Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

Не пожадай. Недільний день 44

 

Десята заповідь:

Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого.

 

Запитання 113:                   Яка воля Божа щодо нас в десятій заповіді?

Відповідь:                          В моєму серці не повинно ніколи виникати ні найменшої думки, ні найменшого бажання проти будь-якої із заповідей Божих. Навпаки, всім своїм серцем я маю ненавидіти гріх і радіти всьому тому, що праведно.

 

Десята заповідь не така, як інші. Дотепер кожна заповідь відкривала нову тему. Зараз цього вже нема. Ця остання заповідь не подає нової теми. Те, що не можна бажати майна чи дружини іншого, зазначено вже у сьомій і восьмій заповіді. Десята заповідь не розширює список дев’яти порушень до десяти, а відкриває їхній корінь. Вона відкидає навіть «найменшу думку, найменше бажання проти будь-якої із заповідей Божих».[933] Вона заглиблюється у наше нутро. Підхоплюючи це, у Відповіді 113 двічі вжито слова «моє серце». Там ховаються наші прагнення.

 

Бажання

Бажання можуть бути як правильними, так і неправильними. У цій заповіді вони подані у дещо негативному світлі: бажання мати те, що належить не тобі, а твоєму ближньому. Ближнього згадано аж тричі. Людина, яка прагне те, що належить ближньому – його будинок, дружину чи хай там що, – порушує заповідь. Особливість цього порушення у тому, що ближній може його навіть і не помітити. Той, хто пожадливо поглядає на авто іншої людини, ще не їде на ній. Можна прагнути одруженої жінки, а вона сама чи її чоловік так ніколи і не дізнаються про це. Такі бажання ховаються глибоко у серці людини і часто там і залишаються. Вони чимось схожі на коріння дерев. Вони заховані глибоко у землю. Іноді пробиваються тут чи там на поверхню, і десь переростають у стовбур дерева. Так недобрі бажання можуть залишатись прихованими глибоко у серці людини. Вона може також плекати ці бажання, а потім і шукати нагоди, щоб вчинити задумане. Зрештою, бажання переростає у вчинок так, як корінь десь переходить у стовбур.

Відтак, у розвитку бажання можна виділити стадії. Той, хто прагне мати автомобіль, стоїть ближче до крадіжки, ніж той, у кого справа закінчується пожадливим розгляданням автомобільного журналу. Той, хто чатує на зустріч з одруженою жінкою, стоїть ближче до перелюбу, ніж той, хто пожадливо поглянув на жінку, що випадково пройшла повз нього.

Якої стадії бажання стосується ця заповідь?

Бажання означає тут небезпечну останню стадію. З неї вже майже немає вороття. Бажання перетворилося на нав’язливу ідею. Воно дуже близько підійшло до вчинку і зазвичай ним і закінчується.[934] Ми бачимо це у Єви. Щоправда, вона бажала мати не те, що належало ближньому, але те, що заборонив Бог. Перед тим, як з’їсти заборонений плід, вона побачила, що дерево «принадне» і «пожадане, щоб здобути знання». Вислухавши слова змія, вона дивилася на те дерево. «Бажати» означає тут «вважати щось, що тобі не належить, настільки гарним та гідним похвали, що ти конче мусиш його мати».[935] У певний момент Єва поглянула на дерево з такою пожадливістю, що шляху назад вже не було: вона простягла руку і з’їла від забороненого плоду. Її бажання, не перетинаючи якоїсь помітної для нас межі, перетворилося на вчинок. Гріхопадіння вже, власне, відбулося, коли Єва опинилася в полоні цього бажання. Її непослух почався з порушення того, що пізніше стане десятою заповіддю.

Ще однією повчальною ілюстрацією цього гріха був Каїн, хай там і не вжите слово «бажання». Він ненавидів свого брата. В його серці зростало бажання прибрати Авеля з дороги. Від цього його обличчя похилилося.[936] Він ще не вчинив свій злочин, але вже дуже близько підійшов до нього. У тій стадії бажання – це активовані польові міни. Вони вибухають від найменшого доторку. Бог попереджав Каїна, що цей гріх – мов чудовисько, що підстерігає у дверях і спокійно чекає своєї нагоди.[937]

Заповідь говорить про ту небезпечну стадію, коли бажання тримає людину у своїх лещатах. Чи достатньо для Бога того, що люди трохи применшують свої бажання – настільки, аби тримати їх під контролем? Чи задоволений Він, коли справа закінчується бажанням?

