04.09.2013
Скачати в інших форматах:

Герман Бавінк

Сім’я у Новому Заповіті

 

5.1. Святе сімейство

Новий Заповіт починається з історії про чудесне народження Ісуса від Діви Марії. Ця подія в історії не має собі рівних. Серед поганських народів існує багато історій про синів, які були зачаті жінками від богів, але народження Дитини від Діви, яка була осяяна силою Духа Святого, є цілком унікальним та таким, що не має аналогів. Марія посідає цілком неповторне місце в історії людства. В пошані  та честі вона перевершує навіть пророків та апостолів; вона одна була удостоєна стати Матір’ю Сина Божого; вона благословенна й уподобана серед жінок; й вона названа благословенною усіма родинами землі.

 

І все ж вона отримала спасіння не тому  що виносила Ісуса в утробі та вигодувала Його грудьми, оскільки лише ті є спасенними, хто слухає Слово Боже та береже його (Лк. 11:27-28). І Марія це зробила. Коли Ангел приніс їй звістку, яка зворушила її до глибини душі, вона остаточно скорилася: «Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм!» (Лк. 1:38). Марія, найкраща з  ізраїльських жінок,  не забігала наперед і не діяла  на власний розсуд, але  з дитячою вірою приймає все те, що Бог дарує їй. В той час як Єва відокремлює себе від Слова Божого й іде своїм власним шляхом, Марія сприймає Слово від Бога без нарікань та заперечень; вона була приготовлена та сформована Самим Богом, аби стати такою, яка сприйме Його найвеличніше одкровення. Як від самого початку вона вповні корилася  волі Господній, так і набагато пізніше вона послужила як матір тих, хто навчається багатьом речам про її Сина та, розважаючи у мовчанні, зберігає це в своєму серці. Ще перед тим, як прийняти ангельську звістку, Марія вже була зарученою з Йосипом, що походив з роду Давида, і який займався теслярською справою в Назареті. Заручини вже мали характер подружніх стосунків, хоча Йосип поки що не забирав свою заручену дружину у свій власний будинок. До того, як це сталося, виявилося, що Марія є вагітною від Духа Святого. Оскільки Йосип нічого не знав про ангельську звістку, та був чоловіком праведним, що бажав діяти відповідно до закону Божого у цьому питанні, він плекав намір дати їй свідоцтво про розлучення та відправити її геть без скандалу, лише у присутності двох свідків. Але ангел, що з’явився йому уві сні, повідомив його про тайну Марії, й наказав йому не боятися прийняти Марію як свою жінку, оскільки Те, Що зачате в ній, є від Святого Духа. З того часу Йосип ніколи не мав ніякого сумніву стосовно правдивості Маріїної честі. Він узяв її у свій будинок як жінку та жив із нею, але не пізнавав її до тих пір, поки вона не народила  Сина-Первістка.

 

Сталося так, що під Божим проводом, у відповідності до обіцянки, та за допомогою указу імператора Августа, народження відбулося не в Назареті, а у Віфлеємі. І не тільки це, але минув ще й деякий час перед тим, як Йосип та Марія разом із Дитиною повернулися в Назарет. Адже, по-перше, вони залишилися у Віфлеємі принаймні протягом тридцяти одного дня, допоки не завершилися дні очищення Марії, й Дитина могла бути представлена Господу в храмі в Єрусалимі. По-друге, ворожість Ірода та вбивство немовлят у Віфлеємі змусило Йосипа разом із Дитиною та Його Матір’ю тікати за Божественним наказом у Єгипет та вперше повернутися до Палестини й Назарету  через декілька років після смерті Ірода. Це пояснює, чому Ісус був відомий у Назареті та передмістях просто як син Йосипа та Марії. Батьки не розголошували тайни Його зачаття й не згадували цього при сторонніх. Лише пізніше, коли Ісус довів Своїми словами та вчинками, що Він є Син Божий, й коли в Нього з’явилася велика кількість послідовників, вони, ймовірно, розповіли про це деяким своїм вірним друзям. Таким чином, прекрасна історія про зачаття й народження Ісуса була включена до Євангелії та стала відомою нам із книг Матвія та Луки. Однак, ми більше нічого не знаємо про Йосипа. Під час того особливого випадку, коли мати та брати Ісуса шукали Його,  щоб поговорити з Ним та забрати Його з собою додому, Йосип не згадується. На хресті Ісус заповідав учневі Івану подбати про Свою матір. І після вознесіння Ісуса згадуються лише Марія, матір Ісуса, та Його брати. З усіх цих причин найбільш ймовірним є те, що Йосип помер ще до початку публічного служіння Ісуса.

