Чи змінює молитва що-небудь у житті?

РОЗДІЛ 3. Взірець молитви

 

Ісус учинив багато чудес. У часи Свого служіння Він ходив по воді, перетворював воду на вино, зцілював хворих, оживляв мертвих. Іван сказав: “Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те, зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг!” (Івана 21:25)

Мене завше вражало те, що учні не питали Ісуса, як ходити по воді, приборкувати бурю та чинити інші дива. Натомість вони прохали Ісуса навчити їх молитви. Зауважте: вони не просили навчити їх, як молитися; натомість вони благали: “Навчи нас молитися” (Лк. 11:1). Я певен, що учні вбачали нерозривний зв’язок між  силою, виявленою Ісусом, і часом, що Він його проводив наодинці  з Отцем.

Настанови щодо молитви ми отримали з Нагірної проповіді, яка наводиться в Матвія 6 і в Луки 11. Ісус розпочав промову про молитву такими словами:

“А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли молишся, “увійди, до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися” Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, -- бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не вподобляйтеся їм, бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання! Ви ж моліться отак… (Матвія 6:5-9)

Зауважте, що Ісус каже: “Ви ж моліться отак”, а не “Проказуйте цю молитву”, чи “Моліться такими словами”. Є певні сумніви щодо того, чи вимагав Ісус повторювати молитву. Я не маю нічого проти молитви Отче Наш; вона не перешкоджає ні особистому життю віруючого, ні діяльності церкви. Проте Ісус дав нам цю молитву не заради дослівного відтворення її, а як взірець того, як треба молитися. Ісус дав нам перелік справ, що мають бути пріоритетами в нашому молитовному житті. Розгляньмо молитву Отче Нашу докладно.

 

Отче Наш

Перші два слова молитви є ключовими, зважаючи на їх вжиток у Новому Заповіті. Слово Отець не було основною формою звернення до Бога в старозаповітному суспільстві. Його Ім’я не промовлялося; люди не могли у своєму звертанні  бодай натякати на якусь близькість до Нього. Звернення Отець у Старому Заповіті вживалося рідко. У молитвах старозаповітного суспільства  слово Отець відсутнє. Але в Новому Заповіті ми завдяки Ісусу стаємо близькими до Отця; розмежування, яке символізує завіса в храмі, щезає. Тепер Ісус дарує нам надзвичайний привілей називати Бога “Отцем”.

Ісус був першою людиною, яка, за письмовими свідченнями, молилася і перетворила молитву на особисту розмову з Богом. Ісус, Який розмовляв арамейською мовою, вживав слово Авва, що перекладається як “татко” чи “татусь”. Ми нібито чуємо тривожні вигуки учнів і бачимо їхні здивовані обличчя: “Ти не мав цього на увазі, Ісус. Ти жартуєш! Нам  не можна навіть промовляти вголос Ім’я Боже. Ми не гідні називати Його Отцем, а тим більше  Татком!”

За іронією  долі, сьогодні ми живемо в світі, що проголошує Бога  Отцем для кожної людини. Нам кажуть, що всі люди – брати. Всі ми чули банальний вислів “батьківство Бога та братерство людей”. У Святому Писанні ніде не сказано, що всі люди – брати. Однак воно вчить, що всі люди – мої ближні.

У певному розумінні Бог є Батьком усіх людей, Який дарував нам життя і підтримує його в нас; Його навіть можна назвати Родоначальником людства. Але  в Біблії ніде не говориться, що людина може наблизитися до Бога як до рідної особи. Виняток становить людина, яка була усиновлена Богом через рятівну віру у відкуплення Христа і послух Його владі. Тоді й лише тоді людина отримує привілей називати Бога Отцем. Тим, які прийняли Бога, “владу (повноваження, привілею) дало дітьми  Божими стати” (Івана 1:12). Лише в такому випадку Бог називає людей “дітьми”. Грецьке слово exousia перекладається як “право стати” і означає свободу дій та повноваження на цю дію. Називаючи Бога “Отцем” без належного засвідчення нашого синівства, ми діємо нахабно й самовпевнено.

