрібно розуміти, що критичною слабкістю їх теорії є те, що вони не можуть представити жодного правдоподібного пояснення походження життя. Ще потрібно додати, що всесвіт зазнає впливу еволюційного процесу, але напрошується питання як і коли почався цей процес. Еволюціоністи не мають відповіді на це запитання. Вони говорять про «стихійне зародження» і стверджують, що мертва матерія може породити життя. Як це може бути? В кінці кінців, еволюціоніст може тільки махнути рукою і приписати все це випадковості. Який же тут підтекст всього цього? А такий, що життя сьогодні є не що інше, як випадковість. Воно немає реальної мети і реальної ціни. Все це є продуктом випадку.

Людина не має унікальної цінності. Вона є випадком  найвищого рівня і займає найвищу сходинку еволюційного розвитку. Коротше кажучи, еволюція не визнає Бога, Його творчих сил і замислів.

Сьогодні віруючі еволюціоністи наголошують, що вони мають зовсім іншу орієнтацію. Але чи справді так воно є? Вони сприймають теорію еволюції про те, що світ має вже мільйони років і людина зазнала впливу еволюційного процесу, але вони хочуть, щоб і Бог якось вписувався до цієї картини. Чи вдається це їм? Ми думаємо, що ні. Якщо еволюціоністи винні в запереченні

Бога як Творця, то віруючі еволюціоністи зайняті тим, що пристосовуються до Бога як Творця. Вони примушують себе здійснити щось на зразок змички між релігією і наукою. На жаль, вони стикаються з теорією, яка не має нічого спільного як з наукою, так і з вченням Святого Письма.

Підсумувавши все це, потрібно уяснити собі, що найкращим наближенням до творіння є віра в одне, а саме покірність Слову Божому. Буття говорить про  творіння за 6 днів. Але чи дійсно це були дні чи епохи? Чи існує розбіжність між Бут. 1:1 та Бут. 1:2? Запитань маса. Ми наполягаємо на правдивості твердження Буття. За 6 днів, як ми і знаємо, Бог створив все. Чому ми повинні в цьому сумніватись? Що хіба Бог не Всесильний? Хіба є щось таке, що занадто для Нього? Всі, хто заперечує Бут. 1 і схиляються в напрямку еволюції чи віруючих еволюціоністів, мають проблему не з наукою, її теоріями і не з релігією та її вченням, вони мають проблему з Богом].

Проте Госп. День 9 не заклопотаний саме творінням, а хоче наголосити, що Всемогутній Бог, який створив всесвіт і продовжує утримувати його, є також і Отцем. В зв’язку з цим Писання говорить про Бога як Отця в різних якостях. Він є «одвічним Отцем нашого Господа Ісуса Христа» (Від. 26 ) – за породженням. Він також є Отцем  всього і тварин, і людей – за створенням.

Як Творець Він є джерелом всього життя і всього сущого. І нарешті, Бог є також є Отцем людей, з якими Він заключив заповіт, всіх хто вірить в Нього через Ісуса Христа – за усиновленням (Рим. 8:15,16 ; Гал. 4:4- 7 ). І це є останнім особливим змістом Божого Батьківства, на яке звертається увага в Госп. Дні 9. Катехізис, як завжди, зацікавлений в тому, щоб не просто передавати деякі релігійні знання. Він хоче поглибити нашу втіху та посилити нашу довіру. Крім цього, тут підкреслюється, що між Творцем неба і землі та віруючими існують найцінніші стосунки . Завдяки Ісусу Христу, Бог, який був далеко, став близьким до сердець та життів Його людей. Через віру Христа, Його Отець, став їх Отцем. Тепер вони можуть виставляти якісь вимоги до Нього і  всієї  Його влади  та провидіння. В другому параграфі ( Відп. 26 ) говориться про дуже особисте «На Нього так покладаюсь, що не маю жодних сумнівів в тому, що Він забезпечить все необхідне для мого тіла та душі і поверне на добро мені які б то було страждання, що Він посилає в цьому сумному житті».

Ціллю початкового речення Апостольського Символу віри та його пояснення Катехізисом є не для того, щоб проводити якісь еволюційні дебати, для того,

щоб познайомити нас із всемогутнім Богом і Отцем нашого Господа Ісуса Христа та розбудити нашу віру  і довіру до Нього. Завдяки Богу І Отцю ми можемо впевнено йти вперед. Незалежно від того з якими перешкодами ми можемо зіткнутись, ми знаємо, що Він допоможе нам і поведе нас. Він створив нас і він підтримає нас. Отець найкраще знає, тому що ніякий батько не знає краще, ніж  наш небесний Отець.

Господній День 10.

Резюме.

Провидіння, це та сила Божа, при допомозі якої, Він утримує і управляє всім, а отже дає нам змогу бути «терпимими у випробуваннях і вдячними в процвітанні».

Пояснення.

В Госп.Дні 9, ми признали, що наш Бог Отець, є Творцем всього. В Госп. Дні10, ми просуваємось на крок вперед, щоб побачити, що Бог є також Прихильником і Правителем всього. Як Прихильник, Він підтримує, підживлює і утримує творіння, а як Правитель, він править, контролює і направляє. Ми називаємо це Божою роботою провидіння.

І дійсно, ми повинні бачити, що це  обман, заявляти про те, що Він залишив своє творіння. Тісні стосунки між творінням і провидінням продовжуються. Писання говорить, що робота провидіння є життєдайною і охороняючою (Іов.33:4; Неєм.9:6), відновлюючою (Пс.104:30), говорящою (Пс.33:9), бажаючою (Одкр.4:11), Підтримуючою (Євр.1:3), Опікуючою (1Пет.5:7), навіть творчою (Пс.104:20; Іс. 45:7). Бог не просто так дозволяє всьому існувати автоматично. Ні, Він дає можливість всьому існувати. Він підживлює все «Своєю всемогутньою, всюди присутньою силою». Що ж конкретно Він утримує? Писання говорить, що Бог приймає участь у світі природи (Йов.37), лиха (Вих.7:3 – 10:110), горобців (Мт.10:29), здоров¢я і хвороб (Повт.7:15), процвітанні і скруті (Ам.3:6). Він також приймає участь в країнах світу: царі (Пс.2:4; Дан.2:21; Дії.4:25-28), нації (Дії.17:26), царства (Дан.4:25). Він приймає участь в житті людини (1Сам.2:6-8). Він приймає участь в їх діяннях (Прит.16:1,9; Філ.2:13).Він навіть приймає участь в гріховності і злі, нещасті і стражданні. З цього приводу, ми стверджуємо, що Бог не грішить (Йов.34:10) хоч і управляє всім цим. За цією ж ознакою, Бог не спричиняє зла, але Він використовує його в Своїх цілях (Йов.1,2; Откр.20:1-3).

Катехізис наголошує на Боже провидіння мовою «мовою листя і трави, дощу і посухи, врожайних і не врожайних років, їжі та питва, здоров¢я та хвороб, процвітання та злиднів» (Відп.27).Таким чином підкреслюється, що все життя є сферою Його діяльності. Світ розвитку (листя і трава), клімат (дощ і посуха), живлення (їжа і пиття), здоров¢я (здоров¢я і хвороби), економіка (процвітання та злидні),про все це згадується. Дійсно, під словом «все» потрібно розуміти різні сфери життя. Чому ж тоді «погані» сторони не виключені із цього списку? Бог також їх використовує. Як? Ми не можемо ні знати, ні збагнути, але Він це робить.

В той же час, Писання нагадує нам, що причина і природа гріха лежить не в Бозі, а в людині. Бог праведний, святий і чесний (Повт.32:4; Іов.34:10). Він не випробовує і не спокушує  людину (Як.1:13). Він ненавидить беззаконня (Рим.1:18), і Він наказує його (Рим.2:8). Дійсно, Він проти всякого гріха і зла тому, що Він є переповненим фонтаном всього доброго (Пс.36:10; Як.1:17).

[ І все ж таки все це не дає нам відповіді на запитання про те, як Бог використовує страждання та нещастя. Щодо безбожництва та невіри, то потрібно сказати, що страждання та нещастя є найчастішим вираженням Його гніву через гріх людини, Його люті на гріх і Його суд над гріхом (Пс.73). Відносно божественності та віри, то страждання і нещастя потрібно розглядати з різних точок зору. Вони можуть використовуватись Богом для того, щоб дисциплінувати нас (Пс. 119:67, 71; Євр.12:3-11).Вони розвивають наш характер (Як.1:2). Вони відображають реальність і характер нашої віри (1Пет.1:7). Вони ведуть віруючих до прославлення Бога (Йов.1,2).

Все це значить, що наші страждання потрібно розглядати ширше. Коли ми слухаємо світ, можна прийти до висновку, що все те, що ранить нас, має абсолютно негативний характер. Проте, Біблія каже «...тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добро.» (Рим.8:28). Страждання можуть принести віруючим справжні блага. Вони можуть поглибити наше спілкування, прояснити наше бачення, підтримувати наше свідчення. Нам не потрібно їх шукати, але коли вони приходять, не треба їх як уникати, так і повставати проти них. Ми повинні вбачати в цьому руку Божу і підкорятись цьому із смиренням і вірою.

І все ж таки ми не отримали відповіді на всі запитання, що виникли внаслідок роздумів про Боже провидіння. Все це приводить нас до нескінченних дебатів про стосунки Бога із  злом та нещастям. Тут ми не можемо відповісти на всі запитання, проте отримати допомогу можна, роздумуючи над цією темою із перспективи першої та другої причин. Всім відомо, що Бог є «першопричиною»; проте, дії людини та сили природи є «другою причиною». Отже, коли щось трапляється в світі природи, то можна сказати, що це спричинено як силами природи «друга причина», так і Богом «першопричина». Але ці дві причини не є на одному рівні. Вони діють не однаково. Одна залежить від авторитету іншої. Бог, Першопричина, часто використовує другу причину для досягнення своїх цілей. Імператор Август вимагав переписати весь світ. Які для цього були причини? Вони стосувалися оподаткування, цікавості і бюрократії. Проте, тільки Бог використав цю подію для приходу Свого Сина. Тільки тоді, можна було помітити, що їх цілі були різні. Так трапляється дуже часто. Диявол хоче пошматувати Іова і Бог дозволяє це. Він так робить, щоб досягти Своєї слави. Царі Ассирії і Вавилону нападають на Ізраїль тому, що жадали слави, влади і Бог дозволяє це. Проте, дозвіл не має нічого спільного з владою, а тільки з судом.

Те, що тут описується говорить, про те, що Бог використовує всі види другої причини. Він не є незалежними від Нього, але Він використовує їх в абсолютно інший спосіб і в абсолютно інших цілях.]

Але в той час, як біблійне вчення щодо Божих стосунків з творінням називається «провидінням», світ зовсім не знає цього терміну і не розуміє його. Протягом століть і навіть сьогодні, люди задумувались про те, що ж обертає світ і приписували це самим різноманітним силам. Деякі борються за щастя і говорять, що в той час, якщо і існує якась контролююча сила в роботі всесвіту, то це сила немає ніякого смислу, ні складу , ні ладу, стосовно всього цього. Інші кажуть, що все є справою долі, при допомозі якої , вони висловлюють ідею, що ця контролююча сила є і не доброю, і не люблячою. Є такі, які наполягають на дуалізмі і заявляють, що все контролюється як згори, так і іншими силами. Пантеїзм також наполягає на тому, світ і Бог є одним цілим, що Бог існує всюди – в квітах, деревах, тваринах і в людині. Також є деїзм, там стверджується, що є бог, який створив все, але він більше не займається цим творінням. Він створив годинник під назвою «творіння», зіпсував його, поставив на камін і більше не звертає на нього уваги.

[ На складнішому рівні є погляди детермінізму та індетермінізму. Перші заявляють, що через те, що світ і людина контролюються якоюсь вищою істотою, то людина не несе ніякої відповідальності. Все, що відбувається, добре, чи погане, повинно бути покладене біля дверей Божих. І останні вважають, що і світ, і людина не є під будь – яким контролем. Людина і творіння існують у вільному падінні.]

В порівнянні з всіма цими думками і поглядами, вчення Слова Божого є найбільш заспокійливим. Воно стверджує, що незважаючи на те, що в житті є багато такого, що пригнічує нас і позбавляє нас сили жити і діяти, що існують різного роду біди, трагедії та конфлікти, Бог все це контролює. Ніяке творіння не знаходиться поза Його волею, але і не може противитись їй. Бог, який творить і контролює, є Богом, який має величезні і чудові плани стосовно всього життя. Він діє сьогодні, навіть через всі бурі та незгоди цього життя. Він їх також використовує. Він використовує їх, щоб збудувати Своє царство, щоб приготувати все для нового неба і нової землі, які Він обіцяв. Зрештою, все буде служити Йому на славу і на добробут Його вибраних. Через це знехтуване переконання, стає можливим для Божих дітей бути «терплячими в скруті» і «вдячними у провидінні». «Що є легшим?», -- часом запитують. Трудно сказати. Для деяких людей «терпеливість» пізнається з великим трудом і то тільки після тяжких випробувань і поганого ставлення, включаючи гіркоту і збентеження. Іншим тяжко бути «вдячними» посеред достатків тому, що гординя і пиха переповнюють їх голови. Катехізис не робить вибору серед них, не треба це робити і нам.             

Госповній День 11.

Резюме.

Ім’я “Ісус” означає, що Він є один і єдиний наш “ Спаситель “.

Пояснення.

В Госп. Дні 11 ми підійшли до другого розділу Апостольського Символу віри названого “ Бог Син і наше Спасіння “. Госп. Дні 11-19 і належать до цієї частини. Сама назва цього розділу пропонує основнує основну тему для обговорення, це – особа і робота Ісуса Христа. Катехізис починає своє пояснення цієї роботи, не звертаючи уваги на Його перше ім’я “ Ісус “. Варто підкреслити те, що Катехізис приділяє мало або ж зовсім не приділяє уваги Його особі. Зап.29 оприділяє Його, як “Сина Божого” і це все. Пізніше, в Госп. Дні 13, буде дано повніше роз’яснення Його особи і природи.

Проте, що до Його спасительної роботи, то потрібно відмітити, що Катехізис це робить з перспективою на Його імена. В цьому Госп. Дні це стосується Його першого імені “Ісус” і показує яке світло воно проливає на Його місію, а в Госп. Дні 12 буде показано, яке світло поширює Його друге ім’я на Його плани спасіння. Коротше кажучи, Його імена дуже важливі і явні. І це може нас здивувати. Подумайте на хвилинку про саму тему, в якій йдеться про імена в наш час. Чому люди дають своїм синам і дочкам ті чи інші імена? На чому вони будують свій вибір? Частіше за все це робиться з погляду на те, як воно звучить або як воно співвідноситься з “ по - батькові “. Також цей процес може бути пов’язаний з пам’яттю про батьків, родичів. Дуже часто імена вибирають чисто суб’єктивно або на основі того, чому в сім’ях надається перевага.

Багато років тому це робилось трохи по – іншому. Тоді на вибір імені впливали професії ( Купер = той, хто робить бочки ), місце проживання ( Вандер Вельде = з лісу ), зовнішність ( Берта = світла ), родинні зв’язки ( Макдональд = син Дональда ).

А ще раніше, в біблійні часи, імена були ще більш промовистішими. Вони часто виражали побажання батьків, щодо дитини – ( Бенжамін = син моєї правої руки ). Ім’я могло описувати стосунки з Господом ( Ілля = мій Бог є Господь ). Могло описувати обставини чийогось народження ( Самуїл = призваний Богом ). Із цих декількох прикладів можна зробити висновок, що в біблійні часи імена заключали в собі певне смислове навантаження.

І дійсно, справа вибору імені була дуже тяжкою. Пригадайте випадок з Іваном Хрестителем. На восьмий день після народження вся сім’я і друзі зібрались на церемонію обрізання і дарування імені. Вони були здивовані і навіть озадачені коли йому було дано ім’я “ Іван”. А тепер подумайте про той високий рівень і яким способом Бог являє Своє ім’я (Вих.3:13-15 ).

Все це попереджує нас не присвоювати імена наперед даровані Біблією. А також не можна і в тих випадках, коли Сам Бог дарує ім’я або замінює його на нове. Коли ж Він робить це, як у випадку із Аврамом ( Авраам ), Яковом ( Ізраїль ) – це вказує на ознаку нового характеру і компетенції. Цей факт є майже еквівалентом переродження. Ім’я підтверджувало, що та чи інша особа перебуває в чийомусь володінні та якості. Воно фіксувало її природу та долю. Саме в світлі цього ми повинні розглядати той факт, що саме Бог через ангела Гавриїла наказав Йосипу назвати дитину “ Ісус “ ( Мт.1:21 ). Це ім’я відповідатиме Його характеру, діяльності та долі.

Що ж означає ім’я “Ісус”? Щоб дати повну відповідь, ми повинні повернутися до Старого Заповіту, тому що Бог вибрав це ім’я не випадково. Воно має певне значення та історію пов’язану з ним. Ми це зрозуміємо, коли побачимо, що ім’я “ Ісус “ – грецьке ім’я і є еквівалентом Старозаповітного єврейського імені “Джошуа”. В Стар. Заповіті є одне ім’я Джошуа, яке зразу ж пригадується, це Джошуа син Навина ( Числ.13:16; 14:1-10 ). Чому він такий відомий? Тому, що він був тим, хто вів людей до Обіцяної Землі. Його ім’я означало  “Спаситель” і він діяв так, коли Бог вибрав його, щоб спасти Ізраїль від дальших поневірянь в пустині і коли йому було наказано вести їх через Йордан в ту землю. Якби він не повів їх, вони би просто померли. Джошуа виправдав своє ім’я  “Спаситель”.

Проте, він не є єдиним  Джошуа в Стар. Заповіті, там є ще один важливий Джошуа, який був пізніше. Його ім’я – Джошуа, син Іоседека ( Агг.1:1,12,14 ). В багатьох випадках він відображає першого Джошуа, тому що має справу із “спасінням”. Після того, як Ізраїль протягом 70 років перебував у вигнанні у Вавилоні, саме цей Джошуа допоміг їм повернутись в Обіцяну Землю. Бог використав його для спасіння Ізраїлю від рабства і повного вимирання як нації.

Отже, Стар. Заповіт дає нам двох Джошуа, двох визволителів, двох спасителів. Але виникає запитання, “Для чого ж Бог посилає тепер ще й третього Джошуа (Стар. Заповіт) або Ісуса (Нов. Заповіт)? Чому він посилає Ісуса з Назарету? Він робить це тому, що робота двох перших не була достатньою та завершеною. Ті визволення та спасіння були, свого роду, тільки прообразом справжньої роботи. Ті Джошуа були просто прототипами Того, хто повинен прийти. Джошуа, син Навина, привів людей Ізраїлю на землю, але не зміг вберегти їх там. Він не міг заплатити за їх гріхи. Він не міг змінити їх серця і розум. Він не міг вічно допомогати їм в їх нуждах і потребах. Його робота по спасінню була тимчасовою, частковою і проходящою. Це ж саме можна сказати і про другого Джошуа, сина Іоседека. Проте, цього ніколи не можна сказати про третього і останнього Джошуа – Ісуса. Його робота, як це ми побачимо у наступних Госп. Днях, не є тимчасовою, а постійною, не частковою, а загальною, не проходящою, а стабільною. Саме з глибиною Його роботи і пов’язаний Госп. День 11, де наголошується на тому, що Христос спасає нас від величезної залежності, від рабства гріха. Перший Джошуа спас Ізраїль від рабства пустелі, але що ж було першопричиною всього цього? Гріхи ідолопоклонства і невіри.

Чому кожне скрутне становище і проблеми в житті можуть бути віднесені на рахунок? Це найголовніша і вже кінцева хвороба. Є такі, що стверджують, що кінцевою формою звільнення є звільнення від расової дискримінації або економічної експлуатації. Так, це є великі гріхи, від яких Христос хоче звільнити нас, але вони є не найбільшими хріхами. Найбільші гріхи є не соціальними чи економічними. Це – гріхи особисті і їх центром є людське серце. Вони складаються із повстання проти Бога. Тільки коли відчудження між людиною і Богом буде подолано, гріхи також можна буде розмежувати.

Так ось для чого прийшов Христос! Він прийшов спасти нас від наших гріхів. Це має як позитивний, так і негативний задум. З однієї сторони, Він спасає нас від гріхів, від гніву і суду. Якби Він не прийшов, наше майбутнє було б пов’язано із смертю і осудженням. З іншої сторони, Він так спасає нас, що ми зазнаємо прощення, життя і благословіння. Старозаповітні Джошуа привели Ізраїль в Обіцяну Землю, але Новозаповітний Джошуа, Ісус приведе нас в ще кращу землю. І саме зараз Він зайнятий приготуванням нас до цієї землі. Він працює в нас Своїм Словом і Духом. Він – Той, хто спас нас, тепер зайнятий нашим відновленням. Він прибирає всі залишки гріхів, готуючись до дня повного спасіння.

Тільки до всього сказаного є доповнення, а саме: ми мусимо бути впевнені в тому, що Він є єдиним Спасителем. У Відп.29 говориться, “ні в кому іншому не можна знайти спасіння”. Зап. та Відп.30 дають цьому продовження. Там підкреслюється те, що саме Ісус є тим Єдиним. Привичка Римо-католиків просити спасіння у святих, повинна бути засудженою тому, що вона підриває винятковість роботи Христа. Ідея про те, що ми можемо якось внести свій вклад в спасіння через благочестя або милосердя , має такий  же ефект. Відп.30 представляє цю справу в термінах “або…або”. “Або Ісус Христос не є досконалим Спасителем, або ті, хто насправді увірували в Нього, як в Спасителя повинні знаходити в Ньому все необхідне для свого спасіння”. У вас не може бути двох доріг. Або ви признаєте спасаючу роботу Христа, як завершальну, або признаєте її незавершеною. Або Він є всім для вас, або Він є щось. Якщо Він є щось, то в кінці Він буде нічим. Тільки Ісус спасає і більше ніхто!                     

Господній День12.

Резюме.

Ім’я «Христос» вказує на офіційну роботу Спасителя на користь Своїх людей; тоді як ім’я «Християнин» вказує на офіційну роботу Його людей.

Пояснення.

В Господньому Дні 11 ми зустрілися з першим іменем Месії «Ісус» і побачили, яке навантаження воно несе. Воно вказує на основну мету Його місії і приходу, а саме, спасти Своїх людей від гріхів. В Госп. Дні12 ми будемо мати справу з Його іншим, другим іменем «Христос», яке означає «помазаник». Воно також стосується Його роботи і завдання, але більше з офіційної точки зору. Так само, як терміни «прем’єр міністр», «президент», «лікар», «юрист», «суддя», «інженер» вказують на офіційне покликання і відповідальність, так можна сказати і про ім’я «Христос». Що ж включає в себе ця посада чи «помазання»? Щоб повністю це зрозуміти, нам потрібно розглянути спочатку декілька питань. Є слово «помазання», або «Христос». Як передумова цього, в Старому Заповіті проводилось помазання маслом особи, як знак того, що їй відводилась якась спеціальна задача. Ми читаємо про помазання пророків в ( Іцар.19:16 ), священників ( Вих.40:13; Лев.8:12 ) і царів ( ІСам.10:1; ІЦар.1:39 ). Стосовно Господа Ісуса, проте ми читаємо не про Його помазання маслом, а про більш спрямоване помазання, а саме, про помазання Святим Духом ( Лук.3:22 ). Масло, яке в Старому Заповіті було символом Духа, замінено Самим Духом. Символ торує дорогу реальності.

Тільки виникає запитання, -- «На що помазаний Христос? На яку функцію?». Відповідь є «на функцію пророка, священика, царя». Ім’я «Христос» означає, що Він має триєдину функцію. Він не є спочатку пророк, потім священик, а під кінець цар. Ні, Він завжди одночасно зайнятий, як пророк, священик і цар.

 Ми повинні знати, що з цією триєдиною функцією, одночасно пов’язано багато речей. Перше те, що це дано Йому Його Отцем. Наш Господь не присвоїв Сам Собі це ім’я. Так було призначено ще перед створенням світу (1Пет.1:20), як «Апостола й Первосвященика нашого сповідання» (Євр.3:1).Саме Бог Отець послав Його і призначив Йому цю особливу функцію (Євр.10:5-7).

Друге, що ми повинні пам’ятати, так це те, що функція нашого Господа тісно пов’язана зі справжнім покликанням людини. Адам був створений, щоб служити Господу істинними знаннями, праведністю і святістю. Як пророк, він повинен був являти волю Божу, як священик, він повинен був обіцяти своє життя, як жертву Богу, і як цар, він повинен був праведно царювати над світом для Бога. Але Адам согрішив. Незважаючи на це, прийшов Ісус і саме Він знов представляє істинний імідж людини. Герман Бавінк одного разу сказав, -- «...перший Адам, це зразок, вісник і пророцтво останнього Адама, а останній Адам, є доповненням і завершенням першого».  

І нарешті, ми також повинні обов’язково знати, що ця триєдина функція Христа тісно пов’язана з одкровенням Старого Заповіту. Там, народ Ізраїлю був покликаний бути царством священників і святим народом (Вих.19:6). Там, чоловікам було призначено бути пророками, священиками і царями. Правда, ніхто із них більше одного із цих «капелюхів» не одягав, але ти мне менше, такі спеціальні завдання були призначені чоловікам. І дійсно, саме цьому народу.

Катехізис каже, що Христос був призначений «Богом Отцем і помазаний Святим Духом бути нашим головним Пророком та Вчителем, Який повністю розкриває нам таємні наміри та волю Божу про наше визволення» (Відп.31). В Ст. Заповіті пророки також розкривали Божу волю, тільки робили вони це частково, в слабості, в незнанні і навіть в невірі. Проте, Христос йде і показує, що Він є найбільшим Пророком (Лук.4:16). Його знання є завершені. Він отримує не символ, а реальність, а саме – Святого Духа. Його виявлення є не спорадичними і не випадковими. Чому, Він не тільки отримує одкровення від Бога, Він є одкровенням, повним одкровенням Самого Бога. Він є Той, хто виконує і завершує кожне попереднє пророцтво (Євр.1:1). Його проповідницька діяльність є не просто одкровенням, вона є само одкровенням. Він свідчить про Самого Себе – Свою особу, свою роботу. Христос є най більшим пророком.

Він є також і найбільшим Священиком. В Ст. Заповіті священики приносили жертви, щоб спокутувати гріхи людей; проте, їх робота ніколи не була завершеною і ніколи довершеною. Вони завжди мали справу з символами. Але коли прийшов Христос, ми побачили абсолютно іншого Священика. Йому не потрібно приносити жертви за Свої гріхи. Йому немає діла до симптомів нашого нещастя, а тільки до їх причин, а саме, до гріхів. Він виганяє демонів, зцілює сліпих, глухих і німих, оздоровлює інвалідів і покалічених, оживляє мертвих. Він визволяє людину від її нещастя. Як Йому все це вдається? Тому, що Він є інший Священик, кращий Священик. Катехізис каже, що Він є «нашим єдиним Первосвящеником, Який звільнив нас єдиною жертвою Свого тіла і постійно заступається за нас перед Отцем» (Відп.31). Він не приносить кров волів чи козлів, а Свою власну кров. Він не є священиком на один день чи місяць. Він є Священиком назавжди. Він не є священиком за наказом Мелхіседека, Аарона чи Левія (Пс.110; Євр.7). Христос є найбільшим Священиком.

Він також є найбільшим Царем. В Ст. Заповіті царі правили, але не вдаючись до праведності і справедливості. Вони правили мечем і скіпетром. Вони царювали, але тільки тимчасово. Смерть забирала як найкращих із них, так і найгірших. Але це не стосується Христа. Катехізис вказує нам на Його переваги над іншими. Він є «нашим вічним Царем, Який править нами Своїм Словом та Духом, оберігає та охороняє нас» (Відп.31). Ст.Заповіт передбачив Його прихід (2Сам.7; Мих.5:1), але зовсім в інший спосіб. Він повинен бути царем праведності, смирення (Зах.9:9). Він буде з дому Давидового. Таким Він і є (Лук.1:32,33). Христос народився як цар і править через служіння, через віддачу Свого життя, як викупу. Він править не Своїм сталевим мечем, а мечем духовним. Він проголошує нові закони і це є небезпечні закони. Він бореться з ворогами, а ці вороги знаходяться в силах природи: хвороби, захворювання і смерть. Христос є істинним Царем, а всі решта є тільки блідою тінню в порівнянні з Ним. Він є найбільшим Царем.

Проте, Катехізис на цьому не упиняється. Він йде далі, щоб показати нам, що це триєдине призначення Христа має величезний вплив на тих, хто вірить в Нього. Існує прямий зв’язок між Христом і Його Християнами. Що означає бути Християнином? Християнин є той, хто «вірою прилучився до Христа». Катехізис наголошує, що через віру і тільки через віру, ми пов’язані з Христом, стали членами Його тіла і поділяємо Його помазання. Дуже важливо, щоб ми це розуміли тому, що є люди, які по іншому розуміють це питання. Вони говорять, що Бути Християнином – це просто бути членом правильної церкви і правильно себе поводити. Проте, це не є основним. Саме через віру в єдиного Христа, ми є спасенні і об’єднані в Ньому. А як щодо наших  дітей, які ще не прийшли до віри, чи є вони Християнами? Так  є, через заповіт, який Бог має з нами і нашими дітьми. А ще, це їх обовязок, коли вони досягнуть повноліття, прийняти Христа через віру. В іншому випадку, вони ніколи не будуть серед членів Христа.

Проте, це ще не все, на що наголошується у Відп. і Зап.32. Там підкреслюється також, що через віру ми не тільки стаємо «членами Христа», але і учасниками Його помазання. Іншими словами, Християни поділяють не тільки саму особу Христа, але і Його роботу. Вони поділяють Його триєдине призначення. Їх призивають жити і діяти як пророки, священики і царі.

Що ж це означає для них? Як пророк, кожен Християнин повинен «визнавати Його Ім’я». Це означає, що ми повинні приймати Слово Боже і розповідати про це іншим. Ми повинні свідчити про правдивість Євангелії через все, що говоримо. Ми повинні робити це всюди. Ми повинні визнавати Христа перед людьми ( Мт.10:32 ). Не варто й говорити, що існує тісний зв’язок між пророцтвом і євангелізаційною роботою. Дехто каже, що тільки спеціально підготовлені люди можуть проповідувати Добру Новину іншим, але це є помилковим твердженням ( Мк.5:19,20; Дії.8:4 ). Ті , спеціально висвячені, повинні робити свою роботу в церкві, на богослужінні, а ті, хто помазані як Християни, мають нести Слово в світ. Християни повинні виконувати своє пророцьке покликання.

Вони також мають і священицьке покликання. Катехізис каже, що як священики, вони повинні віддавати себе, як «живу жертву подяки Йому» (Відп.32). Христос, як великий Священик, боровся проти всіх гріхів і зла, і як Християни, ми повинні робити те ж саме. Стосовно цього, можна сказати, що наше священицьке покликання особливо пов’язане із справою святості. Наше життя повинно бути присвячене Богу. Це означає, що ми повинні приділяти особливу увагу тому, як ми говоримо і які слова використовуємо, що ми дивимось і що читаємо, які телепрограми дивимось, в яких компаніях перебуваємо, як ми поступаємо і як судимо про інших. Всі наші справи і  думки повинні співпадати з Божими стандартами. Як священики Всевишнього Бога, ми повинні жити святим життям.

На кінець, ми маємо покликання  жити так, як царі. Катехізис каже, що ми повинні «царювати разом з Христом над усім творінням на віки віків у свободі, що її здобув для нас» ( Відп.32 ). Це означає, що ми повинні не просто уникати чи обходити гріхи, а воювати проти них активно. Якщо він ( гріх ) є в нашому житті, нашій сім¢ї, в місцевій церковній громаді, в нашому суспільстві – ми повинні з ним боротися. Ми повинні бути царями і у зв’язку з цим, ми маємо і політичне покликання. Ми повинні свідчити про велике Царство Ісуса Христа всьому світу про необхідність виконувати Його заповіді. Роблячи це, ми повинні використовувати зброю Його Царства, а не зброю світу. Ми повинні битися з «гріхом і дияволом» Словом, любов¢ю, покорою і сміливістю.

Христос, найбільший Пророк, Священик і Цар, закликає нас служити Йому в якості пророків, священників і царів.           

Господній День13.

Резюме.

Через Ісуса Христа, єдиного вічного і природного Сина Божого, ми прийняті в Божу сім¢ю. Тому , що Він купив нас Своєю кров¢ю, ми називаємо Його «Господь».

Пояснення.

До цього моменту Катехізис дав пояснення імен «Ісус» і «Христос». Проте, це не єдині імена чи звання, які використовуються в Апостольському Символі. Наступна ціль, яка вимагає свого дальшого пояснення є «однороджений Син» і дальше – «Господь».

Про це буде йти мова в Госп.Дні13. Ісуса Христа також називають «однородженим Сином» Божим. Чому? Тому, що таким Він і є. Тут ми не стільки торкаємось місії чи служіння Спасителя, як Його особи. Він є Сином Божим і докази цього є всюди в Писанні. Візьмемо спочатку той факт, що Він є Бог. Нам було сказано, що він є в образі Бога (Філ.2:6), що після вознесіння Він знову отримав славу, яку мав з Отцем ще до створення світу (Ів.17:5), що він є вічним (Ів.1:1;  1Ів 1:1), що Він є Альфа і Омега (Повт.22:13), що Він є всюдисущий (Ів.1:18; 3:13), що він ніколи не залишає Своєї церкви і наповнює все всім (Еф.1:23), що Він є всезнаючим і чує всі молитви (Дії.1:24 ), що він є всесильний і має всю владу (Мт.28:18). Дальше Писання розповідає, що Він поділяє роботу Бога Отця. Разом з Отцем і Духом, Він створює все (Ів.1:3; Кол.1:5). Разом з Отцем, Він утримує все (Євр.1:3). Разом з Отцем, він спасає і визволяє (Ос.13:4; Мт.1: 21). Цей список можна продовжувати і продовжувати. Досить сказати, що Писання дає більше, ніж достатньо доказів того, Ісус Христос є Бог.

 А крім цього, воно навчає нас  в багатьох місцях, що Він є «Син» Божий. В Мт. 3:17 ми чуємо, як Отець каже, -- «Це Син Мій улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся». В Дії.13:33 апостол Павло вживає Божі слова в Пс.2 до Христа, «Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив». Таким чином, Отець офіційно декларує, що Ісус є Його Син.

В той же час, хоч Сам Христос і не робить такої заявки – визнає це за істину, коли про це говорять інші. Симон Петро каже Йому , - «Ти – Христос , Син Бога Живого», а Наш Спаситель каже, - «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин!...» ( Мт.16:16,17 ).

Потім є свідчення Його послідовників. Вони жили з Ним, чули всі Його слова, були свідками всіх Його справ, спостерігали за Його настроєм, ставленням, і який же кінцевий результат? Іван говорить, - «І я бачив, і засвідчив, що Він – Божий Син.» (Ів.1:34). Чому навіть деякі із тих, хто розпинав Його, визнавали,- «Він був справді Син Божий!» (Мт.27:54 ).

Таким чином, Писання свідчить про той факт, Ісус Христос, Спаситель і Месія є також і Сином Божим. Проте, такі свідчення породжують запитання, тому, що Біблія каже, що віруючі є також «синами (дітьми) Божими». В Рим.8:14 говориться, «Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі», а в Гал.3:26 стверджується, «Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса». Але якщо віруючі є синами і Христос є Син, яка ж між ними різниця? Гейдельберзький Катехізис пояснює цю різницю таким чином, «Тому, що тільки Христос є одвічним істинним Сином Божим. Однак ми – усиновлені Богом діти, усиновлені о благодаті через Христа» (Відп.33). Напевно цю різницю найкраще  видно в словах «істинний» і «по благодаті». Ісус Христос Є і завжди був Сином Божим вічно. Ніколи не було такого часу, коли б Він не був Сином. Проте, те ж саме не можна сказати про нас. Був час, коли ми не були синами і дочками, а чужинцями, бунтарями, незнайомцями. Павло каже, що колись ми були «без Христа, відлучені від громади ізраїльської, і чужі заповітам обітниці, не маючи надії й без Бога на світі» (Еф.2:12).Формально ми належали до сім¢ї гріха і смерті, гріховності і диявола. То була сім¢я, в якій ми народилися. Але через те, що Бог побачив можливість послати Ісуса Христа в цей світ і стало можливим через віру в Христа увійти в абсолютно нову сім¢ю, сім¢ю Бога на основі Його жертвенної діяльності. Ця сім¢я не характеризується смертю, погибеллю, а спасінням, прощенням, життям і благословенням. Через віру в Христа ,ми – ніхто, можемо стати кимсь. Ми можемо перетворитись з ворогів Бога, на дітей Божих. Усиновлення можливе не в світі, але і в церкві, а там воно навіть значиміше.

Завдяки Ісусу Христу, ми можемо сказати, що Його Отець є також і нашим Отцем і те, чим обдаровує Він Його, він віддасть і нам. Наступає день, коли ми будемо жити з Ним і царювати з Ним. Чудо Євангелії є в тому, що наш Спаситель і Месія через Божу благодать, стає нашим Братом. Разом, ми є членами Божої сім¢ї. Проте, така фамільярність ніколи не повинна бути  дозволена поколінню зневаги. Фактично, наступне звання, яке ми повинні розглянути, діє як противага цьому. Ісус Христос, єдиний однороджений Син, також і «наш Господь». Що означає ця посада? Вона має багато значень. З однієї сторони, ім’я «Господь» часто використовується в Новому Заповіті в розумінні «Владика» або «вчитель». З уст Самого Ісуса ми чуємо, що це означає більше, ніж ті повноваження, які Він Собі приписує (Мт.23:1-11). Він називає Себе «Господь суботі» (Мт.12:8), як і Син Давида і Господь Давида (Мт.22:43-45).

З часом, коли Христос роз’яснює про Себе повніше і коли знання учнів зростають, вони розуміють, що ім’я «Господь» має навіть ширше значення. Абзаци із Ст.Заповіту, які відносяться до Бога, в Нов. Заповіті стосуються Христа (Мк.1:3). Все це показує, що Сам Бог, Господь, прийшов до Своїх людей в Христі.

