Свобода волі

Розділ другий, у якому йдеться про детермінацію волі

Під детермінацією волі, якщо ми хочемо надати цьому виразу бодай якогось значення, треба розуміти спричинення того, щоб акт волі або вибору був такий, а не інший: і кажуть, що воля детермінована тоді, коли внаслідок якоїсь діяльності або впливу її вибір спрямований на певний конкретний об’єкт або зосереджений на цьому конкретному об’єкті. Так, коли ми говоримо про детермінацію руху, ми маємо на увазі спричинення, щоб рух тіла відбувався в такий спосіб, а не в інший, або був спрямований у такому напрямку, а не в іншому.

Коли ми говоримо про детермінацію волі, ми припускаємо наслідок, який мусить мати причину. Якщо воля детермінується, то повинен існувати детермінатор. Із такого припущення мусять виходити навіть ті, котрі кажуть, що воля детермінує сама себе. У такому разі воля водночас виступає і як детермінатор, і як детерміноване; вона є причиною, що діє і впливає на саму себе, і вона ж таки є об’єктом свого власного впливу та своєї діяльності.

У стосунку до великого запитання: “Що детермінує волю?” було б вельми занудним і непотрібним тепер перераховувати та розглядати різні опінії, які досі висувалися щодо цієї проблеми; немає мені також потреби конкретно обговорювати всі пункти, які дебатуються в диспутах на тему: “Чи воля завжди виконує останній наказ розуміння?” Для моїх нинішніх намірів досить буде сказати: “Саме той мотив, який, з погляду розуму, є найсильнішим, детермінує волю”. Але, мабуть, мені треба бодай коротко пояснити, щó я маю на увазі, коли це кажу.

Під мотивом я маю на увазі все те, що рухає, збуджує або спонукає розум до хотіння, незлежно від того, чи це якась одна річ, чи сполучення багатьох речей. Багато різних речей можуть діяти узгоджено й об’єднувати свої сили для впливу на розум; і коли все відбувається так, то всі ці речі, разом узяті, утворюють один складний мотив. І коли я кажу про найсильніший мотив, я маю на увазі силу всього того, що своїми діями спричиняє конкретний акт хотіння, незалежно від того, чи це сила лише однієї речі, чи багатьох речей, які діють сукупно.

Хоч би що було мотивом, у такому сенсі, воно має бути доступне або сприйнятне, якщо дивитися на нього або осмислювати його з погляду розуміння або людської здатності сприймати. Ніщо не може вплинути на розум чи спонукати його захотіти якусь річ або виконати якусь дію більшою мірою, аніж воно сприймається або в той чи інший спосіб споглядається розумом; бо те, що цілком недоступне для сприйняття й перебуває поза досяжністю розуму, не може впливати на розум анітрохи. Уявляється цілком очевидним, що ніщо не може ані проникнути в розум, ані досягти його, ані бодай якоюсь мірою його зачепити, якщо розум не сприймає його й не може осмислити.

І я також думаю, усі мусять погодитися, що всяка річ, яку ми маємо підстави назвати мотивом, збудником або стимулом для чинника волі, який його сприймає, має тенденцію або перевагу певного виду й певного ступеня рухати або збуджувати волю перед ефектом або актом збудженої волі. Цю попередню тенденцію мотиву я волію назвати сила мотиву.  Той мотив, який має нижчий ступінь попередньої переваги або тенденції рухати волю або той, що здається менш привабливим, коли постає перед зором розуму, я схильний назвати слабшим мотивом. І навпаки, той, який здається найпривабливішим і має, з погляду розуміння або осмислення найвищий ступінь попередньої тенденції збуджувати та спонукати вибір, я назву найсильнішим мотивом. І, в цьому розумінні, я припускаю, що воля завжди детермінується найсильнішим мотивом.

Речі, які існують із погляду розуму, мають свою силу, тенденцію або перевагу рухати або збуджувати його волю – серед них можна назвати речі, які належать до природи або обставин того, що споглядається, до природи та обставин розуму, який споглядає, до ступеня та способу його споглядання; мабуть було б важко всі їх перелічити. Але я думаю, в загальному плані можна визначити, не залишивши місця для суперечності, що те, що сприймається або осмислюється розумним і свідомим діячем, те, що наділене властивостями мотиву і впливає на його хотіння або вибір, розглядається або бачиться ним як добре; причому воно не має тенденції спонукати або заангажовувати вибір душі більшою мірою, аніж воно здається їй добрим. Бо сказати інакше означало б сказати, що речі, якими вони здаються, мають тенденцію своєю видимістю спонукати розум обирати їх у якийсь інший спосіб, аніж той, який вони диктують своєю видимістю, а це абсурд; і тому, в певному розумінні, можна стверджувати, що воля завжди є такою, яким є найбільше видиме добро. Але, щоб ми це ліпше зрозуміли, треба відразу чітко й виразно прояснити дві речі.