 

Таким чином, хоча Він і був Сином Божим, Ісус не соромився називати Йосипа Своїм батьком, Марію – Своєю матір’ю, і нас – Своїми братами (та сестрами). Так само, як під час  страждань Він був слухняний Своєму Отцеві, так само в своїй покірності батькам Він виявляв покірність Отцю Небесному. У Писанні недвозначно стверджується, що Він був покірний їм, та  зростав  благодаттю у Бога та людей (Лк. 2:52). П’ята заповідь також належала до тієї правди, яку Він мав виконати як Спаситель  миру. Щоправда, духовна спорідненість для Нього була більш важливою, аніж фізична. Навіть Марія отримала спасіння не завдяки тому, що була осяяна Духом Святим та народила Ісуса, але тому що слухала та зберігала Боже Слово, так само, як і Христос вважав Своїм братом, сестрою та матір’ю тільки тих, хто виконує волю Господню (Мр. 3:32-35). Отже, Його земні батьки не можуть втручатися в ті питання, що стосуються Його небесної посади та небесного божественного призначення. Коли це все ж трапляється, Він чинить опір навіть власній Матері, але не у зарозумілій або осудливій манері, хоча сильно й рішуче: як Син Свого Отця Він робить справу Свого Отця (Лк. 2:49), й Він Сам вирішує , як  виконуватиме працю Посередника. На хресті Він забуває про Свої болі та думає про Свою матір: з найніжнішою любов’ю Він відвертає увагу Марії від Його Самого, дає їй іншого сина, Івана, учня, якого Він любив, та доручає йому дбати про Свою матір (Ів. 19:26-27).

 

5.2. Відношення Ісуса до жінок, шлюбу, батьків та дітей

 