У вступі до молитві Отче Наш ми не знайдемо ідеї всезагального батьківства чи братерства. Ця невисловлена ідея, типова для нашої культури, заважає нам почути Ісусові слова. По-перше, на батьківство Бога не може претендувати ніхто. Лише Ісус  наділений беззастережним правом звертатися до Бога “Отець”, адже тільки Він є monogenes, тобто "Однороджений від Отця". Він завше перебуває у виняткових синівських відносинах з Отцем.

Якщо в певному розумінні й існує всезагальне батьківство та братерство, то воно мало б існувати в контексті Ісусової розмови з фарисеями в Євангелії від Івана 8. Фарисеї стверджували, що вони – сини Авраама, нащадки Бога. Ісус сперечається з ними: “Коли б ви Авраамові діти були, то чинили б діла Авраамові. А тепер ось ви хочете вбити Мене, Чоловіка, що вам казав правду, яку чув Я від Бога. Цього Авраам не робив… Ваш батько – диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете” (8:39-40, 44).

Існує очевидна відмінність між Божими дітьми та дітьми диявола. Діти Божі чують Його голос та підкоряються Йому. Діти диявола не слухають голос Бога; вони чинять  волю свого батька ¾ сатани. Існує лише дві сім’ї, а кожен із нас належить до котроїсь із них. Проте обидві сім’ї мають дещо спільне. Члени кожної з них виконують волю своїх батьків,  Бога чи сатани.

Погортавши Новий Заповіт, знайдемо відповідь на питання про те, хто є синами Божими. Про це говориться чітко й однозначно. У Римлянах 8:14-17 сказано:

“Бо всі, хто  водиться Духом Божим, вони сини Божі; бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: “Авва, Отче!”. Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми – діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові”.

У вірші 14, займенник всі (грецькою мовою autoi), вживається в емфатичній формі для позначення винятковості, обмеженості. Вірш краще трактувати наступним чином: “Бо всі, хто водиться Духом Божим, лише вони сини Божі” або “тільки вони сини Божі”. Павло вчить, що лише натхненні Святим Духом  можуть називати Бога Отцем. У Новому Заповіті наголошується: ми сини, а не незаконнонароджені діти, бо об’єднані з Христом. Наше синівство не автоматичне, не успадковане; воно не є генетичною закономірністю, а походить від Бога. Ми стали співспадкоємцями з Христом як  діти, прийняті Богом через Христа.

Лише тому, що ми в Христі, а Христос у нас, ми маємо привілей звертатися до Бога як до нашого Отця і наблизитися до Нього у родинному взаємозв’язку. Мартін Лютер якось сказав, що якби він міг зрозуміти перші два слова молитви Отче Наш, то вже не залишився б тим, ким він є.

Слово наш  означає, що право називати Бога “Отцем” належить не лише мені. Цей спільний привілей належить усій християнській церкві. Коли я молюся, то стою перед Богом не як окрема особистість, а як член сім’ї, спільноти святих.

 

Що є на небесах

У той час, коли Ісус навчав апостолів молитися, відбулася  суперечка довкола теми точного місця перебування Бога.  У розмові з самарянкою біля криниці Ісус звернув увагу на те, що Бог є Дух, а тому Його не можна прив’язати до конкретного місця. Він не перебував ні на горі Ґарізім, як вона гадала,  ні в Єрусалимі, як вважали деякі юдеї.

         Безперечно, Бог всюдисущий. Його Божественна присутність не має жодних обмежень, проте Ісус казав про перебування Отця на небесах. Чому? Христос казав про трансцендентність Отця. Оскільки Бог не є частиною земного, Він не є й частиною природи. Він не може обмежуватися якоюсь місцевістю. Бог, до Якого ми звертаємося ¾ це Бог, Котрий є над світом та за його межами.

Перші рядки молитви Отче Наш створюють динамічну напруженість. Попри необхідність нашої близькості до Господа, зберігається певне розмежування. Ми можемо прийти до Бога й назвати Його Отцем, але ці родинні зв’язки не дають нам право на фамільярність. Ми маємо бути мужніми, але ніколи ¾ зарозумілими чи пихатими. “Отче Наш” каже про близькість Бога, а “що на небі”  вказує на Його окремість, відмежованість від нас. Суть у тому, що, молячись, ми повинні пам’ятати, хто ми є і до кого ми звертаємося.