 

Ні найменшої думки, ані найменшого бажання

Господь карає погані вчинки тяжче, ніж погані бажання. Він зруйнував Содом не через негідні пристрасті, а збурений «поводженням розпусних людей».[938] Непристойна поведінка викликала Його гнів. З іншого боку, Він помилував мешканців Ніневії, коли вони звернули зі своєї злої дороги та від насильства, що пристало до їхніх рук.[939] Вони не навернулися до Бога, але звернули від поганих вчинків. Для Нього цього було достатньо, щоб відмінити вже виголошену кару. От яка велика різниця пролягала для Нього між тим, чи стримували вони свої негідні бажання чи віддавалися їм. Та ж сама лінія простежується і в Законі Мойсеєвому. Карався той, хто вкрав вола, а не той, хто пожадливо на нього поглянув. Проводиться різниця між вчиненням неправильної дії і плеканням негідного бажання. Той, хто бажає вола чи дружину іншого, ще по-справжньому не краде в нього майно чи жінку. Доки бажання буде стримуватися, ближній безсумнівно залишиться власником свого вола чи осла і збереже свою дружину.

Чи означає це, що саме бажання – не гріх? Так вважає суспільство. Воно вважає, що не потрібно карати бажання, якщо людина не зазіхає на те, що належить іншому. Той, хто стримує свої бажання, навіть заслуговує на похвалу. Те, що такі бажання виникають у людини, не ставиться їй у провину. З цим ніхто нічого не може вдіяти. Такі міркування усіх влаштовують. Ніхто не вважає, що вже саме бажання – це гріх. Це б ніколи не спало на думку і апостолу Павлу, «коли б Закон не наказував: «Не пожадай!».[940]

У Законі Бог вимагає не просто того, щоб ми стримували свої пожадливості, а щоб «у моєму серці ніколи більше не виникало» навіть найменш негідного бажання чи думки. Вже тільки те, що у нас виникає така думка, – гріх. Той, хто на одну мить пожадливо подивиться на (вже одружену) жінку, той «уже вчинив із нею перелюб у серці своїм», навіть якщо він відразу приборкав свої бажання.[941] Порушення залишається в його серці, але для Бога це – перелюб.

Десята заповідь – це палкий заклик Бога до послуху Йому навіть у глибині нашого серця. Він не хоче, щоб ми сприймали Його заповіді як накази. За необхідності наказами можна гребувати, головне їх виконувати. Бог не хоче, щоб стосунки з Його народом були такими. Він задоволений не тоді, коли ми безпомилково виконуємо Його заповіді, а тоді, коли у нас ніколи більше не виникає навіть найменшого натяку на протест проти будь-якої із заповідей.

Чи повинні християни тоді повсякчас перейматися приборканням неправедних бажань? У такому випадку вони би марнували час. Жодний садівник не обмежується вириванням бур’янів. Його кінцева мета – не пусте поле, а земля, повна збіжжя. Це збіжжя, до речі, гальмує ріст нових бур’янів. Де зросло одне, не виросте інше. Так само і тут. Проти негідних бажань не існує кращого засобу, ніж поціновувати добро та робити те, що вимагає Бог. Катехізис називає це «радіти всьому тому, що праведно». Якщо людина віддасться цій радості, негідні бажання матимуть значно менші можливості.

Найглибше значення цієї останньої заповіді стає зрозумілим із вступу до Закону. Господь визволив Свій народ з рабства тому, що Він прагне досконалої єдності, яка існувала колись у раю. Чи видно вже початок цього?

 

Запитання 114:                   Чи можуть ті, хто навернувся до Бога, цілковито дотримуватись цих заповідей?

Відповідь:                          Ні. В цьому житті навіть найсвятіші люди мають лише невеличкий початок такого послуху. Проте, усвідомлюючи серйозність мети, вони таки починають жити у відповідності з усіма, а не декотрими заповідями Божими.

 

Це запитання схоже на одне з попередніх: чи можна виконати це все? Так звучало Запитання 5, і Відповідь починалася так само: ні. Різниця полягає у тому, що тоді питання стосувалося людей у їх природному стані, а тут йдеться про тих, «хто навернувся до Бога». Це багатообіцяючий поступ. На жаль, і тут немає мови про «цілковите дотримання», навіть стосовно найкращих християн. Єдиний здобуток у тому, що вони поклали невеличкий початок такого послуху. Що це означає?

 

Невеличкий, але суттєвий початок

Навіть найсвятіші мають «лише невеличкий початок такого послуху». Це саме пережив і апостол Павло – по багатьох роках після свого навернення. Він відверто пише до громади у Римі: я чиню не те, що хочу – тобто не те, чого вимагає від мене Закон, – але що ненавиджу, те і роблю.[942] Катехізис посилається на ці слова. Християни, що оступаються, пізнають себе у них. Їхній послух мало що являє собою. Може, їхній вибір Бога – самообман? У цю мить Катехізис знову звертається до Павла, адже трохи нижче він пише: «бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком».[943] У глибині душі він вважає Закон прекрасним. Він говорить це від щирого серця. Власне, є два Павла – добрий і поганий. Вони сперечаються за першість. Часто господарює негідний Павло. Та попри це він з усією щирістю заявляє: якщо стається щось негідне, не я чиню це, а сила гріха, що живе в мені. Це – не спосіб перекласти вину. Думаючи про свої порушення, він вигукує: Нещасна я людина![944] Він повністю бере на себе відповідальність за свої гріхи. Він їх вчинив. І водночас він відсторонюється від себе. Бо він не хоче бути таким, і він не є таким у глибині душі. У душі він обирає сторону Бога і виступає проти гріха.