1. Треба прояснити, в якому розумінні я застосовую термін добро; а саме, добре означає для мене те саме, що приємне. Здаватися розумові добрим, коли я застосовую таку фразу, – це те саме, що мати приємний вигляд для розуму або тішити його зір. Звичайно, ніщо не може спонукати розум до вибору або здобути його прихильність, яка визначає вибір, якщо воно розглядається як погане або неприємне; або як ніяке, тобто ні приємне, ні неприємне. Але якщо воно має тенденцію розбуджувати прихильність і рухати волю, то воно має підпадати під поняття чогось такого, що влаштовує розум. І тому воно повинне мати потужну тенденцію приваблювати й заангажовувати його, повинне здаватися, коли воно постає перед зором розуму, таким, що його влаштовує і тішить його найбільше. І саме в такому розумінні – це найбільше видиме добро: сказати інакше означало б дуже недалеко відійти від прямої й очевидної суперечності.

Слово добро, в цьому розумінні, включає у своє значення усунення або уникнення зла або того, що неприємне й незручне. Приємно і втішно уникати того, що неприємне та невтішне, а також усувати незручність. Отже, саме тут треба шукати те, що, як вважає пан Лок, детермінує волю. Бо коли він говорить про незручність, яка детермінує волю, то, треба розуміти, він стверджує, що мета або ціль, яка керує хотінням або детермінує акт віддання переваги, – це уникнення або усунення цієї незручності; а це те саме, що обирати й шукати найзручніше та найприємніше.

2. Коли я кажу, що волю можна ототожнити з найбільшим видимим добром або (як я вже пояснював), що хотіння завжди має своїм об’єктом річ, яка здається найприємнішою,  то треба ретельно уточнити, щоб уникнути плутанини та непотрібних заперечень, що я говорю про прямий і безпосередній об’єкт акту хотіння, а не про якийсь об’єкт, до якого акт волі має стосунок не як до безпосереднього, а як до непрямого й віддаленого. Багато актів хотіння мають якийсь віддалений стосунок до об’єкта, що відрізняється від речі, найбільш безпосередньо бажаної і обраної. Так, коли пияк має перед собою свій трунок і мусить обрати, випити його чи не випити, найближчі та найбезпосередніші об’єкти, з якими його нинішнє хотіння найбільш обізнане і між якими він тепер має робити вибір – це його власні дії, які полягають у тому, що він або випиває трунок, або не доторкається до нього; і він реалізує свою волю, безперечно, згідно з тим, що, при нинішньому стані його розуму, в повному його обсязі, йому найприємніше. Якщо він обере або захоче випити трунок, а не залишити його без уваги, тоді ця дія, розглядувана зором його розуму, з усіма своїми видимими характеристиками, приємніша для нього й приносить йому більшу втіху, аніж бездіяльність, що залишає трунок не випитим.

Але ті об’єкти, до яких цей акт хотіння може мати віддаленіший стосунок і між якими його вибір може детермінуватися більш непрямо, це нинішня втіха, яку чоловік сподівається одержати від пиття, і майбутнє страждання, що, як він знає, буде його наслідком: він може дійти висновку, що це майбутнє страждання, коли воно настане, буде набагато неприємнішим і бридкішим, аніж ті неприємні відчуття, які він переживе в даний момент, якщо утримається від пиття. Але ці дві речі не є саме тими об’єктами, що їх акт хотіння, про який ідеться, близько бере до уваги. Тому що акт волі, про який ми говоримо, стосується нинішнього пиття або утримання від пиття. Якщо він воліє пити, тоді пиття – це справжній об’єкт акту його волі; і пиття, з тих чи тих міркувань, тепер здається йому приємнішим варіантом вибору і влаштовує його більше. Якщо ж він обирає утримання, тоді утримання є безпосереднім об’єктом його волі, й саме воно приносить йому найбільшу втіху. Якщо в тому виборі, який він робить у даному випадку, він віддає перевагу нинішньому задоволенню перед майбутньою вигодою, що, як він вважає, буде вищою, коли настане, тоді менше нинішнє задоволення здається йому приємнішим, аніж більша вигода на відстані. Якщо ж навпаки, він віддає перевагу майбутній вигоді, тоді саме вона здається йому приємнішою і влаштовує його якнайбільше. І знову ж таки нинішнє хотіння обирає те найбільше видиме добро, яке він бачить нині.