 

Нехай святиться Ім’я Твоє  

Як би близько Бог не запрошував нас підійти, між нашою гріховністю та Його величністю існує безмежна прірва. Він небесний, а  ми земні. Він досконалий; ми недосконалі. Він нескінченний; ми  ж обмежені. Він святий; ми нечисті. Ніколи не слід забувати, що Бог цілком “Відмінний” від нас.

Священна “відмінність” Бога ¾ те, про що забули сини Аарона. Але вони забули це лише одного разу. В Книзі Левит 10:1-3 читаємо:

“І взяли Ааронові сини, Надав та Авігу, кожен кадильницю свою, і дали в них огню, і поклали на ньому кадило, і принесли перед Господнє лице чужий огонь, якого Він не наказав був приносити їм. І вийшов огонь від лиця Господнього, та й спалив їх, ¾ і вони повмирали перед Господнім лицем. І сказав Мойсей до Аарона: "це те, про що говорив був Господь, кажучи: Серед близьких Моїх Я буду освячений, і перед усім народом буду прославлений”.

Бог вимагає, щоб до Нього ставилися як до святого, бо Він святий. Він ревно оберігає Свою славу. В цьому уривку Він не просить поваги. Радше, це потвердження факту: “До Мене треба ставитися, як до святого”. Не можна повторювати фатальну помилку Надава та Авігу і наближатися до суверенного Бога легковажно та несерйозно.

Замислившись над першим побажанням у молитві Отче Наш, ми помітимо, що Ісус відводить йому перше місце. Його найперше бажання ¾ аби святилося Ім’я Бога. Грецьке слово hagios буквально перекладається як “святий”. Основним пріоритетом для християн є те, щоб Ім’я Бога залишалось святим, бо воно святе. Якби лише це було проханням  християнської громади, і вона молилася про це серйозно й регулярно, то, гадаю, омріяні нами пробудження та реформація одразу здійснилися б.  Усе – наша праця, наше служіння та всі аспекти нашого повсякденного життя – відчуло б на собі цей вплив.

Проголошені в Старому Заповіті  обраність Ізраїлю, його релігійні обряди й церемонії та правила харчування  мали слугувати меті утвердження юдеїв як святого народу, відділеного від усіх інших культур прадавніх часів. Чи було це заради слави ізраїльтян? Ні, це було заради слави Бога. Слава Божа має стати гаслом сучасної християнської спільноти. Ми повинні славити не наші організації, конфесії, індивідуальні методи поклоніння чи навіть окремі церкви, а лише Бога.

Розгляньмо слова, наведені в Єзекіїля 36:22: “Так говорить Господь Бог: Не для вас Я роблю це, Ізраїлів доме, а тільки для святого Свого Ймення, яке ви зневажили серед народів, куди ви поприходили”. Яка підступність! Народ, якому дарували надзвичайний привілей ¾ явити велич Бога, натомість привселюдно образив Його Ім’я. Бог повинен засудити їх за цю зраду. В кінцевому підсумку наші імена, наші організації та наші зусилля є безглуздими, якщо ми не славимо Ім’я Господа.

Сьогодні в нашій країні немає остраху перед Богом. Мартін Лютер якось відзначив, що навколишні люди зверталися до Бога, “неначе Він був учнем шевця”. Якщо таке мало місце в часи Мартіна Лютера, що ж відбувається зараз? Попри все, найперше, чого навчав Ісус ¾ аби Ім’я Бога освячували, прославляли та возвеличували.

Ім’я Бога – це відображення Його самого. Ми – відбиток образу Божого. Якщо Господеві не висловлюють поваги, те саме стається з носіями Його образу.  

 

Нехай прийде Царство Твоє

Однією з основних тем Писання є Царство Боже. Воно було лейтмотивом Ісусових повчань та проповідей. Ісус прийшов звершити те, про що звіщав Іван Хреститель. Зміст його проповіді був очевидним, точним і простим: “Покайтеся, бо наблизилось Царство Боже”.