І дійсно, ми бачимо, що після воскресіння, ім’я «Господь» стає найпоширенішим із всіх. Це ім’я відображає той факт, що Христос, який покорився смерті на хресті, повстав до життя і слави. Він сидить праворуч і є Господом всього (Дії.2:34; 10:36). Він царює над церквою і Він царює над усім світом (Дії.20:28; 10:42). Ісус Христос є Господь.

У зв’язку з цим, Він є «нашим» Господом. Він царює над життям кожного із Своїх послідовників. Ми є Його. Ми повністю належимо Йому – тілом і душею. Як же це трапилось? Через той факт, що Він «викупив» нас від гріха і диявола (зла). В свій час , вони панували над нами, а зараз ми є вільні. Яким чином? Через Христову кров (1Пет.1:17-19). Христос викупив нас не за гроші чи інші матеріальні цінності, а Собою. Колись ми були рабами гріха, а зараз ми стали синами (Гал.4:7). Колись ми були рабами  гріха, а зараз стали «рабами праведності» (Рим.6:18).

І як підсумок, ми як віруючі, стали дуже багатими. Ми стали синами Божими. Ми стали власністю Сина Божого. Ми більше не належимо гріху, дияволу і навіть самим собі. Ми належимо Христу і Він нас поведе, захистить і завжди допоможе. Він ніколи не позволить тим, кого викупив такою ціною, впасти. Яка це благодать!            

Господній  День 14.

Резюме.

Ісус Христос стався справжньою людиною через тіло і кров Марії і через Духа Святого для того, щоб справитись з нашими гріхами.

Пояснення.

В Госп.Дні 13 Катехізису детально йшлося про божественну природу нашого Спасителя, підкреслюючи Його унікальне Синівство. В Госп. Дні 14 йдеться про слова із Апостольського Символу, -  ²Він був зачатий від Духа Святого і роджений від Діви Марії ², підкреслюючи саме людську природу Господа Ісуса.

[ Потрібно замітити, що це вчення завжди було оточене великою кількістю протиріч. Дійсно, подвійність природи Христа привела до нескінченної єресі. Було багато таких, як Аріус, а в наші дні Свідки Єгови, які заперечували, що Христос є дійсно Бог. Вони наголошували на Його людській природі з точки зору того, що Він є великим прикладом, розумним вчителем, справжнім визволителем. Але були і зараз є такі, які заперечують те, що Він є людиною, особливо із числа сучасних теологів. Вони відмовляються признавати Христа людиною, тому що це протирічить їх раціоналізму і вихвалянню наукових методів.

Все це ясно показує, що теологам завжди важко було прийняти збалансований підхід до подвійної природи нашого Господа. Якщо божественність не приймається в повній мірі, значить—людськість, але щоб признати Його так, як це робиться в Афанасієвському символі віри: «Бог єдиносущний з Отцем, роджений перед світом ; і людина єдиносущна з матір¢ю, народжена в світі. Досконалий Бог і досконала людина...», то це викликає постійні суперечки.]

Стосовно людської природи Христа, то свідчення Святого Писання не залишає місця для сумнівів. Вже в Старому Заповіті ми знаходимо натяки відносно цього. Пророцтва Іс.7:14 і 9:6 могли мати своє попереднє здійснення в той час, але знаходять своє здійснення в Христі ( Мт.1:23). Народився Еммануїл ( Лк. 2:6,7), росте (Лк..2:40), пізнає голод ( Мт.21:28), спрагу (Ів. 4:7), втому (Ів.4:6), страждання (Лк.22:44), радість (Лк.10:21), сум (Ів.11:35), спокусу (Мт.4:1-11) і тд. Катехізис дуже вдало каже, що Він «сприйняв дійсно людську сутність» (Від.35).

Катехізис каже більше, « Одвічний Син Божий, який є і залишається справжнім вічним Богом, сприйняв дійсно людську сутність»( Від.35). Теологічним терміном це називається «інкарнація», а саме те, що Бог стався людиною. Найкращий і най значиміший Біблійний доказ цього можна знайти в Ів. 1:14, «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця». Отже, в Ісусі Христі ми зустрічаємось з благоговійним чудом і таїнством « інкарнації». Бог стався людиною у всіх відношеннях, але без гріха (Євр.2:17,18; 4:14-16).

Ця чудова новина не тільки викликає наш подив, але і породжує запитання « Як?».Відповідь на це запитання ми отримуємо у Писанні, але незавершену і неповну. В Слові говориться, що інкарнація відбулась через унікальне народження. Зазвичай зачаття дитини відбувається при участі батька і матері. У нашому випадку немає людського батька, а лише матір, Марія. Ця Дитина зачата від Святого Духа ( Мт.1:20; Лк.1:35). Як це могло статися, залишається поза нашим розумінням і поясненням. Це народження потрібно приймати тільки через віру. Ніякі докази і ніяка наука не може цього пояснити.

Писання каже, що в цьому народженні присутня робота Триєдиного Бога. Саме Бог Отець посилає Сина , відповідно до замислу , перед створенням світу (Єф.1:5), який в гармонії з обіцянками Він створив в Ст. Заповіті (Іс.7:14). І саме Бог Син погоджується з планами Отця і приходить в цей світ (Філ.2:6,7). І нарешті,  саме Бог Дух Святий здійснив цей план (Мт.1; Лк.1,2). Інкарнація - це істинно триєдина робота.

В той же час , при цій роботі була використана і Марія. Вона була вибрана і призначена Господом. Вона отримує це сповіщення із страхом, подивом і покорою. Вона прийшла до розуміння того, що являється інструментом в Божих руках, через який Його обіцянки стосовно Месії будуть реалізовані (Лк.1). Через віру вона сприймає силу і спасіння Бога.

[ Це факт, що Римо-католицька церква зробила дуже багато для возвеличення і навіть боготворіння Марії. Згідно їх догми, Марія народила без гріха, безгрішно жила, воскресла з мертвих і була прийнята на небесах. Там, кажуть, вона є Царицею Небесною і Матір¢ю Божою і звідти вона, вірогідно, заступається і є посередником віруючих. Проте в Писанні немає основи для такого твердження. Там вона представлена як вірна дочка церкви, яка віддала себе на волю Божу. Там немає натяку на її досконалість. Там їй також не приписується вічна незайманість. Марія знаходиться поруч з Богом для спеціальної ролі в історії спасіння, вона високо оцінена серед жінок, але вона вибрана для цієї ролі на основі благодаті, а не заслуг.].

Є ще одна причина, по якій Марія була вибрана і полягає вона в тому, що вона і Йосип були з дому Давидового. Царю Давиду Бог обіцяв великого і славного Сина (2Сам.7; Пс.132:11), який буде вічно сидіти на троні. Знов і знов Бог повторював цю обіцянку (Єр.23:5) і ось це сталося (Мт.1:1; Лк.1:32). Син Божий і Син людський народився в Марії і Йосипа, в цих великих внуків Давидових.

Стосовно цього народження і його обставин, потрібно відмітити деякі аспекти. По-перше, це те, що Ісус народився безгрішним. Він вже існував  навіть до Свого зачаття. Не людина була причиною Його народження і навіть не Святий Дух. Навіть більше, людина була виключена, а Дух приготував Йому праведну людську природу в тілі діви Марії.

Друге, ми повинні зрозуміти, що все, що приготував Дух, це слабка людська природа. Ми вже частково цього торкались. Христос прийняв «наше тіло» (Ів.1:14). Він був посланий в «подобі гріховного тіла» (Рим.8:3). Він прийняв на Себе «вигляд раба» (Філ.2:7). Він став «у всьому подібний братам» (Євр.2:17).

Третє, зачаття і народження Христа потрібно розглядати такими, якими вони і є, а саме як початок життя глибокого приниження. Той факт, що Син Божий був зачатий Марією, став початком довгого сходження з небес на землю. У Віфлеємі для нього не знайшлося місця окрім ясел для тварин. Його переслідував Ірод, простий смертний цар. Він був змушений втікати до Єгипту. Він повернувся жити у неймовірному місці, яке називалось Назарет. Він підпорядкував Своє життя слабким і грішним батькам. Потрібно ще добавити, що Його зачаття і народження не були якимось тріумфом. Не було загального чи національного вітання і обожнювання. Ангели вітали Його, прийшли подивитись на Нього пастухи, мудреці поклонились Йому, а народ Ізраїлю спав.

І все ж таки це зачаття і народження мають величезне значення. Без нього не відбулось би наше визволення. Катехізис наголошує на цьому у Зап. і Від.36, де йдеться про вигоду такого приходу в світ. Катехізис показує нам, що вигода цього приходу є подвійною.

По-перше, це означає, що   великий Посередник, про якого говорилось в Госп.Дні 6 і є абсолютно необхідний для нашого спасіння, прийшов. Неможливе стало можливим. Бог послав єдиного Посередника, який дійсно може нам допомогти, Того, хто є істинним Богом і справжньою та праведною людиною. По-друге, це означає, що щось радикальне і незмінне станеться з нашими гріхами. Цей Посередник, який є вільний від любих гріхів, може спокутувати всі наші гріхи. Він покриває їх Своєю кров¢ю. Він може перетворити Божий гнів на милість, Божий суд — на спасіння.

Господній День 15.

Резюме.

Протягом всього Свого життя на землі, наш Спаситель страждав для того, щоб спасти нас від погибелі і воскресити нас.

Пояснення.

В Господньому Дні 14, ми торкнулись того факту, що зачаття і народження Христа , призвело Його до життя в покорі і приниженні. Тут, в Госп. Дні 15, як і в наступному, ми розглянемо те, що стало наслідком такого життя.

Якщо уважно розглянути цей Госп. День, то ми зрозуміємо, що смиренне життя Христа, по суті, також було стражданням. І дійсно, багато чого можна розповісти про це життя. Ці страждання і покора були згідно плану Божого. Із Лк.24:26  ми взнаємо, що все те, що сталося з Христом, не було випадковістю чи нещастям, а частиною величезного задуму нашого визволення, «А чи необхідно було Христу страждати для Своєї слави?». А Мк.10:45 добавляє до цього, «Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох».Той факт, що Він страждатиме, був частиною програми, складеної для Нього; це було невід¢ємною частиною викупного плану. Інший аспект цього страждання полягає в тому, що воно продовжувалось від Його народження аж до Його смерті. Протягом всього Свого життя Він страждав. В попередньому Госп. Дні ми бачили, що Його зачаття і народження стали причиною сходження від слави до ганьби. Той факт, що Син Божий прийшов у це життя із утроби жінки, вже є приниженням. Той факт, що всі зустріли це народження із загальною байдужістю і кровавими намірами царя, вказувало на щось протилежне встеленій квітами дорозі. З цього часу , кроки приниження тільки множились. Христос живе в Назареті протягом 30 років, як ніхто. Він розпочинає Свою велику роботу, якою призиває до хрещення, як знаку і печаті потреби очищення і прощення. Він йде в пустелю і диявол спокушує Його неодноразово. Він проповідує Євангеліє спасіння, а в результаті Його ближні повстають проти Нього; книжники і фарисеї звинувачують Його в богохульстві, Його послідовники перестають розуміти Його.

 Наступне, важливим є те, що Його страждання суворо зростали з наближенням кінця Його земного життя. Як тільки Він закінчує проповідувати і творити чуда, Юдейські начальники посилюють виступи проти Нього і задумують вбити Його. Юда Іскаріотський виношує свій зрадницький план. Гетсиманія кровоточить кровавим потом, а чаша страждань не зменшується. Відбувається встановлення Господньої Вечері і предсказано, що проллється обіцяна кров. Христа арештовують, зневажають, звинувачують, знущаються і роздягають. Нарешті, Він розіп’ятий, мертвий і похований. Яке життя! Який прийом отримав від людей Син Божий! Яку жахливу програму страждань Він витерпів!      

Дійсно, потрібно сказати, що це не тільки суворе, довжиною в життя страждання, це було унікальне страждання. Що робить його унікальним? Деякі шукають відповідь в тій кількості болю, яку Він зазнав, але все одно, це не є поясненням цієї унікальності. Були такі мученики, які зазнавали і жахливішої смерті. Ні, унікальність не залежить від тривалості, характеру і поширеності. Стосовно тривалості, то Катехізис правильно відмічає, що ці страждання продовжувались «протягом всього Його земного життя» ( Відп.37 ). Для нас, це дні радості і сонячного світла, сміху і жартів, а для Христа навіть найкращі дні були затьмарені гріхом і смертю. Стосовно характеру страждань, Катехізис говорить, що «Христос носив в Собі... гнів Божий за гріхи всього людства» ( Відп.37 ). Це не було людською злістю чи ненавистю, а відчуженням від Його Отця через Його гнів. Христос став жертвою примирення, в результаті якої, вся огида Господа до гріха, була вилита на Нього Він витерпів докори мільйонів протягом століть. Він стояв там, де ми заслуговуємо стояти. Стосовно поширеності страждання, то це також правда, що страждання Христа були все охватними, вони стосувалися як тіла, так і душі.. Часто наші страждання бувають як не одні, то інші, а Христос зносив як ті, так і другі. Гнів Божий охопив Його всеохватно і повністю.

Крім тих страждань, про які говорилось вище, потрібно згадати і чисто юридичні, правові страждання.

Зап. і Відп.38 нагадує нам про те, що Він страждав від Понтія Пілата, як судді. Що це означає? Пілат був офіційним суддею на судовому процесі Господа Ісуса. Він сидів у кріслі судді. Він був признаним представником Римського уряду. Але і він був слугою Божим ( Рим.13:2 ). І саме він визнав Ісуса винним. Він оголошує вирок Йому. Він віддає Його на найсуворішу кару за непокору – смерть.

«Але, - скажете ви, - Він був невинний і засуджений несправедливо!». Абсолютна правда. Він не заслуговував смерті. Проти Нього не були висунуті ніякі обвинувачення. Пілат винен у неправильному розумінні справедливості. Але Христос помер нізащо. Чому? Тому, що Він був тут, як наш представник, що несе наші гріхи. Він був засуджений до смерті, яку ми заслужили і таким чином звільнив нас від Божого суду. Невинний стояв на місці винного. Вирок, якого заслуговували ми, був направлений на Нього і винесений Йому.

Проте, це не призводить до закінчення Христових страждань, так як далі йдуть страждання прокляття. Зап. і Відп.39 розкриває нам спосіб смерті Христа. Там детально говориться про те, що Він помер не від меча, через повішення чи від отрути, а через розп’яття. Чому саме так? Знову ж потрібно замітити, що справа не в болі, не в фізичному стражданні, а саме в значенні цього факту. Ще з давніх давен смерть через розп’яття розглядалась, як найжахливіша і найпринизливіша. Людина, яка підпадала під такий спосіб смерті, як тоді говорили, була відрізана від землі і небес. Майбутнім такої людини може бути тільки пекло. Ось яку смерть переніс Христос.

Це приводить нас до останнього аспекту Його страждань, які являються стражданнями спокутування. Це означає, що все те, що переніс Христос, Він робив замість нас. Він діяв, як наш замінник. Весь Госп.День 15 це досліджує. Його страждання були мотивовані бажанням визволити нас від прокляття і направити на дорогу спасіння. Той гнів, який повинен був обрушитись на нас, виніс Він. Смерть, якою Він помер, ми повинні були померти. Все це було для нас. Христос, великий Жертвенний Агнець, Страждаючий Слуга Божий, Спаситель, вистраждав те, що ми повинні були вистраждати і таким чином, привів нас до Бога. Дійсно, саме так Він «здобув для нас Божу благодать, праведність і життя вічне» (Відп.37). Те, що ми втратили, Він повернув. Він зробив це через страждання за нас.

Господній День 16.

Резюме.

Христові смерть і погребіння звільняють нас від влади гріха і смерті, і дають надію на життя в подяці.

Пояснення.

В Госп. Дні 16, ми наблизились до останньої події приниження в Христовому житті, а саме до Його смерті і поховання. Стосовно Його смерті, то в Зап.40 запитується, «Чому Христос мав пройти весь цей шлях аж до смерті?». У Відп.40 ми знаходимо відповідь і вона будується на трьох ключових словах: справедливість, істина і сплата боргів. По-перше, Ісус Христос мав померти через Божу справедливість. Ще в Вих.2:17, Господь Бог сказав людині, що гріх і непослух приведе до смерті та відчуження від Бога. Смерть є призначеним Божим покаранням за гріх. Так як Христос прийшов, як наш Замінник і Носій нашого гріха то потрібно розуміти, що Він не може бути звільненим від наслідків людського гріха. Він мусить померти за людські гріхи (Рим.6:23). Якби Він цього не зробив, Його робота залишилась би не завершеною, а Його заміна була б не повною.

По-друге, Христос помер, щоб здійснити Божу істину. Хоч смерть прийшла в світ через гріх і падіння, Бог майже зразу ж пообіцяв, що пришле визволителя. Прийде хтось великий і поб’є голову змія і нанесе йому і його прибічникам смертельного удару ( Бут.3:15 ). Але як відбудеться цей удар? В Євр.2:14 говориться, що це можна зробити тільки через смерть. Тільки через Свою  смерть Христос зможе розрушити і перемогти Диявола, який має силу смерті. Відставка Сатани відбудеться через Христову смерть. Таким чином здійсниться Божа істина щодо великого Спасителя.

По-третє, Христова смерть, це не тільки справа божої справедливості та істини, вона також є справою сплати або викупу за гріх. Розмова про це повинна нагадати нам про Ст. Заповіт і його жертовну систему. В Ізраїлі приносилось багато жертв, це були жертовні тварини ( великий рогатий скот, вівці, ягнята, козли і т.д ) і продукти с/г виробництва ( масло, вино, квіти і т.д.). Через жертви спалювання, жертви гріха та провини, був визначений спосіб, яким можна було спокутувати гріхи. Це говорило про те, що гріхи можуть бути прощені через спокутування. Жертва була необхідна для того, щоб послабити Божий гнів, звільнити людину від провини і бруду, і знов перебувати в милості.

Щодо способів спокутування, то цінувалась кров тільки жертовної тварини. Життя людини міститься в крові, звідси тільки пролиття крові може відновити життя ( Лев.17:11 ). Проте, для того, щоб та кров діяла як агент спокутування, її потрібно пролити, священик повинен окропити нею олтар (Вих.29; 15:21). Таким способом кров спокутування і покривала гріх. В такий спосіб можна було отримати прощення, виправлення помилок і поновити спілкування з Богом.

Незважаючи на це, потрібно зрозуміти, що вся ця система жертвоприношення була попередньою і належала вона старому світові. Скинія була лиш тінню істинного святилища. Священики, які окропляли кров¢ю олтар, повинні були окроплювати також і себе, щоб спокутувати свої гріхи ( Євр.7:27; 9:7 ). Кров волів і козлів не може знищити всі гріхи ( Євр.10:4 ). І дійсно, все вказувало на той факт, що воно носило не завершений характер і ціллю всього цього було повернути дітей Божих до кращого майбутнього.

Так, саме з Ісусом Христом і наступає це краще майбутнє. Через Нього виконується Закон (Мт.5:17 ). Він приходить, як великий Священик, якому не потрібне спокутування Його власних гріхів ( Євр.7:26,27 ). Він входить в святе місце один раз і не з кров¢ю волів чи козлів, а з своєю власною кров¢ю ( Євр.9:12 ). Він приносить єдину жертву через єдину смерть і завершує освячення назавжди (Євр.9:26,27; 10:12,13 ). Його смерть є повною і кінцевою платою за гріх. Це великий викуп, який є повною сплатою за наші гріхи ( 20:20 ). Проте, в Катехізисі йдеться не тільки про необхідність Христової смерті, але про користь від цієї смерті ( Зап.і Відп.43 ). Ця вигода є триєдиною. Перша полягає в тому, що «через смерть Христа розіп’ятий, умертвлений та похований давній наш чоловік...» (Відп.43). Через віру ми об¢єдналися в Христі і Його спасаючій роботі (Рим.6:5-11). На хресті Він потерпав не за Свої гріхи, а за наші гріхи; не за свою давню сутність, а за нашу. Христос рішуче розібрався з нашою давньою природою і нашим давнім чоловіком. Він заложив фундамент для нашого відновлення і реконструкції.

Завдяки Йому, ми є людьми відновленими, реставрованими ( Єф.2:15,16 ).

Друга вигода від цієї смерті із смертей означає «щоб гріховні бажання плоті не панували більше над нами» ( Відп.43 ). Наскільки довго ми будемо жити життям давнього чоловіка, настільки довго тіло буде панувати над нами. Ми дуже ясно зараз бачимо як в світі домінують «бажання тіла». Домінують питання про їжу, здоров¢я, одяг і т.д., не про Бога і як служить Йому у всьому. Проте, в результаті смерті Христової і Його жертви , випливає нове життя. Міняється оцінка цінностей, інші пріоритети, змінюється спосіб мислення, говоріння і дій.

Третя вигода полягає в тому, як ми зараз розглядаємо наше життя. Ми бачимо, що наше життя повністю залежить від Бога. Коли ми аналізуємо наші гріхи, погані справи, звертаємо свої очі на те, що Бог зробив для нас через роботу Свого Сина, то проникаємось вдячністю і наше життя стає «жертвою вдячності» Богу (Відп.43). Ми ставимо собі за ціль догодити Йому і хвалити Його через все, що ми робимо. Але є ще один ниючий елемент, який потрібно розглянути, він озвучений у Зап.42, «Якщо Христос помер за нас, чому нам тоді доводиться помирати?». І знову ж відповідь є триєдиною. Як початківці, віруючі повинні усвідомити, що смерть змінилась радикально в результаті смерті Христової. Для Нього це була істинна плата за гріх. Через те, що Він зробив це, як наш Замінник, нам більше не потрібно платити. Наша смерть, це не плата за гріхи. Вона не несе Божого гніву на наші голови.

Фактом являється і те, що наша смерть приводить нас до кінця цього життя, життя, яке ніколи не було вільним від впливу та обставин гріха. Як невіруючі, ми були під владою гріха, а як для віруючих, то ця влада повалена Христом. Тільки коли ми вмираємо, ми звільняємось від гріха. Смерть для віруючого є формою звільнення.

В той же час, це навіть щось більше. Як наголошує Катехізис, для Божих дітей смерть Божих дітей є «входом в життя  вічне» (Відп.4 ). Те, нове життя, яке починається вже тут, приходить до свого піку, коли це життя закінчиться. І тоді, ми будемо жити якісно новішим, кращим життям, ніж будь коли. Це буде життя вільне від гріха, вільне від страждань, вільне від конфліктів. Це буде життя вічного спілкування з Богом і всіма Його святими. Це буде остання подорож.

Варто сказати, що смерть повністю змінена для нас. Ми не завжди можемо передбачити її через нашу слабкість і вимушені жити в страху перед нею. Христос повністю змінив її.

Все це приводить нас до роздумів про його поховання. Що ми можемо про це сказати? Катехізис не багато про це говорить, але наводить той факт, що Христос дійсно помер. А тепер і це важливо, якщо Христос справді помер, тоді плата за наші гріхи залишилась не повною. Ми були б ще у великих боргах перед Богом. Ми були б в стані очікування на Його гнів, а не милість.

Проте, є ще один урок, який можна отримати з факту поховання Христа. Смерть і поховання Христа є останнім наслідком гріха. З порохом ми вийшли, в порох і повернемось (Бут.3:19). Те, що Христос лежав у поросі смерті означає, що і це покарання виконано для нас і, що  одного дня поховання стане справою минулого. Також це показує, що у всьому Він прийшов, як другий Адам, щоб зруйнувати те, що зробив перший Адам. У Ньому відбувається відновлення всього.

На кінець, є ще один пункт, який стосується життя Христа в приниженні і він є особливо трудний, і найбільш суперечливий. Він стосується значення виразу «...і зійшов в пекло» ( Зап.44 ). Грецька Православна церква притримується тієї думки, що Христос зійшов у підземний світ із своєю божественною природою і людською душею, і визволив душі святих, щоб привести їх в рай. Римо-католицька церква говорить, що душа Христа зійшла в пекло і перебувала там до тих пір, поки тіло Його знаходилось в гробу. Там Він звільнив душі святих і привів їх  на небеса. Лютеранська церква притримується  тієї точки зору, що Христос зійшов у пекло як душею, так і тілом. Там Він проголосив Свою перемогу дияволам і осудженим.

Який висновок ми можемо зробити із цих обох точок зору, які мало чим відрізняються. Почнемо із визнання того, що ми не знаємо звідки в Апостольському Символі появилась ця фраза і яке вона мала значення ще на самому початку. На додачу скажемо, що ніде в Писанні не говориться про те, що Ісус Христос буквально сходив у місце, яке називається «пекло». В одному випадку ап. Петро цитує Пс.16 «Бо не зоставиш Ти в аду моєї душі...» так ніби це стосується Христа (Дії.2:27); проте у цьому прикладі слово «ад» не є в значенні «пекла», а в значенні «могили». Інший апостол, Павло, говорить про Христа, який «зійшов був до найнижчих місць землі» (Еф.4:9), але ж це не стосується сходження в пекло, а інкарнації, факту сходження з небес на землю.

Також є такий дуже відомий абзац в 1Пт.3:18-22, де говориться, що Христос проповідував «духам у в’язниці». Але ж це проповідування не відбувалось в період між Його смертю і воскресінням. Текст дає можливість думати, що це могло трапитись до Його інкарнації, ще в часи Ноя, або після Його воскресіння і пов’язане з Його вознесінням. Підсумовуючи все сказане, потрібно сказати, що Біблія не вчить нас, що Христос опускався в пекло в період між Своєю смертю і воскресінням.

Ось чому, Катехізис притримується іншої інтерпретації і вона полягає в тому, що Христос не спускався в пекло після Своєї смерті, але перед смертю Він страждав від пекельних мук. Потрібно задуматись про те, що трапилось в Гетсиманському  Саду, де піт Його став кровавим, на суді, під час розп’яття і особливо те , що Він переживав на хресті, коли Він кричав, «Боже Мій, боже Мій, - нащо Мене Ти покинув?» (Мк.15:34; Євр.5:7; Іс.53:5).         

Стосовно Його пекельних мук, то потрібно відмітити, що вирисовується  лінія між Христом і нами. Кожний аспект Його життя в приниженні має для нас певну вигоду. Так, як Христос витерпів жахи пекла, віруючі визволеними від мук і жахів пекла (Відп.44). Він також діяв як наш  Замінник і Спаситель. Це ще раз підкреслює те, що є причиною для вдячності і радості. Його життя в приниженні очистила дорогу для нашого життя  в спасінні.

Господній День 17.

Резюме.

Вознесіння Христа дає нам вигоду тому, що змушує нас розділити з Ним праведність, піднятись до нового життя і отримати обіцянку нашого власного славного вознесіння.

Пояснення.

В Господньому Дні 17 ми підійшли до перехідного пункту, якого стосується спокутувальна робота Господа Ісуса Христа. До цього часу ми мали справу з Його життям в стражданні і приниженні; тоді як тут ми будемо досліджувати нову фазу, а саме, возвеличування. В воскресінні із мертвих, Ісус Христос зробив перший крок на шляху до слави. Ми можемо бути захоплені зненацька, вивчаючи трактування Катехізисом  цієї події. В Госп.Дні 17 присвячується цій центральній події тільки одне Зап.і Відп. Там говориться тільки про вигоду і більше нічого. Не згадується там про ті суперечки, до яких це приводить. Не робляться намагання детально вивчити всі сторони, свідчення і вплив цієї події. Все відбувається досить трафаретно. Чому цій події не приділяється достатньо уваги? Відповідь частково криється в тому, що в ті часи, коли писався Катехізис, це взагалі не було предметом суперечок. Це приймалось всіма, як Римокатоликами, так і Протестантами як реальна історія і центральна  Християнська доктрина. В той же час, залишається фактом і те, що таке вчення ніколи не може бути раціонально доказаним. Воно або приймається через віру, або зневажається через невіру. Так як Катехізис не вдається до доказів про існування Бога, так він не вдається і до доказів воскресіння. Проте, також потрібно зрозуміти, що посилання на воскресіння Христа і його наслідки, поширені по всьому Катехізисі ( Г.Д.18, 19, 22 ).

Звідси, немає ніяких підстав для думок про те, що Катехізис недооцінює воскресіння Ісуса Христа. Детальне вивчення Зап.і Відп.45, покаже вам, що це є подія, яка має справу з великим ворогом (смерть), повідомляє про новий статус (праведність), підносить до нового життя і гарантує нам майбутнє (воскресіння). І дійсно, воскресіння Христа має велике значення для Християнської віри. Без нього Християнство було б дорогою в нікуди і безнадійною подорожжю. Ап. Павло дуже ясно говорить про це в І Кор.15. Там він приводить деякі твердження про те, чи це правда, як дехто собі уявляє, що Христос не воскрес. Без воскресіння всі наші молитви були б марними, а віра наша не мала б ніякої цінності ( в.14 ). Це означало б , що наша віра є даремною, так як ми ще перебували б у гріхах ( в.17 ). Це означало би, замість того, щоб бути найблагословеннішими, ми є тими, кого можна тільки пожаліти. Але це зовсім не так тому, що Христос піднявся з мертвих. Він переміг смерть, скрутив голову дияволу і здобув велику перемогу. Він живе! Проте, є ще такі, що стабільно відмовляються повірити в це. Роками дехто старається  доказати те, що жінки переплутали тоді місце поховання. Було темно, а їх розум був затуманений жалем і вони помилились. На перший погляд, це звучить досить резонно, але не може переважити всіх доказів. В крайньому випадку, хоча деякі з жінок знали де був похований Христос, так як засвідчили поховання (Мк.15:47). Крім того, не було вже так сильно темно, коли вони йшли до гробу з конкретною метою – умастити тіло Христа.

Є такі, що притримуються  теорії втрати свідомості. Ці люди наполягають на тому, що Христос зомлів на хресті, а пізніше прийшов до свідомості. Це не є доказом. Спис, який проколов Його бік, вказує на смерть. Римський центуріон перевірив чи Він помер. Якби Він був у комі, Йосип це замітив би, коли Його забирали до гробниці. І ще, якби Він ще мав хоч найменші проблиски життя, то три дні в холодній могилі довершили б свою справу. Наступне, існує теорія, що злодії викрали Його тіло. Цікаво, але безпідставно, так як Римські солдати стояли на сторожі біля гробу.

Є такі, що припускають, що Римські або Юдейські начальники викрали Його тіло, але всі ці домисли не мають під собою ніяких підстав.

Нарешті, дехто стверджує, що саме апостоли викрали тіло і сфабрикували сам факт воскресіння для того, щоб започаткувати нову релігію. Навіть деякі первосвященики були замішані в цій теорії, так як вирішили підкупити солдат, щоб вони розповіли цю казку. Проте, це аж ніяк не співпадає з тим, що говорить нам Писання. Після воскресіння Христа, відбувається повна переміна в житті Його послідовників. До цього вони були слабими і нестійкими, лякливими і безмовними, а після, вони стали сміливими і красномовними. Вони присвятили цьому все своє життя. Вони приймали переслідування і смерть без страху і навіть з радістю. Чим можна пояснити цю переміну? Фантастика, казка чи ще якась видумка цього не пояснить. Тільки істина воскресіння пояснює це.

Писання не тільки не залишає місця для сумніву, коли йдеться про воскресіння Христа, а дає достатньо аргументів про те, що це дійсно відбулось. Для цього приводяться різні докази. Його бачила Марія Магдалина  (Ів.20:11-18), інші жінки (Мт.28:8-10), Петро (Лк.24:34), апостоли на дорозі Еммауса (Лк.24:13-35), десятьма апостолами, включаючи Хому (Ів.20:26-29), п’ятьма тисячами віруючих (1Кор.15:6), деякими апостолами біля Тіверіадського моря ( Ів.21:1-23 ), апостолами на Елеонській горі (Дії.1:6-12), Степаном (Дії.7:56), апостолом Павлом (1Кор.15:8). Навіть не потрібно говорити про те, що воскресінню Христа не бракує свідчень. Очевидно, з Ним відбулись величезні зміни.

Але якщо воскресіння змінило Христа, то воно змінило і віруючих в Нього. Катехізис показує, що ця переміна є щось більше, ніж прийняття можливості вічного життя. По-перше, там говориться, що існує взаємозв’язок між воскресінням Христа і нашою праведністю. «Своїм воскресінням Він переміг смерть, щоб зробити нас спільниками праведності, яку Він набув для нас ціною Своєї смерті» (Відп.45). Це означає, що те, що Христос піднявся з мертвих Своїм Отцем, доказує, що Отець задоволений роботою, яку Він зробив. Якби Його справедливість не застосовувалась так, як треба, Христос не воскрес би. Рухаючись далі, можна сказати, що Христове воскресіння означає, що не тільки Отець приймає Його, але і Він приймає нас, тих, що належать Йому. Христове воскресіння сигналізує нам про звільнення. Завдяки Йому, ми знаємо, що смерть більше не зможе руйнувати нас і ми воскреснемо, і станемо перед Богом Отцем , одягнені в білі одежі спасіння.

Інша перевага, яку згадує Катехізис, є та, що м піднялися до нового життя. До цього, ми жили життям смерті. Гріх домінував над нами і нашим  майбутнім була смерть. Ми були в пошуках низького і тілесного. Але тепер, коли Христос воскрес і вступив у нове життя, ми також туди ввійшли. Він посилає Свого Духа, щоб Він дав нам нове життя і новий стиль життя. Він допомагає нам шукати високе там, де Він є (Кол.3:1).

І на завершення, воскресіння Христа є обіцянкою і зобов’язанням того, що ми також воскреснемо (Відп.45). Це дає нам змогу відродити в собі надію життя (1Пет.1:3). Це означає, що смерть і могила не є кінцем всього. Завдяки Христу, ми живемо сьогодні і будемо жити вічно. Могила не втримала Його, не втримає вона і нас. В Христі ми не матимемо гніву та осуду, а тільки мир і славу.         

Господній День 18.

Резюме.

Вознесіння Христа на небеса також є нашою вигодою тому, що там Він живе і звідти править на нашу користь.

Пояснення.

В Християнському  церковному році найбільшу увагу відводять таким святам, як Різдво, Паска (зі Страсною П’ятницею) і П’ятидесятниця. А от стосовно свята Вознесіння, то часто його просто згадують з повагою. А жаль, так як цей спеціальний день має свою спеціальну значимість і важливість. В добавок потрібно сказати, що жодне свято не можна правильно зрозуміти без нього. Різдво означає Сходження (Вознесіння в зворотному напрямку). Паска означає, що Вознесіння є можливим і вже наближається. П’ятидесятниця означає, що Вознесіння вже відбулось. Всі вони є взаємопов’язані. І справді, щоб отримати ясну картину цієї події, потрібно багато міркувати. По - перше, це час вознесіння, а саме , сорок днів після воскресіння (Дії.1:3). Далі є місце вознесіння, а саме, гора Оливна (Дії.1:12). Наступне, це свідки цієї події – апостоли (Дії.1:9). І нарешті, Писання, яке говорить про провісників вознесіння, тобто, про ангелів (Дії.1:10).

Це є факти, а як стосовно справжнього послання вознесіння? Значення його полягає  в тому, що Ісус Христос, який оплатив борги наші, піднявся з мертвих на небеса і звідти продовжує захищати і обстоювати інтереси Своєї церкви.

Але чи не означає це, що віруючі на землі стали біднішими? Зовсім ні, факт вознесіння не скасовує обіцянку, яку Христос дав кілька днів тому, «Я завжди з вами до кінця віку» (Мт.28:20). Фізично, Христос не може більше бути з Своїми людьми на землі, але Він ніколи не залишає їх духовно. Крім того, ангели нагадують нам, що вознесіння Христа не є назавжди. Вони кажуть, «Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо!» (Дії.1:11). Він повернеться. Він повернеться так, як і пішов, а коли повернеться, то вже ніколи не залишить нас. Він буде із Своїми людьми цілком і назавжди (Повт.21:3).

[ Все це може і звучить досить чітко і прямо, але не завжди воно так розглядалось. Вознесіння спровокувало дуже багато суперечок. І поясненням  цьому є те, що Катехізис виділяє для цього факту чотири Запитання і Відповіді. Деякі з них стосуються розбіжностей між  Лютеранською і Реформованою церквами. Перші притримуються думки, що коли Христос вознісся, то став всюди присутнім не тільки духовно, але і фізично. Ця точка зору пов’язана з тим, як вони трактують Господню Вечерю, Лютерани наголошують, що Христос присутній « в, з і під » хлібі і вині, які використовуються в цьому таїнстві.

Проте, така точка зору трудно співвідноситься з тим, що сказано в Мт. 26:11, «Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте»; Ів.14:2, «Багато осель в домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас?»; Ів.16:28, «Від Отця вийшов Я, і на світ Я прийшов. І знов покидаю Я світ та й іду до Отця». Ці уривки вчать, що вознесіння Христа спричиняє собою конкретне розставання; тоді як з Лютеранської точки зору, Христос не покидає нас ні духовно, ні фізично. І це, звичайно, применшує значимість такого відходу.

В свою чергу, Реформовані стверджують, що хоч Господь і вознісся, Він духовно присутній всюди, але не фізично. Посилаючись на людську природу Христа, який є на небесах, Тому Він не може бути фізично присутнім на Господній Вечері. В Зап.і Відп.47 і 48 детально описується ця точка зору. Біблійні примітки, під цими двома запитаннями і відповідями, показують як  Катехізис старається справедливо розібратись з тим фактом, що Христос говорить про два способи Свого відходу. З однієї сторони, Він наголошує, що Він завжди з Своїми людьми, а з іншої, що Він відправляється до Свого Отця. Одночасно, цей подвійний спосіб говорить про подвійну природу Христа і підводить до висновку, що « Христос є справжня людина і справжній Бог. У Своїй людській природі Він зараз не на землі, а в Своїй Божественній природі, величі, благодаті й Дусі, Він не залишає нас ані на мить» (Відп.47).

Лютерани заявляють, що така інтерпретація є насильством над подвійною природою Христа і розрушає єдність Його Особи. Катехізис заперечує, зсилаючись на унікальність цих двох природ. Через божественну природу, Христова присутність не має границь і фактично переважає Його людську природу. Існує велика різниця між двома Його природами, проте вони продовжують співіснувати в Його одній Особі. Чи можемо ми це пояснити? Звичайно, що ні, але це є єдиний спосіб справедливого свідчення Святого Письма.]

Але в той час, як Катехізис старанно відстоює справедливу точку зору на вознесіння, він не дозволяє собі розслаблятись в полеміці і суперечках. Потрібно постійно памятати, що він не є книгою теологічних суперечок, а книгою втіхи. Отже, ми маємо Зап.і Відп.49, які стосуються «вигоди», яку ми отримаємо від цієї події в житті  Христа.