Святе сімейство є прикладом християнської родини. Цей приклад посилюється словами та вчинками Ісуса. Він Сам не був одружений, оскільки Його нареченою є Церква, яку Він любить та за яку  віддав Себе, так що Він може очистити та освятити її (Еф. 5:26-27). Проте, Він не був монахом,  надміру побожним, щоб дивитися на жінку та говорити до неї. Ісус мав справу із жінками цілковито відкрито та вільно; жінки були серед Його найбільш улюблених учнів; вони йшли за ним у Галілеї та Юдеї, служили Йому своїми маєтками, були свідками Його розп’яття та поховання, Його Воскресіння та [наступного] з’явлення. Учні були здивовані, що Він говорив із жінкою у Сіхарі, але Сам Ісус не бачив нічого дивного у тому, оскільки у будь-якому місці, постійно та в усьому Його поживою було виконувати волю Його Отця та звершувати Його працю (Ів. 4:27, 34). Дивлячись на жінку, яка у домі Симона обмила слізьми Його ноги та утерла їх волоссям своєї голови, Він простив багато її гріхів через те, що вона багато полюбила. Він дозволив жінці-перелюбниці відійти від Нього не засудженою, відправивши її геть із словами: «Іди, та не гріши більше» (Ів. 8:11). Стосовно блудниць та митарів Він казав, що вони увійдуть до Царства Небесного раніше за інших. У такий спосіб Христос вшанував жінку та підвів її ще раз після її падіння. В той же самий час Він вшановує та відновлює шлюб. Звичайно, немає жодного безумовного обов’язку для укладення шлюбу. Існують обставини, за яких можна утриматись від шлюбу заради Царства Небесного (Мт. 19:12). Прийдуть часи переслідувань, коли вагітні та жінки-годувальниці будуть голосити (Мт. 24:19). Та шлюб, незважаючи на те, ще є почесним та священним, є тимчасовим станом та обмеженим земним життям, оскільки люди по воскресінні не будуть більше одружуватися та виходити заміж; викуплені стануть подібними до ангелів Бога на небесах (Мт. 22:30). Але в цих межах Христос визнає та поважає шлюб як постанову Божу. Сама Його присутність на весіллі у Кані та звершення там першого чуда послужили переконливим доказом цього. Більш того, Він особливо вшанував шлюб, коли підкріпив його Божою споконвічною настановою та гарантував йому охорону проти усіляких гріхів. Ісус  прийшов не для того, щоб дати новий закон, включаючи й такий по відношенню до шлюбу, але Він прийшов, щоб виконати закон і пророків, та забезпечити йому довершене втілення та застосування (Мт. 5:17-20). Тому, коли Ісус пояснює сьому заповідь у Проповіді на горі, Він забороняє не лише сам гріх перелюбу, але й каже, що той, хто навіть подивився із пожадливістю на (заміжню) жінку, вже звершив гріх перелюбу у своєму серці (Мт. 5:28). Такий чоловік, якби це залежало від нього, став би причиною перелюбу заміжньої жінки  та зруйнував би її шлюб. Але ніхто не може руйнувати не тільки шлюб іншої людини, але й свій власний. Дійсно, Мойсей дозволив чоловікові давати своїй дружині свідоцтво про розлучення та відпускати її; але ж цей дозвіл був обумовлений запеклістю сердець та не засновувався на Божих споконвічних постановах; дозвіл був законним, але не моральним, дозволеним за вироком, але не за совістю. Пізніше серед учнів Ісуса був інший підхід до  питання розлучення. Будь-хто, якщо він розлучається із своєю дружиною, для того щоб одружитися з іншою, не тільки сам звершує перелюб (Мт. 19:9), але й змушує розлучену жінку звершувати перелюб, так само, як і того, хто візьме її за дружину (Мт. 5:32, 13:9). Гріх народжує гріх; перелюб руйнує не один, а декілька родин. Ісус дозволяє розлучення в одному випадку; в Ізраїлі одружена жінка не мала права розлучитись із своїм чоловіком, хоча чоловік міг розлучитися із своєю законною дружиною; але якщо дружина була винною у блуді і тим самим фактично зруйнувала шлюб, чоловік тоді не змушений та незобов’язаний розлучатися із своєю дружиною, але йому дозволено зробити так, і за власною совістю він може відпустити свою невірну дружину та розглядати шлюб як фактично припинений. Цим Ісус не має наміру закласти підстави до розлучення, яке, як припускається, було юридично дійсним, і яке, як припускається, було включеним в закон. Стосовно цього Він взагалі нічого не каже. Він не каже, що саме законодавець у тій або іншій країні має вважати причиною для розлучення. Але Він затверджує моральний закон, який має зобов’язати совість Його учнів. У зв’язку з цим, Він  починає з самого початку заснування інституту  шлюбу. За своєю природою та сутністю шлюб є зв’язком між одним чоловіком та однією жінкою, які стали одним тілом на все їхнє життя. Таким чином, Бог поєднав їх разом, і те, що Бог так поєднав, людина нехай не розлучає (Мт. 19:4-6).