Царство Боже було основною думкою Нагірної проповіді Ісуса. В ній Царство Боже ¾ щось більше, ніж простий етичний вияв принципів праведного життя. Ісус казав про характерні риси людей, які живуть викупленим життям у Царстві Божому.

У нашому  суспільстві усвідомити поняття Царства важко. Ми живемо в демократичних країнах, де найменша ідея монархії нестерпна. Пригадайте, що ми – спадкоємці революціонерів, які проголошували: “Ми не служитимемо жодному монарху!” Наше суспільство будується на протидії ідеям повновладдя. Американці брали участь у битвах і великих війнах, аби звільнитися від монархії. Як нам слід розуміти новозаповітних людей, котрі молилися за Сина Давида, щоб він відновив монархію та престол Ізраїлю?

Цар прийшов. Возвеличений Христос сидить по правиці Свого Отця і править як Цар. Але Христос ¾ не лише духовний Цар церкви. Це б означало, що Його єдиним обов’язком є виявлення влади над нами, так ніби церква була відокремлена від держави. Ісус  –  Цар всесвіту. В цьому сутність Вознесіння.  Цей факт, проте, не визнається світом. Попри те, що Царство ¾ вже відомий факт, воно невидиме для світу, в якому ми живемо. На небесах щодо цього немає жодних сумнівів. На землі ж багато-хто сумнівається в цьому. Ісус каже, що ми маємо благати, аби Царство Боже стало видимим на землі, щоб невидиме стало видимим.

У повстанні проти влади Бога в наш час для нас, представників західної культури, немає нічого нового чи надзвичайного. У Псалмі 2:2-3 читаємо: “Земні царі повстають, і князі нараджуються разом на Господа та на Його Помазанця: “Позриваймо ми їхні кайдани, і поскидаймо з себе їхні пута!”

Яка ж відповідь Бога на цей бунт? “Але Той, Хто на небесах пробуває – посміється, Владика їх висміє!” (Псалом 2:4)

Але Бог сміється недовго; у віршах 5 та 6 читаємо: “Він тоді в Своїм гніві промовить до них, і настрашить їх Він у Своїм пересерді: “Я ж помазав Свого Царя на Сіон, святу гору Свою”.

Господь промовляє до Своїх бунтівників, залучених до вигадування космічної Декларації Незалежності, і  проголошує: “Я вибрав Свого Царя, Я помазав Христа, і вам краще змиритися з цим”. З 10 та наступних віршів  дізнаємося більше:

“А тепер – помудрійте, царі, навчіться ви, судді землі: Служіть Господеві зо страхом, і радійте з тремтінням! Шануйте Сина, щоб Він не розгнівався в дорозі, бо гнів Його незабаром запалиться. Блаженні усі, хто на Нього надіється!”  

Християни повинні молитися за вияв царювання Христа та за видимість Його Царства. Якщо ми за це молитимемося, наш обов’язок – виразити відданість Цареві. Людям не доведеться здогадуватися, кого ми возвеличуємо.

Нехай буде воля Твоя

Це прохання стосується не здійснення визначених замислів Бога і не об’явлення того, що Він постановив із вічності. Радше, ми молимося про покірність зобов’язуючій волі Бога, виявленій Ним для нас через Свої заповіді. Це третє прохання є молитвою за покору Божих людей, аби вони дотримувалися  Божих законів.

 

Як на небі, так і на землі

Ангели, які оточують Бога, роблять те, чого  бажає Він. Його люди на землі чинять інакше. Бог – це Творець завіту; ми – його  порушники, які часто вступають у конфлікт з волею Отця.

У певному розумінні перші три прохання виражають одне й те саме. Прославлення Божого Імені, очевидність Його Царства та покірність Його волі є фактично тими самими поняттями, що повторюються тричі іншими словами. Їх слід сприймати в нерозривному взаємозв’язку. Бог вшановується покірністю. Його Царство стає видимим через нашу покірність, і цілком очевидно, що Його воля виконується, коли ми їй підкорюємося. Саме ці пріоритети Христос передав нам.