Що ж це за вигода? В пам’яті зразу виникають три з них Першою є та, що через Христове вознесіння ми отримуємо «свого Адвоката на небесах». Слово «адвокат» походить ІІв.2:1, де говориться, «Діточки мої, - це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, - Ісуса Христа, Праведного». Слово «адвокат» (заступник), означає те ж саме, що і помічник, але помічник в правовому смислі цього слова. В раввіністичній літературі це слово використовується по відношенню до тих, хто надає правову допомогу, хто заступається за когось. Це те ж саме, що і « радник по обороні ». Стосовно нашого Господа Ісуса, це означає, що на небесах Він діє, як наш повірений по захисту. Він постій но захищає нас перед Отцем. Він заступається за нас, як великий Первосвященик – Юрист (Євр.7:25; 9:11,12). І дійсно, якщо ми хочемо повноцінного прикладу того, як Він це робить, прочитайте Ів.17. Там ми бачимо нашого Адвоката в роботі. А якщо ми запитаємо, «На основі чого Він це робить?», то потрібно сказати, що робить Він це на основі того, що Сам зробив. Він захищає нас Своєю праведністю і святістю. Він наближає Свою визвольну роботу до справи нашого спасіння.

По-друге, вознесіння означає, що ми маємо свою « тілесну запоруку » на небесах. Що це означає? Як ми вже часто бачили в попередніх Госп.Днях, Христос ніколи не робить ізольовано якусь ізольовану роботу. Ні, Він в роботі, як Спаситель Своїх людей (Мт.1:21). Він є Головою Свого Тіла, Церкви (1 Кор.12:27). Він не може бути окремо від Своїх людей. Навіть вознесіння не може цьому помішати. Дехто, напевно, чекав , що воно відокремить Христа від Його людей, але таке ніколи не може трапитись. Той факт, що Христос на небесах в нашій людській природі, хоч і возвеличений, означає, що Він не забув нас. Фактично, Його перебування на небесах в тілі, є гарантією, обіцянкою того , що Він прийде і помістить нас туди, де і Сам перебуває. Як нагадує нам

1 Кор.15:23 «...первісток Христос, потім ті, що Христові». Як обручка на пальці дівчини є запорукою того, що наближається весілля, так і тіло Христове на небесах є зобов’язанням того, що одного дня і ми будемо на небесах.

І по-третє, вознесіння означало, що приходить Дух. Звичайно, Дух був активним ще з самого початку, створюючи світ і споряджаючи Божих слуг, але Христос пообіцяв, що пошле Духа Святого на Свою церкву так, як ніколи раніше. «І вблагаю Отця Я, - і Утішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував, - Духа правди...» (Ів.14:16,17) і « А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цієї правди...» (Ів 16:13). Коли це станеться? В Дії.1:8 говориться, що станеться це після вознесіння Христа. «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас », кажуть ангели після Христового вознесіння.

І це сталось! В Дії.2 обіцянка була виконана. Дух зійшов. Катехізис справедливо говорить про Духа, як про «контр-обіцянку». Якщо Христос є обіцянкою того, що тіло наше на небесах, то присутність Духа на землі, є обіцянкою Христової присутності серед нас. Божі діти не залишені на одинці самі з собою.

Дух працює серед нас. Що Він робить? Все те, що ми побачимо в Госп. Дні 20, але більше все, Він направляє нас до Христа. Він зайнятий тим, що піднімає наші голови (Кол.3:1-4). Ми все ще в тілі, а тому схильні до земних речей, до проблем цього життя, але приходить Дух і піднімає наші серця і розум туди, де перебуває Христос. Він веде нас до віри в Христа. Він нагадує нам, що все наше життя повинно розглядатись з перспективи великого Спасителя, Який є на небесах, як наш  Заступник і Запорука Своїх людей.

Господній День 19.

Резюме.

Ісус Христос, який сидить по праву руку від Бога і звідти править всесвітом, приготовляє все до Свого повернення, як Суддя і Переможець.

Пояснення.

Попередній урок і цей, дуже тісно пов’язані між собою. В той час, як в Госп.Дні 18 йшлося про вознесіння Христа на небеса і певні аспекти Його роботи там, Госп.День19 має справу з особливим місцем Христа на небі і, що це означає для теперішнього часу та майбутнього. Специфічним є те, що тут йдеться про вираз із Апостольського Символу про те, що Він «сидить праворуч Бога».

Що це означає? Більш за все, це є натяк на той факт, що Христос, піднявшись на небеса, був поставлений на найвищий щабель управління і верховенства влади над всім. Коли він піднявся на небо, він зробив це по Своєму праву і силі (Еф.48-10). Більше того, потрібно сказати, що Христове вознесіння було тріумфом, при допомозі якого Він показав, що здобув перемогу над ворожими силами, як людськими, так і духовними (Кол.2:15; І Пет.3:19-22). Він відвів їх, як перемагаючий цар поступає з полоненими (Еф.4:8).

Але в той  час, як вознесіння є тріумфом  Христа, воно виражає і наближення Отця. Існує маса прикладів, де стверджується, що Його забрав Отець (Мк.16:19; Лк.24:51; Дії.1). Адже саме Отець посилає своїх ангелів, щоб вони зустріли Його і оголосили про Його прихід. А також, саме Отець приймає Його і велить Йому зайняти місце, праворуч від Себе (Євр.1:13). Христос отримує це спеціальне місце, головне місце, славне місце, яке було завжди призначене для Месії (Пс.110:1; Цар.2:19). Він сидить на троні величності на небесах. Так,  з цього трону і з цього місця , Він зараз починає правити всім.

Проте, і це цікаво, що Катехізис нагадує нам ще раз, що Христос, який править з небесного трону, залишається з Своїми людьми. Відп.50 наголошує «Христос вознісся на небо, щоб являти, що Він є Голова Своєї Церкви». Ще раз підкреслюється, що Він не може бути окремо від Своєї пастви, що ті, хто належить Йому, зможуть знайти втіху в тому, що Він є їх Голова, їх Спаситель і Господь, який править. Майбутня сила і слава тіла Христового, вже очевидна сьогодні в славі і силі Голови.

Стосовно сили, якою Христос користується праворуч Отця, то це є справжня влада над усім. Ми вже знаємо, що Христос переміг духовне воїнство зла, але ми повинні розуміти і те, що Його правління має вплив на всі аспекти життя на землі. Він є Головою церкви, але він є Головою всесвіту, всієї людської діяльності: політики, економіки, навчання, відпочинку. Христове правління є всеохватним.

Воно є також дуже корисним. У Відп.51 сказано «Духом Своїм Святим Він виливає дари з небес на нас, своїх спільників ». Що ж це за дари? Вони включають в себе такі речі, як нове життя (Ів.3:5, 6, 8), Слово (2 Пет.1:21), службові особи (Еф.4:11-13) і дари служіння (Рим.12:4-8). Все це є нагадуванням того, що вознесіння Христа не залишило Його церкву без сили, без влади і без життя.

Одночасно Його вознесіння не залишило Його церкву беззахисною, безсильною. Катехізис стверджує, що «Своєю силою Він захищає та надійно оберігає нас від усіх ворогів» (Відп.51). Немає кращого доказу чи коментарів цього факту, як книга Дії. Там ми бачимо церкву Ісуса Христа після Його вознесіння і це є церква, яка відчуває на собі силу лихослів’я, переслідувань і смерті, але вона не похитнулась, не померла, а продовжує процвітати і рости (Дії.4;5;8;11;12). Незважаючи на всі ці труднощі, Христос продовжує підтримувати Своїх людей таким чином, що вони можуть вважати себе «більше, ніж переможцями» (Рим.8:35,39).

Але разом з тим, що правління Ісуса Христа є універсальним, корисним і захищаючим, воно має і межу. На це і наголошує Зап.і Відп.52. Там говориться , що правління Христа закінчиться. Коли? Тоді, коли Христос прийде судити живих і мертвих. Спаситель, який вже приходив у Віфлеємі, зійде ще раз. Але куди і коли, ми не можемо сказати. Писання говорить про певні знаки, які будуть перед Його приходом, такі як безбожність (Лк.17:26-30), війни (Мк.13:17),  нещастя, землетруси, голод (Мк.13:8), переслідування (Лк.21:16,17), прихід Антихриста (2 Фес.2:1-12) і проповідування Євангелії всім народам (Мт.24:14). Писання також говорить віруючим як жити перед лицем Його другого приходу. Воно дає інструкцію бути твердим і не спати (1 Фес.5:6).Їм наказано залишити тягар гріхів і мчатись християнським життям наполегливо (Євр.12:1). Писання призиває віруючих жити в святості (2 Пет.3:11).

Також в Писанні дещо говориться про спосіб, яким Господь Ісус повернеться. Його прихід буде раптовим (1Фес.5:2,3), в певний час (Мт.24:36,37). Це також буде видиме повернення (Мт.24:30,31; Дії.1:11; Фес.4:16). І нарешті це буде повернення в славі (Мт.25:31).

Коли Він повернеться, що ж тоді? Тоді мертві встануть (1Фес.4:16), живі зміняться (1 Фес.4:17; 1 Кор.5:10) і відбудеться суд. Деякі будуть засуджені і визнані винними, інші будуть судимі , виправдані і віддячені (Мт.25:31- 46). Після цього, нові небеса і нова земля стануть місцем проживання Бога і Його вибраних  (Пов.21).

То були просто факти; проте, варто замітити, що Катехізис не розповідає про всі ці факти, а  концентрує нашу увагу на  втісі. Він вчить нас зустрічати сьогодні всі труднощі в світлі приходу Христа, коли нашими будуть і радість , і слава. В той же час, він вчить нас розумінню того, що офіційний осуд за віру безбожними суддями, одного дня зміниться приходом великого Судді всієї землі.. Це велика втіха від новини про те, що Той, хто вознісся, одного дня знов опуститься для того, щоб забрати всіх Своїх в країну слави.

[ Проте, якщо серед віруючих немає суперечок щодо повернення Христа, зате є суперечки щодо способу, часу, перебігу подій перед Його поверненням. Ці суперечки крутяться навколо трьох різних поглядів стосовно повернення Христа. Вони характеризуються як  постміленаризм, преміленаризм і аміленаризм.

Постміленаризм вчить, що прихід Христа відбудеться після міленіуму (тисячолітнього царювання – див. Пов.20). Царство Господнє, як і зараз, буде поширюватись через проповідування Євангелії. Нарешті, це охопить тисячолітній період, після чого Християнство стане домінуючим в світі. Протягом цього часу диявол буде зупинений, зло подолане і запанує мир. Але під кінець цього періоду розразяться війни і нещастя, Сатана звільниться. Тоді повернеться Христос, щоб підняти мертвих і судити світ.

Преміленаризм має трохи складніший сценарій. З точки зору цього вчення, міленіум станеться з приходом Христа. Порядок такий: приходу Христа буде передувати період безбожництва; Господь прийде зовсім секретно, підніме мертвих святих і прихопить живих; наступить семилітній період нещасть, протягом якого правити буде Антихрист; Христос появиться відкрито і відбудеться битва Армагедону, в результаті чого Антихрист і його приспішники будуть розбиті; Христос буде царювати з Єрусалиму протягом тисячі років і в цей період буде відновлено храм і його жертви; в кінці тисячолітнього періоду диявол знову звільниться, але буде розбитий назавжди; відбудеться суд, а після нього – нові небеса і нова земля.

Амілленаристичний погляд полягає в тому, що Писання, насправді, не говорить саме про тисячу років. Перд другим приходом будуть нещастя і невіра, і появиться Антихрист. Проте, повернеться Христос і розіб’є цього великого ворога. Він також підніме мертвих віруючих і змінить живих. Земля буде спалена , а появиться нова земля  нові небеса. Отже, короткий підсумок цих трьох точок зору. Яка з них правильна? Потрібно сказати, що історично всі ці три позиції мали і мають своїх правовірних прихильників. До цього потрібно підходити досить обережно. Проте, з точки зору наших конфесійних стандартів, ми більш схильні до останньої позиції ( Бельгійська Конфесія, ст.37 ). Постмілленаристична позиція про те, що проповідування Євангелії приведе до наверненого в вірі світу, не гармоніює з багатьма місцями в Писанні, яке провіщає всезростаюче безбожництво. Премілленаристична точка зору про те, що Христос повернеться секретно, а потім буде царювати з Єрусалиму, також має свої недоліки. Вона заключає в собі надто буквальний підхід до Писання. Це означає, що ми залишаємось з амілленаристичною точкою зору, яка хоч і має свої недоліки, найбільше гармоніює з Писанням.]   

Господній День 20.

Резюме.

Через Бога Духа Святого ми стаємо спільниками Христа і всіх Його вигод.

Пояснення.

З Господнього Дня 20 починається третя і фінальна частина трактування Катехізисом Апостольського Символу. До цієї частини можна поставити заголовок «Бог Дух Святий і наше очищення». Це означає, що Госп. Дні 20-22 будуть розглядатися з точки зору перспективи Святого Духа і Його роботи. Дуже часто це пропускається і віруючі говорять про церкву, про прощення гріхів, вічне життя  так,  ніби їм не має ніякого діла до Духа Святого. Проте така перспектива ігнорує той факт, що всі ці речі і є дарами Святого Духа.

Перед тим, як ми розглянемо те, як в Катехізисі говориться про Святого Духа, важливо розглянути те звинувачення, яке часто роблять проти Катехізису і навіть проти Реформованих Конфесій взагалі, тобто , що всі вони ігнорують Третю Особу Триєдиного Бога. Чи правда це? Чи дійсно Він є « забутою Особою Триєдиного Бога? ». Наша відповідь може бути тільки негативною. Звичайно, це правда, що Він не отримує стільки уваги, як Господь Ісус Христос, але це відображає тільки те, що ми можемо знайти в Біблії. Там, саме Христос перебуває в центрі уваги, в той час, як Дух ширяє в сутінках.. Але якщо проглядати Катехізис, то ми знаходимо різні посилання на Святого Духа і Його роботу. Це стосується і Бельгійської Конфесії, і Дортських Канонів. Всі вони віддають йому належне, як це робиться в Біблії. Взагалі ті, що звинувачують ці конфесії в применшенні дії Святого Духа  знаходяться під впливом суб’єктивізму віку, в якому ми живемо. Сьогодні є дуже багато тих, хто так зайнятий емоційною стороною віри, що включають це в свою теологію і готові заставити повірити нас в те, що Дух є навіть важливішим, ніж Син. Ми це заперечуємо і стверджуємо, що неможна надавати переваг якійсь із Осіб, коли мова йде про Триєдиного Бога. Всім потрібно поклонятися однаково.

Повертаючись до Катехізису, ми бачимо, що цей Госп. День має справу  по-перше, з тим, хто є Дух і по-друге, що Він робить. Стосовно Його Особи, то сказано, що «Дух Святий так само, як і Отець, і Син, є Одвічний Бог» (Відп.53). На відміну від того, про що навчають секти, Дух є не просто впливом чи безособовою силою. Ні, Дух є особою. Він є третьою Особою Триєдиного Бога. Він є таким же божественним, як Отець і Син. Це не так трудно доказати. Писання вчить, що Духу надані божественні імена: Бог (Дії.5:3,4); Дух Божий (1 Кор.2:11); Святий Дух (Ів.14:26); Утішитель (Ів.14:16). Він також володіє божественними якостями: вічний (Євр.9:14); святий (Мрк.13:11); всюдисущий (1Кор.12:14); премудрий (Еф.1:17). Він також робить і божественну роботу: творить (Іов.33:4; Пс.104:30); викупляє (Лк.12:12; Ів.6:63; Як.4:5). Всі ці уривки і багато інших, вказують на те, що Святий Дух є дійсно і істинно божественною особою.

В той же час, Він є божественною особою, яка зайнята божественною роботою. Писання вчить, що присутність і сила Духа є всюди.Коли створювався світ, Дух там також працював (Бут.1:2; Іов.33:4; Пс.104:30). Коли ми думаємо про Господа Ісуса Христа, ми також бачимо роботу Духа. Він задіяний в народженні Христа (Лк.1:35; Мт.1:18,20), в хрещенні Христа (Мрк.1:10), в служінні Христа (Лк.4:18 ), в воскресінні Христа (Рим.8:11) і так можна продовжувати і продовжувати. Він також дуже задіяний в церкві (Дії.2; 1 Кор.12:13,14). І нарешті, Він також є дуже активний в житті віруючих. Він допомагає нам  відродитись (Ів.3:5). Він дає нам право сказати, «Христос є Господь» (1 Кор.12 ). Він живе в нас і будує в нас Свій дім (Рим.8:9). Він повністю очищає нас (1 Пет.1:2). Він допомагає нам молитись (Рим.8:26). Він втішає нас (Дії.9:31). Він робить нас свідками (Дії.1:81). Він є причиною появи плоду в нашому житті (Гал.5:22). Він завжди перебуває з нами (Ів.14:16).

Істинно, Дух робить так багато, що неможливо уявити Християнську віру без Нього. Без Нього не було б ні віри і святості, ні церкви і свідчення. Він абсолютно необхідний в нашому очищенні. Правда, і це зазначено в Зап.і Відп.53. Особливо придивіться до другої частини відповіді: як часто там використовується особовий займенник « мене, мені і т.д.». «Він даний мені особисто, щоб за моєю істинною вірою зробити мене спільником Христа та всіх Його благословінь, втішати мене та залишатися зі мною навіки». Ми не можемо жити, як діти Божі, без Святого Духа.

[ Проте, робота Святого Духа є не тільки необхідною, вона також викликає і багато суперечок. Сучасні харизматичні течії розпалили дебати про те, як діє Дух в житті віруючих сьогодні. Чи спричиняє Він їх розмовляти « мовами »? Чи це є справжні мови, чи якась тарабарщина? Як стосовно чудес? Як стосовно видінь? Як стосовно хрещення Святим Духом?

На жаль, ми не можемо відповісти тут на всі ці запитання. Є такі, які стверджують про те, що є різниця між мовами в Дії.2 і в І Кор.14; але є такі, що стверджують про те, що в обох випадках це є реальні мови. Ця тема  не є настільки вирішальною, як те чи потрібно віруючим все ще говорити мовами і видавати це, як знак істинної духовності. Ми заперечуємо таку точку зору. Апостол Павло володів багатьма дарами Духа, такими як, знання, пророкування, віровчення, говоріння мовами (1 Кор.14:6,18). Він робив різні знаки і чуда, щоб підтвердити своє апостольство (2 Кор.12:12). Він проповідував з силою (1 Кор.2:4). Проте, Павло цінив ці дари іншим чином, ніж це роблять сьогодні. Він каже, що всі вони повинні бути перевірені тією нормою, що Ісус є Господь (1 Кор.12:3). Потім він вказує, що всі ці дари є різними і вони не даються на основі заслуг, а згідно всемогутньої волі Духа (1 Кор.12:4-11).

Серед цих дарів, найкращим і найважливішим є «любов» (1 Кор.13:13). Пророцтво також стоїть досить високо в цьому списку. Що стосується мов, то вони також мають своє місце і це місце знаходиться далеко внизу. Коротше апостол не цінує цей дар так, як дехто це робить сьогодні. І справді, є достатньо причин, щоб прийти до висновку, що дар мов більше нас не стосується. Якщо це був дар до справжніх мов, то харизмати тоді є винятком тому, що кажуть, що це спеціальна мова Святого Духа. А якщо це спеціальна мова, то де ж перекладачі, які  могли б передати зміст сказаного і таким чином оправдати її цінність.

Щодо дару чудес і видінь, то вони також не витримують дослідження Писання і не мають підстав. Частіше ці засоби є психоматичними, а не фізичними, такими, що наводять на якісь роздуми. Щодо видінь, то вони не передають якісь нові відкриття, а є сумішшю припущень та планів.

Головним є те , що ми не відчуваємо нужди в пошуках незвичайних проявів Духа і не повинні придавати їм такого значення, що в результаті вони стають засобом не об¢єднання, розколу церкви. Нашим щоденним обов’язком є вирощувати плоди Духа, як це і записано в Писанні].     

Господній День 21.

Резюме.

Святий Дух робить нас членами церкви, єднає нас у Христі та друг з другом, і заключає в Собі радість прощення гріхів наших.

Пояснення.

Під заголовком «Бог Дух Святий і наше Очищення», в Апостольському Символі говориться спочатку про « святу вселенську церкву». Чому? Тому, що саме в церкві є найочевидніша сила  та присутність Святого Духа. Церква, це Його «майстерня».

Що таке церква? Катехізис не дає визначення церкви, швидше там йдеться про появу церкви, про те, що об’єднує її, куди вона йде і які стосунки з нею у кожного віруючого. З іншої сторони, в Писанні дається опис церкви. В Ст.Заповіті є такі слова, як « qahal», що означає «скликання або зібрання» і «edah», що означає «громада» (1Сам.7:7; Числ.10:2). В Нов. Заповіті ми маємо слово «ekklesia», яке об’єднує два грецькі слова і означає «скликане зібрання» (Мт.16:18; !8:17). Ці визначення наголошують на те, що церква є зібранням людей, які скликані по всьому світу на служіння Богу, як нова община і співдружність.

Хто ж виконує це скликання? Катехізис говорить, що Господь наш, Ісус Христос є тим першим агентом, через якого створюється церква. Він є Той, «збирає, охороняє і зберігає» церкву (Мт.16:18; Ів.10:28-30). Він є Той, хто викупив її Своєю кров¢ю і звільнив її від сили диявола. Він є Той, кого Отець зробив Царем, Головою і Господом церкви. Звичайно, що це не заперечує того, що Бог Отець також приймає участь в житті церкви. Він вибрав її ще до створення світу (Еф.1:4). Проте Він віддав її Своєму Сину (Ів.17:2). Як Син « збирає, охороняє і зберігає » церкву? Катехізис наголошує, що основними Його інструментами є Дух Святий і Слово. Дух, це Той, хто породжує віру в серцях людей і веде їх до Христа (Ів.3:3-8). Він також сприяє росту і дозріванню віри (Гал.5:16-26; Еф.5:18). В цій справі Він користується дуже специфічним засобом, а саме Словом Божим (Рим.1:16; 2Тим.3:16).

Саме через Слово віруючі ясно і конкретно взнають про Божу волю. Через Слово Дух показує нам Христа  та всі Його вигоди, ми пізнаємо любов і віру Отця, ми абсолютно по новому дивимось на життя і вічність. Потрібно зазначити, що ми повинні бути обережними з тими, хто намагається вбити клин між Духом і Словом. Є такі, що підкреслюють значення Духа, але недооцінюють Слово. Правильний підхід полягає в тому, що Дух і Слово не можуть бути роз’єднані. Слово є Книгою Духа, а Дух є Автором Книги.

Але в той час, як  Христос в збиранні церкви через Духа і Слово, потрібно дещо сказати про «Де» і «Коли» Його зібрання. Катехізис зазначає, що Христос збирає Своїх людей з самого початку і збиратиме їх до самого кінця. Іншими словами, Катехізис висвітлює той факт, що Він збирає Свою церкву із всіх людей, мається на увазі всі нації, кольори шкіри, класи, мови (Повт.5:9). Про те, як це зібрання працювало в історії можна побачити на прикладі спочатку малої групи людей (сім¢ї) в дні від Адама до Авраама, далі вже більшої групи людей (народ Ізраїлю) від Авраама до П’ятидесятниці і на прикладі сучасності, коли є величезна група людей (міжнародна сім¢я) від П’ятидесятниці і до другого приходу Христа.

Церква Ісуса Христа складається з багатьох різних типів людей. Час і нації не є для неї бар’єром. Вона створює єдність з величезної відмінності. Як? Катехізис каже, що тим клеєм, що з’єднує цих людей є «єдність в істинній вірі». Тому, що всі вони були відроджені одним і тим же Духом, тому, що вірять в одного і того ж Господа і Спасителя, тому, що визнають того ж самого Бога Отця, вони всі є єдиній вірі (Еф.4:1-6).

І нарешті, а як же щодо напрямку, по якому це єдине тіло прямує? Катехізис наголошує, що ця універсальна церква є «громадою вибраних до вічного життя». Причиною того, що Христос зібрав і продовжує збирати цю церкву, як і охороняє, і зберігає її, полягає в тому, що Він хоче, щоб ці люди насолоджувались вічним життям в Ньому (Еф.1). Через Свою смерть Він звільнив їх від смерті, а через Своє воскресіння Він підняв їх до життя. Хоч було сказано, що церква має досить загальну природу, проте в останній частині Відп.54 ми бачимо, що Катехізис робить доктрину церкви і досить специфічною, і персональною. Там говориться, що «цій спільності належу і я, живим членом її я завжди буду». Очевидно, що недостатньо знати все про церкву, ми повинні бути членами церкви. Якими членами? Наголошується на те, що «живими членами». Церква має багато членів, але не всі вони живі. Деякі з них є лицемірами. Є люди, які регулярно моляться, часто причащаються і подають, але не є живими членами. Чому? Тому, що вони не вірять в Ісуса Христа і не присвятили своє життя Йому і Його служінню. Вони подібні до каміння в жовчному міхурі, які є «В» тілі, але не «З» тіла. Проте, Катехізис сконцентровує увагу на той факт, що ми повинні залишатися «живими членами», членами, які люблять Христа, прислухаються до Його голосу (Ів.10:27), люблять братів (1 Ів.3:14), моляться  духовно та  істинно (Ів.4:23).

[ Ми підійшли до цієї доктрини користуючись поясненням Катехізису, як нашим гідом, але до неї можна також підійти і з іншого боку. В теологічних книгах багато говориться про церкву з точки зору її атрибутів: єдність, святість, всеобщність і апостольство. Дальше йдеться про те, що церква Ісуса Христа є єдиною або, що вона є об¢єднанням. В Символі віри говориться « Вірю в святу, вселенську ( Християнську ) церкву », це значить, що є тільки одна церква, а не багато. Як це погоджується з тим, що сьогодні так багато церков? Потрібно розуміти, що зібрання, про яке тут говорилось, є не організаційним, а духовним. Це така єдність, яку Христос сприймає як Своє тіло (Еф.4:16), як одну виноградну лозу (Ів. 15:5). Христос має тільки одну отару (Ів.10). Він має тільки один народ. Багато речей можуть затулити це зібрання, але одного дня всі істинні сповідники будуть об¢єднані (Пов.5).

Церква Христа є святою. Це не означає, що в церкві знаходяться  тільки «добродії» і всі вони « безгрішні » люди. Людям не притаманна  святість, тут йдеться про те, що такими їх зробив Христос (Рим.1:7). Він помістив їх поруч для своєї святої мети і зробив їх Храмом Духа (1 Кор.3:16,17). Він обмив і освятив їх Духом (Ів.17:17).

Церква Христа є вселенською або всесвітньою. Був час в історії, коли існувало досить тісне ототожнення між церквою та Ізраїлем. Проте, Новий Заповіт вчить нас, що той час вже минув. Багато людей прийдуть із Сходу і Заходу, і сядуть з Авраамом, Ісаком і Яковом (Мт.8:11-12). Христос має інших овець, яких Він має привести і які не належать до дому Ізраїлевого (Ів.10:16). Після Паски апостолам було сказано проповідувати Євангелію всім націям ( Мт.28:19).

Отже, жодна група людей, клас чи мова не можуть претендувати на монополію церкви. Сьогодні Євангелія поширюється  всюди і Дух працює всюди.

Церква є також Християнською. Цей атрибут завжди був суперечливим. Лютер замінив слово «catholic» на «Christian» так, як ображався на це слово тому, що воно було частиною назви «Roman Catholic Church». Інші настоювали на тому, що це нічого не додає до самого змісту тому, що в весь Символ є Християнським, а не частина його. Є також такі, які кажуть, що слово « Християнська » є вузьке і обмежуюче, так як не стосується  тих Юдейських віруючих, які померли ще до приходу Спасителя. Чи потрібно використовувати таку ознаку? Можна, але настільки, наскільки вона доводить той факт, що церква є те тіло, яке належить Христу. Він купив її (1Пет.1:18,19). Він піклується про неї. Він зберігатиме її до кінця.

Церква Христа є апостольською. Це говорить про те, що апостоли були свідками служіння і воскресіння Господа Ісуса (Лук.6:12; Дії.1:21; 1Кор.15:8-10). Вони пішли і розповсюджували добро вісті Ісуса Христа. Їх проповідування та вчення Христа заложили фундамент церкви. Проте, ці ознаки можуть бути використані не тільки як інструменти для опису церкви, але як інструмент міри церкви та її здоров¢я. Якщо зібрання є ознакою церкви, тоді ця ознака повинна бути чимось більшим, ніж просто обмеженою духовною сферою. Обмежити зібрання до розмірів духовної сфери, означає позбавити це зібрання його справжнього призначення.

Коли йдеться про святість, то її це також стосується. Це не просто якась абстрактна ідея, яка не стосується  щоденного життя. Ні, вона має величезний вплив. Церква, яка претендує на святість, але не націлена на святе життя і тверду дисципліну, є церквою, що не усвідомлює своєї причетності до святості.

Всеобщність також стосується цього. Церква, яка сприймає  біле, але проти чорного, догоджає тільки одному класу і виключає інші, сприймає тільки духовне і ніколи навколишнє, є церквою, якій бракує твердого і правильного розуміння самого значення слова «всеобщність».

Апостольство є іншим засобом  оцінювання стану церкви. Але чи дійсно вона базується на вченні апостолів? Чи обстоює вона істину, яку вони проголошували, чи підірвала вона ці істину сотнями обмежень?

Коротше кажучи, ці ознаки повинні використовуватись динамічно. Вони визначають температуру церкви та її здоров¢я або його відсутність.

В добавок до цього підходу, доктрину церкви можна трактувати з точки зору Бельгійської Конфесії ( ст.27-32 ).]

Проте, Госп.День 21 не закінчує своє трактування церкви в Зап.і Відп.54, воно продовжується трактуванням виразу « спільність святих ». Точна природа цієї фрази є сумнівною, хоч є такі, які стверджують, що вона була встановлена в 430 році нашої ери, як висновок Донатистської схизми. Інші кажуть, що природа її в таїнствах і означає « спільність святих речей ». Абсолютно точно встановити час і походження цього значення не можливо.

Проте, така невідомість не є причиною для того, щоб пропускати цей вираз. Раз він поміщений в Символі віри, то і стосується церкви, і визначає певний її характер. Церква є « спільність », що означає « братство », « асоціація », « участь ». Вона відображає єдність і гармонію, яку можна знайти в тілі. Це братство, яке складається із святих, які є «святими» або «відокремленими», з людей, які є очищеними, відновленими і зміненими Святим Духом.

В своєму поясненні Катехізис описує дві сторони або аспекти цієї спільності. На першому місці є спільність, яку віруючі мають між собою, в якій віруючі використовують дари Христа взаємного повчання. Деякі говорять про першу частину, як про опис стосунків по вертикалі, так як підводять очі до Христа і про другу частину , як про стосунки по горизонталі, так як тут йдеться про тих, хто поруч з вами в братстві.

Напевно найкращий спосіб, щоб охарактеризувати цю спільність, полягає в тому, що це братство складається з тих, хто зайнятий збиранням і роздаванням. Разом вони збираються в Христі Господі і Спасителі, і у всіх Його «скарбах і дарах», таких як: спасіння, любов, пророцтво, вчення, служіння, благодать і т.д. Проте, в той же час, ці ж самі святі мають обов’язок бути більше, ніж споживачами вони повинні бути і промоутерами. Вони повинні бути зайняті роздаванням цих дарів іншим віруючим. Ніхто з віруючих не повинен відчувати себе на безлюдному острові. Нікому не дозволено діяти егоїстично, зарозуміло, гордовито і егоцентрично. В цьому зібранні повинно бути постійне усвідомлення тих нужд, що існують і постійне служіння для того, щоб зустріти ці нужди (Дії.4:32-37; Євр.10:24).

В третій і останній частині Зап.і Відп. Господнього Дня 21 говориться про ще один дар Святого Духа в церкві. Це дар «прощення гріхів». Тут ми повинні усвідомити , що Катехізис торкається великої проблеми. Ми маємо грішну природу з самого народження, яка і приводить нас до прогрішення кожного дня. Присутність цих гріхів призводить до великої боротьби в нашому житті. Кожного дня ми змушені воювати з собою, світом і дияволом. Якщо не воювати з цими гріхами, то це може спровокувати Божий гнів, а далі і Божий суд.

Але Бог знайшов чудове вирішення для наших гріхів. Він послав Свого Сина в світ для того, щоб направити Свій гнів за наші гріхи на Нього (2Кор.5:21 ). Це рішення було обіцяне в Бут.3:15 і постійно підтверджувалось в Старому Заповіті ( Пс. 103:8-12 ).

Кінцевий результат є той, що ми, як діти Божі, можемо переживати велику втіху. Через величезну роботу Христа по визволенню, Бог не буде пам’ятати наші гріхи і нашу грішну природу. Він більше не буде вважати нас відповідальними за наші промахи (2Кор.5:19 ).                      

Господній День 22.

Резюме.

Через віру є можливість відчути початок радості вічного життя тут і зараз; проте, повнота цього життя буде нашою тільки тоді, коли Христос повернеться і зробить нас, і все завершеними.

Пояснення.

Тут, в Госп.Дні 22, Символ віри продовжує визнавати великі істини під головуванням Святого Духа і Його роботи по очищенню. Тільки тут може виникнути запитання, « Що Дух Святий і очищення повинні витерпіти через наше воскресіння і вічне життя?». Відповідь можна знайти у впевненості, що саме Святий Дух застосовує в нашому житті всі переваги Христа. Він відроджує нас і перетворює в нових людей. Ці переваги включають в себе такі благодаті, як можливість піднятись з мертвих і нагорода вічним життям. Коли ми всім цим оволодіємо, то будемо істинно і всеоб¢ємно «новими» людьми. Саме Святий Дух приводить нас до цього.

Проте, перш ніж ми зможемо розібратись, що таке життя, розберемось із смертю. Що таке смерть? Це універсальна реальність. Все, тварини і люди помирають (1 Пет.1:24). Це  також є і таїнством. Ніхто не має чіткого визначення і розуміння смерті. Найкраще, що ми можемо сказати, це те, що вона несе руйнування  і знищення людської особи. Вона приводить до відокремлення тіла і душі. В смерті, душа віруючого переходить до Христа (Лк.16:22,23; Повт.14:13); тоді як тіло попадає в могилу і перетворюється в прах ( Бут.3:9).

[ Дехто має таку точку зору, що коли віруючі помирають, то вони не переходять до Христа, де живуть з Ним, а ніби засинають і перебувають в такому коматозному  стані аж до повернення Христа. Ці ідеї базуються на зсилках  в Писанні, де смерть змальовується  як сон ( Еккл.9:5; Пс.115:17; І Фес.4:13,15 ). Проте, є інші уривки, які роз’яснюють, що після смерті віруючий перебуває в Христі свідомо і в повному значенні цього слова ( Лк.16:22,23; 23:43; Філ.1:21,23 ). Як узгодити ці відмінності? В розумінні того , що слово «сон» не відповідає характеру нашого життя поза могилою так, як  смерть нам здається насправді. Сон є невинним, позитивним, проміжним і миттєвим. Як і смерть для віруючих. Христос зняв її гострий біль. Для нас це є миттєва подія. Вона приводить нас в присутність Христа. Душа віруючого не спить. Вона негайно перебуває з Христом.]

Але хоч смерть несе велике руйнування, вона не є сигналом кінця для дітей Божих. Відокремлення, яке вони переживають підчас смерті не буде довготривалим. Воскресіння Христа підтверджує те, що і Його люди впевнено підуть за Ним ( Іов.19:25,26; Пс.49:15; Дан.12:13; Ів.11:24; І Фес.4:13-18 ). Наступить день, коли тіло і душа знову будуть об’єднані, як одне ціле. Але це буде не просте об¢єднання нашого старого тіла і душі. Ні, Писання говорить про славне об¢єднання, як «славне тіло Христа» ( І Кор.15 ).Ми будемо жити, як ніколи до того.

Таким буде майбутнє дітей Божих, але як щодо тих, хто відмовляється служити Господу? Прихід Христа не буде сигналом початку нового життя для них, а темноти і вічної смерті. Коли помирає невіруючий, тіло його потрапляє в могилу, а душа – в пекло ( Мт.5:22,29-30; 10:28; 18:9; 23:15,33 ). Невіруючі також піднімуться в великий день появи Христа, але вони будуть покарані і відправлені в пекло.

З радістю можна доповісти, що не таким буде майбутнє дітей Божих. Зап.і Відп.58 пояснює останню фразу Апостольського Символу, яка закінчується словами «життя вічне». Що таке життя? Воно часто використовується по-різному. Воно може використовуватись в розумінні нашого існування між народженням і смертю, як у виразі «Він живий». Воно може стосуватись і нашої земної діяльності, як у словосполученні «це є життя». Біблія використовує слово «життя» в обох цих значеннях, але також і в іншому. Вона говорить, що життя це є спілкування з Богом. Життя відбувається  через Христа (Еф.2:1,5).

Фактично, Біблія каже, що життя в повному розумінні  цього слова може бути тільки через спільність з Богом. Оскільки ми живемо без Бога, ми можемо дихати, працювати, але насправді ми є мертві. Проте, коли ми повертаємось, відновлені Духом Святим, віримо в Христа, ми вступаємо в нове життя, життя вічне. Іншими словами, вічне життя, це не просто якась річ, якою можна насолоджуватись після смерті. Ні, вже зараз, коли ми горнемось до Христа, воно починається (Ів.3:16). Ще тут ми можемо вкушати хліб життя (Ів.6:58 ).

Звичайно, це не означає, що ми вже зараз маємо можливість відчувати повну радість такого життя. Ні, все, що ми маємо, є «початком вічної радості». Це привкус того, що буде. Пізніше ми будемо мати «цілковите блаженство», життя, в якому кожен удар, кожен гріх, кожен біль, смерть, смуток і сльози будуть прогнані ( Повт.21:4 ). Бог буде проживати там із Своїм народом ( Повт.21:3 ), народом, який успадкує новий світ ( Повт.21:7 ). Повніше не скажеш. Оскільки ми є в цьому житті, красоти майбутнього життя є за межами нашого розумінням, але одного дня ми отримаємо життя, яке ігнорує всі точки зору, промови і думки. Вір в Бога і Він приведе тебе цього життя. Зустрічай найбільше диво. Найбільші і найвищі стандарти життя вже на підході.         

Господній День 23.

Резюме.