Апостол цим добре прислужився тим серйозним християнам, які часто сумніваються у собі. Вони регулярно зазнають поразки у боротьбі з гріхом. Вони визнають, що відповідальні за це. Їхнє життя роздвоюється. Вони прагнуть робити добре, а роблять погане. Те, чого від усього серця бажають, вони не підкріплюють практикою. Через це вони можуть сумніватися у щирості своєї віри. І все ж, коли вони запевняють, що щиро бажають кращого, – це не святенництво і не лицемірство. Бог знає, що вони у серці своєму не люблять гріх. Попри свої помилки їм не слід сумніватися у щирості своєї віри. Нехай початок їхнього послуху і невеличкий, він абсолютно серйозний і реальний. У чому це проявляється?

 

Жити у відповідності зі всіма заповідями

Той, хто невірний своїй дружині чи займається нечесним бізнесом, не виправить становища, справно відвідуючи церкву. Ніхто не може гріх проти однієї заповіді компенсувати особливою старанністю у виконанні іншої. У часи Ісаї люди витоптували подвір’я храму, приносячи цінні жертви, але в той же час вони експлуатували сиріт і вдів. Порушення восьмої заповіді намагалися приховати, виконуючи особливо старанно заповідь про суботу. Бог називає це марнотним.[945]

Отже, нам не слід сприймати «невеличкий початок послуху» як послух усім заповідям, окрім тих, які нам найменше вдаються. Закон – це цілісність. У кожній заповіді зустрічаємо того ж Законодавця. Справжній послух – це коли ми «починаємо жити у відповідності з усіма, а не декотрими заповідями Божими».

 

Запитання 115:                   Ніхто в цьому житті не може повністю підкорятися десяти заповідям. Навіщо ж тоді Бог бажає, щоб до них приверталась особлива увага?

Відповідь:                          По-перше, для того, щоб протягом всього життя ми все більше пізнавали свою гріховність і все з більшим бажанням линули до Христа за прощенням гріхів і його праведністю. По-друге, щоб ми без упину трудилися і молили Бога про благодать Духа Святого для того, щоб все більше і більше обновлятись за образом Божим, доки після земного життя не досягнемо мети: досконалості.

 

Питання полягає не в тому, чому Бог хоче, щоб ми підкорялись десяти заповідям, а в тому, чому з особливою увагою. Суть закладена у цих словах. «Особлива увага» не має тут відтінку примусу чи чогось неприємного. Це означає «точно» і «серйозно».[946] Отже, питання полягає у тому, чому Бог хоче, щоб Його Закон проповідувався у повному обсязі та з усією серйозністю.

 

Чому з такою особливою увагою?

Той, хто ставить питання у Катехізисі, добре розуміє, чому Бог хоче, аби ми проповідували десять заповідей. Під «нами» він розуміє християн. Адже саме вони часто стають слухачами проповіді Закону. Вони цілком розуміють, що Бог, врятувавши їх, вимагає, щоб вони Йому служили. Зі свого боку вони також дуже хочуть знати, що Він вимагає від них у Своєму Законі. Питання тоді не в тому, що Він наказує їм виконувати Десять заповідей, а чому з такою «особливою увагою»? Ніхто не може повністю виконати ці заповіді. Щирі християни можуть вибиватися із сил, але цього не буде достатньо. Тому й не дивно, що вони занепадають духом, слухаючи суворі проповіді Закону. Їх би дуже заспокоїло, якби їм сказали, що вони просто повинні робити усе, що у їхніх силах. Не менше, але і не більше. Це міг би зробити кожен. Чому ж Бог вимагає найвищу ціну? Це здивування можна прочитати між рядків цього запитання.