Не можна вриватися до Божої присутності нахабно, накидаючись на Нього зі своїми дріб’язковими проханнями і забуваючи, до Кого ми звертаємося. Маємо впевнитися, що належно возвеличили Бога-Творця. Лише тоді, як ми справедливо вшануємо і возвеличимо Його, прохання Божого народу посядуть  належне місце.

 

Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні 

Бог піклується про Свій народ. Важливо відзначити те, що це прохання про щоденний хліб, а не про біфштекс чи товстий шмат телячої туші. Бог забезпечує нас необхідним, але не завше делікатесами.

Розгляньмо приклад з ізраїльтянами після їхнього відбуття із землі Єгипетської. Бог дивовижним чином забезпечив людей хлібом у вигляді манни. Що ж тоді трапилося? По-перше, вони перестали дякувати Йому. По-друге, вони перестали прохати їжі, і по-третє,  почали нарікати на цю їжу. І врешті-решт, вони почали згадувати про те, як добре їм було в Єгипті. Вони мріяли про огірки, дині та часник, який вони мали в Єгипті – увесь час забуваючи про утиски, труднощі й випробування, яких вони зазнавали від рук фараона. Вони скаржилися на те, що їдять манну на сніданок, обід і на вечерю. Ізраїльтяни споживали суфле з манни, пиріг з манни, меренгу з манни, варену манну, запечену манну та смажену манну. Незабаром вони зажадали м’яса.

Про це читаємо в Числах 11:18-20:

“А до народу скажи: Освятіться назавтра, і будете їсти м’ясо, бо ви плакали до Господніх ушей, говорячи: Хто дасть нам їсти м’яса, бо добре було нам в Єгипті? І дасть Господь вам м’яса, і ви будете їсти. Не один день будете ви їсти, і не два дні, і не п’ять день, і не десять день, і не двадцять день, але цілий місяць, аж поки не вийде воно з ваших ніздрів, і стане вам на огиду”.

Бог каже: “Ви хочете м’яса. Я дам вам м’яса, і ви будете їсти його, поки вам не стане погано від нього”.

Однією з ознак, що виявляє нашу гріховну сутність, є наша поведінка людини, яка вийшла з низів, бере в кредит усі блага і забуває про Джерело нашого забезпечення. Ми повинні пам’ятати, що Бог – єдиний, Хто дає нам усе те, що ми маємо в найвищій мірі.

 

І прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим

Це надзвичайно небезпечне прохання, але воно містить принцип, який Новий Заповіт вважає дуже важливим. Найсуворішим застереженням Ісуса є те, що Бог судитиме нас згідно з тим, як ми судили інших людей. Якщо людина спасенна милістю, то чи може існувати свідчення людського спасіння, краще за пропозицію іншим тієї милості, яку вона так щедро отримала? Якщо ми не помічаємо цю милість у своєму житті, то можемо обґрунтовано піддати сумнівам власне навернення, про яке ми заявили.

Ми повинні сприймати Бога всерйоз. У Матвія 18:23-35 Ісус розповідає притчу про двох чоловіків, які заборгували гроші. Один заборгував близько 10 млн. доларів, а інший – близько 18 доларів. Тому, хто заборгував більше грошей, борг простили. Але він не пробачив тому, хто заборгував йому мізерні 18 доларів. Досить цікаво, що обоє чоловіків просили одного – дати їм більше часу – а не цілковитого звільнення від боргу.

Видається смішним, що чоловік з неймовірно великим боргом просив більше часу, оскільки навіть з огляду на сьогоднішні рівні заробітної платні, його борг був космічно великою сумою. Щоденна зарплатня на той час складала близько 18 центів. Людина з невеликим боргом могла сплатити його через три місяці. Прохання надати йому більше часу було обґрунтованим, але його кредитор, замість того, аби пробачити йому, почав йому набридати. Висновок цілком зрозумілий. Образи, які чинимо ми іншим людям і яких завдають нам ¾ це наче борг у сумі 18 доларів, тоді як незліченні образи проти Всемогутнього Господа Бога дорівнюють 10 млн. доларів.