Через істинну віру в Ісуса Христа, ми виправдані перед Богом.

Пояснення.

В Госп. Дні 22 ми наблизились до кінця трактування Апостольського Символу віри, а тепер, в Госп. Днях 23 і 24, приступаємо до нової частини, яка називається «Наше Виправдання». Ці дві частини пов¢язані одна з одною. Це можна замітити, якщо взяти фразу із Зап.59, «То яку користь маєш, віруючи у все це?». У словосполученні «все це», Катехізис повертається до Апостольського Символу, де говориться про Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого. Там ясно запитується, «Що доброго дає вся ця віра в Триєдиного Бога? Який у цьому смисл? Які вигоди з цього випливають? Чому віра у все це є на першому місці?».

У відповідь, Відп.59  каже, «У Христі я виправданий і успадковую життя вічне». Іншими словами, вигоди задекларовані в словах «виправданий» і «успадковувати життя вічне». «Праведність» і «життя» є базовими благодатями віри.

Така відповідь піднімає ще більше запитань про праведність і про те, як можна бути виправданим Богом. Відп.60 стверджує, що це станеться «лише істинною вірою в Ісуса Христа», а далі пояснюється як Христос поступає з нашими гріхами, після чого проголошується про нашу невинність.

Судячи по мові, яка використовується в цьому Госп. Дні, можна зрозуміти те, що ми маємо справу з правовими термінами і процедурами. І дійсно, виправдання стосується правового процесу. І це робиться таким чином, що ми можемо краще це пояснити, намалювавши певну картину. Уявіть собі, що ви знаходитесь в залі суду і перед вами сидить суддя, через зал від вас сидить прокурор, а поруч з вами немає нікого. У вас немає адвоката. Суд іде на нараду, зачитується звинувачення і воно правильне. Який же вердикт винесе суддя? Звичайно, «Винний!» і після цього наступає відповідне покарання.

А зараз, ми трохи змінимо картину. Сцена та ж сама, але перед вердиктом в зал заходить адвокат і доказує судді, що хтось заплатив за всі ваші проступки і борги. Суддя запитує у вас , чи приймаєте ви те, що для вас зробили. Ви з готовністю відповідаєте «Так!» і він оголошує вас вільним. Виправдання має вражаючу схожість з останнім сценарієм. Ми всі маємо в своєму житті суддю, а саме, Самого Господа Бога (Як. 4:12). Нам пред¢явлено багато звинувачень. Катехізис перераховує ці звинувачення, як тяжкі гріхи проти Божого закону, як бунт проти Бога (Рим.3:9,10,23). І звинувачення правильні і ми впевнені, що після них вердикт буде «Винний!», а далі буде покарання.

Але раптом на цій картині появляється наш Господь Ісус Христос, як наш Захисник і Адвокат ( І Ів.2:1,2 ). Він говорить про чудову роботу викуплення, яку Він завершив і весь він направлений на викуп за наші гріхи і зло. Він дає нам Свої «цілковиту сплату боргу, праведність і святість». Він не тільки позбавляє нас старих зобов’язань, а навіть більше. Він наповнює нас благодаттю. В минулому, коли людина сильно заборгувала, її кидали в тюрму. Там вона перебувала аж до закінчення строку покарання, або до тих пір, поки хтось не сплатить її борги. В цьому смислі Ісус робить те ж саме і навіть більше. Він не тільки оплачує наші борги, Він наділяє нас великим багатством. Христос робить нас безмежно багатими і такими, ніби ми ніколи не були в боргу перед Богом.

Так, Бог оголошує нас « праведними » через те, що Ісус Христос заступається за нас і присвячує всю Свою роботу нам. Бог проголошує вердикт «Невинний!». Він дивиться на нас так, ніби ми невинні в гріхах, так ніби ми такі ж святі і покірні, як Сам Ісус Христос.

Але запитання залишається. Воно полягає в тому, що як же ця праведність стає нашою. Може це щось таке, що ми можемо заробити чи заслужити? Чи може так бути, що за наші добрі справи, Бог нагородить нас таким чином? Часто саме так і вважають. В Старому і в Новому Заповітах були Євреї і Єврейські Християни, які вірили в те, що виконуючи закон, вони роблять певний внесок в свою власну праведність. Це саме стосується і Римо-католицької церкви, де хороші справи вважаються головною складовою виправдання. Тут ми торкнулись найважливішої проблеми в житті Мартіна Лютера, «Як можна спастись?». Йому говорили, що це відбувається  через благочестя, святість в його житті, через дотримання всіх ритуалів, які приписує Римська Церква. Чому, навіть сьогодні, ця ідея постійно крутиться в головах навіть у Протестантських кругах. Віруючі вважають, що їх справи, їх відвідування богослужінь, молитви і т.д. можуть становити основу їх спасіння. Все це є неправда і жахливе непорозуміння.

В Писанні знову і знову, кристально ясно говориться, що «тільки через віру» ми стаємо праведними. В Рим.3:26 пояснюється, що Бог «виправдовує того, хто вірує...». Гал.2:16 стверджує «людина не може бути виправдана ділами Закону, але тільки вірою...», Еф.2:8 говорить те ж саме «Бо спасенні ви благодаттю через віру». Ми виправдані саме через віру. Винний оголошується безвинним, так як існує живий зв’язок між ним і Тим, хто спасає.

Але тут скривається небезпека і саме в тому, що ми надто багато уваги приділяємо самому зв’язку, а не Тому, хто стоїть у самому кінці цього зв’язку. Інколи говорять, що ми спасенні тому, що віримо, або тому, що ми є хорошими віруючими. Проте, така точка зору є також помилковою. Не наша віра, як така, нас спасає і виправдовує, а той факт, що ця віра скріплена і підтримується в Христі. Тільки через віру ми можемо отримати « Христове відкуплення, праведність та святість » ( Відп.61 ).

Отже, ми не повинні вважати, що віра наша є інструментом, який зв’язує нас з Христом, а в Самому Христі. Для порівняння наведемо приклад чоловіка, який провалився під лід, йому кинули канат і витягнули, а він всім розповідає, що саме канат і спас його. А що таке канат без людини, яка подала його постраждалому? Тільки непотрібний засіб. Так і віра. Сліпа віра, віра в самого себе, віра в удачу, добра віра, велика віра – нікого не спасає. Тільки віра в Христа може це зробити.

Чому ж Бог дає нам таку можливість спастись через віру в Ісуса Христа? Чим Він керується? Може це відбувається через те, що незважаючи на нашу гріховність, Він все ще бачить в нас якусь цінність, щось варте спасіння? Писання нагадує нам досить часто, що це спасіння є через Ісуса Христа і через благодать (Рим.3:24; Еф.2:8). Іншими словами, все це ми маємо завдяки тільки Божій милості і благодаті, милості і благодаті, які ми і не заробили, і не заслужили (Тит.3:4,5).

Господній День 24.

Резюме.

Ми не заробляємо спасіння добрими ділами, вони скоріше є нашими плодами, прищепленими до Христа.

Пояснення.

В поясненні частини, яка називається « Наше Виправдання », йшлося про те, що ми виправдані тільки через віру в Христа; тоді як тут, в Госп.Дні 24, ми стикаємось з багатьма запитаннями, навіть запереченнями цього вчення.

Перше запитання таке: «Чому наші добрі справи не можуть виправдати нас перед Богом повністю, або хоч частково?» ( Зап.62 ). Відповідь на це запитання направляє нас до Божого закону. В цій відповіді наголошується, що це можливо, але наша праведність повинна пройти перевірку Божу і « повинна бути цілком досконалою і відповідати всім вимогам » цього закону (Відп.62). Щоб життя було таким праведним, воно повинно бути без вад, провалів, без дефектів ( Гал.3:10 ).

Але чи це можливо? Хто-небудь з нас може так прожити? Неможливо! Біблія свідчить різними способами про те, що ми є «нечисті» і, що наші справи – «забруднені» (Іс.64:6). Рим.3:10 повторює слова з Пс.14 про те, що «нема праведного ані одного». Все це говорить про те, що цілковита праведність є поза нашою владою і можливостями. Господь Ісус навчає цьому і в Своїй притчі про Фарисея і Митника ( Лк.18:9-14 ). Фарисей змальований там, як людина переконана в своїй праведності і використовує її як сходинку до Божої милості. Він вважає, що заробив і навіть є достойним Божої милості. І зовсім інше ми чуємо із уст і серця збирача податків. Він не чваниться. Він віддає себе на Божу милість. Хто прийде додому виправданим? Тільки скромна людина.

Чи можуть наші добрі справи бути основою чи вкладом в нашу праведність? Так, якщо ми є досконалими. Ні, якщо ми є недосконалими. Але по природі своїй, ми відносимось до других. В Відп.5 говориться « За природою своєю я схильний ненавидіти Бога та свого ближнього ». Наша недосконалість виключає доморощену праведність.

Друге питання перекликається з першим. «Хіба Біблія не говорить про винагороду за добрі справи?» (Зап.63). Говорить. В Євр.11:26 сказано «він (Мойсей) на Божу нагороду». В Об.22:12 нас інформують «Ото, незабаром приходжу, і зо Мною заплата Моя». І все ж таки виникає запитання, «На основі чого дається винагорода? Тому, що людина кориться Богу і є вірним слугою? Навряд. Обіцяна винагорода не базується на заслугах, а на милості. Ми це ясно бачимо в притчі про виноградарів, які отримують однакову платню незалежно від кількості годин їх роботи. По милості своїй, власник платить їм однаково (Мт.20:1-16 ).

В житті також так часто буває. Студент закінчує вищу школу чи коледж і його батьки дарують йому подарунок. Чи є це винагородою, яку потрібно заплатити? Ні, від студента очікують, що він постарається і завершить своє подальше навчання. А щодо подарунка, то це є просто дарунок, бонус. Це не те, раді чого студент працював, а отримав він дарунок тому, що батьки вирішили продемонструвати свою щедрість. Але якби вони цього і не зробили, то це також їх право.

Все це повертає нас до Бога і Його дій. Коли Він дає нам дари із Своєї скарбниці, то не тому, що ми їх заробили, чи маємо право на них, чи можемо вимагати їх. Ні, тому що Він вирішив милостиво поступити з нами. А якби Він діяв виключно згідно Своєї справедливості і наших заслуг, то отримали б ми не нагороду, не спасіння, не благодать, а осуд і покарання. Давайте будемо вдячні за те, що Його справедливість є милістю.

Таким чином, ми підійшли до третього запитання, «Але невже таке вчення не робить людей байдужими та нечестивими?». Саме таке звинувачення часто робиться Римо-Католицькою Церквою. Її теологи довго вважали, що вчення про виправдання тільки вірою в Христа є потенційним лихом. Якщо все це є милістю, а не заслугою, чому тоді люди потрапляють в  різного роду лиха та нещастя. Тоді ці люди скажуть «Якщо наші справи не заслуговують на увагу Бога, то краще ми будемо отримувати насолоду від життя в цьому світі». В результаті, Рим наголошує на необхідності об¢єднання віри з справами, що приведе до виправдання. «Справи» грають роль палиці за дверима. Це заставляє їх ходити , як по струночці.

Катехізис це заперечує. Він навчає і каже про те, що якщо така позиція може розглядатись згідно логіки і психології, то вона не відповідає Божій істині. Згідно якої ті, хто мають істинну віру в Ісуса Христа, не живуть і не можуть жити байдужим життям. В Відп.64 використовується слово « прищеплені », слово взяте із Ів.15 про виноград і віття. Це означає, що так як гілка часто береться із одного дерева і прищеплюється до іншого, щоб стати одним цілим і приносити плоди, так і істинний віруючий прищеплений до Ісуса. Для такої особи є неможливим бути безплідним або приносити  гнилі плоди. Істинні віруючі є здоровими гілками, а Христос є найздоровішою виноградною лозою.

Істинна єдність Христа і Його власної волі завжди приносить плоди. Які плоди? «Плоди вдячності», плоди, які несуть хвалу і славу Богу за милість, Сину за благодать і Духу за благословення.

 Де це залишає тих, хто проголошує себе Християнами і істинними віруючими, а живуть обмеженим, розбещеним життям? Вони залишаються з великими проблемами довіри, щирості і суду. Ті, хто має тільки зухвалі вимоги, але не проявляють плодів вдячності, будуть як ті безплідні гілки, зібрані і спалені (Ів.15:6). Ті, хто тільки робить релігійні заяви і роблять благочестиві справи , але не в результаті істинної віри, подібні до придуркуватих людей, що прямують до загибелі (Мт.7:21-27).

Тільки істинна віра в Христа спонукає нас жити вдячним життям. Таке життя буде винагородою. 

Господній День 25.

Резюме.

Таїнства є священними, видимими знаками і печатями Божої обіцянки спасіння.

Пояснення.

Саме цим Госп. Днем Катехізис розпочинає нову частину, де розглядається питання про таїнства. Спочатку ми розберемось із вступним Госп. Днем (25), а далі буде два Госп. Дні (26, 27), де розглядатиметься таїнство Хрещення і в кінці будуть три Госп. Дні (28-30), в яких розглядатиметься таїнство Господньої Вечері.

Потрібно замітити, що в цій схемі перше Зап.і Відп. Господнього Дня 25 є проміжним. Воно ніби пов’язує те, що розглядалося в попередньому Госп. Дні, а саме добрі справи та істинну віру з тим, що буде розглядатись – з місцем та цілями таїнств. Це робиться через запитання, “Лише по вірі ми маємо спільність у Христі і у всіх Його благословіннях. Звідки походить така віра?”(Зап.65). Раніше нас запитували про необхідність віри (Зап.і Відп.22-38), і про вигоду віри (Зап.і Відп.59-64). Зараз в центрі уваги є природа і джерело віри.

В своїй відповіді Катехізис спрямовує нас до Святого Духа. Дух є Автором, Джерелом і Природою нашої віри в Бога. Він дає саме те відродження, те відновлення, яке так необхідне для віри (Ів.3:5). Він дає нам право визнати те, що “Ісус є Господь”(1Кор.12:3). Він спонукає нас до розуміння духовних речей ( І Кор.2:14 ). Як Він це робить? Робить Він це, користуючись різними засобами, а саме проповідуванням Євангелії та використовуючи таїнства. Адже через проповідування Слова появляється віра (Рим.10:17). Дуже драматичну картину цього ми можемо знайти в Ст.Заповіті, де пророк Єзекіїль має видіння долини сухих кісток (Єз.37). Його запитують чи може він оживити ці кістки. Після відповіді, яка виявляє його неспроможність зробити це, Господь каже йому пророкувати або проповідувати цим кісткам. І як результат, кістки оживають. Звичайно, що це тільки видіння, але через нього підкреслюється той факт, що через проповідування настає нове життя для мертвих людей. Саме робота Духа через Євангелію оживляє людей. 

Все це навчає нас тому, що проповідування Євангелії є обов’язковим в житті церкви. Сьогодні, коли церкви переживають погіршення відвідування богослужінь, перше, що вони повинні зробити, це позбутися різного роду  ”літургічної метушні“. Замість того, щоб більше уваги приділяти проповідуванню, тому що Святий Дух використовує це для сприяння віри, вони цей найважливіший елемент скорочують. Вони нехтують цим сильним дорученням апостола Павла, ”Проповідуй Слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй з терпеливістю та з наукою“ (2 Тим.4:2). Вони не бачать, їх вчинок позбавляє їх роботи ”живого і тривалого Слова Божого“ (1 Пт.1:23 ).

Однак, проповідування Євангелії не є єдиним засобом, яким користується Святий Дух для підтримки віри. Він допомагає собі таїнствами. Але тут потрібно прояснити те, що Дух викликає віру через проповідування, а не через таїнства. Це не співпадає із вченням Римо-Католицької Церкви, не існує такого підтвердження в Писанні, що таїнства мають силу спричиняти віру. Таїнства підсилюють її, живлять її, підтримують і допомагають їй.

Коли дорослим людям свідчать про Євангелію і вони через віру сприймають її, вони окрилюються. Невіруючі і зрілі люди не допускаються  спочатку до таїнств, так як повинні змінитись, а потім допускаються до проповідування. Також діти віруючих не можуть бути охрещені до того, як зможуть розуміти проповідування, яке вселить в них певну благодать. Ні, саме Слово творить і підсилює віру ; в той час, як таїнства тільки підсилюють.

Після всього цього, виникає запитання, ”Що таке таїнства?“(Зап.66)

Катехізис визначає їх, як ”священні, видимі знаки і печаті“ (Відп.66). Вони є ”священні“, що означає, що вони відкладені для спеціального використання Господом. Вони є ”видимі“ тому, що їх можна побачити. Стосовно цього, можна сказати, що якщо проповідування призначено для того, щоб слухати, то таїнства – для того, щоб бачити. Але не тільки для цього, тому що таїнства приводять всі наші творчі почуття  в дію. Вони включають в себе наші почуття запаху, дотику, а також смаку. Таїнства можна порівняти з ”видимими проповідями“.

Таїнства, це також і ”знаки“, які щось змальовують чи описують. Знак, це видиме уявлення того, що ми не можемо бачити. Прикладом цього можуть бути дорожні знаки, які вказують водіям на те, що вони не можуть зразу побачити.

Таїнства, це  ”печаті“, які означають залог або обітницю. Печатка на дипломі, штамп на банківській квитанції, на сертифікаті – підтверджують, що ці документи є дійсними. Це саме стосується і таїнств, в яких вода , хліб і вино підтверджують те, що обіцяні переваги є дійсними та істинними.

Стосовно природи таїнств, то Катехізис нагадує нам, що вони були запроваджені Богом. Вони не є людськими видумками або церковними інноваціями. Саме Бог призначив їх ( Мт.28:19,20; І Кор.11:23-26 ).

Чому? У Відп.66 говориться  ”щоб через нашу участь в них чіткіше роз’яснити нам Євангельську обітницю та запечатати“. Тут ми знову звертаємось до того, що говорилось вже  про природу таїнств. Вони не створюють віру, а підсилюють її. Вони не стільки передають силу, як описують обіцянку, обіцянку Євангелії. Що включає в себе ця обіцянка? Дві основні реальності, це ”прощення гріхів і вічне життя“. Тоді виникає інше запитання, яке стосується основи цієї обіцянки і на що вона направлена. Зап.і Відп.67  вчить, що таїнство робить наголос, навчає і змальовує смерть Христову, і її вигоди для віруючих. Саме ця смерть знаходиться в центрі і від якої залежить вся Євангелія.

І на кінець про кількість таїнств. Так як вони встановлені Богом, то резонно, що тільки ті таїнства  повинні визнаватись церквою, які встановив Бог в Своєму Слові. А що ж каже Слово? Воно навчає, що є тільки два таїнства: Святе Хрещення і Свята Вечеря. І ніяких додаткових таїнств не може бути. (Рим визнає сім таїнств: хрещення, конфірмація, меса, покаяння, одруження, ординація і похорон; проте, п’ять з них взяті з неканонічних джерел і є традиціями ).      

Господній  День 26 , 27.

Резюме.

Святе Хрещення є знаком і печаттю того, що ми обмиті кров¢ю і Духом Христа.

Пояснення.

 Ми вже знаємо, що таїнства є священні, видимі знаки і печаті, а тепер Катехізис звертає свою увагу на таїнство Святого Хрещення і хоче взнати, яке воно має значення і на що ставить печать.

Знаком хрещення є вода. Що таке вода? Це фактор росту і живлення. Вона  використовується, щоб підтримувати життя в плодах, тваринах, людях. Вода потрібна всьому живому. Але вона є і чимось іншим. Вода є і фактором очищення. Коли вона використовується з милом чи без нього, то змиває бруд з тіла або одягу. В поєднанні з таїнством хрещення, вона якраз і виконує цю останню функцію. Відп.69 говорить про це: «Христос встановив це зовнішнє обмивання і при цьому дав  обіцянку, що як безсумнівно вода змиває нечистоти з тіла, так само безсумнівно кров та Дух Христа обмивають і мою душу, очищаючи її від нечистот, тобто від усіх моїх гріхів». Тобто, вода, яка використовується при хрещенні є знаком очищення віруючого від всіх гріхів. Вода порівнюється з кров¢ю Христа, як вода очищає нас фізично, так кров обмиває нас духовно.

Чи в воді Хрещення полягає якась спеціальна сила? (Зап.і Відп. 72)  Римо-католицька  церква вчить, що вона має властивість звільнити нас від первородного гріха. Катехізис  це заперечує. Вода залишається водою. В ній немає ніякої спеціальної сили чи влади, які давали б їй якусь унікальну властивість. Вода є знаком, яка вказує нам на те, що ми не можемо побачити своїми очима, а саме на Христову кров і Духа.

(В той час, як одні дискутують про силу води, інші спорять про  її кількість .Дехто серед баптистів та інших сект дуже сильно вірять, що тільки повне занурення тіла в воду є правильним способом хрещення. Інші вважають, що і скроплення достатньо. Особливо прихильники повного занурення завжди старались доказати, що саме вони керуються Писанням, проте їм цього так і не вдалося зробити!

Фактично, центральним словом для обох цих способів є слово « babtizo» як для повного занурення, так і для кроплення. Коротше кажучи, не в кількості води справа, а в тому, що вона представляє.) 

Але святе хрещення є чимось більшим, ніж знаком, воно є печаттю. Воно не просто змальовує нам картину чогось, але і запевняє нас в чомусь. Воно дає конкретну обіцянку і заставу. Хрещення гарантує нам, що всі, хто вірить в Христа будуть обмиті Його кров¢ю і отримають прощення гріхів. (Ефесян 1:7; Об¢явлення 7:14) Воно також гарантує, що всі віруючі будуть обмиті і Святим Духом. Іншими словами, Він буде обновляти і очищати Божих людей для того, щоб вони були мертвими для гріха і живими для Нього. (Ів. 3:5-8). Тобто, святе хрещення обіцяє нам подвійне обмивання, обмивання кров¢ю і обмивання Духом.

Оце заява! На чому ж вона базується? Вона основана  на бажаннях, чи на людських спекуляціях? Катехізис нам показує, що базується вона на Божому одкровенні і більше ні на чому. В Матвія, Марка, Дії і Тита, можна прочитати про ці обіцянки обмивання.

Там ми також зустрічаємо такі вирази, як «купіль відродження» (Тит.3:5) «обмиття гріхів» (Дії 22:16). Знову ж таки, це не потрібно сприймати буквально, але вони вказують на велике духовне очищення від гріхів, на яке кожен істинний віруючий може надіятися і прагнути.

А як щодо тих, хто був охрещений в дитинстві, а пізніше заперечує Бога? Як щодо тих, хто був охрещений повнолітнім, а потім випав із віри? Чи ці обіцянки продовжують діяти стосовно них?  Чи є вони безумовними? Ні. Ніде в Писанні  не сказано, що невіруючі і небожі, які були охрещені одного разу будуть очищені від гріхів. Божі обіцянки не можна розділяти з Його вимогами. Ми дуже ясно можемо це побачити в книзі Повтор.Зак., де землі Ізраїлю обіцяно багато благословінь, якщо вона буде вірною своєму Богу (Повт. 28) і навпаки, зазнає багато поневірянь, якщо відвернеться  від Нього (Повт.28).

Протиріччя оточують таїнство святого хрещення не тільки, коли йдеться про природу  його обіцянок, але і про природу тих, хто його отримує. Є такі, які стверджують, що це таїнство стосується тільки повнолітніх віруючих, а діти віруючих, чи невіруючих не підходять для цього. На основі чого вони це заявляють? Приводиться багато аргументів: а) в Біблії немає такого місця, де було б сказано, що дітей потрібно хрестити; б) Обрізання немає нічого спільного з хрещенням; в) віра є необхідною умовою перед тим, як хтось може бути охрещеним.

 Стосовно першого аргументую - замовчування не говорить про заборону. В Біблії теж не говориться про те, що жінки можуть приймати Господню Вечерю Так що, заборонити їм? Щодо другого, то немає підстав стверджувати, що є якась різниця між початковим  значенням обрізання і хрещенням. Ствердження про те, що обрізання було лиш тілесним і зовнішнім обрядом, значить ігнорувати те, про що говориться в Писанні (Повт.10:16; 30:6; Іс.Н. 5:2; Єр.4:4; Рим.2:28,29; 4:1; Фил.3:3). 

І на кінець, в той час, як те, що говориться в Писанні про зв¢язок між водою і хрещенням є правдою (Мк.16:16; Дії 2:38; 8:37) то зміст цього говорить, що мова іде про дорослих. Якщо невіруючий дорослий приходить до покаяння і віри, то він повинен охреститися. Але чи стосується це дітей? Чи можуть діти віруючих отримати це таїнство тільки тоді, коли прийдуть до віри? Чи завжди віра є найважливішою умовою? Катехізис дає негативну відповідь на це запитання. Він настоює на тому, що діти віруючих повинні бути охрещені. Чому? Тому що - і це є фундаментальне твердження - вони належать до заповіту! Вони є частиною Божого заповіту і общини. Діти віруючих не ізольовані; вони є в заповіті з Богом.  Вони належать і вони завжди належали до нього. В Ст.Заповіті, діти мали місце в Божому заповіті. Вони були обрізані, як знак і печать цього заповіту (Бут.17:9-14). Вони були присутні на обіцяних оновлюючих церемоніях (Пов.29:10-12; Іс.Н.8:35; 2Хр.20:13; Йоіла 2:15-16) Вони були невід¢ємною частиною Божого народу.

 В Новому Заповіті обрізання було замінено хрещенням і це привело декого до припущення, що цей факт викликав радикальні зміни. Діти, які належали до Божих людей  у Старому Заповіті, вже більше не належали до них в Нов. Заповіті. Але для цього немає ніяких підстав. По-перше, немає істотної різниці між обрізанням і хрещенням, так як вони  обоє належать до процесу очищення (Єр.4:4; Тит.3:5; Кол.2:11-13). Вони є знаками і печатями заповіту. По-друге, неможна забувати, що хрещення в Діях проводилось не тільки з дорослими, але і з натовпом і навіть з домогосподарками: Лідією, тюремщиком, Кріспом, Корнелієм і Степаном. І на додачу, не можна відкидати і те, що апостоли звертались до дітей, як членів церкви (Еф.1:1; 6:1-3; Кол.1:1-2; 3:20). Підсумовуючи сказане, відмовляти дітям віруючих у праві бути охрещеними, значить проігнорувати заповіт, який Бог мав із Своїми людьми, це значить вбивати клин між Старим і Новим Заповітами, між обрізанням і хрещенням. Це означає, що спасіння можливе тільки для дорослих. Обіцянка Божа, як для віруючих, так і для їх насіння. (Дії 2:39). Наш Бог є Богом поколінь.

 Проте, відхиляючи баптистську позицію, ми повинні визнати, що зловживання дитячим хрещенням і дало підґрунтя для таких їх поглядів на це. Протягом століть Католицька Церква навчала, що хрещення має силу спасати, незважаючи на те, чи є віра, чи її немає. Різні протестантські церкви навчали різним формам надуманого відродження. В Нідерландах в 30-х і 40-х роках офіційно затвердженою позицією була наступна. В той час і пізніше, реформовані церкви були під впливом тих, які навчали, що коли діти хрестяться, то ми повинні припустити, що вони відроджуються, або насіння відродження попало в їх серця. Якщо ж дитина пізніше ставала невіруючою, то говорилось, що така дитина ніколи не була в заповіті. Дуже просто, люди спекулювали тим, що Бог міг, чи не міг діяти в житті і серці дитини.

Замість того, щоб шукати притулку в обіцянках Бога і наголошувати дітям на необхідність відповідати цим обіцянкам живою вірою, вони вдавались до суб’єктивізму.  Єдиною протиотрутою помилкової думки про хрещення є правильний погляд на Божий заповіт. Саме спілкування пов¢язує Бога і Його віруючих і їх насіння в одне вічне ціле.  Поєднання обіцянки і благословення визиває позитивну відповідь у Божих людей у вигляді любові, віри і поклоніння.

Господній День 28 - 30.

Резюме.

Господня вечеря нагадує нам про єдину жертву нашого Господа  на хресті, кожного  об’єднує нас в Ньому  і живить наші душі.  Ті, хто приймає участь, повинен ненавидіти свої гріхи, вірити в Христа і намагатися жити святим життям.

Пояснення.

Ці три уроки, які є предметом обговорення, стосується однієї теми, а саме: таїнства Святої Вечері або Господньої Вечері.

 Що таке свята вечеря і що вона означає для нас? Щоб відповісти, ми повинні  згадати, що говорилось перед цим про природу таїнств. По-перше, ця вечеря є знаком. Зовнішніми знаками є хліб і вино. Ми також маємо той факт, що щось трапляється з обома цими елементами: хліб ламають, а вино наливають. Про що ці дії звіщають? Вони змальовують той факт, що так як хліб ламається перед нашими очима, так і тіло нашого Господа було переламане на хресті. Коли ми бачимо, як вино розливають, так і кров нашого Спасителя була пролита на хресті. Взяті разом ці знаки нагадують нам про жертву нашого Господа.

 По-друге, ця вечеря є печаткою. Вона обіцяє тим, хто вкушає по вірі, що тіло Христове було поламане за них і кров була пролита за них.  Вона є обітницею того, що велика жертва була принесена за нас і що прощення  гріхів тепер наше. Вона гарантує нам, що так, як хліб і вино живлять тіло, так тіло і кров Христа живлять наші душі (В.75).

По-третє, ця вечеря або таїнство, були встановлені ще в Ст. Запов., коли Він створив велике свято Паску (єврейську). Це було найголовніше свято з усіх, яке святкували діти Ізраїлю. Воно почалось ще до того, як ізраїльтяни залишили землі Єгипту, місце свого рабства. Вони повинні були взяти невинне однорічне ягня чоловічого роду і вбити його вечором чотирнадцятого дня. Далі вони повинні були їсти його м¢ясо з прісним хлібом і гіркими приправами. Кров¢ю вони повинні були вимастити одвірки і вікна, як знак Господу. Коли Він побачить це, то проходитиме будинки і не завдасть шкоди їх мешканцям. Кров захистить і спасе їх .(Вих. 12).

Тепер, коли ми повернемось до Нов.Запов., то побачимо, що Господь Ісус встановлює святу вечерю в перший день свята Паски (Мт.26:19; Мк.14:12). Це не просто співпадіння. Воно було зроблено з ціллю показати учням і всій церкві, що Ісус Христос є великим пасхальним Агнцем. Як і тіло ягняти було поломане, так і Він дає  своїм учням хліб, як знак, що Його тіло буде поломане також (Мт.26:26) Як кров ягняти була пролита, так і Його кров буде пролита; проте зараз нею не обмальовують одвірки, а п¢ють (Мт.26:27) Чому? Тоді, як раніше вона захищала всіх, хто був у домі від смерті і знищення, тепер вона захищає всіх, хто п¢є її від того ж самого і обіцяє їм прощення гріхів (Мт. 26:28). Вона залишається знаком і печаткою заступництва і захисту. Дуже важливо, щоб ми не випустили із уваги той факт, що це таїнство встановив Сам Христос. Він Господар, який запрошує учнів і всіх своїх послідовників їсти і пити. Він є той, хто ламає хліб і розливає вино. Він є той, хто пояснює значення цієї вечері. Він є поступає як Господар і одночасно Він дає  зрозуміти своїм слухачам, що це є Господар, якого вони їдять. Це Його тіло вони і Його кров п¢ють. Вони їдять великого Божого Пасхального Агнця (Ів.1:29; 1Кор.5:7;  Пт.1:19; Об. 5:12).

По-четверте, ця вечеря була встановлена на користь віруючих. Ми вже зрозуміли, що вона щось для нас значить і що ставить на щось печать: прощення і вічне життя. Але є ще щось, ця їжа є і їжею нагадування (Лк.22:19). Кожен раз, коли ми сидимо за Його столом, ми ясно і візуально згадуємо про те, що Христос зробив для нас. Як Він помер за нас, як тіло Його було поламано,  а кров пролита за нас. Кожна вечеря є нагадуванням про Його жертву і наше прощення.

Кожна вечеря нагадує нам про те, що ми об¢єднані в Христі і один з одним. Це їжа єдності і спільності. В Ів. 6:56, Господь каже нам: «Хто тіло Моє споживає, та кров Мою п¢є, той в Мені перебуває, а Я в ньому». Це їжа заповітного спілкування. Христос називає вино «новим заповітом в Моїй крові» (Лк.22:20). Ця вечеря свідчить про близькість, яка існує між Христом і Його тілом. Той факт, що ми, як віруючі сидимо  за одним і тим же столом, їмо той же хліб і п’ємо те ж вино - об’єднує нас (1 Кор.10:17). Це явно показує, що в  Христі і через Христа, ми стаємо одним цілим. Його жертва об’єднує нас, як ніщо інше. (В.76). Можна сказати більше. Наша віра зміцнюється через цю їжу. Хліб та вино були основними продуктами харчування в країнах Середнього Сходу. Без них неможливо  було б підтримувати життя. Їжа та питво є необхідні складові здоров¢я та праці. Те ж саме ми повинні розуміти, що тіло і кров Христа є необхідними, коли йдеться про наше духовне здоров¢я і добробут. Жоден віруючий не може без них жити, а також без того, що вони означають і гарантують. Без жертви і смерті Христа немає для нас прощення і вічного життя. Коли Святий Дух застосовує їх в нашому житті. То вони є істинними засобами, через які зростає і поглиблюється наша віра (В. 79).

 На додачу до цього. Вони також є засобами через які наша віра отримує впевненість і довіру.  

Господній День 28-30 (продовження).

Ця  вечеря і все, що вона змальовує і представляє разом з роботою Святого Духа, дуже допомагають уникненню сумнівів і невизначеності. Є приклади, коли люди відмовляються  відвідувати цю вечерю тому, що охоплені відчуттям само недооцінки. Вони бачать тільки себе і свої гріхи, вони відчувають, що повинно бути зроблено набагато більше в їх житті перед тим, як її відвідати. В результаті цього, з їх точки зору Господня вечеря, це їжа для ”тих, що вже прийшли“, для ”духовно завершених“. Проте, це ніколи не було ціллю нашого Господа. Якщо її Він мав на увазі тільки для  ”супер святих“, то ніколи Він не запросив би до їжі всіх Своїх учнів, дехто з яких дуже скоро збирався зрадити і відмовитись від Нього. Ні, цю вечерю Він мав на меті, переважно, для  ”тих, хто ще не прийшов“, а ще в дорозі до Християнського життя з усіма його небезпеками і боротьбою. Він призначав її для тих, кому дуже жаль за свої гріхи, але мають стремління позбутися їх. Через цю їжу Христос прагне нагадати нам, що Він з нами і хоче допомогти нам. Мета її, підняти довіру до Нього і Його спасіння ( Відп.79 ).

Проте, подію не потрібно тлумачити так, ніби всі можуть приймати цю їжу, незалежно від їх стану та умов. Зап.і Відп.81 та 82 нагадують нам про те, що не всі можуть прийти, а декому можуть і відмовити. Хто може прийти? Відп.81 дає ці застереження. Там стверджується, що ті можуть приймати Господню Вечерю, хто  ”незадоволені собою через свої гріхи“, ті хто ”сподівається, що їх гріхи прощені“ і ”покриті муками і смертю Христа“, і ті хто ”бажає все більше і більше зміцнюватись у вірі і вести краще життя“. Іншими словами, тут повинно бути певне духовне ставлення, яке складається з анулювання боргу, оцінювання і присвячення. Ми повинні позбутися гріхів, цінити Христа і присвятити себе Його святості.

А якщо цього не робити, а продовжувати жити лицемірним життям, що ж тоді? Лицемір, це в буквальному значенні той, хто грає роль, як у кіно чи на сцені. Це стосується тих, хто часто зовнішньо видає себе за віруючого, а серце і душа є далекими від цього. Якщо такі люди приходять до столу Божого, то вони їдять і п’ють собі суд (1Кор.11:29 ). Ніхто із членів церкви невзмозі зазирнути в їх серця і душі, навіть на протязі  всього життя, але є Хтось, хто все це бачить і буде судити їх. Господь знає, хто є дійсно Його, а хто тільки видає себе за такого. Лицемірство не пройде! Всі хто є такими – попереджені і повинні утримуватись від наближення до Божого столу до тих пір, поки не покаються.

Вони є не єдині, хто повинен бути поодаль від столу. Крім лицемірів є ще  ”невіруючі та безбожники“ ( Зап.82 ). Це ті, які живуть відкрито і публічно порушують Божу волю. Їм ні в якому разі не можна дозволяти бути присутніми, так як це зневажає Божий заповіт і визиває Його гнів проти всієї громади. Господня Вечеря, це свята їжа і вона повинна такою сприйматися. Ті, які живуть грішним життям, не повинні бут и допущені.

Працюючи над тим, як Катехізис пояснює це таїнство, може виникнути запитання про те, чому аж три Госп.Дні виділені для висвітлення Господньої Вечері. Для інших же аспектів Християнської віри – тільки один і часом  тільки одне запитання, і відповідь. Може тому, що це таїнство має більше значення? Ні, звичайно. Просто тут є більше історичних суперечностей і більше нічого. В дні, коли писався Катехізис, було багато сварок стосовно природи цього таїнства. Особливо вони бушували щодо розуміння способу присутності Христа в цьому таїнстві.

Стосовно цього, потрібно звернути увагу на чотири різні позиції. Першою є позиція Римо-Католицької Церкви, яка  пояснює Христову присутність з точки зору транс субстанції. Буквально це слово означає  ”зміна по суті“ і вчить, що хліб Святої Вечері змінюється під час таїнства на справжнє тіло Христа. Те ж саме відбувається  з вином, яке стає  кров’ю Христа.

Як нам потрібно реагувати на таку точку зору? Катехізис в досить відвертий і дискусійний спосіб. В Зап.і Відп.80 Катехізис проводить, свого роду, фронтальну атаку на таке трактування Господньої Вечері, яку ще називають Євхаристією. Таким чином виявляються  два основні протиріччя. Для початківців, це означає, що в той час, коли Євхаристія вчить, що ”живі і мертві не мають прощення гріхів через страждання Христа до тих пір, поки священики щодня не приноситимуть Христа в жертву за них“, Господня Вечеря  свідчить, що  ”наші гріхи повністю прощені завдяки єдиній жертві Ісуса Христа , завершеній Ним  Самим на хресті раз і на завжди за всіх“. Євхаристія також вчить, що ”Христос тілесно присутній у вигляді хліба та вина під час цієї служби, а тому саме в цьому вигляді Йому потрібно вклонятися“. Господня Вечеря проголошує, що ”Дух Святий прищеплює нас до Христа, Який в тілі Своєму присутній зараз на небесах по правиці Отця Свого Небесного, де очікує від нас поклоніння“. Висновок напрошується  такий, що ”Євхаристія, в основі своїй, є не  що інше, як заперечення  достатності єдиної спокутної жертви і страждань Христа, ідолослужіння, що заслуговує осуду“.