 

З більшим бажанням прагнути прощення гріхів

Той, хто чує, з якою суворістю проповідується Закон, і справді чимраз менше задоволений собою. Навіть найсвятіші усе глибше пізнають свою гріховну природу. Це триває протягом усього їхнього життя. Чого Бог прагне досягти цим? Чи хоче Він, щоб вони усвідомили, наскільки безнадійно поганими вони є? Так і є, але Він прагне, щоб саме завдяки цьому вони ще більше линули до Христа. Бо у Нього можна знайти прощення усіх їхніх гріхів і всю ту праведність, якої вони так і не змогли досягти. Завдяки Христу між ними та Богом більше немає перешкод. Ось про що думає Бог, коли вимагає виконувати Свій Закон з такою особливою увагою. Тому у всіх суворих проповідях про Його заповіді повинен лунати заклик: шукайте спасіння у Христі. Тому «нещасна людина» може дякувати Богові за спасіння, яке їй дає Христос. [947]

Досконала гармонія з Богом реально починається з прощення гріхів. Чи на цьому все і закінчується? Чи прощення – це щедре рукостискання, яким Бог звільняє грішників від обов’язку служити Йому? Їм вже більше не потрібно так точно виконувати Його Закон? Той, хто так думає, забуває, що благодать складається з прощення і оновлення.[948]

 

З більшим бажанням прагнути оновлення

У Бога є ще одна причина для того, щоб вимагати проповідування заповідей з такою особливою увагою. Він хоче, щоб християни ставали дедалі більше схожими на Адама у раю. Він врятував їх з цією метою. Тому вони зобов’язані вже у цьому житті покласти початок послуху усім Його заповідям. У своєму серці вони мусять прагнути того самого, що і Бог, так само ненавидіти гріх і так само жадати праведності. Як їм досягнути цього?

Чи хоче Господь досягти цього через суворі проповіді про Закон? Так, але не через Закон вони досягнуть цього! Бог вимагає, щоб усі люди, які чують Його заповіді, бралися до справи. Чи повинні вони одразу ж закачати рукава та заходитися діяти у відповідності до Його заповідей? Це ж так важко!

Вони повинні трудитися без упину. А тоді? Тоді їм слід «молити Бога про благодать Святого Духа». Це – перша дія, якої очікує Бог. Ця дія триває «без упину», але має результат. У відповідь на їхню молитву Дух Святий усе більше їх оновлюватиме, доки після цього життя вони не досягнуть досконалості.

Що це дає? Це питання часто виникає у нашому прагматичному суспільстві. Те, як Катехізис завершує пояснення Закону, надзвичайно підносить дух. Оновлення християн, що оступаються, продовжується! Вони зазнають поразок, доки живуть цим життям. Вони не відчувають, що роблять суттєвий поступ. Вони не просуваються далі невеличкого початку. Та на цьому їхній шлях не закінчується. Їхню працю буде винагороджено. В першу чергу – їхню наполегливу молитву про благодать Духа Святого. Він їх оновлює. Це гарантує те, що вони досягнуть мети. Ця мета – досконалість.

 

 

 

[933] Суворо за формальними ознаками десята заповідь забороняє лише бажати чогось, що належить твоєму ближньому. У Катехізисі ця заповідь сприймається ширше. Для цього у ньому міститься посилання на Рим. 7:7. Тут Павло так передає цю заповідь: «Не пожадай!» Під «пожадливістю» він безперечно розуміє будь-яке бажання, що може виникнути проти будь-якої заповіді Божої. Це так само стосується і бажання ідолопоклонства чи власної релігії, хоча це не є бажанням чогось, «що належить твоєму ближньому». Отже, Павло теж вважає, що десята заповідь на практиці стосується обох скрижалей закону.

[934] J. Douma, De tien geboden, 439 і далі, J.P. Lettinga, там само 506 і далі говорить про «прагнення, яке вже перетворилося на рішення привласнити собі бажане, щойно випаде така нагода».

[935] Бут. 3:6, B. Jacob, Genesis, 106.

[936] Бут. 4:5, 6, W.H. Gispen, Genesis I, 171.

[937] W.H. Gispen, там само, 173.

[938] 2 Петр. 2:7.

[939] Йона 3:8, 10.

[940] Рим. 7:7. Завдяки Закону Павло усвідомлює, «що вже саме бажання негідного – грішне», S. Greijdanus, Romeinen I, 326.

[941] Мт. 5:28.

[942] Рим. 7:14, 15. Точилося багато розмов навколо того, чи має тут апостол на увазі навернену чи (ще) не навернену людину. Згідно Катехізису, тут говорить найсвятіша людина (Павло). Дійсно, ця найсвятіша людина говорить, що є «продана під гріх» (він ще має над нею силу), але водночас вона стверджує, що «ненавидить» гріх. Останнє може сказати тільки віруюча людина, див. також S. Greijdanus, там само, 343.

[943] Рим. 7:22.

[944] Рим. 7:24.

[945] Іс. 1:10 і далі.

[946] Для нідерландського слова «scherp», перекладеного тут як «з особливою увагою», латинський переклад подає два слова: «exacte et severe», «точно і серйозно (суворо)».

[947] Рим. 7:24, 25.

[948] Див. пояснення на Відповідь 86.