Джонатан Едвардс у своїй відомій проповіді “Справедливість Бога в осуді грішників” сказав, що будь-який гріх є більш чи менш огидним залежно від слави та величі того, кого ми образили. Якщо Бог володіє безмежною славою, величчю й святістю, найменший гріх матиме  безмежні наслідки. Так, гріхи, що видаються незначними, є нічим іншим, як “космічною зрадою” з огляду на великого Царя, проти Якого ми згрішили. Ми – боржники, які не можуть сплатити борг, однак звільнилися від загрози боргової ями. Ми ображаємо Бога, коли відмовляємо в прощенні та милості тим, хто просить її від нас, тоді як проголошуємо себе прощеними й спасенними милістю.

Тут слід відзначити ще одну важливу річ. Навіть тоді, коли ми пробачаємо іншим, у цьому немає нашої заслуги. Ми не можемо вихваляти себе перед Богом і проголошувати себе прощеними лише тому, що ми пробачили комусь. Наше прощення іншим в жодному випадку не зобов’язує Бога пробачати нам. У Євангелії від Луки 17:10 чітко зазначається, що нашої заслуги немає навіть у найкращих вчинках: “Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: “Ми – нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!”

Ми ні на що не заслуговуємо своєю покорою, бо покора, навіть досконала, – це найменша вимога для мешканця Божого Царства. Покора – його обов’язок. Єдине, на що ми можемо претендувати – це відсутність як покарання, так і винагороди, бо ми чинили лише те, чого від нас очікували. Покора ніколи не означає служіння “над обов’язком і поза ним”. Ми лише можемо впасти на коліна перед Богом і благати Його про прощення. Але якщо ми це робимо, ми повинні бути готовими самі виявити це прощення; в іншому випадку наше місце в Христі нетривке. Суть слів Христа в тому, що, “прощені люди прощають іншим”. Ми не наважуємося проголошувати себе носіями Його життя та сутності, і в той же час не здатні виявити це життя і сутність.

Розвиваючи далі цю думку, ми запитуємо: якщо Бог пробачив когось, що можемо зробити ми? Видається неймовірним, що ми, настільки винні, відмовляємося пробачити того, кого простив цілком невинний Бог. Ми повинні виявляти милість до інших, передаючи те, що отримали самі. Так на практиці виконується Золоте правило.

Прощення – не особиста, а спільна справа. Церква Христа – це група людей, які щодня живуть в середовищі прощення. Ми відрізняємося лише тим, що є прощенними грішниками. Ісус привертає увагу не лише до горизонтальних елементів прохання, але також до вертикальних. Мусимо молитися щодня за прощення своїх гріхів.

Дехто може запитати: “Якщо Бог уже пробачив нас, навіщо нам благати прощення? Хіба варто просити те, що Він уже дав нам?” Ось відповідь на такі запитання: ми робимо це, бо так Бог наказує нам. В першому посланні Івана 1:9 зазначається, що однією з ознак християнина є його безперервне прохання про прощення. Час дієслова у грецькій мові вказує на тривалий процес. Прощення виокремлює християнина з-поміж інших. Невіруючий прагне позбутися думки про свою гріховність, а от християнин болісно реагує на свою невідповідність Божим вимогам. Визнання вини посідає в його молитві значне місце.

Особисто я вважаю прохання до Бога пробачити нас тією мірою, якою ми вибачаємо інших, дещо зухвалим. Це те саме, що просити Бога про справедливість. Я застерігаю своїх студентів: “Не просіть у Бога справедливості. Ви можете її отримати”. Якби Бог насправді пробачав мені тією мірою, якою я пробачаю іншим, то  я потрапив би в серйозну халепу.

Наказ пробачати іншим, як пробачили нам, також стосується справи самопрощення. Коли ми визнаємо свої гріхи перед Богом, Він обіцяє, що пробачить нам. На жаль, ми не завжди віримо цій обіцянці. Визнання вини вимагає смиренності на двох рівнях. Перший рівень – це фактичне визнання вини; другий – смиренне прийняття прощення.