Я умисне волію висловитися в такій формі, що воля завжди збігається з найбільшим видимим добром, або з тим, що здається найприємнішим, аніж сказати, що воля детермінується найбільшим видимим добром або тим, що здається найприємнішим. Бо здаватися найприємнішим розумові або найбільше тішити розум і віддання переваги та обирання розумом – це навряд чи сутнісно й незаперечно різні речі. Якщо ми станемо наполягати на строгій точності висловлювань, то більш слушним буде сказати, що спричинена волею дія, яка є безпосереднім наслідком і результатом хотіння розуму або зробленого ним вибору, детермінується радше тим, що здається найприємнішим, аніж відданням переваги чи актом самого вибору; але що сам акт хотіння завжди детермінується тим, що є в погляді розуму або навколо погляду розуму на об’єкт, бо те, що має силу робити об’єкт, на який спрямовано погляд, привабливим, це не тільки те, що впадає в око в розглядуваному об’єкті, а й спосіб, у який розум на нього дивиться, а також стан та обставини розуму, що на нього дивиться. Конкретно перелічити всі речі, що мають стосунок до погляду розуму на об’єкти хотіння і впливають на те, щоб ці об’єкти здавалися приємними для розуму, було б справою вельми нелегкою й потребувало б написання окремого трактату, а в цьому немає потреби для мети, яку ми перед собою поставили. Тому я згадаю лише про кілька речей у найзагальнішому плані.

І. Одна з тих речей, які роблять об’єкт, пропонований для вибору, привабливим, – це видима природа та обставини об’єкта. Причому існує кілька речей цього виду, що причетні до надання об’єктові більшої або меншої привабливості, наприклад:

1. Те, що впадає в око в самому об’єкті й робить його гарним і привабливим або спотвореним і бридким для розуму, що споглядає його таким, яким воно є само в собі.

2. Видимий ступінь привабливості або непривабливості, що супроводжує об’єкт або випливає з нього як наслідок. Такі супровідні або наслідкові характеристики, розглядувані як обставини об’єктів, мають мислитися як такі, що належать їм і є їхніми частинами; у тому разі якщо об’єкт постає перед зором розуму як пропонований об’єкт вибору.

3. Видимий стан привабливості або непривабливості в його стосунку до дистанції часу; чи то він близький на цій відстані, чи далекий. Треба брати до уваги, що для розуму приємно дістати задоволення швидко і неприємно відкласти його на пізніший термін; тому якщо існують два однакові ступені втіхи, що постають перед зором розуму, і в усьому вони однакові, але один із них бачиться як близький, а другий – як далекий, то ближчий здаватиметься привабливішим, а отже, й буде обраний. Бо хоча привабливість об’єктів буде абсолютно однаковою, якщо розглядати їх кожен у собі, але вона не буде однаковою, якщо брати до уваги їхні обставини: бо тоді один із них набуде особливої привабливості завдяки обставинам своєї близькості.

ІІ. Ще одна річ, яка впливає на привабливість об’єкту вибору, коли він постає перед зором розуму, це той спосіб, у який розум на нього дивиться. Якщо об’єкт має в собі щось таке, що здається пов’язаним із майбутньою втіхою, то на його привабливість впливатиме не тільки ступінь видимої привабливості, а спосіб, у який розум на нього дивиться, а надто у двох аспектах.

1. У стосунку до ступеня судження або переконаності, з якою розум оцінює можливість майбутньої втіхи. Бо набагато приємніше мати певне щастя, аніж непевне; і та втіха, що оцінюється як більш імовірна, за однаковості всіх інших характеристик, привабливіша для розуму, аніж та, що оцінюється як менш імовірна.