На доданок до цього, велику любов Ісус являє до дітей. Царство Небесне все перевершує за цінністю: заради Євангелії усе має бути залишено позаду – оселі та поля, брати та сестри, батьки й матері, дружини та діти. Хто більш як Його любить батька чи матір, сина чи дочку – той Його недостойний. Але окрім цієї конституції Царства, Ісус встановив зв’язок поміж чоловіком та жінкою, та – що є ще важливішим – поміж батьками та дітьми, і знову ж, як такий, що не може бути порушеним. Юдеї мали звичай давати різноманітні помилкові та несерйозні обітниці, якими вони поневолювали себе.  Якщо їм пощастило уникнути тієї чи іншої небезпеки, або ж отримати якусь вигоду чи щось інше, вони обіцяли принести дар у храм для релігійних потреб. Рабини заперечували проти цього шкідливого звичаю, але намагалися врегулювати його так, щоб одного разу така обіцянка була б виконана у відповідності до закону (Повт. 23:21-23). Це іноді призводило до того, що ті обітниці виконувалися ціною моральних зобов’язань, які діти мали по відношенню до їхніх батьків. Це є те, чому Ісус чинив спротив (Мт. 15:4-6; Мр. 7:10-12). Якщо скаже хтось: «Те, чим я міг би скористатись для підтримки моїх батьків, є корван, що означає: я заклявся пожертвувати це для храму», і якщо книжники після того кажуть, що така обітниця не може бути порушеною, заради честі, що належить батькам, вони таким тлумаченням гарантують, що діти можуть нічого більше не робити своїм батькові або матері. Тоді заповідь Божа стає безсилою завдяки людським постановам. Так само як тут Ісус відновлює силу п’ятої заповіді, так же само кілька разів в іншому місці він виявляє, що має глибоке розуміння ніжних відносин, що існують між батьками та дітьми. Він співчуває  одинокому глухонімому хлопцю, якого батько крізь натовп провів до Нього, та Він уздоровив цю дитину від її хвороби (Мт. 17:14). Він рятує сина царедворця від смерті (Ів. 4:49), був сповнений  жалю по відношенню до вдови в Наїні, що несла свого єдиного сина на цвинтар, і якого він воскресив (Лк. 7:11-15), і пізніше Він воскресив  маленьку дочку Яіра (Лк. 8:41-56). Ісус мав велику та глибоку любов до дітей. Він дозволяв дітям приходити прямо до Нього та покладав на них Свої руки, благословляючи (Мт. 19:13-15). Він ставить їх перед Своїми учнями як приклад простоти, правдивості та смирення (Мт. 18:13), і  радіє, коли один хто з малих цих вірує в Його Ім’я (Мт. 18:5). Навіть коли у день Свого царського в’їзду в Єрусалим діти у храмі вигукували Йому осанну, Він вважав, що виконувалася обітниця Старого Заповіту, що з вуст малих дітей та немовлят Господь учиняє силу та спосіб хвали Собі (Мт. 21:16).

 

5.3. Вчення апостолів

 

Все вчення апостолів узгоджується із словами Христа. Заслуговує уваги вже те, що всі вони, а також браття Господа, за винятком Павла, були одруженими, враховуючи також і Петра (Мт. 8:14, 2 Кор. 9:5). Подібно до Ісуса, Павло розглядав неодружений стан у деяких випадках як перевагу (1 Кор. 7:1-17), але він дуже далекий від того, щоб несхвально ставитися до шлюбу як до чогось неприпустимого, або ж щоб вважати подружні стосунки нечистими. Навпаки, на противагу тим, хто заповідає утримання від шлюбу, а також від деяких видів їжі, він наполягає, що кожне створіння Боже є добрим, та ніщо не може бути відкинутим, якщо сприймається із подякою та є освяченим Словом та молитвою (1 Тим. 4:3-5). Шлюб є не лише почесним, але й від свого заснування він мав та має символізувати близькі стосунки, що існують поміж Христом та церквою. Земний шлюб зображує небесний та служить для того, щоб підготуватися до небесного шлюбу, оскільки кінцева мета історії полягає в тому, щоб людство змогло відобразитися як таке, де Христос є Головою, і де Бог є все в усьому (Еф. 5:32).

 