Якось людина, збентежена своєю провиною, підійшла до мене й запитала: “Я просив Бога пробачити мені цей гріх знову й знову, але досі відчуваю себе винним. Що мені робити?” Така ситуація означала не повторення гріха знову й знову, а багаторазового визнання цього гріха.

“Ви повинні молитися знову і просити Бога пробачити вас”, ¾ відповів я. На обличчі співбесідника з’явилося розчарування: “Але я вже робив це!” – вигукнув він: “Я просив Бога знову й знову пробачити мені. Що зміниться, якщо я попрохаю ще раз?”

Він був упертий, наче мул. Тоді я висунув контраргумент: “Не раджу вам просити в Бога вибачення за той гріх. Пропоную вам спершу отримати прощення за зухвалість”.

Людина скептично поглянула на мене: “Яка зухвалість?” Він гадав: його численні прохання в Бога пробачення свідчили про смиренність. Він так каявся у своєму гріху, що відчув, нібито мусить робити це все своє життя. Його гріх був надто важким, аби для прощення вистачило одного сеансу покаяння. Він, мовляв, не заслуговував на милість. Був готовий героїчно страждати за свій гріх. Гордість стала для цієї людини бар’єром на шляху до прощення. Коли Бог обіцяє, що пробачить нас, а ми відкидаємо Його прощення,  то ображаємо Його цілісність. Пробачити себе після того, як Бог пробачив нас – це й обов’язок, і привілей водночас.

 

 Не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого

На перший погляд ця частина молитви Отче Наш видається двома окремими проханнями, але це не так. Тут наслідується літературна форма паралелізму, яка використовувалась у Старому Заповіті – висловлення одного й того ж різними словами. Ісус не каже, що Бог спокусить нас злом, якщо ми не будемо просити іншого. У Якова 1:13 наголошується, що Бог нікого не спокушує. Бог може випробовувати, але ніколи не спокушує злом. Випробування необхідне для зростання; спокуса веде до зла.

Не всяка спокуса йде від сатани, бо Яків каже, що ми спокушаємося власною пожадливістю. Сатана винен у гріху; однак зло, притаманне людському серцю, здатне спокусити людину без допомоги сатани.

Прохання уникнути спокуси та прохання звільнення від лукавого є одним і тим же. Біблія Короля Якова не найкращим чином тлумачить цей текст, бо Христос тут не говорить про зло в загальному розумінні. У грецькій мові слово зло – середнього роду, а в цій частині молитви Отче Наш вжите слово чоловічого роду. Ісус каже, що нам слід просити Отця звільнити нас від нападок лукавого, які Лютер назвав “нестримним штурмом Сатани”, ворога, котрий руйнує всю роботу Христа в цьому світі.

Ісус наказує нам просити Отця побудувати навколо нас огорожу. Це прохання не про уникнення випробувань цього світу, а про захист людей від нападок сатани. У Своїй “Первосвященницькій молитві”, Ісус просить Отця не забирати Його учнів з цього світу, а радше “зберегти їх від лукавого (poneros)” (Івана 17:15)

Ми благаємо Божої відкупительної присутності. Без неї ми ¾ легка здобич для ворога. Пригадайте Петра, який щойно закінчив пишномовно розповідати Ісусу про свою відданість, вірність і глибину любові. Дивлячись на нього і знаючи, що той відречеться, Ісус мовив: “Симоне, Симоне, -- ось сатана жадав вас, щоб вас пересіяти, мов ту пшеницю. Я ж молився за тебе, щоб не зменшилася віра твоя” (Луки 22:31-32). Іншими словами, Ісус казав Петру, що той сам поступиться сатані. Якби Христос не заступився за Петра, той був би втрачений; його віра зникла б.

Ми не лише маємо Христа як заступника й захисника  від ворога ¾ ми самі повинні благати Бога захистити нас.

У шістьох проханнях Ісус показав нам пріоритети нашого молитовного життя. Завершальні слова молитви Отче Наш – “Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь” – відсутні в найкращих рукописах. Ймовірно, їх не було в оригінальному тексті, але ними традиційно завершували молитви в ранній церкві. Це належне й правдиве завершення. Воно перегукується з початком молитви і доносить славослів’я до Того, Хто чує наші прохання.