2.У стосунку до ступеня уявлення про майбутню втіху. У стосунку до тих речей, які є темами наших думок, чи то минулих, чи то нинішніх, чи то майбутніх, ми маємо набагато виразніше уявлення чи розуміння, про одні речі, аніж про інші; тобто наше уявлення про них набагато прозоріше, живіше й сильніше. Так, ті уявлення, що їх ми маємо про речі відчутні через безпосереднє сприйняття їх органами чуття, є зазвичай набагато більш живими, аніж ті речі, які ми сприймаємо лише уявою або розумовим спогляданням їх, коли вони відсутні. Моє уявлення про сонце, коли я дивлюся на нього, є набагато яскравішим, аніж тоді, коли я думаю про нього. Наше уявлення про солодку приємність чудового плоду є зазвичай набагато сильнішим, коли ми надкусуємо його, аніж коли тільки уявляємо його. А буває й так, що те уявлення, яке ми формуємо про речі внаслідок їхнього споглядання, є набагато сильнішим і виразнішим в один час, аніж у інший. Так, наприклад, людина дістає набагато більшу втіху від певної їжі, яка їй смакує, в одну пору дня, аніж в іншу. Треба сказати, що й ступінь або сила уявлення чи відчуття, яке люди мають про майбутнє добро або зло, це та річ, яка здійснює великий вплив на їхній розум, диктуючи вибір або розбуджуючи хотіння. Коли йдеться про два види майбутньої втіхи, які розглядає розум і які подаються йому на вибір, й обидва є однаковими для судження, й обидва однаково певними, й усі їхні інші характеристики теж є однаковими, але про одну з них розум має набагато більш живе відчуття, аніж про другу, тоді ця перша має перевагу над другою, й саме вона спроможна більше впливати на розум та здаватися йому більш привабливою і задіювати волю. Тобто розумові набагато приємніше обирати ту втіху, щодо якої він має сильне й живе відчуття, аніж ту, про яку він має лише слабке уявлення: погляд на першу втіху розбуджує сильніший апетит, а її відсутність спричиняє гостріше невдоволення; а розумові любо усувати невдоволення й задовольняти свій апетит. І якщо кілька майбутніх втіх постають перед розумом водночас, змагаючись за його вибір, причому одні з них оцінюються як більші, а інші – як менші, і розум має гостріше відчуття й більш живе уявлення про добро одних, аніж про добро інших, й одні з них споглядаються як наділені більшою певністю та ймовірністю, ніж інші, і втіхи, які видаються більш привабливими в одному з цих аспектів і менш привабливими в інших; у такому випадку, за однаковості всіх інших характеристик, привабливість пропонованого об’єкта вибору буде, певною мірою, складатися зі ступеня добра, яке оцінюється судженням, ступеня його видимої ймовірності або певності в цьому добрі і ступеня погляду або відчуття, або жвавості уявлення, яке розум складає про це добро; бо всі ці характеристики спільно складають той ступінь привабливості, на якому об’єкт перебуває в даний момент; і відповідним чином детермінується хотіння.

Далі я хотів би звернути увагу на те, що стан розуму, який розглядає пропонований об’єкт вибору, – це ще одна річ, яка сприяє привабливості або непривабливості цього об’єкта. Тут ідеться або про конкретний темперамент, яким даний розум наділений від природи, або про ті його характеристики, які він набуває і формує через освіту, наслідування, звичаї та інші обставини, або про стан, у якому розум може перебувати за даної конкретної ситуації. Об’єкт, що може здаватися привабливим одному, може не здаватися таким іншому; і той же таки об’єкт не завжди здається однаково привабливим одній і тій самій особі в різні часи. Одні люди дуже полюбляють прислухатися до аргументів свого раціонального розуму, інші – віддають перевагу своїм смакам; одні знаходять більшу приємність у тому, щоб стримувати свої погані нахили, аніж потурати їм, інші воліють задовольняти свої найогидніші забаганки. Одним людям більш неприємно, ніж іншим, скасовувати свої попередні рішення. У цих відношеннях і в багатьох інших, про які можна було б згадати, різні речі здаються найпривабливішими для різних осіб; і то не тільки для різних осіб, а й для однієї і тієї самої особи в різний чсас.