Отже, шлюб не є християнським запровадженням в тому значенні, що він завдячує своїм походженням та впорядкуванням християнству. Оскільки він походить від часів творіння, сприйнявши саме в той час його порядок та закон, і, незважаючи на численні випадки його розпаду, він має місце серед усіх народів. Новий Заповіт також неодноразово повертається до початкових засад шлюбу, щоб на їхній основі вивести правила,  за якими шлюб має бути установлений сьогодні. Адам був створений першим, за ним – Єва; чоловік є головою та славою Бога, тоді як жінка є славою чоловіка; не чоловік створений від жінки, але жінка від чоловіка; також не Адам був спокушений, але жінка була спокушена та впала у гріх. На всіх цих міркуваннях засноване застереження про те, що жінка має визнавати чоловіка та підтримувати його як голову родини (1 Кор. 11:7-9, 1 Тим. 2:12-14). Постанова, підстава для якої закладена у творінні, не є послабленою, ані зруйнованою спеціальним одкровенням. Скоріше, вона таким чином встановлена та посилена, й набуває більш багатого та глибокого значення завдяки спеціальному одкровенню. Якщо шлюб відображає стосунки між Христом та Його церквою, він має тоді проявлятися, у першу чергу, в тому, що як чоловік, так і жінка вступають у подружній завіт в Господі (1 Кор. 7:39). Взагалі апостол попереджає віруючих не пов’язувати себе путами з невіруючими (2 Кор. 6:14). Він не радить розривати будь-які контакти із поганами, оскільки в цьому разі християни дійсно вимушені були б вийти із світу (1 Кор. 5:10, 10:27). Скоріше, безсумнівним є його намір, щоб віруючі не вступали в таке спілкування з невіруючими, через яке вони можуть бути обкрадені у власній свободі, втратять вірність своїм християнським обов’язкам, та будуть примушені впрягтися до ярма з невірними. Хоча тут Павло говорить у загальних термінах, це не заважає нам застосувати ці слова до змішаних шлюбів. Тому що такий шлюб тягне за собою серйозну небезпеку того, що віруюча сторона буде погоджуватися на такі речі у житті, які суперечать Царству Христовому. А цього не має статися; навіть якщо одна із сторін навернулася до Христа, а друга залишається невіруючою, як нерідко траплялося у дні Павла, і тоді християнин має задавати тон. Дім такого подружжя повинен стати християнською оселею, невіруючий чоловік освячується віруючою дружиною, й діти їхні також є святими (1 Кор. 7:14). Оскільки християнська родина – то є сім’я в Господі, сім’я у єдності з Христом, у відповідності з Його прикладом та заповіддю, у єдності Його Духа. Сповідання Христа не руйнує природний порядок: чоловік залишається чоловіком, жінка залишається жінкою, і діти залишаються дітьми, навіть раб, що навернувся до Господа, не припиняє від того бути рабом. Проте взаємини чоловіка та жінки, батьків та дітей, хоча й спотворені й пошкоджені гріхом,  поновлюються та подовжуються Христом. Тому чоловік залишається головою родини, так як він є образом та славою Бога, а жінка залишається підпорядкованою йому, тому що, як створена після нього, від нього та для нього, вона є славою свого чоловіка.

 

Тим не менш, якими чудовими стають їхні взаємні стосунки, що оновлені та освячені! У Христі немає ані чоловіка, ані жінки (Гал. 3:28), обидва є спадкоємцями благодаті життя (1 Пет. 3:7), обидва поділяють одну віру, одне хрещення, одну Господню Вечерю, обидва отримують того ж самого Святого Духа, обидва мають один доступ до Отця. Навіть якщо природні відмінності та початкові взаємини між чоловіком та жінкою продовжують існувати, все, тим не менш, набуває іншого характеру: чоловік повинен любити свою жінку, жити для неї, та бути готовим на самопожертву заради неї, навіть аж як Христос любить церкву та віддав Себе за неї; в той же час жінка повинна коритися своєму чоловіку в Господі, і як Господу (Еф. 5:22-23, Кол. 3:18-19, 1 Пет. 3:1-7). Крім того, діти як і раніше  зобов’язані у відповідності до заповіді належно слухатись своїх батьків (Еф. 6:1-3); обидві сторони не стають у протиріччя одна одній, але створюють єдину спільність у Господі; крім того, діти є святі, вони повинні бути обізнаними у церковних питаннях, та вони є спадкоємцями обітниць завіту (Дії 2:39, 1 Кор. 7:14, 1 Тим. 2:15). Батьки повинні виховувати своїх дітей у вченні та настановах Господніх, а діти мають любити своїх батьків та бути слухняними їм у Господі (Еф. 6:1-4, Кол. 3:20-21). При усіх своїх відмінностях, чоловіки, жінки та діти разом складають вибраний рід, святий народ, царське священство (1 Пет. 2:9).

 