Жорстоко? Для сучасних слухачів, напевно, що так, але для тих, хто знайомий з дискусіями XYI століття, то це зовсім не так. Також потрібно зрозуміти, що ці 80 Зап.і Відп. були внесені в друге видання Катехізису, а детально розроблені в третьому , Електором Фредеріком ІІІ можливо, як реакція на те, що було сказано на Трентському Соборі, на його 22-й Сесії, 17.09.1562 р. Римський Собор затвердив вчення про транссубстанцію, поклоніння хлібу Євхаристії, жертві Євхаристії, позбавлення прихожан причастя та використання Латинської мови в службі. Також проголошувалась анафема на інакомислячих. З огляду на те, що позиція Риму все ще залишається в силі, то і мова також  мусить залишатись сильною.

В той час, як протиріччя з Римо-католицькою точкою зору для нас ясні, розберемось із ще двома. Першою є точка зору офіційного Лютеранства. Вона хоч і не заходить так далеко як Рим, проте, не дуже і віддалилась. Лютеранська церква вчить так званій  ”консубстанції“, це означає, що хоч хліб і вино не міняються, проте тісно пов’язані з фізичним тілом і кров’ю Христа. Сказано, що Він є ”В“, ”З“ і ”ПІД“ елементами хліба і вина. За приклад цьому,  можна взяти розпечену залізну болванку і сказати, що жара присутня в ній, з нею і під нею. Так нам розповідають про Христову присутність.

Якщо ця точка зору є проміжною, то одночасно вона є і не адекватною. Плутанина в Лютеранстві є плутаниною, що походить від неправильної точки зору на вознесіння Христа. Він не є всюдисущим відносно Свого тіла. Його тіло є на небесах, в славі і праворуч Бога. А всюди присутнім є Його Дух. І так, як Лютеранство вірить в тілесну присутність Христа, то це змушує їх дотримуватись цього і стосовно Господньої Вечері, хоч навіть і їм це важко пояснити.

Ще одна точка зору, яку заперечує Катехізис є Цвінгліанська позиція, яка ставиться до Святої Вечері, як до пам’ятної їжі, святкування минулої події, яку не бажано забувати. Якщо Римокатолицизм і Лютеранство надають надто великого значення природі присутності Христа в цьому таїнстві, то послідовники Ульріха Цвінглі роблять зовсім протилежне.

Яким же чином, все ж таки, Христос присутній? Катехізис наголошує ще і ще раз, що присутність Христа є духовною, а не фізичною. Хліб залишається хлібом, а вино вином, але Дух Святий використовує ці елементи, щоб запевнити нас в тому, що Христос дійсно помер за нас, забезпечив прощення наших гріхів і відкрив дорогу до вічного життя. Наші їжа і пиття Христа є фізичною їжею і питтям, які є духовною поживою. Це робиться через віру і Духа Святого. 

Господній День 31.

Резюме.

Через використання ключів проповідування і дисципліни, відкривається дорога в царство небесне для віруючих і закривається воно для невіруючих.

Пояснення.

В останньому Зап.і Відп. попереднього Госп. Дня йшлося про ”невіруючих та безбожників“ і про Господню Вечерю. В Катехізисі стверджувалось, що такі особи не допускаються через використання ”ключів Царства небесного“. Тепер, В Госп. Дні 31, ми звернемо увагу на ці ключі. Що таке ключі царства і як вони функціонують? Слово ”ключ“ є досить образним. Всі чудово знають, що ключі  використовуються для того, щоб відкривати і закривати двері будинків, кімнат, шаф, автомобілів та складів різних речей. Ключі дають доступ в якесь певне місце чи сферу діяльності. Це ж саме стосується і царства небесного, так як це є сфера, куди не так просто попасти. Щоб попасти в це царство, потрібні ключі. Декому дозволено туди ввійти і зазнати втіхи від переваг прощення, відновлення, життя і слави, тоді як іншим не дозволено тому, що двері для них закриті.

Хто володіє ключами царства? Писання роз’яснює, що саме Ісус Христос має силу ключів. В Об.1:18 сказано, що Він  ”має ключі від смерті і аду“. В Об.3:7 говориться, що Він має  ”ключа  Давидового, що Він відчиняє – і ніхто не зачинить, що Він зачиняє – і ніхто не відчинить“. Для того, щоб зрозуміти суть Давидового ключа, нам потрібно звернутись до Іс. 22:15-25, де робиться посилання на той факт, де Господь забирає ключ Давида у Шевна, який став невіруючим і дає Еліякиму. Він буде тим, хто і визначатиме, хто буде мати доступ до царя, а хто і ні. Таким же чином, але в глибшому смислі, тепер Христос визначає кому мати доступ до Бога  Отця, до Його присутності і Його царства.

Проте, це ще не кінець цієї справи, так як Писання показує, що Господь не тримає силу ключів тільки для Себе. Своєю найвищою мудрістю він вирішив доручити цю силу Своїй церкві на землі. Петру, як представнику апостолів і служителю церкви Він каже, ”І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!“ ( Мт. 16:19 ). Те, що ці ключі були дані не тільки Петру, як цьому вчить Рим, можна побачити з дальших заміток таких, як в Мт.18:18, де сказано для церкви, ”Що тільки зв’яжете на землі, зв’язане буде на небі, і що тільки розв’яжете на землі, розв’язане буде на небі“, і в Ів. 20:23, де сказано для апостолів, ”Кому гріхи простите, – проститься їм, а кому затримаєте, – то затримається“.

Цих слів нашого Спасителя  достатньо, щоб показати те, що Він дарував велику і грізну силу Своїй церкві на землі. Ці сили повинні використовуватись дуже обережно, мудро, навіть із страхом і тремтінням; однак ігнорувати їх не можна. Хоч це дуже часто трапляється сьогодні в багатьох церквах. Вони нехтують силою ключів, які Христос довірив їм, чи то через неправильний погляд на братську любов, чи тому, що вони відчувають, що присутність гріхів у житті кожного не дає їм права переконувати нестійких та невіруючих, які є серед них.

Проте, така позиція суперечить точним велінням Самого Христа. Він віддав ключі церкві і якщо вона відмовляється використовувати їх, тоді вона винна в недосвідченості і непокорі.

Якщо вже кожен знає, що таке ключі і яка їх функція, потрібно звернути увагу на їх кількість та точну природу цих ключів, як духовних засобів спілкування. Катехізис наголошує, що є два основні ключі і це ”проповідь Святої Євангелії“ і ”християнська дисципліна“ (Зап.і Відп.83).

Перший ключ, це є проповідування і тут виникає кілька запитань. Яким чином проповідь діє, як ключ? Як можуть прості слова відкрити або закрити дорогу в царство? У відповідь потрібно сказати, що саме через проповідування людям говорять про царство, а Дух переконує людей в тому, що це царство реальне і що людей ведуть до віри в Царя цього царства, і що вони стануть громадянами царства. Всі, хто охоплений проповідуванням, мають доступ до царства. І навпаки, всі, хто відмовляється вірити проповідуванню або тільки збираються повірити, відчують, що царство для них закрите. А це означає, що ”гнів Божий і вічний осуд перебувають на них“ ( Зап.і Відп.84 ).

Все це, в досить драматичний спосіб, підкреслює, що проповідування не є якоюсь незначною діяльністю. Багато хто зневажає проповідування , проповідників і стверджує, що все це не має сьогодні великого значення і цінності. Є навіть такі, що називають себе віруючими, але наполягають на тому, щоб на богослужіннях переважали спів, молитви, свідчення та інші елементи, а проповіді були скорочені. Проповідування є надокучливою діяльністю, а проповідники, це надокучлива купка людей. Таке звинувачення могло б бути і не зовсім фальшивим, але факт полягає в тому, що Писання довіряє проповідникам і проповідуванню величезну відповідальність ( Рим.10:14-17 ). Церква, яка не визнає цього, підриває своє майбутнє. Якби проповідування не займало центральне місце в богослужінні, то віра і слухачі досить сильно постраждали б. Обіцянка Євангелії повинна проголошуватись, її треба слухати і вірити в неї. ЇЇ не можна витісняти літургічною ”вознею“.

Крім ключа проповідування є ще і ключ дисципліни. У зв’язку з цим ключем, потрібно сказати, що ”дисципліна“ є фундаментальною біблійною концепцією, яка діє в різних контекстах. Існує особиста дисципліна, яка навчає, що кожен віруючий повинен перевіряти себе. Наше життя, це постійна боротьба проти диявола, світу і нашої плоті. Ми повинні протистояти дияволу і його хитрощам (1 Пет.5:9).

Ми є в цьому світі, але ми не повинні бути ”від“ цього світу і нести любов до пожадливості тілесної, пожадливості очам і пихи життєвої (1 Ів.2:15-17). Стосовно тіла нашого, то ми повинні протистояти його стремлінням до нечистивості, ідолопоклонства, заздрості, чвар і п’янства ( Гал.5:16-2 ).

Стосовно самодисципліни, Біблія наголошує на необхідності взаємної дисципліни. Християни не є островами, не самі по собі. Вони не повинні бути ізольованими, відокремленими і байдужими людьми, коли йдеться про нужди інших віруючих. Вони піклуються один про одного. Вони призвані любити своїх друзів віруючих, ”тіштеся з тими, хто тішиться і плачте з тими, хто плаче“, ”думайте між собою однаково“, ”не величайтеся, але наслідуйте слухняних”, ”живіть в мирі зо всіма людьми“ (Рим. 12:15, 16, 18).Вони також повинні ”носити тягарі один одного, і так виконувати закону Христового“ (Гал.6:2).

А якщо віруючий живе в гріху і неправді відносно іншого віруючого? Як потрібно поступати в такому випадку? Наш спаситель дав чіткі інструкції стосовно таких випадків у Мт.18. Там Він говорить, що потрібно самому йти до такого брата і говорити з ним з надією, що він вислухає і покається. Якщо ж ні, то потрібно брати одного або двох віруючих, як свідків. Якщо і це не принесе змін на краще, то треба розповісти церкві, але не всій громаді, а тільки служителям. Вони повинні вирішити як поступати з цим заблудлим братам.

Стосовно взаємо дисципліни, то важливим є те, що Господь не говорить, проблему потрібно виносити на обговорення церкви і що це є єдиною надією, а що це є остання надія. Як початківці, ми повинні самі постаратися самі вирішити проблему з залученням якомога меншої кількості людей. Це означає, що про гріх нашого брата не можна говорити чи судачити за його спиною. Це потрібно робити віч-на-віч. Господь надіється, що в нас є достатньо любові до нашого брата, щоб підійти до нього прямо і таємно від інших. Нашою ціллю є відновлення, а не наклеп.

Як же бути, якщо такий персональний підхід не вдається? А якщо і залучення свідків нічого не дасть?  Тоді немає нічого іншого, як вдатися до третього і останнього способу дисципліни, яким є церква або церковна дисципліна. Те, що така дисципліна є біблійною, вже говорилось нами у зв’язку із словами нашого Господа і Спасителя. Це підтверджується, коли старанно читати послання апостола Павла в Рим.16:17; 1 Кор.5; 2Сол.3:6,14; Тит. 3:10 .

Як повинна церква наказувати? Використовуються різні кроки. По-перше, церковні служителі чи старшини повинні застерігати і попереджувати порушника (Мт.18:17; 1Сол.5:14). Якщо це не приводить до справжнього каяття, Якщо неслухняний брат чи сестра є членом церкви, тоді він чи вона не допускаються до таїнств. Якщо таке рішення, разом з іншими, не приводить до справжнього каяття, тоді не залишається нічого іншого, як відлучення від церкви. Такі вирази в Писанні, як ”зв’язувати“, ”уникати“, ”не мати з ним зносин“, є синонімами відлучення ( Мт.18:18; Рим.16:17; 1 Кор.5:5; 2 Сол.3:14 ).

[Наскільки це стосується цієї процедури, то в ”Книзі Хвали“ Канадської Реформованої Церкви є бланк, який потрібно використовувати в плані дисципліни. Відлучення членів церкви починається з серії повідомлень. Перше з них інформує громаду про те, що брат чи сестра винні в якомусь гріху, що всі застереження є безрезультатними і залишилось тільки вдатись до відлучення, а громаді молитись за цю особу. Друге повідомлення майже таке ж саме, тільки на цей раз згадується ім’я і адреса  винуватця. На цей раз громаду спонукають молитися  і відвідати цю особу. Потрібно відмітити, що ім’я можна згадати тільки після того, як місцева церква  отримає таку пораду від інших церков на їх класичному зібрання. Третє повідомлення полягає в тому, що встановлюється дата справжнього відлучення. Потім зачитується цей бланк і відбувається  власне відлучення. Бланк про відновлення членства також включений в «Книгу Хвали» і використовується тоді, коли відлучена особа просить відновити її членство в церкві.

 Потрібно також замітити, що дуже часто весь процес зупиняється перед тим, як відбудеться відлучення. Після цього людина сама формально відмовляється від церкви. В таких випадках церква безсила і покладається на суд Господній.]

В цілому, церковна дисципліна є дуже важливою справою. І вона повинна бути обов’язковою, якщо церква хоче залишатись церквою в повному розумінні цього слова. Чому? По-перше тому, що цього вимагає Господь Ісус Христос. По-друге тому, що це основний спосіб захисту святості церкви і репутації Господа (1Пет.1:15). По-третє, це відверне грішника, якщо інші засоби не вдались (1Кор.5:5). І четверте, це вбереже громаду від гніву Господнього (1 Кор.10:6-13).         

Господній День 32.

Резюме.

Вдячність наша та добрі справи є наслідками нашого викуплення в Христі і нашого відновлення Святим Духом.

Пояснення.

В Госп.Дні 32, ми підійшли до третьої і останньої частини Гейдельберзького Катехізису, Яка має назву ”Наша Вдячність“. Цю частину можна поділити таким чином: Госп.День32 стосується необхідності  вдячності; Госп.День33 стосується характеру вдячності; Госп.Дні 33-44а стосуються норм вдячності (Десять Заповідей); Госп. День 44б стосується недосконалості вдячності; Госп.Дні 45-52 стосуються сили вдячності (Господня Молитва). В Госп.Дні 32 Катехізис починає новий розділ, зсилаючись на попередній. В Госп.Дні 24 ми говорили про зв’язок між вірою і добрими справами і прийшли до висновку, що добрі справи ні в якій мірі не сприяють нашому спасінню. Спасіння відбувається через віру в Ісуса Христа і тільки  через неї. Тобто, добрі справи не є передумовою спасіння. Невже вони є другорядними і не важливими? Навряд. Добрі справи є обов’язковими, вони не є основою чи частиною основи спасіння, але як підтвердження того, що ми є дійсно прищеплені до Ісуса Христа істинною вірою(Г.Д.25)

Крім того, добрі справи, або вдячне життя діють не просто як підтвердження істинної віри, але як і плоди істинної віри. Щоб зрозуміти це, нам потрібно повернутись до Відп.86, яка направляє нас не тільки до Г.Д.25, але і до Г.Д.3.Там ми мали справу із створенням людини по образу Божому ( Зап. і Відп.6 ), з причиною нашої грішної природи, а саме , з падінням Адама і Єви ( Зап. і Відп.7 ), і вирішенням нашого падіння, відродженням через Духа Святого ( Зап. і Відп.8 ). В Г.Д.3 досліджувалась причина нашого гріха та нещастя.

З тих пір ми багато чого зрозуміли. Ми зіткнулись з величезною викупною роботою Христа (Г.Д.12-19), а також із радикальним процесом відновлення Святим Духом (Г.Д.20-30). І як результат цього, відновився образ Божий, який був перекручений або й втрачений. Завдяки роботі Христа та Його Духа, всі віруючі були перероблені згідно Божого образу. В Кол.3:9,10, апостол Павло повчає віруючих, «Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками, 10 та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її». Послання зрозуміле. Ми маємо нову природу, але природу, яка є ще не досконалою тому, що її ще потрібно відновити. Бог зробив для нас драматично новий початок, початок, над яким працює Його Дух. Як в іншому місці Павло каже ”Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимось всі на славу Господню, і зміняємось  в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього“ (2 Кор.3:18). Сьогодні ми ”зміняємось“, але одного дня ми абсолютно змінимось. «Улюблені, – ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що коли з’явиться, то будемо подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є» (1Ів.3:2 ).

Тепер, виходячи з перспективи нашого відродження Христом через Духа, Катехізис звертається до теми нашої вдячності і добрих справ. Раз люди перероблені по образу Божому, то є надії на те, що добрі справи стануть невід’ємною частиною нашого життя. Неможливо бути викупленим і відновленим, але не приносити плоди вдячності. Кожне істинне дитя Боже робить добрі справи, як підтвердження віри і плодів віри.

А якими ж є наслідки такого життя у вірі? Катехізис виділяє три такі наслідки. Перше, Бог прославляється через життя таких людей. Однією із таких причин чому Бог створив людину на самому початку, полягає в тому, що Він хотів, щоб людина возвеличувала Його і прославляла. Дійсно, Він хотів, щоб кожне творіння співало Йому хвалу. В Короткому Вестмінстерському Катехізисі є запитання N1, ”Якою ж є основна мета людини?“ Відповідь є короткою і гарною. ”Основною метою людини є славити Бога і втішати Його вічно“. Хвала і спілкування , ось для чого Бог створив людину, а також послав Свого Сина і Духа на землю. Він хотів відновити людину і знов почути Свою хвалу.

Другим наслідком вдячного життя  віруючих є такий, що прямо впливає на  них, так як дає додаткову впевненість у вірі. Яків каже, що ”Так само віра, коли діл немає, – мертва в собі“ (Як.2:17). Петро відзначає, що саме через справи ми ”чинимо міцним своє покликання та вибрання“ (2 Пет.1:10 ). Особа, яка претендує на звання віруючої, але не поступає як віруюча, буде суворо перевірена, коли наступить пора самовипробування. Доказ повинен бути для всіх очевидним.

Третій наслідок нашого плодотворного життя полягає в тому, що воно відкриє очі нашим ближнім, легше схилить їх до сприйняття  свідчень Євангелії. Ніщо так швидко не відштовхує людей від Християнської віри, як ті люди, які претендують на звання віруючих, але поступають навіть гірше, ніж невіруючі. З другого боку, коли віруючі є в пошуках життя на славу Божу, вони є не незамітними і справа Божа також відбувається не незамітно. ”Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі“ ( Мт.5:16). Через наше ”поводження чисте і в страху“ багато будуть завойовані для Бога ( І Пет.3:2 ).

У зв’язку з цим, є люди, які притримуються тієї точки зору, що Християнам не обов’язково говорити про віру постільки, оскільки вони і так живуть згідно віри. Частково вони взяли це визначення із 1 Пет.3:1, де ми читаємо про чоловіків, які ”були приєднані без слова, поводженням дружин“. Однак і таке посилання не може вбити клин між християнськими розмовами і поступками. Петро мав на увазі те, що віруючі жінки можуть більш ефективно приєднати своїх невіруючих чоловіків до Євангелії своєю поведінкою, ніж через своє життя  чи проповідування. Крім того, в попередній главі  він сказав, що віруючі є ”вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, хто покликав  вас із темряви до дивного світла Свого“ ( І Пет.2:9 ). Все, чого прагне він від своїх слухачів, так це ”звіщати“ істину словами і жити істинно справами. В нашому житті мусить бути гармонія. Наше життя повинно співпадати з проповідуванням. Наше проповідування повинно закінчуватись святим життям.

А якщо ні? Чи будуть мати спасіння ті, які живуть нечестиво і непокірно? Таке життя показує, що ці люди є на дні, не прищеплені до Божих благословінь. Вони будуть виключені з царства Божого. Дальше в Катехізисі говориться досить специфічно, що «ні нечестивий, ні ідолослужитель, ні блудодійник, ні злодій, ні користолюбець, ні п’яниця, ні лихослов, ні грабіжник, ні їм подібні – Царства Божого не успадкують» (Відп.87). Тут, звичайно, не говориться про тих, хто згрішив, але згодом покаявся. Це попередження для тих, хто звично і свідомо живе порочним життям. Всупереч духу цього віку, коли майже всі гріхи допускаються і виправдовуються, Слово Боже є доказом того, якщо людина може бути хиткою, то Бог – ні. Він продовжує залишатись святим і вимагає святості від людства.

Для чого ми повинні робити добрі справи? Не для того, щоб щось заробити, для того, щоб показати Богу і всім, як ми цінуємо роботу Ісуса Христа для нас і нашого спасіння.            

Господній День 33.

Резюме.

Щире каяття є довічною діяльністю, яка включає в себе постійне відвернення від гріха та навернення до Бога.

Пояснення.

В останньому Зап.і Відп. Господнього Дня 32 запитувалось: ”Чи можуть врятуватись ті, хто не навертається до Бога від своєї невдячності та нерозкаяних шляхів?“.Тепер, в Госп. Дні 33, Катехізис звертає увагу на те, що ж означає справжнє навернення до Бога. Для цього використовуються слова  ”каяття“ і ”навернення“.

В Ст. Заповіті є два слова, які часто перекладають, як ”каятись“. Одне означає ”жалкувати, розкаюватись, або співчувати“.Інше слово, яке використовується в контексті заповіту означає навернення від зла до Бога, від злих шляхів до Божих шляхів, або від ідолів до Бога. В Нов. Заповіті ключові слова використовуються так, як і в Ст. Заповіті. Вони підкреслюють зміни поглядів і ставлення.

У зв’язку з цим, можна пригадати різні цитати з Біблії. В 1 Фес.1:9 Павло відмічає те, як віруючі навернулись від ідолів до Бога. В Еф.4:22-24 апостол говорить про заклик до віруючих  ”відкинути старого чоловіка...і зодягнутись в нового чоловіка“. В Кол.3 він закликає  ”умертвіть ваші земні члени...та зодягніться в нову“. Ці та інші рекомендації є також причиною того, чому Катехізис називає  ”щире каяття“ (або навернення) ”відмиранням нашої стародавньої людини“ і народженням нової ( Зап.і Відп.88 ). Отже, щире каяття включає в себе, як негативну сторону, так і позитивну.

Стосовно негативної, йдеться в Зап.і Відп.89. Там  ”відмирання старої людини“ змальовується такими термінами, як  ”жалкувати“,  ”ненавидіти“ і  ”уникати“. Це означає, що особа, яка щиро розкаюється, по-справжньому стурбована своїми гріхами. Це наповнює її серце жалем тому, що не вдалось досягти покірності, смирення. Більше того, її турбує те, що особа, яку вона образила, не є вона сама чи її товариш, а Сам Господь Бог. Над усе ця особа розуміє, що гріх є образою Бога. І саме тому, що Він ненавидить гріх, вона старається якомога дальше віддалитись від Нього.

 В той же час, особа, яка щиро розкаюється – бачить свої гріхи і бореться з ними. Не так, як дуже часто буває, коли віруючі заняті більше гріхами своїх ближніх, ніж своїми власними. Саме про таких і попереджував Господь Ісус, коли говорив про скалку в оці брата і про те, що вони не помічають колоди у власному оці ( Мт.7:3 ).

Щире каяття вимагає від нас особистого реагування. Диявол, світ і наше власне тіло, всі вони благають про компроміс, коли йдеться про гріх і про серйозність цього гріха. Телепрограми демонструють порушення подружніх стосунків і перелюб, як цілком природні явища. Газети розповідають про гомосексуалізм, як  ”альтернативний спосіб життя“. Все це є частиною цілої кампанії. Проте, Писання говорить зовсім інше і закликає викорінювати всі гріхи з нашого життя. Які ж гріхи? Список досить великий і він включає в себе аморальність, пристрасть, зло, брудну мову, жадібність, гординю, ненависть, сварливість, ідолопоклонство (Кол.3:5).

[ Для того, щоб наступило щире каяття, потрібно бути впевненим, що стара природа є не тільки причиною гріховної поведінки, але і мотивом її. Це дає нам можливість зрозуміти, що гріх є чимось більшим, ніж результатом певних гріховних справ. Проблема полягає в тому, що ми є грішні. По своїй природі, ми є зіпсовані, грішні, хворі і спотворені. По своїй природі, ми є непокірні і хтиві. Природою ми покорені надзвичайно і повністю.

Єдиним способом, яким можна виправити нашу природу – є каяття. Стара людина повинна померти і бути похованою. Обов’язково повинні бути радикальні зміни в серці, думках і бажаннях. Але ми повинні усвідомлювати, що все не так легко робиться і не приносить миттєвих результатів. Коли наступає каяття, то ми відчуваємо, що життя наше стає подібним до громадянської війни. В нас, в середині, воюють тіло з Духом (Гал.5:17). Все, що спонукає нас до гріха, приводить нас до гріха, потрібно заклеймити і заперечити. Все наше життя повинно відзначатись рішучістю в боротьбі з гріхом. Чи легко це? Ні, трудна і болюча робота, але її потрібно зробити. Бог цього вимагає від нас. Також, висуваючи такі вимоги, Бог не відмовляється допомагати нам у цій боротьбі. Озброєні Його Словом і Духом, ми зможемо чинити опір і тріумфально перемогти.]

Проте, щире каяття має не тільки негативний характер, але і позитивний. Зап.і Відп.90 демонструє нам іншу сторону, коли говорить про ”народження нової людини“, про ”радість від щирого серця, радість в Богові“ і про ”задоволення робити все те добро“, що його Бог чекає від нас. Щиро розкаяна особа прагне жити для Бога, з Богом і в Бозі. Вона завжди орієнтується на Бога. Вона розвиває спілкування з Богом через своє життя в молитві. Вона жадає служити Господу в Його день, разом з Його людьми. Вона звертається до Господа з усіма своїми справами, з усіма своїми питаннями, з усіма своїми планами і проблемами.

Така людина не служить Господу тому, що боїться вічної кари. Ні, вона служить через любов. Вона хоче хвалити Господа за всі Його благодаті. Така людина хоче прожити своє життя, як жертву вдячності. Вона постійно звіряє своє життя з стандартами Слова Божого. ЇЇ ціль показати плоди Духа: любов, радість, мир, покору, доброту, віру, вихованість, самоконтроль ( Гал.5:22,23 ).

Результатом всього цього є те, що щиро розкаяна людина є та, чиє життя наповнене добрими справами. Але, що ж це таке добрі справи? Існує дуже багато визначень і прикладів. Ми чуємо як хтось жертвує великі суми грошей на благодійність і називаємо це доброю справою. Ми бачимо, хтось допомагає іншому в біді і також таким же чином характеризуємо це. Проте, фактично, дуже часто справи можуть бути добрими, але мотиви можуть бути заплямованими. Ці дії можуть робитися з розрахунку на публічну похвалу, а не через справжню благодійність.

Отже, потрібне правильне визначення добрих справ, це і відображено в Зап.і Відп.91. Там говориться, що справжні, істинні добрі справи мають своїм джерелом ”істинну віру, узгоджуються з Божим законом“, а ціллю їх є  ”слава Божа“. Справи є дійсно добрими, коли вони мають право ”Чому“, право  ”Як “ і право  ”Для чого“. Якщо всі наші добрі справи будуть рівнятись на це визначення, то ми будемо в кращому положенні, щоб відділити надумане від справжнього, добре від поганого. І досить швидко ми зможемо відкрити для себе те, що багато справ, які людина називає ”добрими“, не є такими для Бога. Як багато справ робляться під виглядом істинної віри, без поваги до Божого закону, без бажання вознести хвалу Богу! Істинно добрі справи завжди робляться  з Богом у серці.         

Господній День 34.

Резюме.

Закон Божий є стандартом або зразком для наших добрих справ. В Першій Заповіді йдеться про винятковий об’єкт нашого поклоніння, а саме про Господа Бога.

Пояснення.

Гейдельберзький Катехізис Госп.Днем 34 розпочинає новий розділ, в якому йдеться про Закон Божий. Госп. Дні 34-44 дають повне пояснення  цього закону.

Проте, спочатку декілька коментарів про сам вираз, ”закон Божий.“ Якщо уважно досліджувати Писання , стає очевидним, що цей вираз використовується в різних випадках. При нагоді, він може стосуватися всієї Біблії ( Ів.10:34 ). Він може стосуватися перших п’ятьох книг Біблії, так званого П’ятикнижжя (Мт.5:17). Але найчастіше він використовується стосовно Десятьох Заповідей.

Це, в свою чергу , приводить нас до проблеми, яка стосується функції закону Божого або Десятьох Заповідей в Християнському житті. Багато хто називає себе віруючими, але стверджують, що з тих пір, як ми звільнилися від закону, то нам більше не потрібно його виконувати. Наявність Десятьох Заповідей в Катехізисі вони вважають помилкою. Вони відчувають, це применшує визвольну роботу Христа.

Зовсім ні! Той факт, що пояснення Десятьох Заповідей відбувається в третій і останній частині Катехізису, яка називається ”Наша Вдячність“, показує, що ми говоримо не про послух закону, як про умову спасіння. Якби це було так, то це відбувалось би  в другій частині, яка називається ”Визволення“. Але ж це не так тому, що насправді спасіння можливе тільки через віру в Христа ( Г.Д.23,24 ). Чому ж тоді закон? Про нього тут йдеться не як про  умову віри, а як про зразок віри. Він показує дітям Божим, як Отець хоче, щоб Йому служили. Дуже стисло і ясно він змальовує той стиль життя, який радує Його і шанує. Він забезпечує нас зразком для нашої вдячності і допомагає нам уникнути жаху від того, що наша вдячність стане тільки загальними натяками.

[ Стосовно цього є такі, що притримуються думки про те, що в Ст. Заповіті діти Божі були спасенні через роботу закону; тоді як в Новому Заповіті , вони спасенні тільки через віру. Тобто, вони притримуються того, що закон вже більше не має ніякої цінності. Нам, як віруючим, було сказано бути вільними. Така позиція є неправильною. В Ст.Заповіті, люди Божі не були спасенні через виконання закону, через жертви і церемонії, через ритуали та звичаї. Апостол Павло каже, ”А що перед Богом Законом ніхто не виправдовується...“ ( Гал.3:11 ). Автор послання до Євреїв каже, ”Бо тож неможливо, щоб кров биків та козлів здіймала гріхи“ ( Євр.10:4 ). Ні, спасіння завжди було через віру, ”І ввірував Аврам Господові, а Він залічив те йому в праведність“ ( Бут.15:6; Рим.4:3 ).

А як же тоді бути з жертвами і церемоніями закону? Апостол Павло каже, що закон був даний людям до того, як прийшов Христос, щоб вони мали охоронця ( Гал.3:25 ). Закон був даний для того, щоб люди пам’ятали про волю Божу і противились злу. Він служив постійним нагадуванням про їх гріховність і потребу в спасінні. Він наказував їм як треба жити. Він оберігав і дисциплінував їх. Функція не завжди була приємною, але вона була необхідною. Людей потрібно було захистити і направляти по дорозі о Христа].

В світлі цього можна багато сказати про ціль закону. Закон Десяти Заповідей встановлює зразок добрих справ, які ми, Християни, повинні робити. Закон показує нам, як ми повинні жити життям вдячності. Він підсумовує для нас Божу волю. Він також направляє нас до Христа тому, що кожен раз, коли ми порушуємо його в цілому чи частково, ми знаємо, що є Той, хто виконував його повністю і платить за наші гріхи.

Якщо уважніше вивчати цей закон, то можна побачити, що він складається з преамбули або вступу, а далі йдуть десять заповідей. Перед тим, як дати коротку характеристику кожному із цих законів, зупинимось на хвилинку і розглянемо преамбулу. Все, що вона робить, це показує нам зовсім протилежне тому, що багато, хто думає. Цей закон не має на увазі придушити чи вбити радість Божих людей. Цей закон походить від Бога, великого Визволителя. Тільки після того, як Бог звільнив їх від рабства в Єгипті, Він уклав Свій заповіт з ними і поставив певні вимоги перед ними. Ці вимоги повинні були оберігати їх в їх заповітній єдності з Господом. Їх ціль завжди була позитивною, навіть якщо деякі умови були і негативними.

Повертаючись до заповідей в цілому, то можна сказати, що перші чотири навчають нас як жити в спілкуванні з Богом. Там говориться про Бога , як про об’єкт нашого поклоніння ( 1 ), про поклоніння і про способи поклоніння ( 2 ), про використання Божого Імені і про ставлення, з яким ми поклоняємось ( 3 ), про Божий день і час нашого поклоніння ( 4 ). Стосовно другої частини, яка складається з шести заповідей, то вона навчає нас як нам жити з нашим ближнім, а через нього і з Богом. Дуже специфічно, що в П’ятій Заповіді йдеться про батьків і обов’язки, в Шостій – про людське життя і захист, в Сьомій про одруження і статеве життя, в Восьмій про порядок і власність, в Дев’ятій про мову і про репутацію, в Десятій про мир і задоволення. Ось це і є огляд закону Десяти Заповідей.

Госп.День 34 не тільки знайомить нас із цим законом, але і дає нам пояснення  Першої Заповіді. Вона звучить так,  ”Хай не буде тобі інших богів переді Мною.“ Деякі перекладачі кажуть, що її можна перекласти і як ”Хай не буде тобі інших богів перед Моїм лицем“. В любому випадку ясно те, що Господь Бог володіє нашим винятковим поклонінням. Він не терпить конкуренції і не признає Собі рівних. Він єдиний є найголовнішим і очікує від нас особливого місця наших серцях.

Ось чим Він володіє, але Він і достойний цього. В кінці кінців, Він є істинним Богом (1Кор.8:5,6). Він є великий Визволитель і Заповітний Бог (Вих.20:1). Він є вічний Бог (Іс. 40:28). Він є всемогутній (1 Тим.1:17). Він справедливий (Єр.12:1). Він добрий (Мт.19:17). Він не змінюється (Мал.3:6). Таким чином ми можемо продовжувати і далі перераховувати Його якості і всі вони підтверджують те, що немає бога, який би міг зрівнятись з Богом і Отцем Нашого Господа Ісуса Христа. Він єдиний створив нас, спас нас, підтримує і вдосконалює нас.

Але якщо про нашого Бога говорити легко, то не завжди так легко жити згідно сказаного. Якщо розглянути Ст. Заповіт, то можна зустріти різні приклади поступків, які применшують виняткове поклоніння, служіння Господу. Там завжди мало місце ідолопоклонство (Вих.32:1-6). Були ритуали чаклунства (Повт.18:9-14) і віщунства (1Сам.18:8). В наш час існує ще і звернення до святих. Інші вірять в гороскопи тощо. На іншому рівні, хіба дехто не поклоняється своєму добробуту, владі, соціальному положенню, улюбленим заняттям чи спорту? В них немає часу поклонятися Господу тому, що проходить якась особлива гра і вони ”мусять“ подивитись чи відвідати її. Воістину, полігамія живе сьогодні, так само як і ідолопоклонство. Вони просто трохи змінились.

Поговоривши про негативну сторону Першої Заповіді, виникає запитання, ”А яка ж тоді позитивна ?“ Ми знаємо як ми її порушуємо, а як ми повинні старатись виконувати її? Тут, Катехізис не дає багато порад. Він каже, що нам потрібно розпочати з визнання  ”єдиного істинного Бога“ (Зап.і Відп.94; Єр.17:3). Це включає в себе довіру до Нього (Єр.17:5,7), покірність Йому (Пс.5 ), очікування добра від Нього(1 Пет.5:6), любов до Нього ( Мт.22:37 ), страх і повагу до Нього ( Прип.1:7), хваління Його (Мт.4:10).

Підсумувавши це все, можна сказати, що ця Заповідь вимагає від нас поваги до Бога  ”Номер Один“ в нашому житті. Вона закликає нас ставити Його перед нами і над нами, нашими сім’ями, нашою власністю, нашим часом. Саме Він повинен бути головним в кожній часточці нашого життя.

[ Як все це відрізняється від поглядів багатьох людей! Сьогодні є популярним поняття, що Бог і релігія є справою приватною , або Недільного життя. Йому не повинно бути місця в таких сферах, як політика, економіка, соціальних справах, навчанні. Все іе є сферою діяльності людини і Богу там нічого робити. Притримуйся Бога в особистому житті, але будь подальше від Нього в суспільному житті.

Яке це безглуздя! Бог, це Життєдавець, Ісус Христос, це Викупитель всього життя, а Дух Святий, це Очиститель всього життя. Заперечувати це, значить заперечувати реальність. Отже, говорити, що певна частина мого життя є особливою і належить Богу, а інша має другий характер і належить мені, не є правдоподібно. Бог створив нас цілісно. Коли ми приходимо в віру, Бог переробляє нас цілком. Бути студентом і визнавати Бога в своєму серці, кімнаті, в своїх молитвах, але не визнавати Його в навчанні, абсолютно протирічиве. Бути політиком і поклонятись Богу по Неділях, а по Понеділках підтримувати нові закони – приводить до конфлікту з Його волею, це абсолютно не  послідовно.

Істинно, Слово каже, що такий дуалістичний підхід є необґрунтованим. Якщо Бог є Творцем всього, а Ісус Христос є Господом всесвіту, то жодна частина життя і жодна діяльність не може бути за межами Його влади і контролю. Всі творіння покликані хвалити і возвеличувати Його.

І на кінець, така точка зору також показує, що така позиція, як синкретизм є також необґрунтованою. Ми не можемо об’єднати поклоніння одному істинному Богу з поклонінням іншим богам. Християнство та Індуїзм, християнство і матеріалізм не можуть бути об’єднані. Існує тільки одна надія, Один Бог і одна віра.]        

Господній день 35.

В  Другій Заповіді йдеться про спосіб, в який ми поклоняємось Господу Богу.

Пояснення.

Якщо в першій заповіді йшлося про єдиного істинного Бога, який є достойний нашого поклоніння, то в другій Заповіді, ми  маємо справу із способом або  манеру нашого поклоніння Йому .

Така відмінність, як ця, багатьма не береться до уваги, так як Лютером об’єднали Першу і Другу Заповіді в одну і назвали її Першою. А після цього, поділили Останню Заповідь на Дев’яту і Десяту, для того, щоб в результаті отримати Десять Заповідей. Внаслідок цього, такий розподіл компрометує важливість перших двох Заповідей, а  поділ останньої приводить до явно штучних відмінностей.