Але, можливо, непотрібно й недоцільно згадувати про стан та про характер розуму як про таку характеристику привабливості об’єктів, що відрізняється від тих двох, про які говорилося раніше; тобто від видимої природи споглядуваних об’єктів та від обставин, що їх супроводжують. Можливо, якщо ми розглянемо цю проблему ретельніше, інший характер та інший стан розуму якщо й змінює стан привабливості об’єктів, то лише в тому розумінні, що примушує самі об’єкти здаватися по-іншому гарними чи по-іншому спотвореними, наділяючи їх властивістю давати видиму втіху або спричиняти видимий біль;  й оскільки він впливає на спосіб, у який розум дивиться на об’єкт, то він впливає і на уявлення про красу або потворність,  втіху або прикрість, роблячи їх більш або менш живими.

Проте, я думаю, не випадає сумніватися в тому, що хотіння, не в одному з прикладів, які можна було б навести, це щось інше, аніж найбільше видиме добро, у той спосіб, який уже був пояснений. Вибір розуму ніколи не відходить від того, який, у цей час і в стосунку до прямих і безпосередніх об’єктів рішення цього розуму, здається найпривабливішим і приносить найбільшу втіху, якщо буде взято до уваги всі обставини. Якщо безпосередні об’єкти волі – це власні дії людини, тоді вона воліє обирати ті дії, які здаються їй найпривабливішими. Якщо, після того як вона візьме до уваги всі обставини, її найбільше приваблює перспектива  ходити, тоді вона захоче ходити. Якщо з усіх можливих варіантів поведінки, її найбільше приваблюватиме перспектива розмовляти, тоді вона обере розмову; якщо її найбільше влаштовуватиме мочанка, тоді вона обере мовчанку. Навряд чи існує самоочевидніший та універсальніший диктат відчуттів та досвіду людства, аніж у тому випадку, коли люди діють власною охотою і роблять те, що їм до вподоби, адже тоді вони роблять те, що влаштовує їх найбільше або те, що приваблює їх найбільше.  Сказати, що вони роблять те, що їм до вподоби, або те, що їм подобається, але при цьому не роблять того, що приваблює їх найбільше, це те саме що сказати, що вони роблять те, що їм до вподоби, але не роблять того, що їм подобається, тобто сказати, що вони роблять те, що їм до вподоби, але разом із тим не роблять того, що їм до вподоби.

З усього сказаного випливає, що, в якомусь розумінні, воля завжди підкоряється останньому диктату розуміння; але в такому разі розуміння треба розглядати в широкому сенсі, як таке, що включає в себе всю спроможність перцепції або осмисл ення, а не тільки те, що ми зазвичай називаємо раціональним розумом або судженням. Якщо під диктатом розуміння мається на увазі те, що раціональний розум оголошує найліпшим або таким, що найбільше відповідає щастю особи, якщо брати до уваги всю його тривалість, тоді не можна стверджувати, що воля завжди підкоряється останньому диктату розуміння. Такий диктат раціонального розуму – це щось зовсім інше, аніж ті речі, які здаються нам тепер найпривабливішими; тобто найпривабливішими серед усіх розглянутих сукупно речей, які належать до нинішніх перцепцій, осмислень або уявлень розуму в усіх їхніх аспектах; хоча цей диктат раціонального розуму, коли він має місце, слід також покласти на шальку терезів і взяти його до уваги як щось таке, що бере участь у спільному впливі, який рухає і стимулює волю; і його ж таки слід брати до уваги, оцінюючи ступінь видимості добра, на який завжди орієнтується воля; або як фактор, що додає свій вплив до впливу інших речей, або як такий, який треба відняти від них. Коли він збігається із впливом інших факторів, тоді його вага додається до них, і він лягає з ними на одну шальку терезів; та коли він діє супроти них, тоді його вага кладеться на протилежну шальку, де він чинить опір впливу інших речей; але його опір часто долається їхньою більшою вагою, і тоді акт волі дермінується як протилежний йому.

Я сподіваюся, що сказане мною послужить певною мірою для ілюстрації та підтвердження позиції, яку я виклав на початку цього розділу, а саме, що воля завжди детермінується найсильнішим мотивом або тим поглядом розуму, який має найвищий ступінь попередньої тенденції збуджувати хотіння. Але вдалося мені чи не вдалося правильно пояснити, в чому полягає сила мотивів, моя невдача в цьому не може похитнути саму позицію, яка несе в собі більшу частину аргументації на свою користь і надзвичайно важлива для мети мого подальшого дискурсу; і її істинність, я сподіваюся, стане цілком очевидною набагато раніше, аніж я скажу все те, що хочу сказати на тему людської свободи.