Врешті решт, якщо шлюб є настільки близькою єдністю чоловіка та жінки, що може бути названим символом єдності Христа та Його церкви, то стає очевидним, що він не може бути нічим іншим, аніж зв’язком між одним чоловіком та однією жінкою,  укладеним на все життя, який розривається тільки смертю. Як і Христос,  Павло каже, що кожен чоловік мусить любити свою власну дружину (1 Кор. 7:2, Еф. 5:31, 33), що особливо пресвітери та диякони не можуть мати більше однієї дружини (1 Тим. 3:2, 22; Тит. 1:6), і що вони обоє стають одним тілом (Еф. 5:31, 1 Кор. 6:16). Такий зв’язок продовжується до самої смерті. Навіть релігійні відмінності, які виникають із переходом одного з подружжя у християнство, не розривають шлюб; сторона, яка стає віруючою, не має можливості відмовитись від своєї другої половини (1 Кор. 7:12-14), а якщо така ситуація виникає всупереч заповіді Божій, тоді сторона, що розлучена, повинна або залишатися неодруженою, або ж повернутися та примиритися зі своєю другою половиною (1 Кор. 7:11). Однак якщо сторона, що залишається невіруючою, вимагає розлучення, тоді провина залишається на ній, і віруюча сторона не може бути примушена до відновлення розірваного зв’язку (1 Кор. 7:15). Питання, чи може віруюча сторона, що була покинута своєю другою половиною не з своєї вини, укласти інший шлюб, не знаходить відповіді у Павла. Він просто обмежився тим, що вказав на те, що віруюча сторона ніколи не може розірвати шлюб.

 

5.4 Християнське благословення подружнього життя

Завдяки цим розпорядженням та настановам, християнство стало великим благословенням для сімейного життя. Серед стародавніх римлян шлюб був у великій пошані, і жінка-домогосподарка займала дуже почесне місце у житті родини. Але коли грецькі та східні звичаї проникли у Римське суспільство, а багатство та процвітання привели до зникнення їхньої минулої простоти, поступово зростало моральне виродження, і у дні Павла, що й  описується ним у Рим. 1:26-32, досягло жахливих розмірів. Шлюб часто існував лише як взаємоприйнятне тимчасове співжиття; розлучення було звичайною річчю. І коли чоловіки не уникали шлюбу в цілому через власні лінощі, та не шукали задоволення своїх пожадливостей в інший спосіб, на практиці, тим не менш, чоловік не був вірним одній жінці, але мав стосунки із повіями та коханками, тим самим все більше й більше відштовхуючи законну дружину на задній план. Кількість дітей  свавільно обмежувалась;  виховання дітей доручалося рабам, і навряд чи можна було знайти докази, принаймні, у різних суспільних колах, сімейного життя поміж чоловіком та жінкою, поміж батьками та дітьми. Разом із усім цим злом насували також так звані протиприродні гріхи, через які природні стосунки між чоловіком та жінкою замінювалися на дії, що суперечать природі, і чоловіки звершували протиприродні дії з чоловіками. Іноді здавалося, що час, який був перед потопом, та мерзота Содома й Гоморри, повернулися.

 

Саме в цей час у цьому розбещеному суспільстві з’явилося сповідання Христа. Неможливо забути, що спочатку це призводило до великих розділень у домах. Христос прийшов принести не мир на землю, але меч, та привести людину до суперечок із своїм батьком, дочку з своєю матір’ю, невістку з своєю свекрухою. Рання історія християнства наводить багато тому прикладів: чоловік та жінка, батько й син, мати й донька, брати та сестри часто ставали в опозицію один проти одного, наче вороги, заради віри, й багато з тих, хто прийняв християнство, змушені були залишати все, щоб бути гідними Христа та залишатися Його учнями. Чого це тільки коштувало Перпетуї, щоб протистояти тиску, благанням та сльозам свого батька та залишитися вірною своєму визнанню!

 

Але, незважаючи на все це, ми знаходимо, що християнська віра приносить мир у серця та повертає любов у багато домів. Християнство не відкинуло природні порядки та настанови, але вдихнуло в них новий Дух, перетворюючи їх із середини. Воно не звільнило жінок від  їхніх чоловіків, дітей від батьків,  рабів від хазяїв,  робітників від їхніх професій, або підданих від їхньої держави. Але християнство покращило долю жінок та дітей,  слуг та служниць, робітників та громадян, і направило їх до дбайливих стосунків. Християнство забезпечило духовне звільнення і в такий спосіб відновило первинні взаємини. Той, хто був рабом, залишився рабом, але став вільним у Господа; і той, хто був вільним, став рабом Христа (1 Кор. 7:22). Саме через цю проповідь слухняності та любові християнство творить дива.