Щодо справжньої редакції цієї Заповіді, то існує заборона на створення ідолів з будь чого, що створив Бог. Також підкреслюється, що таким речам не потрібно ні поклонятися ні служити. Що таке ідоли, кумири? Це якась форма, статуя або подоба тварин, птиць, рептилій, які вирізають з дерева, витесують з каменю або виливають з металу.

Чому потрібно заперечувати всяке ідолопоклонство? В Писанні дається багато причин. Першою є те, що це заборонено в Слові Божому.( Вих. 20).

Одної цієї вже достатньо, щоб відкинути всі ці речі. Але є ще причини. Ідолопоклонство провокує Божі ревнощі, як ніщо інше (Вих.20). Це обмежує Бога, і здається так, ніби людина контролює Його (Пс. 115:4-8). Це також спотворює Його, хоч Він є по суті духом і невидимий (Ів.1:18; 4:24). Це ображає Бога (Вих. 32 :4, 5; 1 Цар. 12: 25 - 33) І насамкінець, це збуває з вірного шляху Божих людей ( Повт. 4 : 9- 24 ).

Все це разом взяте говорить, що основна причина заперечення всіх  зображень Бога є фактом того, що вони спотворюють концепцію Бога і приводять до неправильного поклоніння Йому згідно з  Його істинної природи.   Замість того, щоб довіритися Господу, ці люди довіряють своїм власним релігійним думкам і мотиваціям про Бога. Таке поклоніння спричиняє моральну плутанину, як це і відзначає апостол Павло в Рим. 1:18-32.Коли людина відкидає свідчення творіння Творцеві і замість поклоніння і хвала Йому, створює собі кумирів, щоб поклонятися, вона відрізає себе від знань свого морального характеру і зрікається норми, якою вимірюють вибір. І як результат, повернення до аморальності та гріха.

Все це трохи дивує, так як Господь суворо попереджує проти ідолопоклонства. Той факт, що майже в кожній книзі Ст. Зап. Біблії про це говориться і що  там можна знайти десять різних єврейських слів в значенні «ідол» і «кумир», вже говорить про те , що це не маловажно для Нього. Господь навіть сильно глузує з дурості  ідолопоклонства (Іс. 44:6-23). Побачивши як Бог не хоче, щоб Йому поклонялися, природно виникає питання  «Як нам Йому поклонятися?» І знову ж таки , Писання вказує  нам як. Писання нагадує нам, що істинне поклоніння є духовним поклонінням (Ів. 4:24). Воно повинно базуватися на Його Слові (Пов. 12:32). Воно завжди повинно віддавати  шану Богу (Дії 17:24,25). Це поклоніння повинно характеризуватися щирістю (Єр. 7:4).Підкреслюється те, що воно повинно бути з вірою і регулярним.(Євр.10:25).Таке поклоніння повинно приводити до наслідування Бога (Еф. 5:1). І на кінець. В Писанні дуже ясно говориться, що істинне поклоніння, завжди є заповітним за своїм  характером і звіщає про зустріч Бога із Своїми людьми. ( Вих. 19; Мт.18:20).

 Писання також  навчає нас. Щоб наше поклоніння повинно не просто відкидати ідолів, але і всі інші замінники. В Римо-католицьких церквах рясніють різного роду кумири, картини, фрески і прикраси; проте, ця церква заявляє, що  звертає увагу на Другу Заповідь. Вона заявляє, що ці зображення не є ідолами, а «книгами для прихожих». Вони є навчальними інструментами,  які церква  виставляє  перед своїми членами, щоб поглибити їх віру.

Але внаслідок цього виникає запитання, «невже Господь хоче, щоб саме так навчали Його людей?» Чи де-небудь у Своєму Слові  Він дав інструкції для створення таких зображень? Відповідь є – «Ні» для всього. Бог не хоче, щоб Його людей навчали ідоли, які не чують, не відчувають смаку. Дотику, запаху ,які не можуть говорити ( Пс. 115 ). Він дав Своє Слово, як інструкцію. Воно корисно для всього і для потреб святих (2 Тим. 3:16).

 Саме через проповідування Слова віруючих призивають, приводять до визнання віри і підживлюють (Зап. і відп. 98 ; Рим. 10 : 14-17). Не варто і говорити, що це накладає певну відповідальність на слухачів. Як вже раніше згадувалось, вони повинні поклонятися Йому смиренно (1Пт.5:5), палко (1Кор.14:12) щиро (Рим.10:17) і в сподіванні (2Пт. 1:19). Коротше, наше поклоніння не повинно перероджуватись в просту привичку або шаблон. Воно не повинно стати полудневим відпочинком. Воно повинно бути свідомим і очікуваним.

Якщо говорити про поклоніння, то його можна краще зрозуміти, якщо розкласти його на три типи: публічне, сімейне і особисте. Стосовно першого, то в Ст. Зап. дається багато прикладів публічного поклоніння, коли Бог зустрічався із Своїм народом в Шатрі ,чи в Храмі.

 Ці зібрання відбувались, як в суботу, так і в   святкові дні. В Нов. Зап. ми взнаємо, що віруючі приходили, щоб вклонитись Господу в перший день тижня. В цей день вони згадували про воскресіння Ісуса Христа переламували хліб, роздавали милостиню, хвалили Бога і слухали проповідування (Дії 2 : 43-47; 4 :33).

Сьогодні церква Ісуса Христа збирається разом кожного Недільного дня для поклоніння. На цих служіннях ми чуємо. Як промовляє Бог до Своїх заповітних людей в привітанні (Рим. 1:7; Гал.1:3-5 ; 1Єфес.1:1; Об.1: 4-6), законі (Вих.20; Повт.  5), в читанні Писання , таїнствах,  в проповіді і в благословенні. (Числ.6:24-27; 2Кор.13 :14; Гал. 6 :18; Єфю6:23,24; 2 Тим.4:22) На цих же богослужіннях ми чуємо також,  як  заповітні люди відповідають Богу піснями, молитвами, пожертвуваннями.

Крім публічного загального поклоніння є ще і сімейне . Про це згадується зразу ж  після гріхопадіння, і яке відбувалось в сім’ї Сифа (Бут. 4 :26). Про це говориться також в Повт.5 і 6, а також в Пс. 78 і в книзі Приповісток. І сьогодні поклоніння Божих людей повинно бути  сімейною справою, так як батько поступає,  як  справжній священик в домі, коли виділяється час для читання Біблії, молитви, співу  і дискусій.

Насамкінець, поклоніння повинно також бути і особистим. Воно є покликанням кожного віруючого рости  в знаннях волі Господньої. Він чи вона повинні регулярно читати, вчитися і роздумувати над Словом. Він чи вона повинні бути старанними в молитвах і проханнях до Господа (Дан.6:11).

Саме таким чином Господь дає нам щоденну їжу, Дух Святий  веде нас і ми зростаємо в Господі Ісусі  Христі.

Господній День 36 і 37.

Резюме.

В Третій Заповіді йдеться про наше ставлення до істинного поклоніння, особливо стосовно використання нами Божого Імені.

Пояснення.

Ядром, серцевиною Третьої Заповіді є слова, ”Не призивай Імення Господа Бога твого, надаремно“. Що це означає? Напевно, найкращим способом відповісти на це запитання є дослідження деяких ключових слів цього речення. Спочатку слово ”призивати“, яке тут означає те саме, що і ”піднімати“. Також тут є словосполучення  ”Імення Господа“, яке означає те ж саме, що і репутація Бога.

Коли ми говоримо, що якась конкретна особа має ім’я в громаді, то ми маємо на увазі не її конкретне ім’я, а місце, чи положення, яке вона займає. ”Мати погане ім’я“ означає, що репутація твоя мало що варта, а звідси і відповідна повага. А мати ”добре ім’я“ означає  все протилежне сказаному вище. Проте, в даному випадку ми говоримо не про репутацію людини, а Бога і специфічним є те, що ми говоримо про репутацію  ”Господа“. Під іменем  ”Господь“ тут мається на увазі заповітне ”Ім’я Бога”, яке Він відкрив Мойсею на Хориві (Вих.3:1 ).

В кінці є фраза  ”надаремно“ , вона взята із різних біблійних слів і означає те саме, що і  ”пустота“. Це слово змальовує ставлення до Бога, як до чогось нереального, що Ім’я Його використовується без істинного обожнювання чи поваги стосовно всього, що представляє  Його Ім’я.

Вся ця Заповідь стосується практики безвідповідального, легковажного і пустого піднімання, або використання  великої заповітної репутації Бога. Це означає, що Богу не віддається належна повага, благоговіння, хвала, покора і поклоніння.

Дальше, Катехізис згадує багато видів діяльності, які порушують цю Заповідь. В першу чергу звертається увага на  ”прокльони“. Це гріх, який є дуже огидний Богу, такий, що в Ст.Заповіті за нього каменували до смерті (Лев.24:10-23). Далі згадується  ”лжесвідчення“, яке означає брехню під присягою на суді (Лев.19:12). Згадуються також і  ”непотрібні зароки“ і як приклад цього, ми можемо обдумати те, що говорив Господь Ісус Своїм слухачам в Мт.5:33-37 про присягання небом, землею чи Єрусалимом. Близьким за змістом до попереднього прикладу є легковажні клятви, як у випадку з Ізраїлем і Хіввеянами ( Іс.Нав.9:15 ).

Ці приклади є досить ціле направленими, але є ще і інші в цій Заповіді. Катехізис говорить, що порушниками Заповіді є не тільки ті, що проклинають, але і  ”мовчазні спостерігачі“ ( Зап.і Відп.99 ). Це ті люди, які чують, як інші зловживають Ім’ям Господа, але нічого не кажуть у відповідь або роблять вигляд ніби нічого не чують. Вони поступають так, ніби і не було образи, так ніби Боже Ім’я  для них нічого не значить. Якби ображали ім’я їх земного батька, вони реагували б моментально і вимагали б вибачення, але коли ображають Ім’я найбільшого їх Батька, вони не чують зла, не бачать зла і не говорять про це зло.

Дуже близьким до цього є вираження неповаги до Імені Божого через нещире використання цього Імені в молитвах і поклонінні.

Є такі, які взивають до Імені Господа нещиро і байдуже. Є такі, які йдуть вклонитися Господу, але насправді не співають, не моляться і не слухають. Їх ціллю є провести дві години релігії на тиждень, як вклад в свою небесну страховку, а після цього піти і займатися  своїми справами. Як Бог попереджує Ізраїль про народ, що  ”устами своїми наближується“ і шанує Його  ”губами своїми“,  ”серце своє віддалив від Мене“ ( Іс.29: 13 ). А як Він попереджує про тих, які мають  ”вигляд благочестя“, але відрікаються від  ”Його сили“ ( ІІ Тим.3:5 ).

Дійсно, немає такого гріха, який би так ображав Господа, як зловживання Його Іменем. Чому? Тому, що поступаючи так, ми руйнуємо Його повністю, разом із святістю, праведністю, добротою, справедливістю та істиною (Вих.3:1-6; 13-15). Все це разом руйнує і Його спасіння. Кожен, хто зловживає іменем Господа Ісуса, знецінює факт Його приходу в цей світ. Такі люди зневажають новину про те, що Він прийшов, щоб спасти сьогодні, є Господом, що Він править. Ім’я Ісуса повинно би заставити кожного приклонити коліно, а язик – визнати (Філ.2:9-11). Отже, богохульство і прокльони є страшними гріхами не через використання певних слів чи імен, а тому, що вони руйнують особу і характер Самого Бога.

З позитивної точки зору цієї Заповіді, Катехізис наголошує на те, що вона вимагає від нас конкретні речі. Він закликає нас завжди правильно сповідувати Боже Ім’я, ми повинні це робити обережно і свідомо. Коли ми визнаємо віру, даємо клятву при одруженні, хрестимо дітей – все це ми робимо, взиваючи до Імені Бога. Коли ми говоримо з іншими людьми, то повинні бути впевненими в тому, що все, що говориться про Бога, відповідає Його святості. Ми повинні обережно вибирати слова.

Ця Заповідь закликає нас і правильно поклонятися Божому Імені.

Також ця Заповідь вимагає від нас правильно захищати Ім’я Боже. Богохульство і прокльони, неправдиві свідчення – не повинні використовуватись Божими людьми. Вони повинні захищати честь і достоїнство Господа, їх Бога. Ми повинні ”славити Його всіма своїми словами і вчинками“ ( Відп.99 ). Коли ми говоримо, то повинні усвідомлювати, що Бог слухає. Коли робимо щоденну роботу, то повинні усвідомлювати, що Бог наблюдає. Наші робота і мова завжди є перед Ним і повинні бути для Нього. Вони повинні возвеличувати і прославляти Його Ім’я.

Проте, виникає запитання, чи всі присягання і використання Імені Божого повинні наказуватись? Катехізис відповідає, що присягання дозволяється, але в певних випадках. Якщо того вимагає уряд країни чи необхідність підтримати і зміцнити істину і довір’я присягою для слави Божої та для блага ближнього, то це можна робити. Так робилось і в Ст.Заповіті. Писання наводить приклади клятви  Авраама ( Бут.21:24 ), Якова ( Бут.31:53), Йошуа  ( Іс. Нав. 9:15 ), Павла ( ІІ Кор.1:23 ) та інших.

За яких умов ми можемо присягатись Божим Іменем? В пам’яті виникають чотири випадки: перший, коли вимагає уряд; другий, коли вимагає церква; третій, для підтвердження факту (Вих.22:10,11); четвертий, для підтримки обіцянки ( Іс.Нав. 2:12; І Цар.2:23 ). 

Господній День 38.

Резюме.

В Четвертій Заповіді йдеться про спеціальний Божий день для поклоніння. Він закликає нас пам’ятати про творчу та викупну роботу Бога та про Його вчення  відпочити від роботи і зла, жити в радості в Ньому.

Пояснення.

В Госп. Дні 38 ми підійшли до того, про що говориться в останній Заповіді першої частини Закону Божого. Досі ми звертали увагу на Особу, яка повинна бути в центрі нашого поклоніння, на спосіб нашого поклоніння і буквальне наше ставлення до поклоніння.

Справжній зміст цієї Заповіді зосереджений в слові ”Sabbath“, яке означає наближення до закінчення діяльності. Також воно часто перекладається, як  ”день відпочинку“. З Писання ми знаємо, що цей день відпочинку появився не просто, як людський винахід чи привичка, а як божественна вимога. В Лев.23:3 наголошується , ”Шість день буде робитись робота, а дня сьомого – субота повного відпочинку, святі збори, жодної роботи не будете робити. Це субота відпочинку для Господа по всіх оселях ваших“.

Але виникає запитання, чи дійсно Бог поставив таку вимогу і для кого? Існує дві точки зору на цю проблему. Одні вбачають в Суботі обряд творіння, який бере свій початок ще в Едемі і стосується всього людства ( Бут.2 ). Інші вважають, що Субота є Сінаітичним обрядом, який розпочався на Сінаї і є цінним тільки для народу Ізраїлю ( Бут.20 ).

Кожна із цих точок зору має певні підтвердження. Ті , що вважають Суботу , як обряд творіння, цитують слова із Бут.2:2,3,  ”І скінчив Бог дня сьомого працю Свою, яку Він чинив. І Він відпочив у дні сьомім від усієї праці Своєї, яку був чинив. І поблагословив Бог день сьомий, і його освятив, бо в нім відпочив Він від усієї праці своєї, яку чинячи, Бог був створив“. Божий відпочинок, говорять вони, є прикладом відпочинку для всього творіння на сьомий день. Також робляться посилання  на той факт, що як Ной, так і Яков дотримувались семирічного розподілу часу, а отже семиденний цикл з одним днем для відпочинку патріархи знали і працювали згідно нього ( Бут.8:10, 12; 29:27 ).А також, початкове слово Четвертої Заповіді, як і відпочинок Бога в цій Заповіді, вказують, що Субота бере свій початок від часу творення. Нам говорять  ”пам’ятати  день суботній“ і  ”шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив. Тому поблагословив Господь день   суботній і освятив його“. Іншим доказом є той факт, що ще до Сінаю, Ізраїлю було сказано дотримуватись суботи, а тому в тій чи іншій мірі це повинно було бути відомо ( Вих.16: 22-30 ).

На противагу цим аргументам, інші вважають, що субота є Синаітичним обрядом. Як підтвердження, вони вказують на той факт, що коли Бог відпочиває в Бут.2, Він не вимагає, щоб і людина відпочивала з Ним. Ніде в книзі Буття не вказано дня, в який людині було б призначено відпочивати. А відповідно до цього, там не згадується факту, що патріархи дотримувались цього дня. Вони могли жити згідно семиденного циклу, але це ще не є доказом того, що вони поклонялись Богу саме в цей день і якимсь особливим образом. Є і такі, що настоюють на тому, що якщо субота є обрядом творення, то і сьогодні її потрібно такою вважати, а не поступати так, як Християнська церква, що змінила її з сьомого дня на перший. Є й такі, які вважають, що вимога відпочивати не стосується всіх людей, а тільки Божого народу. Бог не осуджує інші народи за те, що вони не дотримуються Суботи, а тільки Ізраїль.

Досить сказати, ці два погляди мають досить велику підтримку. Але це та область, яку потрібно продовжувати вивчати і обговорювати під егідою так званого  ”вільного тлумачення“. Як на мій погляд, то точка зору про те, що Субота є обрядом творення, має більшу вагу. Як на мене, то Бог установив Суботу на самому початку творіння. В Бут.2:2,3 Він це підтверджує. Проте, цього не було до тих пір, поки діти Ізраїлю не були викликані з Єгипту і не зібрались перед горою Сінай, аж тоді Субота стає ясно визначеною реальністю. Правда, що в Вих.16 Мойсей згадує Суботу, але як нагадування про те, що або народ Ізраїлю забув про неї, перебуваючи в Єгипті, або ніколи не мав чіткої думки про це.

Проте, якщо в Бут.2 говориться про створення Суботи, в Вих.16 про продовження Суботи, в Вих.20 про зміцнення і уточнення Суботи, то існує багато абзаців, де говориться  про нагляд за дотриманням Суботи ( Вих.31:12-14; Лев.23; Повт.5: 12-15 ). Нажаль є і такі абзаци, де говориться про перекручування Суботи. Народ Ізраїлю часто зловживав цим днем і перетворював його в день торгівлі і спекуляції, праці і лицемірства ( Вих.20:12-29; Ос.2:11; Ам.8:5 ). Саме через те, що вони зловживали цим днем, вони були вислані у вигнання. Навіть після того, як Ізраїль повернувся з вигнання, народ все ще не звільнився від цих гріхів ( Неем.13:15-18). З часом це і заложило основу того, як дотримувались Суботи в часи Господа Ісуса. Серед Євреїв з’явились такі, які розуміли наскільки осквернення Суботи привело до вигнання і як її все ще зневажають, а також і ті, які вирішили підтримувати її святість. Тільки вони прагнули робити це через введення різних обмежень. Ці люди або Фарисеї, як їх називали, створили буквально сотні правил, щоб захистити Суботу. Вони говорили, що принцип відпочинку від роботи включає в себе заборону не менш, як тридцять дев’ять різних видів робіт. А кожна із цих робіт, в свою чергу, стала предметом подальших уточнень, винятків і кваліфікацій. Можна навести приклад того, що зав’язування вузлів вважалось роботою і тоді було постановлено, що якщо зав’язувати або розв’язувати однією рукою є по закону, то зав’язування шнурків на жіночих капелюшках, туфлях або зав’язування вузлів на упряжі для верблюдів чи морські вузли, були заборонені. Інший приклад говорить про те, що письменнику не можна було виходити на вулицю із ручкою, а кравцю – з голкою, вони порушували Суботу. Залізання на дерево, їзда на коні також були внесені до списку заборонених дій. Цей список все поповнювався і поповнювався. Немає потреби говорити, що таке положення речей перетворило Суботу в жахливий день. Це привело до того, що наш Господь звернувся до книжників і Фарисеїв повернути все назад, ”Субота була створена для людини, а не людина для Суботи“ (Мк.2:27 ).

Наш Господь вніс цілий ряд коректив в буквоїдство Фарисеїв. Він стверджував, що Бог ніколи не хотів, щоб Субота стала днем  ”гамівних сорочок“. Він не прагнув того, щоб вся робота заборонена. Певні види робіт були дозволені і навіть рекомендувались. В Мат.12 ми слухаємо як говорить наш Спаситель, що робота благочестя ( в.5 ), робота необхідності ( в.1,3,4 ) і робота милості ( в.11, 12 ) є пристойними і прийнятними. Такі визначення і сьогодні потрібно пам’ятати. Стосовно спеціального Божого дня зберігається тенденція або дозволяти віруючому поступати як він хоче, або запроваджувати різні правила та обмеження. Цих напрямків потрібно уникати, а керуватись твердженням Христа, що  ”Субота була створена для людини“. Вона дана людині для того, щоб мати кращу можливість служити своєму Богу.

Крім цього, Христос не тільки виправляє певні обмеження стосовно Суботи, Він також вносить зміни і щодо того, коли потрібно Суботу святкувати. З Євангелії ми взнаємо, що після Свого воскресіння, Христос двічі появлявся Своїм учням в перший день тижня ( Ів.20:19, 26 ). Прихід Святого Духа, який дехто вважає видатною подією Християнської Церкви, стався в перший день тижня ( Дії.2:1 ). Віруючі проводять свої богослужіння в перший день тижня ( Дії.20:7; І Кор.16:1,2 ). І на кінець, є свідчення Отців Церкви, Джастін Мартир ( 166 р.н.е. ) каже,  ”В Госп.День всі християни міста або країни  зустрічаються разом тому, що цей день є днем воскресіння Нашого Господа“. Афанасій ( 326 р.н.е. ) каже, ”Господь переніс Суботу на Госп. День, перший день тижня“. Августин ( 360 р.н.е. ) каже,  ”Госп. День, через воскресіння Христа, був проголошений для всіх християн і с тих пір його відмічають, як Християнське свято“.

Потрібно зазначити, що є такі, які стверджують, що Госп.День є абсолютно новий день і він немає нічого спільного з Суботою. Це є дуже наївна позиція. У всіх аспектах вчення Нов. Заповіту, ми розглядаємо це на темному фоні Ст. Заповіту. Для чого тут робити винятки? Крім цього, рання Християнська Церква мала велику кількість Єврейських відвідувачів, яким просто не подобалось відмовлятись від своєї спадщини. Ось чому було б краще сприймати Госп.День, як такий, що не скасовує певні елементи суботи, а навіть відбудовує і показує нам, як нас збагачує спасіння в Христі.

Розібравшись з теорією Суботи, потрібно також зрозуміти природу і характер Суботи. Як можна охарактеризувати цей день? Згідно Писання, це день, в який людина припиняє свою щоденну роботу, повертає своє обличчя до Господа Бога Свого і в який вона знаходить радість в служінні Йому. Цей день має цілу низку рис характеру. Субота завжди повинна нагадувати нам про творіння. Формулювання Четвертої Заповіді, як це є в книзі Вихід, наголошує, що цей день потрібно розглядати так, як це робив Бог. Він шість днів творив, а в сьомий відпочив і благословив його. Також Субота повинна нагадувати нам про звільнення. Якщо подивитись на тлумачення Четвертої Заповіді в Книзі Повт. Закону, то знайдете там те, що підкреслюється факт визволення Богом Свого народу із Єгипту, де вони були рабами і слугами. Нарешті, Субота повинна нагадувати нам про заповіт. В Вих.31:12-17 ми читаємо про Суботу, як про міцний знак між Богом і Його народом. Вона відзначає взаємне спілкування в заповіті. Через неї люди демонстрували, як вони відрізняються від інших націй, а через неї Бог нагадував їм, що Він є джерелом їх сили, життя і майбутнього.

Творіння, звільнення і заповіт були складовими частинами Ст.Заповіту, вони є такими і Господнього Дня. Бог, який створив все, через Свого Сина переробив все, а ми повинні відзначати цю чудову роботу часто і регулярно. Бог, який визволив Свій народ від рабства, через роботу Христа визволив сьогодні Свій народ від рабства гріха, самих себе і диявола, від  ”всього злого“, і приніс в їх життя  ”вічну Суботу“ ( Відп.103 ). Бог, який уклав заповіт із Своїм народом в давні часи і сьогодні так робить, тільки вже через кров нового заповіту. Господній День є знаком між Христом і нами.

В цілому, варто підкреслити, що Госп. День повинен бути днем відпочинку, поклоніння і радості. Катехізис каже, цей день ”повинен підтримуватись євангельським служінням і освітою“. Цією фразою віруючій громаді нагадують, що вона несе велику відповідальність коли йдеться про підтримку проповідей та проповідників, як і тих, хто навчає їх. Посилання на  ”освіту“ часто використовується, як підтримка. Християнським денним школам, проте, раніше мались на увазі школи, де навчали священнослужителів, тобто теологічні коледжі. Отже, підтримка служіння є обов’язком, тісно пов’язаним з Суботою або Госп.Днем.

На другому місці, вчить Катехізис, цей день є в першу чергу днем поклоніння. Без поклоніння відпочинок перетворюється в ледарювання. Без поклоніння відпочинок не має підтримки. Отже, в цей день віруючі повинні відпочивати від фізичної праці, а займатися  ю”працею духовною“. Вони повинні відвідувати церкву не по привичці, не для присутніх людей, а для того, щоб  ”чути Слово Боже, брати участь в таїнствах, молитися Богу в зібранні і як християнин, жертвувати для бідних“ ( Відп.103 ). В першу чергу, поклоніння є пошуком Бога. Саме в Ньому ми шукаємо визнання, хочемо навчатись, підсилюватись, звертатись і молитись. В поклонінні ми присвячуємо себе і все, що в нас є Господу і Його служінню.

Не варто й говорити, що до такого поклоніння потрібно добре підготуватись. Ті, хто за це не молиться, хто не може утриматись від їжі, хто проводить цілу ніч в суботу, не буде мати вигоди від зустрічі з Богом. Те ж можна сказати і про тих, хто на богослужінні бачить можливість помріяти або поспати, вони також не будуть мати благословення. Наше поклоніння повинно бути старанним і відданим.

 Досить важливим є те, що в своєму поясненні Четвертої Заповіді, Катехізис не перераховує негативні речі. Він робить акцент на всьому позитивному. Ми повинні сприйняти це, як натяк. Нашим покликанням повинно бути бажання робити все в гармонії із Господнім Днем. Ми називаємо перший день тижня Господнім Днем і якщо живемо згідно цього дня, то ми повинні бути впевнені, що все, що ми робимо, ми робимо Господу і для Господа.                

Господній День 39.

Резюме.

В П’ятій Заповіді йдеться про повагу до тих, хто є старший над нами, вона закликає дітей любити, шанувати і коритися своїм батькам та поважати тих, хто поставлений над нами.

В П’ятій Заповіді ми підійшли до другої частини Десятьох заповідей. яка вчить нас « як поступати з ближнім «( Відп. 93).

 Але є такі, які оспорюють такий поділ. Вони кажуть, що найкращим поділом є 5 на 5, і підтверджують це тим фактом, що єврейський історик Джозефус називає його єврейським поділом. Він стверджує, що за таким поділом  у нас ніби більше обов’язків перед нашими ближніми, ніж перед Богом ; що батьки нам не рівня ; і що апостол Павло  визначаючи другу частину, не включив до неї цю Заповідь. (Рим.13 :9).

Як на наш погляд, то ми радимо притримуватись загально прийнятого    розподілу закону, як 4 і 6 Заповідей. Крім того, є досить важлива причина того, чому 5 Заповідь розпочинає другу частину .Хіба там не йдеться про дім. Хіба він не є базисом. Основою суспільства! Якщо немає певних правил, дисципліни і прикладів у домі . чи сім’ї , тоді результатом будуть насильство , аморальність. Крадіжки, лихослів’я і невдоволення.

В цій Заповіді йдеться про владу . старшинство і пов’язує її з домом, сім’єю. У цьому є добра причина. Саме батькам, Бог доручив священний обов’язок приймати і виховувати дітей. Саме там зростають члени церкви і громадяни. Саме там визначається майбутній добробут церкви і суспільства. Батьки ,які не серйозно ставляться до своїх обов’язків, а діти, які є неуважними до своїх батьків наносять величезну шкоду структурі самого життя.

 Саме через цю причину  в Писанні можна знайти так багато місць. Присвячених вихованню дітей. Закон навчає дітей «шанувати своїх батьків», а це означає високо  поважати їх, слухатись їх, брати з них добрий приклад.  Дітям суворо наказано не бити своїх батьків (Вих.21:15; Прип.19:26), не проклинати (Вих.21:17; Прип.20:20) не зневажати  їх. В книзі Приповісток є дуже багато таких наказів, як «Сину мій, не забудь ти моєї науки» (3:1)

«Послухайте діти,  напучення батькового (4:1), «мій сину, прислухайся до моїх слів» (4:20), «Тож тепер, мої діти, мене ви послухайте» (5:7). Там також говориться, що «Зневажає безумний напучення батькове...» (15:5) Повчальним є те, що ця Заповідь пов’язує покірливість дітей своїм батькам із майбутнім, «щоб довгі були твої дні на землі , яку Господь, Бог твій, дає тобі». Тут Господь  пов’язує спадщину обіцяної землі з покорою дітей, які успадкували ту землю. Якщо вони високо цінуватимуть своїх батьків, то довго проживуть на цій землі. Сьогодні обіцяна земля вже не тут, але мета залишається , яка  полягає в тому, що ті, хто притримуються цієї Заповіді, отримають  Боже благословення не тільки сьогодні, але і завтра.

 В цій Заповіді також включено і поважне ставлення батьків до своїх дітей. Батьки повинні тримати  своїх дітей в дисципліні. В Приповістках говориться, що грішні помирають «без напучування» (5:23), що «хто стримує різку свою, той ненавидить сина свого» (13:24), і «не стримуй напучування юнака» (23:13). Батьків спонукують напучувати своїх дітей.

 Як? Звичайно, що не через неконтрольовану злість. Апостол Павло попереджує батьків «А батьки  -- не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому» (Еф. 6:4).

 Хоча ми можемо сказати, що Ця Заповідь звертає увагу на те, де діти слухаються і підкоряються, де вони виявляють бажання до навчання, а де  вони розпізнають, що хоч їх батьки є і не праві, проте вони є Божими інструментами для їх напучування і вдосконалення. Одночасно ця частина Закону Божого звертає увагу на те, де батьки відповідально підходять до навчання  правді своїх дітей, де говорити  їм про дотримання правил, а де їх власна дисципліна повинна залежати від самоконтролю, щоб не зазнати краху.

Проте обговорення влади не закінчується в межах дому, чи сім’ї.

 Катехізис говорить, що ця Заповідь  стосується покори «всім старшим наді мною» (Відп.104). Хто відноситься до «всім»?

В Писанні говориться, що і в одруженні є поняття старшинства. Жінкам сказано коритися своїм чоловікам (Еф. 5:22; Кол. 3:18; 1Пт.3:1). Часто це сприймається так, ніби чоловікам  дозволяється поступати, як деспоту, чи тирану; але такий висновок залишає поза увагою те, що в Писанні чоловікам пред’являються навіть вищі вимоги. Вони закликаються  «любити своїх жінок» (Еф. 5:25; 28 ,33)

 Інше поняття про старшинство стосується церкви. Обов’язком віруючих є поважати і коритися служителям церкви ( Дії. 20:28;  1Филип. 5:12,13; Євр.13:17)

Вони дані Христом для Своєї церкви для того, щоб громада мала від них користь. Таке старшинство не дає старійшинам і служителям права панування над паствою. Їх завдання діяти, як повноважні представники Ісуса Христа. Які володіють паствою і вимагають від неї відповідного ставлення.

 В Писанні говориться, що  влада повинна також бути діючою в державі. Писання нагадує всім віруючим громадянам «царя поважайте» (1 Пт. 2:17), «коритися вищій владі» (Рим.13:1). Сьогодні є такі, які називають себе віруючими, але виступають проти тих, хто є при владі, але ж це не відповідає тим  повчанням, які дає нам Писання.

 Нарешті в Писанні йдеться і про керівництво (начальство) на роботі. Там говориться про те, що робітники або раби повинні коритися своїм господарям, щиро працювати на них, проявляючи наполегливість і старанність (Євр. 6:5-8; Кол.3:22-25; 1Пт.2:18-20). В той же самий час, Писання вимагає в роботодавців чесно ставитись до своїх  слуг. (Як. 5:1-6). З цих прикладів видно, як для Божих людей важливо, як і для всіх людей, розуміти, що таке є влада, звідки вона прийшла, і як ми повинні діяти стосовно неї. Без влади наступає анархія. Проте згідно Писання влада не може бути абсолютною. Тільки Бог володіє абсолютною владою і тільки Йому вона повинна надаватись (Дії. 5:29). Коли ж людські накази не відповідають Божим, суперечки не може бути. Бог завжди має перевагу. Хто ж це все виконує ? Хто з батьків є бездоганний в напучуванні? Яка дитина є бездоганною в своїй слухняності і виявленні поваги !

 Тільки Один бездоганно виконав цю Заповідь і це наш Господь Ісус Христос. (Лк.2:51, 52). Давайте порадіємо за те, що Він це зробив, що завдяки цьому Він заплатив за наші гріхи. Бунтарське синівство і недбайливе батьківство не можуть перебувати у Христі.

Господній День 40.

Резюме.

В Шостій  Заповіді йдеться про захист і турботу про людське життя.

Пояснення.

Шосту Заповідь прийнято перекладати, як «Не вбивай», проте, можливо було б краще передати її зміст, як «Не роби кривди». Цей наказ стосується ненавмисного вбивства, заздалегідь придуманого вбивства, підступного вбивства і вбивства через помсту. Таким чином тут не може бути суперечок, як дехто це робить, про те, що ця Заповідь забороняє всі війни, найвищу міру покарання. Вона забороняє навмисне і незаконне позбавлення людського життя .

Чому? В Писанні можна знайти цілий ряд причин. Перш за все, є той факт, що людське життя  змальовується, як робота Господа Бога. Він дає життя, формує його, надає йому певного вигляду, настроює його. Він нараховує нам наші дні. ( Пс.139:13-18). По-друге,  Писання говорить, що  це життя, яке заснував Бог є унікальним. Воно створено по Його подобі і має велику цінність. Навіть падіння в гріх повністю не применшує його вартості (Бут.1:27; 9:6). По-третє, вбивство заборонено тому, що воно позбавляє Бога хвали і поваги, які Йому повинні давати люди. Воно, фактично, закриває ще один рот для співу Йому і про Нього. Воно перешкоджає ще одному життю дарувати Йому славу. (Пс.146 :1,2). І четверте, вбивство є злочином, яке руйнує основи суспільства. Суспільство, де панує насильство, є суспільством, яке не може функціонувати, в якому немає потреби любити свого ближнього, як самого себе. (Бут.6:11; Мт.22:39)

Через ці причини, Бог страшно незадоволений тими, хто чинить такі злочини. Він приходить до Каїна і каже  «Голос крови брата твого взиває до мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї, мандрівником та заволокою будеш ти на землі» (Бут.4:10-12).

Бог вирішив пролити кров , тому що «наповнилась земля  насильством» (Бут.6:11).

Після потопу Він вимагає поставитись дуже серйозно до цього порушення закону, щоб попередити відродження насильства..

Він каже Ною «Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров, бо Він  учинив людину за образом Божим». (Бут.9 :6)

У зв’язку з цим, ми бачимо, що В Нов.Зап. саме уряду Бог доручив завдання  наказувати за вбивство. Павло говорить, що уряд є «Божий слуга, месник у гніві злочинцеві» (Рим.13:4). Для цього Він носить меча.

Невже такий Бог підтримує найвищу міру покарання?  На основі того, що говориться у Писанні ми можемо прийти до висновку, що Бог признає, що таке покарання має місце в людському суспільстві. Проте потрібно добавити, що Бог ясно підкреслив, що меч може бути використаний при певних обставинах.

 В Числ. 35:30 говориться «Коли хто заб’є кого, то месник за словами свідків заб’є убійника. А одного свідка не досить...»

Багато урядів, які сьогодні використовують меча, не приділяють великої уваги  попередженню Божого Закону. Людей страчують за свідченням одного свідка, на підставі відбитків пальців, почерку і т. д. В результаті цього меч використовується не завжди правильно і справедливо. Очевидно, що такий несерйозний підхід не може  задовольняти Бога і не відповідає Його волі. Досить тільки подивитись, якими обережними і справедливими є Божі закони стосовно цього Найкращим прикладом є випадкове вбивство і не розголошення його (Числ.35). Там можна побачити, як Бог визначає особисті вбивства, за які  потрібно нести  смертну кару. Вони включають в себе мотиви (ворожість, намір), методи (удавлення, побиття, закидання), засоби (залізо, дерево, кулак, камінь) і результат (смерть). Проте, якщо людина вбиває іншу не спеціально, а випадково, це не є вбивством і така людина потребує захисту суспільства (Відп.22-25). Ця людина може врятуватись в одному із шістьох місць створених для таких випадків – три міста на схід від Йордану і три на захід. Це показує нам, що Господь Бог дуже піклується проте, щоб все відбувалось по справедливості. Уряд володіє мечем, але цей меч повинен використовуватись дуже обережно.

Проте, в Шостій Заповіді не просто говориться про саме вбивство, але про корінь вбивства і все це демонструє зневагу людського життя. Щодо коріння вбивства, то сюди входять заздрість (Бут.4:1-8), злість (Мт.5:21-26), помста (Мт.26:52; 2 Сам.3:27), хтивість (2 Сам.1) і ненависть (1 Ів.3:15). Стосовно зневаги до життя, то Катехізис нагадує нам, що  ”Я не повинен применшувати, кривдити, ненавидіти чи вбивати свого ближнього – ні в думках, ні на словах, ні поглядом, ні жестом, ні тим більше реальними діями“ (Відп.105). Очевидно, що це охоплює широкий список речей. Все це стосується того, що люди загрожують життю свого ближнього різними способами. Для знищення вони використовують свій розум, руки і рот. Все це Бог ненавидить і кваліфікує, як порушення Свого Закону.

Проте, ми ще не всі насильства згадали, досліджуючи цю Заповідь. Катехізис згадує,  ”Я не повинен шкодити і собі, чи безрозсудно піддаватись небезпеці“ (Відп.105). Під таким заголовком можна зібрати цілий ряд провин. Найважливіше місце займає тут суїцид або позбавлення себе власного життя. В Писанні ми читаємо про Саула і Юду, які пішли цією стежкою і це аж ніяк не підтримується. Сюди входять і інші випадки, такі як  необережне водіння автомобіля, наркотична залежність, алкоголь, надмірне куріння, обжерливість. Потрібно уникати всього того, що загрожує нашому життю.

Але виникає запитання. Чи виробництво іграшок, які прославляють вбивство, перегляд ТВ програм, в яких постійно вбивають, відповідають цій заповіді? Відповідь може бути тільки негативною. Той стародавній світ, в якому спасся Ной, загинув тому, що був переповнений насильством. Невже наше суспільство також рухається в тому ж напрямку, що і той стародавній світ.

Проте, є ще речі, які потрібно згадати, як злочини. Аборти сьогодні широко практикуються, але тоді, що ж це, як не вбивство ще ненародженого? Адже рідко аборти бувають необхідні для спасіння життя матері. Дуже часто аборти бувають пов’язані з обставинами батьків. Діти коштують грошей, часу, вони надоїдають. Проте, Біблія говорить, що вони є  ”спадщиною господньою“ і  ”плід утроби – нагорода “ (Пс.127:3). Там говориться, що саме Бог творить життя і в утробі (Пс.139:13-18; Іов.10:8-12). А тому їх потрібно захищати.

[ Правда, тут виникають непорозуміння людей з Писанням і віруючими. Вони кажуть, ”Як ви можете заперечувати аборти і одночасно підтримувати найвищу міру покарання? Це суперечить одне одному“.

Жоден віруючий не  ”підтримує“ найвищу міру покарання, але фактом є те, що в Писанні говориться, що якщо в одних випадках життя можна позбавляти, то в інших його потрібно захищати. Протиріччя тут немає по тій простій причині, що ці два випадки стосуються одного і того ж вчення. Людське життя потрібно захищати. Коли держава використовує меч, то вона робить це для того, щоб захиститись і вберегти невинні життя. Те ж саме суспільство, яке захищає своїх громадян, повинно захищати і своїх ненароджених громадян.

Евтаназія або, як її ще називають ”милосердне вбивство“, також поширюється сьогодні. Тут, Шоста Заповідь застерігає нас в тому, що це справа людини нараховувати дні собі чи іншим, це справа Бога ( Пс.139:16 ). Кажучи це, ми не говоримо про те, що лікарі повинні продовжувати життя різноманітними штучними і механічними засобами. Людину не можна використовувати, як морську свинку. Життя потрібно підтримувати, але не понад природні межі.

Війна є також одним із питань, які обговорюють у зв’язку з Шостою Заповіддю. Існує цілий ряд позицій щодо тих, хто сповідує пацифізм, справедливі війни, превентивні війни і пасивний спротив. Що тут є правильним? В Писанні дещо говориться про це, але не настільки, щоб відповісти на всі запитання, пов’язані з цим. В Ст.Заповіті, народ Ізраїлю часто приймав участь як у превентивних війнах, так і в справедливих. Війна, це зло і пролиття людської крові є неправильним, всі ми про це знаємо, але є ситуації в цьому грішному світі, коли народу немає іншої альтернативи. Пацифістські дії часом наносять більшої шкоди людському життю, ніж війна.]

До цього місця ми мали справу, в основному, з негативною стороною цієї Заповіді, проте, Катехізис нагадує нам, що є і позитивна. Відп.107 говорить нам, що Бог  ”заповідає нам любити ближнього, як самого себе, бути з ним терпеливим, миролюбним, захищати його від зла, наскільки це в наших силах, і творити добро навіть нашим ворогам“. Божі люди повинні завжди діяти, як люди наповнені Духом, як люди, які своїм життям показують плоди Духа (Гал.5:22,23). В їх планах не повинно бути аморальності, ідолопоклонства, ненависті, злодіянь чи байдужого життя (Гал.5:19-21). Вони діють так, як заповідав їм Бог. І на кінець, ця Заповідь відображає священний характер людського життя і не тому, що людина цінує таке життя, а тому, що саме Бог створив людину по Своїй подобі. Наше життя походить від Нього і прожити його потрібно для Нього. 

Господній День 41.

Резюме.

В Сьомій Заповіді йдеться про шлюб та статеве життя.

Пояснення.

В Сьомій Заповіді ми наблизились до Божої волі стосовно інституту шлюбу і нашої статевої поведінки в шлюбі та за його межами. Наказ поступає до нас в негативній формі,  ”Не чини перелюбу“, проте, основний намір тут є позитивним.

Все це можна зрозуміти, розглянувши його в світлі шлюбних стосунків в цілому. В Бут.2 ми взнаємо про походження шлюбу. Там говориться, що Бог створив Адама по Своєму образу і поставив перед ним велике завдання, проте, Адам не визнавав це творіння завершеним і цілісним. В нього не було помічника і хоч його оточували різні тварини, він не відчував завершеності, в нього не було того, хто б допомагав йому так, як треба. В результаті Господь Бог вирішив створити йому  ”поміч, подібну до нього“, помічника на замовлення. Зробив Він це, взявши чоловіче ребро і використав його для створення жінки. Коли Адам побачив її, то не міг нарадуватись такій чудовій роботі Бога.(Відп. 23).

Проте, це не кінець цієї історії, бо в Писанні говориться, що Бог привів її до чоловіка. Він закликав їх бути одним тілом, живою єдністю, справжніми помічниками один одному. Але найвищим проявом цієї єдності є сфера їх сексуальності. Секс не є людським винаходом. Ні, Бог винайшов його, благословив його і до сьогоднішнього дня використовує його  для підтримання інтимних фізичних стосунків між чоловіком і жінкою. Статеве життя людини не є причиною для труднощів, а для справжньої втіхи. Саме так Бог заповнює порожнечу і недозавершеність в Адамовому житті.

В свою чергу це підводить нас до нашої теми, а саме, до цілі одруження (шлюбу). Дехто говорить, що найпершою ціллю шлюбу є розмноження. Є навіть такі, які стверджують, що шлюб, який не благословенний дітьми, не є справжнім шлюбом. В Писанні це так не висвітлюється. Там наголошується, що ціллю одруження є спілкування, товариські стосунки. Існує так званий «принцип покидання вірності і з’єднання» ,який означає, що чоловік покидає батьківський дім, стає вірним своїй жінці і вони  з’єднуються в одне тіло. Другою ціллю шлюбу є розмноження. (Бут.1:28). Дві окремі людини об’єднуються в шлюбі і стають одним  цілим і внаслідок цього появляється третя особа. Діти є природнім вираженням цієї єдності.

 Той факт, що Бог є Творцем чоловічого і те, що Він  звів їх разом,  показує, показує , що Він має якийсь спеціальний інтерес в цьому. Шлюб не є людським винаходом, чи інновацією, він є священним. Тому йог потрібно цінувати і поважати. Шлюб є однією із основ суспільства і формує базис сімейного життя. Писання вчить, що шлюб  є справді заповітом або угодою між двома людьми і він  повинен відображати ті ж самі якості, які Бог відображає в Своєму Заповіті  з Своїм народом (Мал.2:14). Там підкреслюється , що стосунки між чоловіком і жінкою повинні бути подібними до стосунків між  Христом і Його церквою (Еф.5:21-33). Шлюб повинен бути «тільки в Господі» (1Кор.7:39). І нарешті особливість шлюбу полягає втому, що це є стосунки на все життя, які можуть закінчитися тільки через смерть, перелюб або розлучення (Мт. 5:32; 19:8; 1Кор. 7:15). В цілому, шлюб є святим інститутом.

 Сумною дійсністю цього грішного світу є те, що дуже часто на це не звертають уваги. Зазвичай чоловіки і жінки дивляться на шлюб, з точки зору вигоди або, як на договір. Вони часто вступають в шлюб без підготовки і без усвідомлення його важливості.

 Невже Писання прощає це? Ні. Воно хоче, щоб шлюб був довічним зобов’язанням любові, віри і поваги. Воно закликає людей долати всі труднощі, а з боку Бога основним принципом є те, що Він ненавидить розлучення (Марк.2:16). А крім того, Він ненавидить і основну причину розлучень – це перелюб. Що таке перелюб? Це є невірність шлюбного партнера. З чого ж складається ця невірність? Зазвичай це є статеві стосунки чоловіка з жінкою, яка не є його дружиною, або коли дружина має стосунки з чоловіком, який не є її чоловіком. Проте, це ще не все, тому що це стосується того факту, коли чоловік чи жінка мають гомосексуальні стосунки, або ще гірше, коли вони займаються розпустою. Всі ці гріхи утворюють «провину розпусти», а як  наслідок – перелюб (Мт.5:31,32; 19:3-9 Мк.10:1-12).

[В Писанні для слова блуд використовується слово «porneia» і стосується статевого гріха у любому вигляді. А в значенні «перелюб» використовується слово «moichao» і стосується невірності до партнера в шлюбі. Також є важливим те, що Господь Ісус не каже «крім провини перелюбу», а «крім провини розпусти» (Мт.52:32). Це означає, що  Його дозвіл на розлучення базується на поступку статевого гріха (porneia), а не на результаті, яким і є перелюб. Отже, статевий гріх приводить до перелюбу, а перелюб є основою для розлучення.]

Але в той час, коли Бог засуджує перелюб в цій Заповіді, Він також засуджує і всі гріхи, які роблять свій внесок туди і є базою для перелюбу, або мають вплив на нього. Це означає, що ця частина Божого Закону говорить більше, ніж про інститут шлюбу і тих, хто є в ньому. Це говориться для всіх людей. Він переконує нас,  ”чи в шлюбі, чи неодружені, вести чесне і невинне життя“ (Відп.108). Що означає ”чесне і невинне життя“? Це означає, що як віруючі, ми повинні уникати непристойних думок, поглядів, прагнень і слів (Мт.5:27,28). Такі речі часто приводять до гріховної статевої поведінки. Це також означає, що ми повинні уникати непристойних книжок, порнографічних журналів, музики, сексуально направлених мультфільмів та телепрограм. Сьогодні наше суспільство охоплене порочністю. Все це є складовими частинами того клімату, в якому людське статеве життя  стає спотвореним, а ті справжні основи шлюбного життя  втрачаються.

У зв’язку з цим і виникає тема дошлюбного статевого життя (Повт.22:28,29; 1Кор.8:9).

Юнак зустрічає дівчину, любов зростає, але разом з нею повинна рости і самодисципліна. Дуже часто за невинними ласками наступають більш серйозні, а вони – до статевих стосунків. Це може привести до вагітності і поспішного шлюбу. Скільки суму несе за собою така вагітність як для молодого подружжя, так і для їх дитини, яка пізніше  дізнається, що саме вона була причиною шлюбу її ( його ) батьків.

Сьогодні, цілком природно, можна почути,  ”всі це роблять“, або  ”потрібно дізнатись чи підходиш ти йому (Їй) в статевому плані“, або ”ми дійсно любимо одне одного, а тому секс – це нормально“. Проте, Біблія стверджує, що це не нормально. Це не правильно вести активне статеве життя за рамками шлюбу. Чому? Воно підриває майбутній шлюб, позбавляє його чарівності і святості. І може привести, як ми вже говорили, до небажаної вагітності. Все це може вплинути на подальший стиль життя. Це може привести до почуття глибокої провини, особливо в подальшому житті.

Писання засуджує статеву аморальність, але вона також включає в себе так звану  ”ненормальну статеву діяльність“. Що тут мається на увазі? На увазі мається така діяльність, як проституція. В книзі Приповісток даються застереження стосовно такої діяльності (Прип.5:1-8). Під цю категорію підпадає і гомосексуалізм. Сьогодні його називають  ”нетрадиційною орієнтацією“, але Писання називає це гріхом і засуджує його (Лев.18:22; Рим.1:27). А тому не дивно, що така хвороба, як  СНІД поширена саме серед таких людей. Це є проявом Божого суду. А також це є закликом повернутись до біблійних норм статевого життя. Бог дав жінку чоловікові. Він не дав чоловіка чоловікові, або жінці жінку. Ми повинні поважати сам порядок творіння. Гомосексуалізм веде до втрати до втрати нації та осуду.

Потрібно також згадати такі гріхи, як кровозмішення та мастурбація; проте, очевидним є те, що наша статева поведінка повинна керуватись не людськими стандартами або їх відсутністю, а живим законом, живого Бога. Він закликає нас визнати, що статеве життя є чудесним даром від Нього, який потрібно цінити і захищати. Статеве життя розквітає тільки в істинно християнському шлюбі. Поза ним  воно стає образливим. Це потрібно розуміти і давайте присвятимо себе святості і чистоті, благотворним розмовам, здоровим думкам, шлюбній вірності. Писання нагадує нам, що наші тіла стали Храмами Святого Духа (1 Кор.6:19). Ми повинні бути святими (1Пет.1:16). Такою є дорога до життя і до Божого благословення.          

Господній День 42.

Резюме.

У Восьмій Заповіді йдеться як про власність і матеріальне життя, так і про зловживання ними.

Пояснення.

Сферою діяльності Восьмої Заповіді є гроші, земля і власність.

Ця сфера досить широка – з чого почати? Найкращим місцем є базове біблійне вчення про те, що Бог є головним власником всього (Пс.24:1; 89:1; Дії.17:24). Завдяки тому, що Він є Творцем і все в житті походить від Нього, то немає причин сумніватись в тому, що останнє слово про все завжди є за Ним. А це, в свою чергу означає, що саме Богу потрібно надавати всю кінцеву звітність. Все, чим володіє людина, є позикою від Бога і її потрібно повернути в тій чи іншій формі.

А щодо місця людини у всьому цьому, то Писання змальовує її, як управляючого Божими дарами і добром. Бог дає їй власність і матеріальні блага (Бут.1:29; Пс.8:7). Кожній людині Бог дає різну кількість матеріальної власності, ту кількість, якою та чи інша людина може управляти (Мт.25:19-46). Також кожній особі Бог відає наказ працювати відповідно до своїх талантів та власності (Прип.6:6-8). Далі Бог дає кожній людині усвідомлення того, що потрібно буде звітуватися за своє управління і відповідати за зловживання (Мт.25:21). І на кінець, Бог дає народам саме їм призначені території (Дії.17:26).

З цього всього ми бачимо, що Бог надіявся на те, що Ізраїль буде свідком або прикладом для інших народів. Ізраїль повинен був показати їм, як правильно користуватись матеріальними ресурсами, а також мудрістю Божих економічних указів. Найкращою ілюстрацією цього є те, що Бог дає кожному коліну певну частину обіцяної землі (Повт.11:10). Також це є очевидним в постановах про суботній рік і про ювілейний рік (Лев.25).

Відповідно до сказаного вище, бачимо, що народ Ізраїлю повинен був вирощувати і збирати урожай із своїх полів протягом шести років, а сьомий рік повинен бути  ”суботою повного відпочинку“ (Лев.25:4). Як землі, так і люди повинні відпочивати цілий рік. А також кожний п’ятдесятий рік потрібно святкувати так званий Ювілейний рік. В цей рік не можна було ні сіяти, ні жати, але на додачу до всього цього, всю земельну власність, яка була втрачена через бідність, потрібно було повернути колишньому власнику. Всіх тих, хто став рабом, потрібно було звільнити (Лев.25:11,25,50). З цими застереженнями пов’язаний той факт, що не можна було вимагати якоїсь вигоди від збіднілого брата (Лев.25:35,36 ). Позику потрібно давати, пам’ятаючи про те, що всі твої блага походять від Бога, який визволив Свій народ з Єгипту і дав йому добробут і добру землю. Господня щедрість повинна стати основою щедрості Його народу.

Немає потреби говорити про те, що такі закони відокремили Ізраїль, як націю, від інших народів. Жоден інший народ не міг з ним зрівнятись як за законами, так і за благословіннями. Але як Ізраїль дотримувався цих законів? Ми не знаємо, але кара вигнання, яка впала на них, говорить про те, що напевно вони не виконували ці розумні Божі закони. Ніколи люди не отримували таких благ і ніколи не втрачали більше.

І зараз, саме в такому світлі, нам потрібно розглянути Восьму Заповідь. Саме з цим законом Творець і Власник всього приходить до людини і каже не красти, використовуючи якісь засоби чи схеми. Катехізис говорить, що Бог ненавидить такі економічні гріхи, як шахрайство, або іншими словами,  ”нечесна торгівля, підробка грошей“ (Відп.110). Катехізис також говорить, що ми не повинні застосовувати  ”обдурливі і шахрайські заходи проти ближнього, які претендують на законність“ (Відп.110), а в Відп.111 додає  ”щоб я поводився з іншими так, як я хочу, щоб і вони поводились зі мною“. Звичайно, що останнє твердження застереже нас від отримання вигоди від нашого ближнього. Інколи задають запитання, чи дозволяється продавати автомобіль з поганим мотором, говорячи, що він справний і хороший? Відповідь є такою,  ”Покупець, будь обережним“. А нам сподобається, коли нам продадуть щось дефективне? Якщо ні , то і нам потрібно утриматись від такої дії.

Стосовно порушення цієї Заповіді, то Катехізис на цьому не зупиняється. Далі там говориться про  ”дари“ ( Відп.110 ). Напевно тут потрібно згадати і про азартні ігри, в які людей заманюють майже в кожному магазині, де є куточки розповсюдження лотерейних білетів. Ідея полягає в тому, щоб спокусити людей використати шанс в надії виграти тисячі або мільйони доларів. Але це аж ніяк не співпадає з біблійними нормами. Бог ясно говорить, що є два шляхи досягнення економічних успіхів: через працю (Еф. 4:28) і через спадщину (Числ.36:7-9). Купівля лотерейних білетів, поїздки в Лас Вегас, скачки, все це є фальшивими засобами на шляху до добробуту. Це штовхає людину на те, щоб ставити своє життя в залежність від удачі. Це приводить до грандіозних втрат на фоні незначного виграшу.

На кінець, Катехізис наближається до останнього каменя спотикання, коли говорить про  ”безцільне марнотратство Його дарів“. Це досить широка категорія і тут можна говорити про такі речі, як лінощі, які є образою Богом даних талантів (2Сол.3:10) і марнотратство, яке є образою Богом даних ресурсів (Прип.18:9). До перших можна включити тих, хто не хоче заробляти на прожиття, тих, хто недобросовісно виконує свою роботу, тих, хто неправильно використовує свої таланти і можливості. До других можна включити тих, хто розтринькує свої гроші на непотрібні речі, тих, хто не піклується про землю і власність, які дав їм Бог, тих, хто не з’їдає того, що є на столі і заставляє матір половину, а то і більше викидати. Таким чином, список лінощів і марнотратства можна продовжувати і продовжувати. Все це демонструє зневагу до Божих добрих і милостивих дарів.

Проте, може скластися враження, ніби ця Заповідь складається тільки з одних заборон, чи не так? Відп.111 нагадує нам, що основною частиною закону є те, що ми демонструємо повагу до власності ближнього, чесно віддаємось роботі, живемо, ставлячись до ближніх своїх так, як би ми хотіли, щоб вони ставились до нас, добре управляємо тим, що Бог довірив нам і ділимось з тими, хто є в нужді. Все це можна виразити двома словами: управління і щедрість. Це саме ті слова, які повинні характеризувати фінансову або матеріальну  сторону нашого життя.

Стосовно щедрості, то потрібно сказати, що в своєму житті ми повинні керуватись головним правилом із 2Кор.9:6, ”Хто скупо сіє, той скупо жатиме, а хто сіє щедро, той щедро і жатиме“. Іншими словами, ті, хто зневажає бідних, фінансові потреби  Божої церкви і царства, не повинні дивуватись, коли одного разу самі потраплять у фінансову скруту або бідність замість свого добробуту. ”Бог любить того, хто з радістю дає“ (2Кор.9:7).

Господній День 43.

Резюме.

В Дев’ятій Заповіді йдеться про манеру говоріння і про правду. Вона закликає нас любити правду і говорити правду з любов’ю.

Пояснення.

Досліджуючи Дев’яту Заповідь і пояснення її в Катехізисі, ми бачимо, що вона починається із списку тих способів, якими і руйнується ця частина Божого Закону. Відп.112 згадує  ”Лжесвідчення“, яке стосується брехні під присягою, або інших свідчень, які не відповідають дійсності (Прип.19:5). Згадується також і ”перекручування слів“, що означає використання чужих слів, або частини цих слів, але в іншому контексті (Пс.50:19,20). В результаті цього людина отримує інформацію, яка абсолютно відрізняється від того, що малось на увазі. ”Плітки“ означає розповсюдження негативної інформації про когось через другі, треті і т.д. руки для того, щоб підірвати чиюсь репутацію.  ”Наклеп“ йде ще дальше за плітки і має на меті опустити когось, збентежити або підняти на сміх (Пс.15:3). За мету ставиться підрив репутації і заплямування тієї чи іншої особи. Все це від диявола, який від початку був неправдомовцем (Ів.8:44). ”Осуд кого-небудь, не вислухавши його чи не маючи для цього підстави“ є ще одним порушенням цієї Заповіді. Деякі люди негативно ставляться один до одного тому, що щось сталося або щось почули і зразу ж виносять приговор  ”винний“. Так трапляється через брак любові (1Кор.13:6,7). Ми не маємо права засуджувати навіть не почувши (Прип.18:13).

Всі ці образи говорять про те, що людина любить поговорити про свого ближнього, але в негативному плані, перекручуючи справжній зміст. Саме через свою грішну природу ми отримуємо більше задоволення від критиканства, наклепів, обговорювання інших, ніж від їх підтримки та похвали. Нам здається, що опустивши ближнього, ми самі себе підносимо.

У зв’язку з цим, ми маємо таку грішну тенденцію, як обговорювати людей, а не говорити з ними. Якщо наш брат грішить або спотикається, то існує тенденція покритикувати його, але на відстані. Ми уникаємо нашого обов’язку піти до нього, попередити його і показати своє ставлення до нього. Таким чином ми зневажаємо пораду Господа Ісуса в Мт.18:15.

[ Всі, вище перераховані, гріхи є особистими ( персональними ) і впливають вони на чиюсь репутацію або на місце в суспільстві. Проте, є гріхи, які також стосуються манери говоріння і правди, але вони не несуть в собі персональної направленості. Є так звані  ”побрехеньки“, які не повинні би ображати кого-небудь. Можна навести багато прикладів. Дзвонить телефон, а ви кажете кому-небудь із своєї сім’ї: ”Скажи, що мене немає вдома“. Це також можуть різного роду  ”натяки“. Це може бути  ”самообман“, коли ви говорите іншим про себе щось хороше, а насправді це зовсім не так. Це може бути  ”брехня через вигоду“, коли сказати неправду вигідніше, ніж правду. Є і ”статистична брехня“, коли мовою цифр вводять в оману. У всіх цих прикладах слова використовуються без належного ставлення до істини]

Чому Господь забороняє так поступати? Зразу виникають три пункти. Перше, брехня або неправдиве свідчення належить дияволу (Бут.3:1-4; Ів.8:44). Ще на самому початку він так діяв. Він використовує таку тактику тому, що вона є частиною його природи. Він є падшим ангелом і частиною його падіння є в більшій мірі фальш, ніж правда. Він надає перевагу підриву, а не підтримці репутації інших.

Друге, Бог ненавидить брехню тому, що вона радикально не співпадає з Його природою. Він є Богом істини ( Іс.65:16). Він любить тих, хто говорить правду (Пс.15:2 ).Ті, хто говорить брехню є  ”скверною“ і гнів Його їх знайде (Прип.12:22).

Третє, Бог ненавидить брехню тому, що вона наносить велику шкоду людському суспільству. Вона руйнує людське ім’я і репутацію моментально, вона має величезну спустошуючу силу. Людина все своє життя завойовує собі добру репутацію, а брехня в один момент руйнує її ( Прип.22:1; Екл.7:1). Ось чому Давид говорить про  ”слова, що пожирають“ ( Пс.52:4 ). Суспільство, в якому панує брехня і брехуни, позбавлене здорових стосунків і Божого благословення.

Що ж  тоді Бог від нас вимагає? Він взиває до нас  ”любити правду“ ( Пс.24:4,5 ). Він очікує від нас правдивих свідчень під присягою. Він хоче, щоб ми говорили правду і були   ”правдомовними“ (Еф.4:15). А також Він наполягає на тому, щоб ми робили все можливе для того, щоб  ”захищати і підтримувати“ честь і репутацію своїх ближніх ( І Пет.3:8 ). Якщо нашого ближнього звинувачують безпідставно, пліткують про нього, ми повинні захистити його і вказати на це тим людям. В той же час, якщо ми знаємо щось погане про когось, немає значення яке б правдиве воно не було, потрібно це тримати це в собі до тих пір, поки він це не подолає. Це означає, що часом  ”мовчання є золото“, але в інших випадках зовсім навпаки. І на завершення, ми повинні думати перед тим, як щось сказати, особливо коли йдеться про репутацію нашого ближнього. Ми ніколи не повинні недооцінювати те зло, яке виходить з наших уст і яке може зруйнувати спілкування, і спричинити велику трагедію (Як.3:6,8). В мові і через мову ми повинні шукати тільки Божу славу. Якщо ми є правдиві діти вдячності, то завжди будемо використовувати слова обережно і відповідально.           

Господній День 44.

Резюме.

В Десятій Заповіді йдеться про неправедні бажання та підкреслюється потреба в задоволенні.

Пояснення.

В Госп. Дні 44 ми підійшли до пояснення Катехізисом останньої із Десяти Заповідей. Цю Заповідь Катехізис пояснює, як єдине ціле. Римо-Католики і Лютерани ділять її на дві: Дев’яту і Десяту. ”Не жадай дому ближнього свого“ є Дев’ятою, а ”не жадай жони ближнього свого, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого“, є Десятою. Такий поділ є штучним і надуманим, і як вже пояснювалось, виник внаслідок того, що вони не побачили різниці між Першою і Другою Заповідями і об’єднали їх в одну.

Але хоч Катехізис і не робить спроб змінити Десяту Заповідь, все таки потрібно сказати, що в поясненні її чогось не вистачає. Зап.і Відп.113 пояснює цю частину закону так, ніби вона є просто чимось більшим, ніж підсумкова заповідь. Але ж це не так тому, що це є Заповідь, в якій говориться про світ людських бажань. Вона має внутрішній характер, виявляє глибину і пошуковий характер Божого закону. Саме про це говорив апостол Павло, ”Бо я не знав би пожадливості, коли б Закон не наказував: ”Не пожадай“ (Рим.7:7). Звичайно, це не значить, що інші Заповіді не мають такого глибокого і внутрішнього застосування. Як ненависть веде до злочину, хтивість до перелюбу, а ревнощі до неправдивих свідчень. Проте, ця Заповідь має справу з світом почуттів, бажань і стремлінь. Вона заглядає в середину людини.

Що таке пожадливість? Біблійні слова означають ”бажати“ або ”задовольнятись чимось“. Ці слова показують, що бажання само по собі, не є чимось поганим, так само, як бажання чогось хорошого в цьому житті не є гріхом. Але ж пожадливість означає розгнуздане бажання, бажання, яке веде до порушення Закону. Воно означає пристрасне бажання тих людей, або речей, яких в нас немає. І воно може так сильно захопити нас, що ми можемо навіть позбавити інших того, що належить їм. В основному це виражається в жадобі до грошей, власності, але сюди входять і інші мирські речі : здоров’я, популярність, положення, влада.

Де ж виникає цей гріх? Так-як він є внутрішнім, то існує тільки одне місце, де він може зародитись, це – серце. Господь Ісус каже,  ”Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві свідчення, богозневаги“ (Мт.15:19). Той факт, що Христос ставить  ”лихі думки“ на початку переліку, все таки щось значить. Він підтверджує те, що злі бажання або думки є основою і коренем всіх гріхів. Яків підтримує цю точку зору, коли говорить: ”Але кожен спокушується, як надиться і зводиться пожадливістю власністю. Пожадливість потому, зачавши, народжує гріх, а зроблений гріх народжує смерть“ (Як.1:14,15).

Але якщо серце є джерелом пожадливості, то потрібно сказати, що в кінці його знаходиться ідолопоклонство. Це заставляє людей забувати про Бога і відкидає всі думки про Нього (Лк.12:19). Серце тоді підбурюється такими мирськими речами, як гроші, слава, задоволення, престиж – все присвячується цьому богу (Кол.3:5). Господь Ісус попереджує про це,  ”Глядіть, остерігайтеся всякої зажерливості“ (Лк.12:15).

Ті, що бажають багатств та інших ідолів, не тільки самі собі роблять шкоду, але і своєму ближньому і Богу тому, що люті бажання отримують верх (1 Тим.6:9,10).

І справді, в Писанні можна знайти багато таких прикладів. Гріх Адама і Єви став можливим через те, що диявол зародив в їх серцях злі думки і бажання (Бут.3:1-6). Це ж стосується і Ахапа (Іс.Нав.7:;16:26), Давида і Вірсавії (2 Сам.11,12),  Ахава і Навотового виноградника (1 Цар.21), Гехазі, який жадав дарів Наамана (2 Цар.5:20-27 ) та інші.

Через поширення цього гріха, Катехізис і каже,  ”всім своїм серцем я маю ненавидіти гріх“ ( Відп.113 ). Це говорить про те, що ми повинні не тільки володіти своїми грішними ділами, але і від усього серця ненавидіти як думки, так і справи пов’язані з цим. Наше протистояння гріху повинно йти з самої суті, з самого центру нашого буття. З допомогою Божого Слова і Духа ми повинні тренувати наші серця відкидати хтивість, пожадливість, заздрощі, незадоволення і байдужість.

Ми повинні  ”радіти всьому тому, що праведно“ (Відп.113). Божа святість і праведність повинні бути  дороговказом для всіх наших поступків (Мт.6:33). Ми повинні взнати секрет задоволення. Пануючою філософією нашого часу є  ”більше, більше і більше“. Людина хоче постійного зростання зарплати, різних зручностей в домі, одягатись за останньою модою, найновішу модель машини. Самі по собі ці речі не є поганими. Але що заставляє людину тягнутись за ними? Апостол Павло сказав дуже підходящі слова,  ”Бо навчився я бути задоволеним з того, що маю“ (Фил.4:11,12). Задоволення є біблійною відповіддю на пожадливість. Що це означає? Це є стоїчне ставлення, в якому ми не дозволяємо різним життєвим  незгодам взяти над нами верх? Це покірливість долі? Це байдужість до всього матеріального? Ні, задоволення є визнання того, що Бог забеспечує всі наші потреби і правильне сприйняття того, що Він пропонує.Якщо ви правдиво до чогось прагнете, молитесь за це, працюєте для цього, тоді ви будете задоволені тим, що Бог для вас заготовив. Ось, що таке задоволення.

Ось яке ставлення ми повинні пізнати (Фил.4:1). Деякі пізнають це слідуючи мудрим порадам Слова Божого (1 Тим.6:8; Євр.13:5), а інші пізнають це тільки через перешкоди та гіркий досвід (Екл.2:9-11).

Досліджуючи останню Заповідь, Катехізис продовжує розглядати її на предмет того, чи спроможні ми дотримуватись цього закону. Потрібно замітити, що запитання звучить так, ”Чи можуть ті, хто навернувся до Бога, цілковито дотримуватись цих заповідей?“ (Зап.114). Іншими словами, навернені, це Християни. Людський розум не може виконати волю Божу і ми це всі знаємо (Рим.8:7,8). Для цього необхідні відродження і святість.

Добре, а чи можуть відновлені люди цілковито дотримуватись цих законів без якихось дефектів? Але відповідь є негативною. ”Ні, в цьому житті навіть най святіші люди мають лише невеличкий початок такого послуху“ (Відп.114). Як віруючі, ми можемо дотримуватись закону тільки частково, але не в цілому. Наша покірливість є неповною. І це стосується навіть ”найсвятіших“ серед віруючих. Ніхто не був завершеним; подумайте про Ноя (Бут26:7), Мойсея (Числ.20:11), Соломона (1 Цар.11:4), Павла (Дії.15:39) і цей список можна ще продовжувати.

Проте, Катехізис не змальовує нам абсолютно негативну картину. Далі йде твердження,  ”усвідомлюючи серйозність мети, вони (віруючі) таки починають жити у відповідності з усіма, а не декотрими заповідями Божими“ (Відп.114). В світлі того, що Бог зробив для них через Ісуса Христа, істинно віруючі незадоволені так званим плаванням Божими законами та Його волею. Вони прагнуть показати свою вдячність Богу також і через покору. Як дитина старається задовольнити свого батька, так віруючі хочуть задовольнити свого великого Отця на небесах. Вони стараються жити відповідно до кожної частини Божого закону, який виражений Десятьма Заповідями. Роблять вони це не тому, що так вони ніби заробляють собі спасіння, а як велику вдячність за їх спасіння. Бог все зробив для них і вони прагнуть зробити щось для Нього, хоч і не цілковито.

Але якщо всі наші зусилля є неповними, чому ж Бог наполягає на такому ”цілковитому дотриманні Його Заповідей? (Зап.115).Чому ж було стільки хвилювань, коли Закон давався на Сінаї? (Вих.19). Чому його виставляли перед очі та серця людей?“ (Повт.6).

Є дві причини. Перша, що таким способом ми  ”все більше пізнаємо свою гріховність“ (Відп.115). Людина з такою легкістю применшує і відкидає свої гріхи, претендуючи на те, що з нею все в порядку, а якщо щось і є, то це не серйозно. Але ж це не так тому, що без знання своїх гріхів і їх серйозності, не відбувається пошуку каяття та праведності  Христа. Гріх повинен спонукати нас до пошуку вибачення. Гріх повинен спонукати нас до пошуку повного відновлення.

Другою причиною такого строгого дотримання закону є та, що це заставляє нас йти шляхом добрих справ і досконалості. Раз ми усвідомили те, як ми низько впали і як високо піднялись в Ісусі, то тепер будемо прагнути продовжити цей процес. Це приведе нас до звернення до Бога при допомозі Його Духа в надії на те, що відновлення Його образа в нас продовжиться і досягне досконалості. Основна ціль, це бути подібними до образа Сина (Рим. 8:29; 2 Кор.3:18).

Хоч ми до цього і прагнемо, але повинні знати, що ”ціль досконалості“ не буде досягнута в цьому житті, а після нього (Відп.115). На противагу того вчення, що віруючі можуть досягнути досконалості  тут, Катехізис навчає, що це можливо в майбутньому (Еккл.7:10; 1 Ів.1:10). Закон існує не як засіб для спасіння, але як стимул на шляху до благословення до цього спасіння.    

Господній День 45.

Резюме.

Молитва є тим заняттям, через яке віруючий спілкується або розмовляє з Богом. Вона складається з поклоніння яке проявляється через благоговіння перед лицем Божої величі; каяття, визнання своєї негідності через постійний гріх; подяка, прославлення Бога за  Його доброту; прохання допомоги Божої в наших потребах; заступництво, розмова з Ним від імені інших.

Пояснення.

Господній День 45 знайомить нас з новим розділом ІІІ Частини Катехізису. Вона є і останнім розділом. Там йдеться про ”Молитву“ і пояснення Молитви Господньої.

Звернувшись до теми нашого обговорення, ми може трохи здивовані тим, що Катехізис починається не з визначення, що є молитва, а з необхідності молитви. В Зап.116 запитується, ”Чому Християнам необхідно молитися?“. Як основну причину Катехізис ось яку,  ”Тому що молитва є найважливішою частиною вдячності, якої вимагає від нас Бог“ (Відп.116). Що це означає? Це значить, що молитва стоїть над дотриманням закону, як доказ нашої вдячності. Саме через молитву відбувається спілкування з Богом. Ми спілкуємось з Ним сам-на-сам. В молитві наше спілкування з Ним набирає персонального характеру. Ніхто не може здійснити всі молитви за нас, кожен із нас має завдання і відповідальність встановити цю лінію спілкування і підтримувати її. Спілкування з Богом подібне до спілкування дітей  із своїм батьком. В молитві наше спілкування з Богом базується на основі благодаті, а не заслуг. Молитвами ми нічого не можемо заробити. Молитва, це прохання до Бога отримати від нас хвалу, простити нам гріхи, підтримати нас в нужді. Тоді, як наші справи та поведінка згідно Десяти Заповідей може нам щось дати, то молитва ні.

Проте, є ще одна причина для молитви і вона пов’язана з тим фактом, що молитва є тим каналом зв’язку, по якому Бог дає нам  ”Свою благодать і Духа Святого“ (Відп.116). В численних випадках Господь Ісус дає нам зрозуміти, що для того, щоб отримати, потрібно спочатку попросити (Мт.7:7; Лк.11:9-11). Яків радить нам молитись в стражданнях, хворобах і в гріхах (Як.5:13-18). Справа в тому, що Господь найбільше воліє давати дари і благословення Своїм людям, але тоді, коли сони спочатку попросять, потім подякують Йому.

Але як же віруючі повинні просити, а потім дякувати Богу? Які молитви радують Його? Відп.117 говорить про те, що ми повинні молитися тільки одному Єдиному Господу. Бог не ставиться прихильно до тих, хто ігнорує Його, а звертається до інших богів або звертається до Нього і до язичеських богів (1 Цар.18:29,37,38). Він хоче бути Єдиним отримувачем молитов від Своїх людей. Також Бог хоче, щоб ми молились, виходячи із своїх знань і потреб. Якщо це робиться егоїстично, з гординею, то Він відвернеться від нас ( Лук.18: 9-14 ). Нарешті, молитви наші повинні ґрунтуватись на роботі нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа ( І Ів.5:13-15 ). Якщо просити на Його основі і на тому, що Він зробив, то наші молитви мають тверду основу.

Правильна молитва, тісно пов’язана з правильним ставленням. Катехізис нагадує нам, що наші молитви повинні йти ”від серця“ і повинні бути щирими (Ів.4:24; Як.4:3). Їх потрібно воздавати в ”нуждах і стражданнях“ і вони повинні бути смиренними (Лк. 18:13).Промовляти їх потрібно з довірою (Пс.50:15; 102;17; Мт.7:7-11). Писання також нагадує нам, що існують певні речі, яких не потрібно робити в молитві. Молитву не потрібно перетворювати в як в шоу благочестя (Мт.6:5), так і в марафон (Мт.6:7). Фарисеям дуже добре вдавалось як перше, так і друге, але це не для нас. Наші молитви ніколи не повинні бути засобом привернення уваги до нас, або для утвердження репутації. Молитви повинні присвячуватись Богу, але якщо це робиться перед людьми, то робити це потрібно без якихось претензій і шоу.