 

З самого початку християнство знайшло особливу прихильність серед жінок. Різні жінки не лише супроводжували Ісуса протягом Його подорожей Галілеєю та Юдеєю, але й після Його Вознесіння вони збиралися з апостолами і разом з  ними  отримали дар Духа Святого. У церкві, заснованій апостолами та їхніми співробітниками, жінки неодноразово виявлялися видатними її членами, що відігравали значну роль. Нам розповідається про багатьох жінок, які належали до Єрусалимської церкви (Дії 1:14; 5:14): не лише Марія, мати Ісуса, але й Марія, мати Марка (Дії 12:12). Також нам розповідається відносно Солуні та Верії, що там чимало видатних жінок навернулись до Господа (Дії 17:4, 20), книга Дій та листи апостолів знайомлять нас із Тавитою та Йопією, з Лідією у Филипах, із Дамар’ю в Атенах, із Прискіллою в Ефесі, з Фівою у Кенхреях, з Німфою у Колоссах, та з Єводією та Синтіхією у Филипах. Також у Рим. у 16-му  розділі Павло згадує на доданок до вісімнадцяти братів не менше, ніж вісім сестер, яким він надсилав своє особливе привітання.

 

Чимало із цих сестер виконували важливі служіння у церкві: вони приймали [апостолів] у своїх домівках (Дії 12:12, 1 Кор. 16:19, Кол. 4:15), допомагали апостолам у їхній праці служіння (Рим. 16:3, 6-15), іноді організовували зібрання віруючих, не навчаючи (1 Кор. 14:34, 1 Тим. 2:12, 1 Пет. 3:1), але напевно молячись та пророкуючи (1 Кор. 11:5), також іноді їм, можливо, доручалося виконувати ті або інші проекти в межах громади без посідання особливих постів (Рим. 16:1, 1 Тим. 3:11, 5:3-16). Із більш пізніх періодів ми дізнаємося, що проповідування Євангелії також мало місце серед жінок, й вони самі трудилися в справі розповсюдження Євангелії; нерідко вони перевершували чоловіків у вивченні Письма та у пізнанні правди; вони відповідали  чоловікам у  справах віри; багато постраждали як мучениці за віру в Христа, їх високо цінувала церква, ними нерідко захоплювались язичники.

 

Таке духовне піднесення жінки принесло користь і родині. Ймовірно, справедливим буде стверджувати, що християнство ще раз виявило красу та багатство духовного життя жінки. Християнство не відсторонило жінку від церковних посад, але й не піднесло її до рівня священства, проте воно запровадило всезагальне священство віруючих, яке жінка також в немалій мірі поділяє. Значення, яке жінка набуває у церкві, впливає на її положення у суспільстві. В той час як у Римському світі її поступово було зведено до положення рабині, або засобу для задоволення чоловіка, тепер, із християнством, вона знов стала неповторною, незалежною особистістю із своєю власною думкою та волевиявленням. Вона залишається підтримкою та опорою для чоловіка, і разом із ним успадковує ту ж благодать. У християнській вірі чоловік та жінка відновлюються одне одним, та чисельні гріхи блуду, перелюбства та розлучень мали поступитися місцем любові, що знов пов’язує їх обох разом.

 

Християнство освячує шлюб, звільняє його від численного зла, і знов засновує його на засадах Божої заповіді. І як християнство знов поєднало чоловіка та жінку разом, точно так воно повертає батьків їхнім дітям, і дітей – їхнім батькам. Жінка знов стає матір’ю у правдивому сенсі цього слова, тою, хто не лише дає життя своїм дітям, а хто також і виховує їх. Також і діти отримують права, як, наприклад, право не бути знищеними до народження, і не бути вбитими або залишеними напризволяще після народження. У розбещеному суспільстві дійсно вже більше не було ні батьків, ані матерів, ні подружжя, ані дітей. Але тепер вони всі знов поєдналися разом в одному колі і в  одній родині; і ця родина була не лише частиною держави, але набула незалежного існування й стала засновницею усього громадянського суспільства.

 

Евангельская Реформатская Семинария Украины

  • Лекции квалифицированных зарубежных преподавателей;
  • Требования, которые соответствуют западным семинарским стандартам;
  • Адаптированность лекционных и печатных материалов к нашей культуре;
  • Реалистичный учебный график;
  • Тесное сотрудничество между студентами и местными преподавателями.

Цей матеріал ще не обговорювався.

Додайте Ваш коментар
400 символів максимум
Захист від спаму. Введіть суму чисел: 8 плюс 4 =