Потрібно сказати, що крім необхідності молитви є ще і зміст молитви. Про що ми можемо молитись? Відп.118 говорить, ”про всі наші потреби, духовні та фізичні“. Всі наші потреби і потреби Божої церкви і царства, всі вони підходять для нашої молитви. Писання навчає нас, що молитва стосується всіх потреб, які ми маємо. Серед цих потреб є і матеріальні, які стосуються нашого тіла: потреба в їжі, даху над головою, одягу. Є також потреби духовні, які стосуються душі: потреба в прощенні, благодаті, захисті. Під виразом  ”тіло і душа“, забезпечуються всі наші потреби. Якщо є потреби, то немає значення великі вони чи незначні.

 Від змісту молитви ми переходимо до зразка молитви. Ісус Христос дає нам зразок істинної молитви. Він дає нам всім нам відому  ”Господню Молитву“. Її можна знайти в Євангелії від Матвія і Луки ( Мт.6:9-13; Лук.11:2-4 ). Серед цих двох версій, та, що в Матвія є найдовшою. В обох версіях про останні слова, ”Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки“, відбуваються дискусії.В багатьох перекладах Євангелії від Матвія, ці слова поміщені в примітках під текстом; тоді як в Луки їх навіть немає. Яка ж версія є справжньою? Чому останні слова не належать до основного тексту, хоча б у Євангелії від Матвія? Запитань багато, але відповіді на них не приводять до консенсусу.

На нашу думку, нам потрібно дотримуватись до Катехізису, який посилається на найповнішу версію цієї молитви. Тісніше вивчення виявляє, що ця версія починається із звернення,  ”Отче наш, що єси на небесах“; продовжується  вона шістьма проханнями, три з них стосуються Бога (ім’я, царство, воля) і три стосуються людини ( хліб, борги, випробування); закінчується молитва славослів’ям: ”Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки“.

Ця молитва є зразком, а це означає, що її не потрібно по-рабськи наслідувати. ЇЇ не потрібно повторювати раз-за-разом. Ні, через свою побудову і стиль, вона навчає нас як потрібно будувати наші молитви. В них повинно бути звертання. В них повинні бути прохання, прохання, які спочатку повинні стосуватись Бога і Його величі , а вже потім  нас і наших потреб. Вони повинні закінчуватись прославленням і поклонінням. Господня молитва дана нам для того, щоб наше спілкування з Отцем мало найповнішу виразність.       

Господній День 46.

Резюме.

Господня Молитва вчить нас звертатись до Бога, який через Ісуса Христа став нашим Отцем.

Пояснення.

В Господньому Дні 46 йдеться про звернення в нашій молитві і навчає нас молитись до Бога, як до ”нашого Отця“. Немає необхідності говорити про те, що Господь Ісус навчав нас використовувати любе із багатьох Божих імен. Писання представляє Його як Творця (Пс.104:27), як Святого (Іс.6:3), як Єдиного Праведного (Рим.3:26), як Предвічного (Повт.33:27). В той же самий час Спаситель навчав нас користуватись і Його Ст. Заповітними іменами, такими як Господь, Господь Бог, Господь Всемогутній або просто Бог.

Проте, Він каже, що краще використовувати ім’я ”Отець“. Чому? Напевно тому, що це ім’я говорить нам більше, ніж будь яке інше. Крім того, більшість із названих імен висвітлюють тільки один із аспектів чи якостей, які Йому притаманні, а слово ”Отець“ включає в себе все.

Як це правдиво, особливо коли уважно вивчати те, що говориться про Бога в Писанні. В Ньому стільки батьківських якостей! Це дуже ясно видно в притчі про блудного сина, так як там наш Бог представлений як прощаючий, люблячий, розуміючий, співчутливий, терплячий і мудрий (Лк.15:20-32). Інші розділи тільки підсилюють цю картину. Подумайте над Пс.139, де говориться про Бога, як про нашого Отця Творця (в.13-18). Подумайте над Євр.12, де говориться  про Бога, як про Отця, який карає нас задля нашого ж добра (в.5-11).

Ім’я ”Отець“ виражає не тільки те, хто Він є для нас, але і те, ким ми є для Нього. Катехізис говорить, що це слово ”будить в нас на самому початку молитви те, на чому вона має ґрунтуватись: дитячу довіру та шанобливе благоговіння перед Богом“ (Відп.120). Воно нагадує нам про те, що ми є дітьми Божими і як діти, ми повинні вірити, залежати і йти слідом за Господом. Це ім’я наголошує нам, що стосовно спасіння і життя, ми не можемо надіятись тільки на самих себе. Ми ще не досягли зрілості. Ми не є мудрими. Ми не можемо знайти правильний шлях. Ми нуждаємось в допомозі, в допомозі великого Батька. Ми повинні визнати це і повністю довіритись і шанувати Бога Отця.

Шана є дуже важливим словом у цьому контексті. В сучасному суспільстві цього слова не знають. Всюди чоловіки і жінки насміхаються з Нього і ображають Його Ім’я. А якщо і говорять про Нього, то роблять це так, що Він є ціллю їх жартів або пунктуаційним знаком в їх реченнях. Навіть серед віруючих панують спотворені погляди на те, хто Він є. Деякі сприймають тільки Його любов і благодать, і вважають Його за терпеливого дідуся. Інші сприймають тільки Його справедливість та гнів і вважають Його за похмуру і недобру особу.

Але попри всі ці спотворення, Писання закликає нас розуміти і бачити Його, як Бога любові і справедливості, жалю та кари. Він заслуговує не тільки нашу любов, але і нашу шану і повагу, наше благоговіння і уклін.

Все це також стосується пояснення в Зап.і Відп.121 значення таких слів, як  ”що єси на небесах“. Ці слова додані для того, щоб вберегти нас від спокуси опустити Бога до нашого рівня, від думок про Нього, як про якусь земну особу. В цьому і полягає ризик цієї молитви. З одного боку називати Бога нашим Батьком є величезним привілеєм, а з другого, цим можна і зловживати. Ми можемо забути, що це є Батько з великої літери  ”Б“, що це є Батько нашого Господа Ісуса Христа, що це є Батько Творець. Для того, щоб ми все це пам’ятали, Господь Ісус підкреслює той факт, що до цього Отця завжди потрібно звертатись, як до небесного Отця. Його дім знаходиться на небесах. Влада Його простягається до найвіддаленіших куточків землі. Коли ми молимось до Нього, то повинні дивитись вгору і розум наш також повинен бути направленим вгору. Ми повинні шанувати Його тому, що Він є прославленим Отцем.

Крім цього потрібно ще дещо до цього додати, а саме – довіру. Ми можемо знати Його, шанувати Його, а як ми можемо знати, що Він допоможе нам, обере нас? Тільки через Ісуса Христа. Адже через нашого Спасителя ми стаємо дітьми Божими в повному розумінні цього слова. В чисто творчому розумінні цього слова, всі люди є Божими дітьми тому, що Він їх створив. Проте, вони ще не всі признали Його. Є багато дітей, які зреклися свого великого Отця. Є такі, що ігнорують Його і роблять вигляд ніби Він не існує.

Але Він існує і Ісус Христос, як ніхто інший, показує нам Отця. Саме Він відкрив нам очі на істинні багатства того, що ми є дітьми Божими. Він послав Духа Святого в наші серця, а Дух Святий зняв полуду невіри і забобонів з наших очей і сердець, з наших уст і розуму. Ми, ті що стали чужинцями, маємо змогу сказати,  ”Авва, Отче!“ (Гал.4:6). Ми природні діти Божі, які стали бунтівливими і чужими – через великого Сина, стали істинними дітьми. Ісус Христос спонукав Його прийняти нас.

В цьому новому своєму стані перед Богом, ми можемо звернутись до Нього,  ”Отче“. А Він, в свою чергу, має і змогу, і волю допомогти нам (Госп.День 9). Ми не обманюємось, коли розраховуємо на Його обіцянки і просимо Його про допомогу. Наш новий статус робить нас впевненими в тому, що нас почують і дадуть відповідь.

[ В Господній Молитві і через неї, ми можемо прямо звертатись до Отця. Він хоче чути наш голос, Він хоче чути нашу хвалу і турботи. Як це сильно відрізняється від Ісламу, де Бог чи Аллах є віддаленим від людей і їх проблем. Також це відрізняється і від Римокатоликів, де віруючих навчають наближатись до Бога через Марію та інших святих. Відбивається охота від прямого звертання ].

Але в той час, коли молимось до Бога, як до ”Отця“, то потрібно мати на увазі і той маленький займенник, що знаходиться після Його Імені. Христос вчить нас молитись,  ”Отче Наш“. Таким чином Він застерігає нас від гріха самолюбства, егоцентризму та індивідуалізму. Цей великий Отець, який тепер в нас є, є не тільки  ”Мій Отець“, а Він є Отцем всього Свого народу. Господня Молитва є не просто особистою молитвою, а молитвою всієї громади. Це є молитва, яку ми висловлюємо разом з усіма Божими людьми, про їх потреби, існування і добробут. Це не обмежена молитва, а широка і безмежна , як і Божа церква.

[ Чи наш Отець відповідає на наші молитви? Дуже часто відбуваються дискусії навколо цього питання. Ми повинні відповісти, що Бог чує всі молитви, але не завжди відповідає на них однаково. Є молитви, які Він чує, але відповідає на них мовчанням через ставлення до цього самого прохача (Лк.18:14). Є молитви, які Він чує і дає негативну відповідь тому, що Його дороги є вищі, ніж наші (Лк.22:42; 2 Кор.12:9). Є молитви, які Він чує і дає на них позитивну відповідь (1 Сам.1:27)].   

Господній День 47.

Резюме.

Перше прохання вчить нас хвалити, шанувати і поклонятись Господу за те, хто Він є, що зробив, робить і буде робити.

Пояснення.

Перше прохання Господньої Молитви складається з двох ключових слів,  ”святити“ та  ”ім’я“. Кожне з них потребує детального дослідження.

В Писанні імена грають особливу роль, наповнені вони певним змістом і особливостями. На відміну від теперішнього часу. В наш час імена мало-що означають. Ми вибираємо їх більше за звучанням, ніж за значенням.

В біблійні часи імена вибирали саме за значенням. Дуже часто на їх звучання взагалі не звертали уваги. Бог назвав першу людину  ”Адам“ або  ”людство“ (Бут.1:27). Він змінив ім’я ”Аврам“ на  ”Авраам“, що означає  ”батько багатьох народів“ (Бут.17:5). Він зробив те ж саме і з Яковом, змінивши його ім’я на  ”Ізраїль“, яке означає  ”той, хто бореться з Богом“ (Бут.32:29). Люди також дарували імена своїм нащадкам, так дружина Пінхасова назвала свого сина  ”Іхавод“ або  ”де є слава “ (І Сам.4:19). Рахіль народила сина і назвала його  ”Йосип“, що означало  ”Додасть мені Господь іншого сина“ (Бут.30:24 ).

З цього видно, що біблійні імена, це щось більше, ніж просто якийсь ярлик. Дуже часто ім’я несло в собі повідомлення. Воно могло вміщувати в собі  дані про особу, його народження, обставини. Тобто, ім’я говорило про особу.

Без сумніву це стосується і Самого Господа. Кожне із Його імен говорить про Нього, описує деякі якості, силу, якими Він володіє. Його імена співзвучні Йому. Стосовно слова  ”ім’я“ в однині, по відношенню до Бога, то стосується воно всіх Осіб, як одного. Вираз  ”Ім’я Господа“ вміщує в собі всі Його імена і якості. Воно стосується всієї Його особи і характеру. Воно стосується Самого Бога (Пс.8:1; 20:1,7; Прип.18:10).

Другим основним словом в цьому проханні є слово ”святити“, це дуже старе англійське слово, яке бере свій початок ще за часів Альфреда Великого. Воно є перекладом грецького слова  ”святий“. Воно означає дещо інше, ніж священний або бути святим. Це слово також перекладалось як ”славити“ або ”підносити вверх“,  ”благословити“,  ”прославляти“.

Взяті разом вони утворюють прохання,  ”Нехай святиться ім’я Твоє“, яке означає віддавати Богу належне: шану, славу і хвалу. Їх і вимагає вся Його природа. Джон Кальвін говорив,  ”Для того, щоб святилось ім’я Боже, не потрібно нічого іншого, як сказати, що Бог повинен мати Свою шану, якої Він достойний, щоб людина ніколи не могла говорити чи думати про Нього інакше, як тільки з величезним благоговінням“.

Проте, не завжди так робилось. Писання наводить приклади, коли Божому Імені не надавалась святість. Коли Мойсей вдаряє по скалі замість того, щоб сказати їй, ми чуємо як Господь каже,  ”За те, що ви не ввірували в Мене, щоб явилась святість Моя на очах Ізраїлевих снів, ви не введете цієї громади до Краю, що я дав їм“ ( Числ.20:12 ). Коли Надав і  Авіуд принесли  ”перед лице Господнє чужий огонь“, то вони були знищені огнем, а Господь сказав,  ”Серед близьких Моїх Я буду освячений, і перед усім народом буду прославлений“ ( Лев.40:3 ). Якщо син ізраїльтянки  ”обмовляв Ім’я“, то його треба було каменувати всіма тому, що  ”той, хто богозневажив Господнє Ймення, – буде конче забитий“ ( Лев.24:16 ). Все це демонструє нам яким завзятим є Господь до того, щоб Ім’я Його було в святості. 

Саме тому Господь Ісус і включив цю тему в перше прохання Своєї Молитви. Перше, повинні усвідомити віруючі, коли моляться, так це те, що вони вступають в спілкування з Святим Богом, Богом, який вимагає пошани, поваги і поклоніння Своїх людей. Отже, Катехізис говорить, що якщо ми молимось, використовуючи це прохання належним чином, то мусимо розуміти три такі речі.

Перше, ми повинні ”по-справжньому пізнати“ нашого Бога і Отця ( Відп.122 ). Ми повинні пізнати Його таким, яким Він є і як Він явив Себе нам у Своєму Слові. Багато людей знають спотвореного Бога. Вони говорять про Нього, як про злого і мстивого, як про безсильного і байдужого. Але це зовсім не те, як Він Сам Себе представляє. Писання говорить, що Він є святий, справедливий, милостивий, ласкавий, всемогутній, всюдисущий, всезнаючий і т.д. Ось яким ми повинні знати Його, щоб пізнати Його по-справжньому.

Друге, ми повинні хвалити Його за всі Його справи, так як їм притаманні всі ці якості. За які справи? Ми повинні шанувати Його за справу створення і провидіння, за те, що Він створив всесвіт, землю і все, що в ній, під нею і над нею. Все це є справою Його рук. Людина може цим тільки захоплюватись тому, що повторити цього вона не може. Ми повинні шанувати Його за Його працю по спасінню. Він вибрав для Себе народ. Через Свого Сина Ісуса Христа Він визволив цей народ , а через Свого Духа продовжує жити в цьому народі. Він знов зробив їх цілісними і праведними. Його благословення оточують нас з усіх боків. Вони закликають нас до постійного прославлення.

Третє, ми повинні шанувати Господа Бога всім своїм життям. Це прохання є молитвою поклоніння Богу, але і закликом освячення тих, хто взиває. Катехізис говорить,  ”Дай нам так будувати і направляти все своє життя – наші думки, слова і вчинки, щоб ми нічим не ганьбили Твоє Ім’я, а тільки завжди прославляли Його“ (Відп.122). Все тут ясно. Якщо ми претендуємо називатися Християнами і одночасно протирічимо цьому тим, як ми говоримо і діємо, то зневажаємо ім’я нашого Бога. Постраждає Його репутація. Через нас і інші будуть насміхатися над Ним. І навпаки, якщо ми будемо жити так, як Бог закликає нас жити, ми принесемо Йому хвалу  і славу. Петро переконує своїх читачів,  ”Поводьтеся поміж поганими добре, щоб за те, за що вас обмовляють вони, немов би злочинців, побачивши добрі діла, славили Бога в день відвідання“ (1 Пет.2:12 ).    

Господній День 48.

Резюме.

Друге прохання вчить нас молитись за прихід Царства Божого як до нас, так і до цього світу.

Пояснення.

Перше прохання Господньої Молитви направлене на прославлення Божого Імені або Його Особи; в той час, як друге стосується приходу Божого Царства. Що це означає? Загально відомо, що царство, це є певна територія, якою править цар; проте, в Писанні це слово не стосується якоїсь конкретної території, а Божого панування. Царство є там, де здійснюється Божа воля, де поважають і дотримуються правил царства, де признають Бога, як великого Царя.

Якщо саме так  ми розуміємо царство, то почнемо також усвідомлювати, що це царство існує в трьох вимірах, в минулому, теперішньому і майбутньому. Стосовно минулого, то царство почалось Раю, так як там визнавався контроль Бога, як Верховного Правителя над всім. Пізніше це царство було підірване падінням в гріх. По суті, гріх Адама і Єви був відмовою від царства і Великого Царя. Людина прагнула забрати царство у Бога і намагалася здійснити державний переворот. Проте, Господь Бог не зрікся Свого царювання і Свого царства. Він продовжує запрошувати людину до Себе, до Свого царства. Царство знову з’являється серед покоління Сета, патріархів та Ізраїльтян. Псалмоспівець Давид співає, ”Господь міцно поставив на небі престолу Свого, а Царство Його над усім володіє“ ( Пс.102:19 ) і  ”Тебе Господи, славити будуть усі Твої творива, а святі Твої Тебе благословлятимуть, про славу  царства Твого звіщатимуть, про могутність Твою говоритимуть, щоб людським синам об’явити про могутність Його та про славу величчя Царства Його! Царство Твоє – царство всіх віків, а влада Твоя – по всі роди.“ ( Пс.144:10-13 ). Давид розглядав царство, як сучасну і майбутню дійсність. Це також стосується і Царя Навуходоносора ( Дан.4:3,34 ).

В Новому Заповіті ми бачимо, як царство набуває ще новішої виразності. Тому, що на сцені з’являється цар царства, Ісус Христос. Скрізь, де Він ходить, Він каже, ”Боже Царство наблизилось“ (Мк.1:15). Він надає всю інформацію про це царство. Він говорить, що воно починається із запрошення. Заклик Євангелії стосується всіх людей і манить їх до місця проживання під керівництвом  Великого Царя. Щоб увійти туди, ви повинні особисто прийняти і відповісти на це запрошення.

Проте, щоб ввійти в двері цього свята або царства необхідно також дещо зробити, а саме – покаятись або змінити свій розум і життя. Христос проповідує, ”Збулись часи, і Боже Царство наблизилось“ і дальше Він додає, ”покайтеся, і віруйте в Євангелію“ (Мк.1:15; Мт.4:17). Перед тим, як увійти, вам необхідно зупинитись, узгодивши це із своєю волею і підкоритись волі Царя.

Частково це пояснює чому царство є не так далеко від людини. Господь Ісус каже книжнику, що він вже не далеко від царства (Мк.12:34). Він знав волю Божу і бажав прийняти її, проте було щось таке, що заважало йому. Він не міг прийти до чіткого рішення і зобов’язання. Це мало б вигляд ніби він є однією ногою в царстві, а другою в світі. А це неможливо тому, що вимоги царства є радикальні, а тому нейтралітету тут бути не може ( Лк.9:62 ).

Про царство можна ще дещо сказати. Його часто представляють, як щось мале, але з великою потенцією ростуь(Мт.13:31,32). Його змальовують, як суміш різних сортів (Мт.13:24-30). Воно зовсім відрізняється від царств цього світу (Ів. 18:36). Воно варте того, щоб до нього прагнути (Мт.6:33; 11:12; Лк.16:16). Воно варте любої ціни (Мт.13:44-46). Воно варте любої жертви (Мт.10:29,30).

Саме таким чином наш Господь представляє царство; проте, Він також дає зрозуміти, що ще не прийшов час для царства. Навіть і сьогодні воно ще зростає; тихо, скрито і беззупинно (Мк.4:26-29). Так буде продовжуватись до тих пір, поки знов не прийде Ісус Христос. Тоді і царство прийде у всій своїй славі і завершеності. Тоді кожен впаде ниць перед Царем і всі, хто ввійде в Його царство, будуть судимі згідно Його правил і царювання (Мт.25:31-46).

Саме виходячи із цього твердження, ми і повинні розуміти друге прохання, якому навчає нас Христос. У зв’язку з цим, Він спонукає нас молитись до Бога, щоб прискорити прихід Його царства в своїй завершеності. Але Він також робить ще більше. Катехізис зазначає, що цим проханням Христос, пер-за-все, вчить нас особисто коритись царству і Царю. Як говориться, ”Керуй нами Словом і Духом Своїм так, щоб ми все більше і більше підкорялись Тобі“ (Відп.123). Це нагадує нам, що дорога туди веде через покірність (Мт.18:2,3), через супротив (Мт.5:10), залежність (Мт.18:2,3) та любов (Мт.5:17-20).

А також Катехізис нагадує нам, що дорога туди веде через церкву.

”Бережи і примножуй Церкву Свою“ – говориться  там. Що це означає? Це означає, що церква являється тим інструментом, при допомозі якого Бог приводить людей в царство і показує їм характер цього царства. Це та церква, яка проповідує євангелію цього царства (Дії.8:12). Це та церква, в якій знаходяться ключі від царства (Мт.16:19). Це та церква, в якій людей навчають жити за правилами Царя. Вона не є царством. Вона є його частиною.

Отже, Катехізис каже, що це прохання включає в себе молитву про захист та зростання церкви. Катехізис каже дотримуватись цих двох напрямків. Часто можна побачити тільки один із них, а то і нестиковку одного з іншим. Такі намагання є ризикованими. Церква повинна захищати чистоту доктрини та відкидати всіляку єресь та корупцію (2Тим.4:1-5).

Також церква повинна бути активною в свідченні (1 Пет.2:9). Вона повинна бути світлом у цьому світі (Мт.5:16). Коротше кажучи, вона повинна мати добрий захист і добрий напад.

Отже, ми повинні бути і стати громадянами царства і молитися за поразку ворогів царства. Великий ворог, диявол, продовжує бродити навколо землі як рикаючий лев (1Пет.5:8). Він має багато союзників. Він використовує різні трюки і засоби, щоб знищити царство. А тому йому потрібно противитись і роззброїти його. Це стосується і тих, хто перебуває з ним свідомо чи несвідомо.

Таким чином, ми повинні продовжувати молитись і не зупинятись до тих пір, поки  ”Царство Твоє не прийде повністю“ (Відп.123). Тоді кожне коліно склониться перед царем, церква назве всіх обраних, а диявол буде переможеним. І на кінець, Бог буде  ”повнотою всього  у всьому“ (1Кор.15:28).

[ Існує багато суперечок навколо царства. Одна з них полягає в тому, чи царство вже є, чи воно все ще наближається. Одні стверджують, що царство в майбутньому і підтверджують це тим, що в Писанні часто говориться про те, що царство ”наближається“ або, що воно вже ”близько“. Проте, ми цитували із Старого Заповіту і показували, що навіть тоді Царство Боже вже існувало.

Коли повернемось до Нового Заповіту, то побачимо, що саме Ісус Христос багато говорить про нього. Чи може хтось серйозно розмірковувати  проте, що царства немає, коли Сам Цар вже є? Чи може хтось відокремити Царя від Його Царства? Ми думаємо, що ні. І дальше, в той час, коли в Писанні говориться про царство в майбутньому часі, там говориться про нього і в теперішньому. Господь Ісус каже, ”Поправді кажу вам: між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя! Та найменший у Царстві Небеснім – той більший від нього“ (Мт.11:11). Чи має смисл це твердження, якщо царство наступить тільки в майбутньому? Тут використовується теперішній час, а не майбутній. Спаситель також каже,  ” і не скажуть « Ось тут», або: «там». Бо Боже Царство в середині вас“ ( Лк.17:21). Звичайно, що таке посилання вказує на теперішній характер царства.

І як підсумок сказаного: царство небесне потрібно розглядати, як минулу, теперішню і майбутню реальність. Його ріст не зупинився і не зупиниться до тих пір, поки не повернеться Христос і не приведе його до славного завершення].                 

Господній День 49.

Резюме.

Третє прохання вчить нас молитись Богу, щоб Він допоміг нам підкоритись Його волі в цьому житті.

Пояснення.

В третьому проханні ми підійшли до центральної частини або до серця Господньої Молитви. В ньому полягає зміст, від якого залежать всі інші прохання. Якщо ми знаємо і шукаємо Божу волю, то будемо святити Ім’я Його, сприяти приходу Його царства, сподіватись від Нього на щоденний хліб, прощення і на допомогу у випробуваннях. Воля Божа охоплює все це і навіть більше. Звідси і доручення в цьому проханні,  ”Нехай буде воля Твоя, як на небі , так і на землі“. Воно закликає нас вважати волю Божу домінуючою силою в нашому житті.

Саме так поступав Господь Ісус. У всіх випадках Він говорить про волю Божу. Він говорить самаритянській жінці,  ”Пожива Моя – чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити“ (Ів.4:34). Книжникам і Фарисеям Він каже,  ”Не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене“ (Ів.5:30). Своїм послідовникам Він каже,  ”Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене“ (Ів. 6:38). До Бога Отця Свого Він молиться,  ”Та проте, не як Я хочу, а як Ти ... нехай станеться воля Твоя“ (Мт. 26:39, 42).

Виконання Божої волі було основною справою нашого Спасителя і при допомозі цього прохання Він бажає, щоб вона була і нашою. Але це не так просто зробити. Життя є поле постійних битв волі. Волі батьків і дітей, уряду і підлеглих часто розходяться. Кожна партія думає, що її воля є кращою. Ніхто не допускає того, що чиясь воля може бути кращою і мудрішою. Всі ми хочемо обстоювати свою волю.

Яка ж тут основна проблема? Вона полягає в тому, що воля людини змінилась і спотворилась в результаті падіння. Вище ми вже говорили про нашу гріховність, яка вплинула на людське життя: серце, розум і волю.

В цьому проханні ми стикаємось з тим фактом, що людська воля є у дуже поганому стані. Людина вже більше не рівняється на Бога, а на саму себе. Вона стала не  поступливою, а впертою. Вона не скромна, а горда. Вона є не об’єктивною, а зарозумілою.

Як висновок, Катехізис каже, що це прохання збудеться тільки тоді, коли ми спочатку  ”відмовимось від своєї власної волі“ ( Відп.124 ). Відмова від самого себе – на це вчення дуже сильно наголошував Христос. Навіть тоді, коли Він говорить  ”хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною“ ( Мт.16:24-26 ). Як діти Бога Отця, ми повинні зректися своєї волі, яка дуже часто, є помилковою і спотвореною, і віддати себе на волю Божу. Тільки вона є мудрою, справедливою і доброю.

Як же нам позбутися власної волі і прийти волі Божої? Напевно найкращу  відповідь можна знайти в Пс.119. Цей Псалом про покірність і виконання Божої волі: ”Дай мені розуміти дорогу наказів Твоїх ... Я вибрав путь правди, закони Твої біля себе поставив... Буду бігти шляхом Твоїх заповідей. Путь Своїх постанов покажи мені, Господи, – і я буду держатись її до кінця!“

(В.27,30,32,33). ”Серце моє прихили до свідоцтв Твоїх“ (в.36). ”Твоя заповідь робить мудрішим мене від моїх ворогів“ (в.98). ”Я серце своє нахилив, щоб чинити Твої постанови, – повік, до кінця“ (в.112). Псалмоспівець таким чином дає зрозуміти, що виконання волі Божої є його радістю і втіхою. Він хоче, щоб Бог формував, творив і вів.

Так повинно бути і з нами. Якщо ми молимось, використовуючи це прохання, то повинні постійно розуміти, що воля Божа повинна займати основне місце в нашому житті. Е повинно бути істинним нашим бажанням. Ми не повинні виношувати Божу волю через силу. Так часто трапляється з дітьми. Батьки кажуть їм щось зробити, а вони не хочуть, але коли батьки суворіше про це нагадують, вони виконують, але неохоче. Волю Божу не потрібно виконувати також і через покору. Є такі, що виконують Його волю тільки тому, що не мають іншого виходу. Вони діють ніби роботи на службі  в Бога.

Проте, такий підхід Його не радує. Він хоче, щоб Його діти слухали Його і виконували Його розпорядження  із почуттям віри, любові, бажання і сподівання. Вони знають, що Він є справедливий у всіх Своїх справах. Наш Бог не капризний і Його воля не може бути нестабільною. Він твердо дав знати синам людським про Свою волю. Вони знають, що любов Його – всюди присутня. Він кожному бажає добробуту і спасіння. Він послав Сина Свого, щоб Він спас цей світ ( Ів.3:16 ).

Божа воля повинна бути для нас втіхою, а якщо з цим у нас є проблеми, то нам потрібно звернути свій взір на ангелів, які часто служать нам за взірець в цьому плані. В Пс.103:20 їх називають ”велетнями сильними, що виконують Його Слово“, а в Пс.103:21 – ”слугами Його, що чинять волю Його“. Якщо пригадати як вірно ангели служать Господу охороняючи Рай, проголошуючи волю Божу людині, захищаючи Його слуг, то матимемо хороший приклад для наслідування. Тут не може бути ніяких відмовок, сумнівів і непокори. Вони виконують волю Божу, щиро бажаючи цього, з глибокої любові до Бога і людини.

Але де можна взнати Божу волю? Пс. 119 нагадує нам , що Його воля це те ж саме, що і Його закон. Іншими словами, Божа воля представлена нам в Біблії. Ось куди нам потрібно звертатись, коли ми хочемо взнати про Божу волю стосовно нашого життя в різних обставинах. Вона дана нам для  ”регулювання, впевненості та визнання нашої віри“ (Бельг.Конфесія, ст.5). Дуже важливим є усвідомлення того, що воля Божа є саме для нас.

Звичайно, є багато людей, які не знайомі із Словом, як виявом Божої волі. А деякі хочуть знати більше і звертаються до астрології (Іс.47:13,14), Передбачення майбутнього (Мих.5:2), гадання по руці і т.д.(Повт.18:10-14). Інші звертають увагу на різні знаки, наприклад, ”Якщо сьогодні піде дощ, то дасть знати мені, як поступити в цьому випадку“. Є такі, що шукають божу волю не читаючи Біблію, а з закритими очима відкривають любу сторінку, тикають пальцем і те, на що вказав їх палець і є Божою волею. Думаю, що немає потреби говорити про те, що всі ці підходи до Слова Божого потрібно відкидати. Ми повинні вчитись читати Біблію, розмірковувати над нею, вона стати нашим поводирем. Коли ми об’єднаємо молитву і вивчення Біблії, тоді зуміємо зрозуміти Божу волю стосовно нас.

[ Стосовно теми про Божу волю, то теологи часто говорять про те, що тут є дві частини – скрита і явна. Говорять вони це на основі Повт.29:28, де сказано,  ”Закрите те, що є Господа Бога нашого, а відкрите – наше та наших синів аж навіки, щоб виконувати всі слова цього Закону“. Скрита воля, говорять, представляє Божу волю на сучасне і майбутнє. Це щось таке, чого ми не знаємо до тих пір, поки воно не станеться в нашому житті, або в житті цього світу. А щодо явної волі, то її можна знайти в Біблії. Там ми можемо знайти все те, що сталось колись, і все, що нам потрібно знати про спасіння (Ів.20:31).

По якій стежці нам йти? Звичайно, що по явній, по тій, що видно. Його скрита воля не для нас. Ми повинні втішитись тим, що наш Бог є добрий, мудрий і ласкавий. Надійний приклад цього можна знайти в книзі Йова. З ним трапилась велика біда. Його власність була знищена. Діти загинули. На нього напала огидна хвороба. Дружина його реагує на все це з гіркотою і злістю. Вона говорить йому, ”Прокляни Бога – і помреш“ (2:9). Чи погодився він? Ні, він каже їй, ”Що, чи ми будемо приймати від Бога добре, а злого не приймемо? “ (2:10). Йов шукав порятунку в руках Божих, якого він знав і любив. Він знав, що Його дороги вищі, ширші і кращі. Йов не старається розгадати скриту Божу волю, а дотримується того, що знає про Бога і про те, що є явним про Нього.

Ми, з свого боку, повинні робити те саме. Якщо якісь страждання чи негаразди переслідують нас, то ми схильні робити якісь припущення і докопуватись до всього. Ми стараємось виявити більше, ніж маємо на це право. Ми повинні привчати себе жити згідно Його волі, як про це і говориться в Його Слові. Саме з нього ми знаємо, що Його воля є доброю, що жоден волосок не впаде з нашої голови без Його на те волі. Він є добрий і Його воля є також доброю для дітей Його заповіту.]      

Господній День 50.

Резюме.

В четвертому проханні ми просимо нашого небесного Отця забезпечити всі наші щоденні та тілесні потреби.

Пояснення.

В Господньому Дні 50 ми підійшли до другої частини Господньої Молитви. Розглянувши спочатку як молитва задовольняє наше спілкування з Богом, тепер ми побачимо, як вона задовольняє наші потреби перед лицем Божим.

Повертаючись до другої частини, ми зустрічаємось з чимось таким, що вражає нас, а саме, в першому проханні цієї частини йдеться про хліб. Ми такого не очікували. Ми припускали, що Христос спочатку буде навчати нас, як підійти до Бога з нашими духовними потребами, а вже потім з матеріальними. І порядок повинен би бути таким: випробування, прощення і хліб. А тут зовсім не так. Хліб поставлений на перше місце.

Чому? Ми не можемо бути впевненими, хоч і насмілимось висунути здогадку про те, що цим Господь Ісус навчає нас, що все в житті знаходиться у володінні Його Отця, що для Нього ніщо не є байдужим, навіть мирська сфера життя. Все життя належить Йому і є суб’єктом Його діяльності. Все життя є цінним. В Писанні ніде не сказано, що дух чи душа є важливішими, ніж тіло. Бог цінує як одне, так і друге. Він також спасає як одне, так і друге. Люди є цілісними.

У зв’язку з цим, ми і вчимось молитись при допомозі цього прохання. В цьому проханні кожне слово має свою вагу і варте роз’яснення. Воно починається із слова ”Дай“, яке є початком всіх інших і показує, що ми знаходимось в залежній ситуації. Коли ви кажете ”Дай“ або ”Дай мені“, то цим ви демонструєте, що той, до кого ви звертаєтесь, має це і ви також хотіли б це мати, але для цього потрібно попросити.

А кого ж ще просити, як не Господа? Він є Початком і Джерелом всього (Бут.41:25-36; Повт.8:10-20; Пс.147:7-9). Він завжди є люблячим Отцем для тих, хто належить Йому. Нам досить тільки  попросити Його, простягнути руки і сказати, ”Дай“ і ми отримаємо в достатку. Це видно із життя Його Ізраїльського народу, це видно з нашого життя. Знов і знов нам нагадують про істину слів нашого Спасителя, які стосуються доброї і ласкавої турботи Отця ( Мт.6:25-33; 15:32).

Так, Писання наповнено Божою щедрістю. Нам від цього аж ніяково. Ми є такими залежними. Ми купуємо, запасаємось і хапаємо. Ми чіпляємось за все, що в нас є, за все що є цінним для нас. Але Бог не такий. Він є Господь і Він є великий Давальник. (Повт.26:11; Лк.6:38). Коли ви використовуєте слово ”нам“, то показуєте, що ви є часткою великої групи людей. А коли просите тільки для себе, то потрібно було б сказати ”Дай мені“, але справа в тому, що потрібно розуміти, що ви молитесь про потреби і інших людей. Господня Молитва є постійним захистом від самолюбства та індивідуалізму. Вона націлює нас на потреби широкої громади. Вона нагадує нам не тільки про заклик просити Бога, щоб Він нам давав, але і про те, щоб ми давали іншим, особливо через пожертвування бідним.

Далі йдуть слова ”сьогодні“ і ”щоденний“. Вони говорять про те, що ми повинні молитись про потреби даного моменту, а не далекого майбутнього. Ми повинні просити про забезпечення наших щоденних потреб, а щодо майбутнього, то нас закликають довіритись Йому. Так Бог поступав із Своїм народом Ізраїлю ( Вих.16:4 ) і з Своїм слугою Ілльою (1 Цар.17:6). В такому ж дусі молиться і Агур, ”убозтва й багатства мені не давай! Годуй мене хлібом, для мене призначеним“ (Прип.30:8). Агур хоче тільки хліба щоденного, достатнього для прожиття. Чому?  ”Щоб я не переситився тай не відрікся, і не сказав «Хто Господь?» і щоб я не збіднів, і не крав, і не зневажив Ім’я мого Бога“ (30:9). Пересичення веде до гордині, а нестача – до незадоволення. Наше прохання стосується щоденних потреб.

Під кінець, є ще слово ”хліб“.Звичайно, що це слово не потрібно розглядати буквально, так ніби мова йде про хлібини. Використавши слово ”хліб“, наш Спаситель мав на увазі все те необхідне, що стосується матеріальної сфери життя. А що є важливішим, ніж хліб? Отже, це слово означає не тільки їжу, але і одяг, дах над головою, здоров’я і роботу. Тут мається на увазі все, що потрібно нам для щоденного існування.

[ Стосовно цього прохання, часто виникає питання про голод. Ця тема стосується і Госп.Дня 42, де йдеться про Восьму Заповідь. Як нам бути з цією темою? Частково, найкращим способом є стояти на сторожі проти тих, хто молиться за радикальне перерозподіл благ. Є такі, що вимагають, щоб багаті люди цього світу передавали певний процент своїх благ бідним. Є також і такі християнські богослови, які відстоюють цю ж лінію, але вони це роблять на основі теологічних перспектив про те, що Бог завжди був на боці бідних.

Така точка зору не співпадає з тим, що говорить Писання. Воно стверджує, що Бог на боці Своїх заповітних людей, а потім, особливо, на боці вдів, сиріт і тих, хто тимчасово перебуває серед них. Ніде в Ст. Заповіті Бог не заявляє про те, що всі пригноблені народи отримують Його благодать.

Вихід із Єгипту також не є зразком того, що повинно статись сьогодні. Ні, біблійне послання в образі голоду, сьогодні залишається таким, яким завжди і було. Воно є посланням управління. Люди повинні користуватись дарами обережно і в думках  звітувати перед Ним. Вони повинні бути щедрими до тих, хто в нужді і проявляти цю щедрість потрібно через пожертвування. Правда не тільки багаті повинні бути бадьорими давальниками, але і бідні повинні бути відповідальними отримувачами.]       

Господній День 51.

Резюме.

В п’ятому проханні ми просимо Бога простити нам наші борги, як ми прощаємо їх іншим.

Пояснення.